Втрата слов'янської етнічної релігії та її наслідки - Слов'янство та його історична доля
Охрищення окремих слов?ян почалося не раніше початку ІХ ст.: у 821 р. - охристився князь ободритів Славомир, у 831 р. - частина населення Моравії, 865 р. - охрищення болгар, 880-ті рр. - охрищення сербів і хорватів, 880 р. - охрищення чехів, 955 р. - охрищення руської княгині Ольги, 966 р. - охрищення польського короля Мєшка і його підданих, 988 р. - офіційне насильницьке хрищення Руси князем Володимиром, 1168 - насильницьке охрищення полабських слов?ян (слово хрищення пишемо через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос).
Навіть дуже заангажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось насильницькими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Тут навмисне хочеться, і це мабуть доцільно, подати опис християнізації України-Руси, зроблений саме християнським священником, щоб не викликати в читача негативної реакції на відверто правдиві факти.
Отже, як слушно писав митрополит Іларіон (Іван Огієнко): "треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров?ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем...
Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов?язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ.
Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині" (Українська церква, с. 55-63. Підкреслення в тексті - Г. Л.).
Досі дослідники християнізації Русі мало уваги приділяють аналізу антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги саме на патріотичний смисл його позиції. Все це досить поверхове і не дає повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Вихований, вірогідно, в традиціях слов?янської Рідної Віри, Святослав свято зберігав традицію Предків. Його війна з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки в Русь, але й у Слов?янщину загалом.
Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало своїх воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, знову ж таки криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового "гарему" і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і заразити нею народ на ціле тисячоліття? Без розв?язання цих складних питань не можна зрозуміти справжні причини історичних явищ, а отже і розв?язати сучасні не менш складні етнічні й суспільні проблеми (див.: Лозко Г. Святослав Хоробрий).
Велесова Книга повідомляє, що князі Аскольд і Дір були у греків хрищені, бо вони не були русами: "ці князі не є наші". Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всх моралі та відносин.
Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм всіх членів спільноти. Тому й причини поганого життя народу автор Велесової Книги вбачає насамперед у тому, що князі "не є наші". Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через етнічність (а це - й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато чого іншого).
З усіх слов?янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов?ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале - притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов?янських народів ніде не викладається, їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, слід ознайомитись з нею докладніше.
В VІІ ст. тут жили плем?яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов?ян: вагри, полаби. Основою плем?яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов?ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда - "Боги тієї землі") а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.
Однак, франки, що були сусідами полабських слов?ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охрестити ободритського князя Славомира, який відбував заслання у франків як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські легенди про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про цього князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.
У свідомості полабських слов?ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені.
Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем?яних Богів з "німецьким Богом". Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської дяльності, але й зміцнювали плем?яні культи полабських слов?ян.
Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов?ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов?янин, сліпий старець, почувши про "чудеса святого Генріха", скептично промовив: "Цей Генріх - німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благадіяння" ("Чудеса святого Генріха", 1165-1170 рр.). Ось чисто народне просте пояснення, воно не потребувало більшої аргументації чи доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій грунтувався і загальнослов?янський культ Предків.
Жадібність німецьких феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов?янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20-60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов?ян німецькими королями, а християнство було лише політичною ширмою, і водночас служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав?язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним "просвітництвом", порятунком "темних варварів". У 948 р. германці заснували два єпископства на слов?янських землях - Хафельберг і Бранденбург, а в 968 р. - Ольденбург і Магдебург. Слов?янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський "народи вагрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення" (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито "був охрищений весь народ язичників". Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням (Ронін В. К. в кн.: Принятие христианства, с. 190).
Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення.
Ось типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов?ян співати латинське "кіріє елейсон", а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало "вільха в кущах". Мовний бар?єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Однак, і проповіді слов?янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам (так само, як і українці). Тоді в 1004-1009 р. єпископ Вігберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню тут церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах - лише в ХІІІ-ХIV ст.
Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов?яни вбачали саме в духовному насильстві над народом. Через це в Північному Полаб?ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов?янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де "спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства" (Адам Бременський).
У 1004 р. Бруно писав: "Нестримне плем?я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, "своїх") Богів, яким заблудженням воно страждає й досі". Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: "Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі". Звичайно, християнська ідеологія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити.
Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем?яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов?ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем?яного об?єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем?яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою.
При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов?янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків.
Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об?єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охрестити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем?яним центром всього західнослов?янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем?яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже - втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.
Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу, і в 1066 р. народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Гельмольд повідомляє, що визнавці слов?янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели "для ганьби" по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов?янській метрополії Ретрі. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати політику батька. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб?ї.
Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов?янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов?янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри. Компроміси не визнавалися, ажде етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені. Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський Бурхард знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов?ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита, - повернувся на ньому верхи в Саксонію.
Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно жорстоко описують "кровожерність" язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов?янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх жорстоко боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов?янської віри були підірвані. Однак, центром слов?янського язичництва залишалася Аркона на о. Ругії.
Держава Ругія (на о. Руян або германське Рюген) була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян "цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов?янської віри" (ВПН, с. 198). Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архиєпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося "Станіца" і, за звичаєм, мало виноситися лише в часі вирішальних битв.
Ця "Станіца" була у величезній пошані, яка "майже дорівнювала маєстатові усіх Богів".
Данці підпалили дерев?яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум?ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом військовики Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу.
В кінці ХІІ-ХІІІ ст. германці завоювали землі слов?ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов?янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев?яних дощечках. У слов?ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо "азбука" (від назв перших літер "аз", "буки", "віди", що означало "я букви відаю"), та й самі "буки" походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть "кирилицею" на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов?янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов?янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов?янську писемність за релігійною ознакою - на латинників і "схизматів". Всі слов?яни початково вважалися "схизматами" через їхню власну писемність.
Боротьба католицької церкви зі слов?янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов?ян (впроваджено латинку, яку поляки називають "абецадлом" від лат. "а, в, с"), і як наслідок - відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів.
А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов?янську азбуку зберегли тільки східні слов?яни та болгари. Однак, церковнослов?янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.
Однак, упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов?ян, які "воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами" (за кн.: Принятие христианства, с. 187-203). З цього часу почалася масова колонізація слов?янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов?янський етнічний компонет, асимілювала полабські племена наших прародичів. Однак, ще в ХІХ ст. деякі полабські слов?яни зберігали свою етнічну пам?ять, і хоч нині вони сильно германізовані, але мають етнічну поінформованість.
Так би й всохла ще одна гілочка нашого родового дерева, адже німецькі фашисти планували цілковите знищення цих слов?ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які піклуються про розвиток лужицької мови та культури.
Чому ж у нас не вивчається в школі, навіть у вузі, історія близької нам етнічної спільноти, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов?янських героїв, розіп?ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім?я того ж біблійного "інтернаціоналу"? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах молодь має вивчати легенди (досить далекі від історичної дійсності) чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет?
Світові релігії (в тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізувало первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи "Права - Ява - Нава", яка на слов?янському етнокультурному грунті зберігалася аж до початку ІІ тисячоліття н. ч.
В процесі еволюції етнокультури час від часу відбувається переосмислення культурних надбань етносів. Це закономірне явище, однак, не слід боятися підпорядкування культурних надбань ідеології. На думку І. Смоляка (МЕЕДЗ, 525), "Підпорядкування культурного надбання ідеології, перетворення його на додаток до політичного життя веде до ігнорування та вульгарної критики значного пласту культурних цінностей. Подібна одномірна політика щодо культурних надбань характерна для тоталітарних режимів". Тут І. Смоляк наводить приклади фашистської Німеччини і Радянського союзу з його вульгарно-класовою пролеткультівською оцінкою культури. Проте, слід дивитися глибше в саму сутність проблеми.
Не можна пов?язувати культуру й ідеологію виключно з тоталітарними режимами. Наше українське суспільство, яке аж ніяк не назвеш тоталітарним, нині відчуває саме брак національної ідеології, яка й мусить відображатися насамперед у культурі. Тільки тоді, коли національна культура й ідеологія носять національний державотворчий характер, можливий справжній природній поштовх для розвитку етнокультур. Тому в Україні підпорядкування культури національній ідеї сьогодні є бажаним. А ігнорування "значного пласту культурних цінностей" завжди було і буде. Хіба можемо ми нині сприймати всерйоз "культуру" радянської доби з її комуністичним пафосом, знаючи відкриті не так давно факти знищення цілих народів, голодомори, репресії, апофеоз сталіщини та застій брєжнєвщини? Так само в скорому часі не зможемо сприймати позитивно і християнську історію, коли факти кривавих злочинів проти багатьох народів, які творилися під прапором цієї релігії та її таємної ідеології, стануть відомі широкому колу суспільства.
