Головні напрямки українського дисиденського руху 60-80 рр. - Дисиденський рух

Впродовж всьго пріоду існуваня українського дисиденства, з її середовища виділялися напрямки які репрезентували погляди різних груп в дисиденському русі. Різні напрямки зявлялмся на різних етапах дисиденського руху і деколи існували паралельно, але протягом всьго існування виділилося чотири основні напрямки.

Національно-політичний напрям. Найрадикальнішим, а тому найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Людмила Алексєєва вважає сполучною ланкою між національно-визвольним і демократичним рухом Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), яка була створена у Львові 1959 року. Головним її ідеологом і засновником був Левко Лук'яненко, який народився на Чернігівщині, закінчив юридичний факультет Московського університету і працював у Львівській області в Радехівському райкомі КПУ. Вони разом із партійним працівником Степаном Віруном на початку 1959 року вирішують створити організацію, метою якої буде сприяння виходу України зі складу СРСР. Невдовзі до них приєднуються Василь Луцьків та Олександр Лібович. У 1960 році Левко Лук'яненко знайомиться з адвокатом Іваном Кандибою і залучає його до організації. До неї також увійшли Йосип Боровницький та Іван Кипиш. Іван Кандиба запропонував зібратися у нього на квартирі 6 листопада 1960 року. На зібранні були присутні Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, а також слухач обласної партійної школи М. Ващук, який, як виявилося потім, був стукачем. Обговорювалася програма, складена Л. Лук'яненком[16.71 -73].

У новому варіанті програми УРСС головним завданням організації була ненасильницька боротьба за громадські права в Україні, за національні та культурні права, за економічні права тощо. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму.

Наступний збір мав відбутися 22 січня 1961 року. Але перед тим - 20 січня 1961 року почалися арешти, першим був заарештований І. Кандиба. Левка Лук'яненка заарештували 21 січня. Нова редакція Програми УРСС так і не була записана, і у справі фігурувала лише у згаданих "Нотатках". А ось старий проект програми УРСС був вилучений і став головним матеріалом, на якому базувалося обвинувачення. З членами УРСС розправилися, як розправлялися саме з націоналістичними організаціями. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, яка була пізніше за касацією замінена на 15 років таборів, І. Кандиба одержав 11 років, а інші отримали по 10 років таборів. І. Кипишу та Й. Боровницькому за касацією зменшили терміни до 7 років.

Усі члени УРСС мали вищу освіту, більшість з них була юристами, тому в літературі справу УРСС називають ще "справою юристів". Вони хотіли виборювати права людини і права нації на основі радянської Конституції, радянських законів[16.тамже].

Хоча ця організація діяла недовго і небагато встигла зробити, УРСС можна вважати першою саме дисидентською організацією і за засобами боротьби, і за метою. Більше того, вона була дуже близькою до майбутнього українського правозахисного руху, до якого пізніше і приєдналися найактивніші члени УРСС.

Український Національний Фронт (УНФ) - підпільна організація, що виникла 1964 р. з ініціативи шкільного вчителя Дмитра Квецка, яку підтримав колишній політв'язень Зеновій Красівський (вони ж стали фактичними керівниками організації).

До УНФ увійшло понад 150 осіб із декількох областей України. Діяла група в Івано-Франківській обл. (Д. Квецко Д. Юсип, Б. Равлюк, М. Дяк, В. Кулинин), група на Львівщині (З. Красівський, М. Мелень, Г. Прокопович), у Львові (І. Гбка, С. КорольчукК, І. Могитич, С. Вардинець, Б. Криса), групи в Рівненській обл., у Луганській (М. Качур), на Кіровоградщині (Я. Лесів), поодинокі члени в інших областях, які зазвичай не знали про існування один одного. Завдяки такій суворій конспірації УНФ проіснував три роки [31. 105-108].

Основна мета УНФ: здобути незалежність України. УНФ проголошував себе спадкоємцем ОУН і визнавав тільки революційний шлях досягнення своїх цілей. Разом з тим, ідеолог організації Д. Квецько в програмні документи УНФ включив ідеї "народного соціалізму", близькі до реалій західноєвропейської соціал-демократії. На відміну від шістдесятників, які переважно переймалися культурництвом, УНФ поставила політичні проблеми.

Діяльність організації почалася з видання журналу "Воля і Батьківщина" (вийшло 16 чисел). Члени УНФ розповсюдили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України. Виготовлялися вони спочатку в помешканні Красівського і Меленя, а потім у криївці, облаштованій Д. Квецком та Д. Юсипом біля гори Лютої поблизу Слободи-Болехівської [31.110-113].

