Характеристика епохи та особливості художньої манери автора. - Системи персонажів в трагедії Шекспіра

Відродження або Ренесанс (від фр. renaissance) - це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця "світська культура" не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в "небесні висі", так і в "земний світ". Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина, спостерігається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Справа в тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття. Розпочалося воно в Італії у XIV ст., в інших країнах - у XV ст. і тривало до кінця наступного століття.

Загалом розрізняють три періоди:

    - Раннє Відродження (XIV ст.); - Високе Відродження (XV - XVI ст.); - Пізнє Відродження (кінець XVI -- початок XVII ст.).

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності, ніби її "відродження" (звідси і його назва у французькій мові -- "Ренесанс"). Ставлення діячів нової культури до "середньовічного варварства" було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до буржуазного. Диктатура церкви зломлена. В повітрі витає дух свободи. На сцені з'являються титани світової літератури, що харчуються нескінченним натхненням - плодами квітучої епохи. Світські інтереси, повнокровне земне життя людини протиставили "потойбічному" примарному миру. Ранньо капіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча й історично обмежені, перспективи реалізації її можливостей. Людина відчула себе в силах стати творцем власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають уже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Усвідомлення індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, також категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування християнсько-аскетичної ідеології настала моральна реабілітація людини, обгрунтування безмежних можливостей її творчості та вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто "раба Божого", істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, у якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці - studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина - це гуманіст, "аристократ духу". Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше - правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою. По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності та цілісності. Однак у розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того - немов би зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, що не були їй властиві в античності. Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На противагу релігійним уявленням про нього як про "темницю душі", "осередок гріха" воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена у своїх силах особистість ренесансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

Похожие статьи




Характеристика епохи та особливості художньої манери автора. - Системи персонажів в трагедії Шекспіра

Предыдущая | Следующая