Відображення у мемуарах Ш. Дюброя українського менталітету та правосвідомості як рушійного фактору у процесі становлення державності України (1917-1919)


У статті аналізуються мемуари французького суспільного діяча та викладача Шарля Дюброя "Два роки в Україні (1917-1919)", зокрема його міркування щодо національного характеру народу України та його впливу на державотворчі процеси 1917-1919 рр. Мемуарний твір Ш. Дюброя -- це одночасне поєднання твору художньої літератури та аналітичного дослідження. Автор перебував в Україні з 1917 по 1919 рр. та був безпосереднім свідком військово-політичних подій на території держави. У своїх спогадах він детально описав різноманітні сфери життя української держави та суспільства у вказані роки, зокрема економічну, соціальну, культурну тощо; відмітив найгостріші внутрішні проблеми країни, а також надав власну оцінку Україні як самостійній державній одиниці та безпосередньо українському національному руху. Зокрема, були окреслені питання особливостей українського менталітету, його основних рис та відмінностей і бачення українців безпосередньо автором. Метою дослідження є аналіз свідчень Шарля Дюброя як французького громадянина, його поглядів щодо впливу менталітету українського народу на військово-політичні події Першої світової війни, зокрема на підписання Брест - Литовської угоди. Ш. Дюброй також висвітлив питання двосторонніх україно - французьких взаємовідносин та надав інформацію щодо політики Франції по відношенню до України. Для більш об'єктивного вивчення першоджерела було також досліджено наукові праці українських істориків, культурологів та соціологів.

Ключові слова: французькі мемуари, Шарль Дюброй, український менталітет, військово-політичні події, Перша світова війна.

Державотворчий французький культуролог народ

Українська держава пройшла непростий шлях до офіційного встановлення своєї незалежності, і боротьба за самостійність та відокремленість продовжується до сьогодні. Значна кількість науковців, таких, як М. Слюсаревський, М. Шегута, пов'язує специфіку історії української держави із особливістю менталітету народу України, його властивостей та національних прагнень. Узагалі питання менталітету, характеру народу та його впливу на процеси у державі аналізувалося у працях багатьох дослідників, таких як О. Козуб, А. Гуревич, Р. Вебстер, В. Кочетков тощо. Указана проблематика знайшла своє висвітлення також і у джерелах особового походження, зокрема у мемуарах. Саме мемуарні джерела дають змогу глибше та ретельніше дослідити деталі процесів та подій, побачити суб'єктивні погляди авторів на те, що відбувалося, що є одним з формуючих елементів загальної історичної картини.

У статті аналізується мемуарний твір французького діяча та викладача Шарля Дюброя "Два роки в Україні (1917-1919)", що одночасно поєднує у собі елементи суб'єктивізму та науковості. Мемуари Ш. Дюброя було опубліковано у Парижі в 1919 р. та ще не було перекладено українською або російською мовою, тому під час дослідження використовувалося безпосереднє джерело французькою мовою Усі цитати мемуарів Ш. Дюброя наведені у перекладі автора статті з французької мови.. Французький автор, два роки перебуваючи на українських землях, зблизька познайомився з національним характером народу України, його особливостями та основними рисами, серед яких він виділяє патріотизм та відданість національній ідеї. Саме ці фактори, на його думку, впливали на події української революції та Першої світової війни; саме прагненням незалежності та визнання української держави автор пояснював ставлення українців до більшовиків та їх відносини із Австрією та Німеччиною. Тому метою дослідження є аналіз мемуарного твору Ш. Дюброя та безпосередньо розмірковувань автора щодо зв'язку українського менталітету, його національних почуттів із загальними державотворчими процесами в Україні, подіями Першої світової війни та участі у них української сторони.

Шарль Дюброй у своїх спогадах ретельну увагу приділяв складному процесу українського державотворення та умовам і обставинам, що його супроводжували. Одним із головних чинників, що, на думку автора, сприяли формуванню української держави, є менталітет народу України.