У квітні 1966 УНФ поширив і надіслав ХХІІІ з'їздові КПРС "Меморандум УНФ", у якому викладалися політичні вимоги організації і був заявлений протест проти репресій щодо української інтелігенції. Зокрема, наголошувалося, що сучасний національно-визвольний рух не інспірований з-за кордону, а є прямим наслідком політики русифікації. Ставилася вимога насамперед повернути в Україну всіх примусово депортованих. Тоді ж, уночі проти 19.04, М. Дяк розповсюдив у Києві "Заяву УНФ", приурочену до прес-конференції для іноземних журналістів на традиційну тему "Українські буржуазні націоналісти - найманці іноземних розвідок" (ішлося про арешти шістдесятників 1965 р.).

1967 УНФ був викритий органами держбезпеки. 20.03.1967 р. на Кіровоградщині був заарештований Ярослав Лесів, 21.03 викликали у райвно і заарештували Д. Квецка, 21.03 заарештований Григорій Прокопович, 22.03 - М. Дяк, 23.03 - Мирослав Мелень, 24.03 - З. Красівський, 27.03 - Іван Губка, 11.04 - затриманий С. Корольчук, 26.05 - В. Кулинин. Усім було висунуте звинувачення в зраді батьківщини (ст. 56 ч.1 КК УРСР), на що насправді не було ніяких підстав, та в створенні антирадянської організації (ст. 64), Дякові - також незаконне зберіганні зброї (ст. 222 ч. 1) [27.26-29].

Оскільки більшість заарештованих не призналися до організаційної діяльності, то лише 8 осіб на декількох судових процесах були засуджені до тривалих термінів позбавлення волі. Більшість членства так і не була виявлена КГБ. Про це свідчить діяльність т. зв. УНФ-2 (Микола Крайник).

Після арештів головного ядра УНФ їх праця була продовжена. Микола Крайник, ще 1961 року створив Українську загальнонародну організацію (УЗНО), яка вела пропагандистську діяльність на засадах ОУН-УПА. Під впливом УНФ Квецька - Дяка - Красівського, у 1964 році члени УЗНО вирішили змінити назву організації на Українській національний фронт, якій дістав в історії умовну назву УНФ-2. Другий національний фронт, за спогадами М. Крайника, мав розгалужену структуру з філіями та окремими членами у багатьох областях України. УНФ-2 діяв в Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Тернопільській, Закарпатській, Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Київській, Одеській, Сумській, Харківській, Дніпропетровській областях та у Криму. М. Крайник, І. Мандрик, В. Зварич, Мирослава Чех, Р. Альфовицький, В. Бибик, М. Заблоцький, Василь та Богдан Сеньківи, Б. Зварич, Т. Диндин, Г. Куценко, Г. Фельдман та багато, багато інших[29.126-128].

На відміну від УНФ, УНФ-2 не мав завершеної програми, чіткої організації, єдиного періодичного видання. УНФ-2 проіснував на волі аж до 1979 року. За час його діяльності було випущено два числа часопису "Прозріння", та два числа "Українського вісника", було розповсюджено багато самвидавчої літератури, як тогочасної, так і оунівської. В основному діяльність УНФ-2 полягала в пропаганді та залученні якомога більшої кількості людей. Восени 1979 році Микола Крайник був заарештований. Івано-Франківський обласний суд за ст. 62 ч.1 та 64 КК УРСР засудив його до 7 років ВТК суворого режиму та 3 років заслання[30.30-34].

Національно культурний напрям. Шистидесятники назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської "відлиги" (десталінізації та деякоїлібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років [15.210-212].

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Б. Олійник, В. Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В. Чорновіл, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Крищенко, Б. Рогоза, М. Шудря, В. Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей [15.тамже].

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб "Пролісок" у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у "формалізмі", "безідейності", "буржуазному націоналізмі". У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові [28.329-338].

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Гньозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці -- Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці -- Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз ("Репортаж із заповідника імені Берія", "Бумеранг", "Бастіон українського опору", "Серед снігів", "Дедал і Тантал", "Лист до Євдокії Лось", класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, "Я бачив Магомета").Михайла Осадчого (його табірна повість "Більмо" вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана ("По той бік добра"). Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували [28.тамже].

Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС "Про цензуру" (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець "Празької весни") (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З "відлигою" у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух "шістдесятників" було розгромлено або загнано у внутрішнє "духовне підпілля" арештами 1965-1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак)[29.30-33].

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Правозахисний напрям. Треба нагадати, що перші правозахисні асоціації виникли ще наприкінці 1960-х років. Виникли вони з колективних петиційних кампаній на захист прав людини. У 1969 році виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до складу якої з України увійшли киянин Леонід Плющ та харків'янин Генріх Алтунян. У 1971 році виникло перше правозахисне об'єднання в Україні - "Громадський комітет захисту Н. Строкатої". До нього увійшли Леонід Тимчук, Ірина Стасів-Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, і єдиний москвич - Петро Якір. Микола Руденко з початку 1970-х років активно включився у правозахисну діяльність, тісно співпрацював з московськими правозахисниками й став членом радянського відділення "Міжнародної амністії" - найбільшої всесвітньої правозахисної організації [14.121-124].