Ось що пише польський філософ про сучасну етнічну ситуацію в світі: "Біологічне підгрунтя Польщі, а також усієї Слов?янщини та Арії нині під загрозою.
Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною дегенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації - пропаганда бастардизації (змішування, гібридизації) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеологія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв?язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов?язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдео-християнством" (Сташко Потжебовский, Сварог, 2000, вип. 10).
Отже, річ не в тім, що культурне надбання використовується в ідеології, (це зрештою закономірно), а в тому, щоб використовувати його з метою самозбереження етносу. Задля цієї мети можна використати всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Головне, не переходити межу, тримати рівновагу. Не слід, однак забувати, що для відродження етносу потрібен "етнокультурний вибух", як поштовх для чергового відродження, щоб доба занепаду (застою) перетворилася в добу динамічного розвитку.
Похожие статьи
-
Чорноліська археологічна культура переважною більшістю вчених визнана праслов?янською (Тереножкін А., Рибаков Б., Мелюкова А. та ін.). Вона посідає...
-
Висновки - Слов'янство та його історична доля
1. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично і було...
-
Слов'янство та його історична доля - Слов'янство та його історична доля
Звідки ж узялися слов'янські племена? Їхні корені знаходять ще серед скіфських племен, наприклад, Геродот називає неврів, що мешкали на північ від...
-
Подунавські слов'яни започаткували західно-слов'янську гілку. - Слов'янство та його історична доля
Крім цих плем?яних культур можна назвати Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і...
-
Пантеон давньослов'янських богів У найзагальнішому вигляді еволюцію слов'янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов'ян були поширені...
-
Різноманітні ритуали давніх слов'ян - Релігія давніх слов'ян
Ушановування язичницьких богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва...
-
Східні слов'яни у давнину (І-VIII ст.)
Історична доля Східної Європи вирішувалася у чорноморських степах, зайнятих войовничими кочовиками, землі яких вимірювалися місяцями кінного шляху, та в...
-
ТЕМПО-РИТМ - Слово у творчості актора
Важливим розділом системи, ще дуже мало разрабо танним, є розділ "темпо-ритм". Костянтин Сергійович в останні роки свого життя приділяв цій сценічній...
-
ЗАНЯТТЯ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА - Слово у творчості актора
Пам'ятаю досі, як, приступаючи до перших занять по художньому слову в Студії, організованої Станіславським, я гарячково намагалася усвідомити все те, що...
-
БАЧЕННЯ - Слово у творчості актора
Поза образного мислення немає мистецтва. Але шлях до не му далеко не так простий, як нам іноді здається. Неред ко актор зупиняється на первинному процесі...
-
ТЕХНІКА І ЛОГІКА МОВЛЕННЯ - Слово у творчості актора
Говорячи про роботу Станіславського над словом, не можна забувати, яке значення він надавав питанню техніки мови, питання підготовки свого фізичного...
-
ВНУТРІШНІЙ МИНУЛОГО - Слово у творчості актора
Прийом створення бачення був одним з найважливіших практичних прийомів Станіславського в роботі над словом. Не менш важливим прийомом Станіславського і...
-
Визначення язичництва як релігії давніх слов'ян - Релігія давніх слов'ян
Язичництво (від давньослов. слова "язики" -- народи) -- досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього...
-
ОЦІНКА ФАКТІВ - Слово у творчості актора
У процесі діючого аналізу перед актором вста ет виключно важливе положення Станіславського про "оцінці фактів". - Суть цього питання, - говорив мені...
-
Етнічна батьківщина поляків - Поляки
За даними археології, на території Польщі льодовиковий період закінчився 15 тис. років тому. Середній кам'яний вік ХV-V тис. до н. ч., а неоліт у Польщі...
-
Русини: етнонім і його наповнення
Русини -- етнонім для етносу, відомого в середні віки як Русь у різних частинах Східної Європи. З IX ст. країна і земля Русь, відомі як Київська Русь,...
-
Пам'ятки архітектури Київської Русі
ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Окинувши оком збережені до нас пам'ятки архітектури - дерев'яної у мурованої, різьби, малярства й т. зв. ужиткового...
-
СЛОВО - ЦЕ ДІЯ - Слово у творчості актора
Проблема слова займає чільне місце у творчій практиці російського театру. Не було, здається, жодного великого діяча в історії російського театру, який не...