Коротко зупинимося на самому понятті "менталітет". Менталітет походить від французького слова "mentalitй", що у перекладі означає "мислення", "напрямок думок", "спрямованість розуму", "образ мислення". До цього поняття можна віднести світогляд, розуміння оточуючого світу; якщо говорити про менталітет нації, треба наголосити на сукупності національних рис та національній свідомості, національному характері. О. Козуб вважає, що ключовими позиціями визначення менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів Козуб О. О. Особливості українського національного менталітету // Соціальні технології. -- 2012. -- № 54. -- [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: Шр://агсЫуе. nbuv. gov. ua/portal/soc_gum/Staptp/2012_54/files/ST5412_05.pdf.. До того ж, окремі дослідники розглядали термін "менталітет" з точки зору різних аспектів його існування: А. Гуревич пропонував трактування цього поняття як рівень індивідуальної та суспільної свідомості; Р. Вебстер характеризував сутність "менталітету" як "характер інтелекту"; Є. Донченко розглядав поняття як соціальний характер тощо Культурологія: навч. посіб. / В. М. Шейко, Ю. П. Богуцький, Е. В. Германова де Діас. -- К.: Знання, 2012. -- 494 с..

За В. Кочетковим, структура менталітету складається з чотирьох груп: до першої групи належать система архетипів та домінуючі потреби; до другої групи відносяться знання, звичаї, вірування, стилі мислення; до третьої -- оцінки, норми, уявлення; до четвертої -- форми та способи поведінки Кочетков В. В. Психология межкультурных различий: учеб. пособие для вузов. -- М., 2002. -- С. 213.. Таким чином, бачимо, що поняття менталітету вміщує в себе широкий спектр категорій, що формують світогляд, систему цінностей, поведінки та особливостей мислення.

Стосовно українського менталітету, Ш. Дюброй неодноразово вказував на щирість українців, їх легкий національний характер, на їх позитивність та ліберальність, підкреслював їх тяжіння до демократичного режиму, що також характеризувало їх схильність до революційних виступів.

М. Слюсаревський, окреслюючи особливості національного характеру українців, вказує на хоробрість у справі захисту Батьківщини, рішучість, гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю СлюсаревськийМ. М. Ілюзії і колізії. -- К.: Гнозис, 1998. -- С. 209., що підтверджуються основними віхами історії боротьби українського народу за незалежність. М. Шегута серед національних рис, притаманних українцям, згадує селянськість, м'який гумор, почуття спорідненості з рідною землею, почуття національної єдності тощо Шегута М. А. Український менталітет: історія і сучасність // Збірник наукових праць з гуманітарних наук ЗДІА. -- Запоріжжя, 2000. -- С. 45.. Зауважимо, що Ш. Дюброй упродовж своєї розповіді неодноразово наголошував на вказаних особливостях українського народу. Він, по-перше, вказував на українській селянськості, зазначаючи, що українці здебільшого займаються сільським господарством, і 85 % населення проживає та працює у селах. По-друге, автор говорив про те, що українські селяни люблять свої знов завойовані свободи, культ мови своїх батьків та вони віддані своїй батьківщині, з чого складаються національні почуття українців Dubreuil Ch. Deux anneйs en Ukraine (1917-1919). -- Paris, 1919. -- P. 118.. У зв'язку з цим він також порівняв значення для народу тих національних почуттів, вказуючи на те, що російський народ таких почуттів не має, і через це не може опиратися руйнівному впливу його ворогів Ibid. -- P. 116..

У свою чергу, український народ протягом усієї своєї історії завжди повставав проти своїх гнобителів та прагнув свободи та незалежності Ibid. -- P. 116..

До цієї думки додамо висновок О. Щедріна, за яким характерними рисами державної та національної свідомості російського народу є духовна слабкість, відсутність національної єдності, національної гордості та потягу до відстоювання власних прав Щедрин О. Г. Этнические особенносты русского правосознания: Дис. ... канд. юрид. наук. -- Ростов-на-Дону, 2004. -- С. 8. Копельців-Левицька Є. Спільні та відмінні риси правової ментальності українського та російського народів (філософсько-правовий аспект) // Митна справа. -- 2015. -- № 1 (2.2). -- С. 241.. Є. Копельців-Левицька, у свою чергу, стверджує, що українцям притаманні індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної монархічної влади11. Указані ствердження ще раз підтверджують те, наскільки глибоко та точно французький діяч вивчив духовну сутність українського народу, його характер, прагнення та бажання. До того ж, говорячи про політичні настрої українців та їх бачення майбутнього своєї держави, Ш. Дюброй наголошував на їх масовому характері, що охоплював усі верстви населення. Спростовуючи думку про те, що становлення незалежної України прагнули лише окремі українські партії, він довів той факт, що нова вільна держава була метою усіх, без виключення, класів суспільства. Він зазначив, що не тільки інтелігенція, а й клас землеробців, селянські маси голосами своїх представників, увесь український народ загалом бажає незалежності України Dubreuil Ch. Deux anneйs. -- P. 116..