Українська Гельсінкська Група була створена 9 листопада 1976 року в Кончі-Заспі під Києвом на квартирі поета й публіциста Миколи Руденка, якого було обрано керівником Групи. УГГ була створена у складі: Олесь Бердник - письменник-фантаст, Петро Григоренко (він став представником групи у Москві), Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Ніна Строката, Іван Кандиба, Олексій Тихий, Микола Руденко (керівник Групи), Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Це перший склад групи. Перманентні репресії, які спіткали її членів, і водночас успадкування справи новими правозахисниками зумовлювали постійний плин кадрів УГГ.

УГГ створювалася не як філія Московської гельсінкської групи, а як самостійна правозахисна асоціація. УГГ і МГГ постійно взаємодіяли. Під час "установчих зборів" на квартирі Руденка групою була підписана Декларація Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод - перший документ УГГ, який став програмним. Епіграфом до Декларації стала цитата 19 статті Загальної Декларації Прав Людини. Це свідчило про основний напрямок дій групи [14.тамже].

Виходячи з того, що без участі широкої громадськості країн-учасниць не може бути забезпечене виконання статей Заключного Акту (особливо гуманітарних), УГГ мало на меті:

    1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Дома­гатися, щоб цей міжнародний пра­во­вий документ став основним у відносинах поміж Особою і Держа­вою. 2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забез­печити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі. 3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гель­сінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою де­легацією. 4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями до­магатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств тощо" [33].

Але основною діяльністю Гельсінкських груп, і української також, був збір та розповсюдження інформації: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на теренах України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою. З цією метою Група Сприяння:

    А) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість; Б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан в Україні та згідно зі ст.19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів; В) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення".

Члени Групи попереджали, що УГГ у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. У Декларації зосереджувалася увага на свавільному, бюрократичному трактуванні радянським урядом Загальної Декларації та Гельсінкських Угод і зазначалося, що Група приймає ці документи в їхньому повному обсязі "без бюрократичних перекручень" [33].

Релігійний нпрям. Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін [10.411-414].

Антицерковна кампанія другої половини 1950-х - початку 1960 - х рр., що супроводжувалася форсованим подоланням "релігійності", адміністративним втручанням удіяльність релігійних організацій, викликала появу релігійного дисидентства. В лоні Російської православної церквиіснувало кілька течій, спрямованих як проти Московськоїпатріархії, так і державних органів. Йдеться про спробустворення в першій половині 1950-х рр. єдиної незалеж-ної Української церкви, діяльність "Комітету відновленняцеркви і боротьби за її канонічну чистоту", "Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР", прилюднівиступи єпископа Полтавського і Кременчуцького Феодосія проти грубого втручання держави в справи церкви, правозахисна діяльність священиків П. Здрилюка, В. Романюка, протести віруючих проти масового закриття церков і монастирів, нищення святих місць тощо[17.137-141].

Серйозну силу уявляв собою рух за відновлення Української греко-католицької церкви, який виник практично відразу після неканонічного Львівського собору 1946 р. і знайшов своє виявлення у функціонуванні незареєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих ("Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви" на чолі з Й. Терелею, "Комітет захисту УГКЦ" керівник І. Гель), низці акцій протесту, богословських творах Й. Сліпого, В. Величківського, Р. Бахталовського, Бажан О. Г. Жорстоким гонінням піддавались протестанти. Церква Євангельських християн-баптистів (ЄХБ) була найчисленнішою з усіх протестантських церков, як в СРСР, так і в Україні [16.42-44].

Ще у лютому 1964 року виникла правозахисна організація ЄХБ - "Рада родичів в'язнів євангельських християн-баптистів" очолювана протягом 15 років Лідією Вінс - матір'ю Георгія Вінса і дружиною Петра Вінса, який загинув у сталінських таборах. Лідія Вінс відбула за свою діяльність трирічний термін від 1970 до 1973 року. Ця правозахисна організація займалася збором та поширенням інформації про репресії щодо віруючих ЄХБ, та збором матеріальної допомоги родинам в'язнів. Дуже важливим моментом була тісна співпраця руху баптистів з правозахисним рухом, а також в Україні з українським національним рухом. Зближення з правозахисниками зробило цей рух неізольованим, відкритим. У ХТС постійно публікувалась інформація про репресії проти баптистів [16.45-47].

Внаслідок державної політики щодо релігії і церкви вопозиції до режиму перебували представники римокатолицьких, юдейських громад. Високою активністю відзначалися опозиційні течії серед євангельських християн-бап-тистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні центри ("Рада Церков євангельських християн-баптистів", "Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня"), поширювали релігійний "самвидав",апелювали до світової громадської думки.

Похожие статьи




Головні напрямки українського дисиденського руху 60-80 рр. - Дисиденський рух

Предыдущая | Следующая