-
АНАЛІЗ ДІЄЮ - Слово у творчості актора
Вчення Станіславського про надзавдання і наскрізному дії є основоположним у процесі перевтілення актора в драматичний образ. "Від надзавдання народилося...
-
Про історичне безпам'ятство слов'янства
Вже досить давно визрівав план підготовки циклу новітніх історико-графічних наукових матеріалів на шпальтах часопису " За Вільну Україну " на тему...
-
Антична література посідає особливе місце в історії світової цивілізації. Адже антична культура - колиска європейської. Розвиток культури Близького й...
-
Народні знання українського народу: мораль, етика, педагогіка
Народні знання українського народу: мораль, етика, педагогіка Милосердя естетичний обрядовість мораль Головними чинниками народної моралі споконвічно...
-
Японський театр від давнини до сучасності - Японська культура
Історія виникнення і розвитку театру в Японії дуже цікава. Перший театр у країні виник в епоху Камакура, коли в розташованій на морському узбережжі...
-
ПСИХОЛОГІЧНА ПАУЗА - Слово у творчості актора
Пояснюючи на одному з уроків природу психологічний ської паузи, Костянтин Сергійович навів такий приклад. - Припустимо, - сказав він, - що я завтра,...
-
"Слово о полку Ігоревім" - історична пам'ятка давньоруської літератури, написана у 1185 році. Це найбільше мистецький витвір свого часу, в якому з...
-
Символи нашого краю - Концентрація історичної пам'яті народу в національних символах
Найдавніша символіка пов'язана з могутніми силами природи. Давні племена проголошували себе си-нами Сонця, ріки чи якоїсь тварини. Зображенні цих...
-
Україна, світове українство - історична місія
Етнонація України, її природа, культура, мова, етнопсихіка, державотворча і міжнародна діяльність визначили не лише характер внутрішнього розвитку, а й...
-
Поезія та музичне мистецтво стародавньої Греції - Афінська культура освіти і виховання
В основі грецького мистецтва лежать тілесні інтуїції. Мистецтво греків підпорядковане останнім у розумінні "мистецтва" і "ремесла". "Ідеалісти" - Сократ...
-
Краєзнавчі студії Юзефа Крашевського
Краєзнавчі студії Юзефа Крашевського У 2007 році виповнилося 195 років від дня народження і 120 років від дня смерті Юзефа Ігнаци Крашевського, чиї твори...
-
ОБ ЭТНОНИМЕ "БАШКОРТ" - Этногенез и этническая история Башкортостана
В историко-этнографической и лингвистической литературе предпринято множество попыток толкования этнонима "башкорт". Нет смысла подробно рассматривать...
-
Виховні можливості фольклору - Регіональні традиції в народній педагогіці як засоби виховання дітей
Казка - улюблений жанр дітвори. Але чи всі знають, що прийшла вона до дітей із світу дорослих, як і пісні-ігри, прислів'я і приказки, загадки? Прийшла...
-
Історія українського менталітету та його формування - Український менталітет, як прояв самобутності
Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же...
-
Українська освіта і наука у другій половині ХVІІ-ХVІІІ століттях - Періодизація української культури
У другій половині XVII--XVIII ст. освіта, наука і друкарство на Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні розвивалися в різних умовах. На...
-
Кирило-Мефодіївське товариство - Періодизація української культури
На початку 40-х рр. XIX ст. центром українського національно-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира...
-
ПРИСТОСУВАННЯ - Слово у творчості актора
Станіславський любив звертатися для пояснення своїх думок до прикладів з області образотворчого мистецтва. Розквіт російської реалістичного живопису...
-
Становлення українського етносу
Становлення українського етносу Відомий українофоб Шульгін, скрегочучи зубами, писав у білогвардійському денікінському журналі: "Добре відомо, що...
-
Зміни в етнічній структурі суспільства
Зміни в етнічній структурі суспільства У другій половині ХХ ст. етнічна карта України суттєво змінилася. Зокрема, до складу УРСР увійшли майже всі...
-
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали....
-
Етнографічні особливості українського народу
ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ У культурі та побуті українського народу при наявності багатьох загальнонаціональних рис зберігаються деякі особливості, в тому...
-
Східні слов'яни (літописні племена) у VIII-X ст. - Колочинська культура
Відомості про східнослов'янські племена містяться на перших сторінках "Повісті минулих літ", складеної Нестором-літописцем у XII ст.: "...Ті ж слов'яни,...
Втрата слов'янської етнічної релігії та її наслідки - Слов'янство та його історична доля