Автор також акцентував увагу на численних проявах патріотизму українців, їх неприхованій любові до своєї рідної землі та збереженні національних почуттів. По-перше, він захоплювався тим, як українці вшановують свою державну символіку та кольори, що для нього є значним проявом відданості українців державній ідеї: "З 12 березня 1917 р. не відбувалося жодної маніфестації, політичної, військової або релігійної, ні одного зібрання, де виголошувалися промови, без яких вулиці, будинки, будівлі, трибуни, громадяни не були б прикрашені без жодних дозволів в українські кольори -- золотий та блакитний Ibid. -- P. 117.". (Depuis le 12 mars 1917, il n'y a pas eu une seule manifestation, politique, militaire ou religieuse, il ne s'est pas fait une seule rйunion, prononcй un seul discours, sans que les rues, les maisons, les йdifices, tes tribunes, les individus, se soient dйcorйs, sans nul invite et sans aucun ordre, aux couleurs ukrainiennes or et bleu).

Ш. Дюброй відмітив старанність та відданість, з якою українське населення почало навчатися у школах, відкритих Генеральним Секретаріатом, а згодом -- і Директорією. Незважаючи на усталену національну прихильність українського народу до сільськогосподарської діяльності, він із завзятістю вивчав рідну мову, літературу, історію своєї країни тощо: "Цей народ, що здавався байдужим до всього, що було навчанням, та який всіма думками, здавалося, був сконцентрований на майбутньому врожаї злаків та буряків, несподівано одразу ж став на шлях бібліотек та книгарень, щоб там сперечатися за таку малу кількість творів українською мовою Ibid. -- P. 117.". (Ce peuple, qui semblait indiffйrent pour tout ce qui йtait instruction et dont toutes les pensйes semblaient se concentrer sur sa rйcolte prochaine de cйrйales ou de betteraves, a tout а coup pris le chemin des bibliothиques et des librairies pour s'y disputer les trop peu nombreux ouvrages en langue ukrainienne).

Ш. Дюброй відмітив також те, що український патріотизм брали до уваги й російські більшовики, які, ставлячи на меті здобути підтримку з боку населення України, формулювали свої виступи та прокламації на його територіях саме українською мовою та обіцяли забезпечити права та свободи українців. На доведення своєї думки автор опублікував уривки виступу Муравйова під час його вступу до Києва: "Пролетарії Києва: я вітаю Республіку українських робітників, працівників та селян. Наші вороги звинувачують нас у тому, що ми не визнаємо принципу автономії. Я не бажаю виправдовуватися. Український працьовитий народ добре знає, що це -- в'яла брехня та наклеп. Мої війська мають на меті ніщо інше, як допомогти Вам повалити буржуазний уряд, щоб замінити його на уряд Українських Рад" Ibid. -- P. 119.. (Prolйtaires de Kiev! Je salue la Rйpublique des Travailleurs, ouvriers et paysans ukrainiens. Nos adversaires nous accusent de ne pas admettre le principe de l'autonomie. Je ne chercherai pas а nous disculper. Le peuple travailleur ukrainien sait bien que c'est lа un lвche mensonge et une calomnie. Mes armйes n'ont qu'un but, vous aider а renverser le gouvernement bourgeois pour le remplacer par le gouvernement des Soviets ukrainiens). Відмітимо численні політичні прийоми, які застосовував Муравйов: він звертався до українців як до окремого народу, підкреслюючи його наполегливість та працьовитість, а також акцентував увагу на тому, що у його планах була легітимізація українського уряду та держави у цілому.

Неодноразово демонструючи своє негативне ставлення до більшовиків та їх ідей, Ш. Дюброй із завзятістю намагався довести аналогічне ставлення до них і українського населення, що також, за його словами, було зумовлене прагненням України до самостійності. У підрозділі "Україна -- не більшовицька" ("L'Ukraine n'est pas bolcheviste") автор навів низку стверджень, за якими українці не підтримували більшовицьку партію та не схвалювали їх політику.

Першим твердженням було те, що більшовики здебільшого вербували до своїх рядів представників робітничого класу, а українці, у свою чергу, були, за даними автора, на 85% класом селянським. Міське населення, за Ш. Дюброєм, складало дуже невелику частину, і серед нього здебільшого були присутні іноземні елементи, зокрема росіяни. Ці доводи мають право на існування. М. Шаповал у своїй роботі "Большевизм і Україна" наводить низку статистик та свідчень, які фактично підтверджують дані французького автора: за словами автора "...на Україні село українське, а місто русько-жидівське (на західних землях польсько-жидівське, румунське, мад'яро-жидівське... Шаповал М. Большевизм і Україна. -- Прага: Вільна спілка, 1926. -- С. 57."); "селяни та робітники складають 99% усього українського населення; міські українці, яких -- меншість, займають нижні щаблі суспільства (прислуга, робітництво, ремісники, дрібні урядовці, дрібні торговці, дрібні "промисловці" -- фурмани, огородники і т. д.), а чужонаціональна більшість керує містами, політикою тощо". Також для остаточного підтвердження наведемо цитату з його роботи: "Любов до України мусить стати любов' ю до її реального змісту -- селянства й робітництва, бо тільки це селянство й робітництво є реальною -- убогою й поневоленою -- Україною, яка мусить стати культурною й вільною. Без визволення робітництва й селянства нема визволення України" Там само. -- С. 47, 59..

Зауважимо, що за переписом населення 1897 р., сільське населення складало 94,5% серед україномовного населення (16 069 109), міське населення -- 5,5% (936 537) Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. -- Санкт-Петербург: типография "Общественная польза", 1905. -- X, 270, 120 с. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www. prlib. ru/Lib/pages/item. aspx? itemid=4952.. Ця статистика підтверджує думку Ш. Дюброя про некоректність російських переписів, за якими головним принципом розподілення населення за національним складом був мовний принцип, що негативно вплинуло на достовірність даних.

Другим ствердженням (і у якійсь мірі -- виправданням українців) французького діяча було те, що до загонів більшовиків вступали демобілізовані солдати, які, повернувшись з фронту, втратили роботу та гроші, а більшовики, у свою чергу, пропонували їм хоч якийсь заробіток Скаг^ ОиЬгєиіІ. Ор. сії. -- Р. 121.. До того ж, більшовики проводили потужну агітацію, обіцяючи селянам землю, а також переконуючи українське населення у зловмисних намірах французького та грецького десантів, яких вони звинувачували у грабіжництвах та вбивствах. Більшовики також зазіхали на авторитет в Україні спочатку П. Скоропадського, а згодом -- Директорії, зокрема С. Петлюри. І, в кінці кінців, максималісти знов зверталися до почуття патріотизму в народу України, виголошуючи, що тільки боротьба у більшовицьких рядах сприятиме тріумфу української справи. У той же час, автор зазначив, що українці дуже скоро опам'яталися та зрозуміли справжні соціально-політичні наміри більшовицької партії і почали покидати її ряди: "Українці ж, однак, швидко оговталися, коли вони зблизька побачили тих, кого прийняли за друзів". (Ces Ukrainiens, nйanmoins se sont vite ressaisis, quand ils ont vu de prиs ceux qu'ils avaient pris pour des amis). А вже у березні 1918 р., як стверджує Ш. Дюброй, в Україні серед більшовиків були лише іноземні робітники. "На сьогоднішній момент більшовицька ідея не мала нікого, окрім ворогів в Україні..." Ibid. -- P. 121, 123.. (A l'heure actuelle, l'idйe bolcheviste n'a que des ennemis en Ukraine...).

Будучи громадянином Франції, Ш. Дюброй висловлював доволі категоричну позицію щодо проблеми співвідношення України та Німеччини. У підрозділі "Україна не є інструментом Німеччини" ("L'Ukraine n'est pas l'instrument de l'Allemagne") він із ентузіазмом заперечував будь-який зв'язок українського національного руху із політикою Австрії та Німеччини та спростовував ствердження щодо співпраці українців та німців: "Найбільш вражаючим для нас, французів, аргументом, який вороги України використовують та яким зловживають, є бажання показати у сепаратистському українському русі австро - німецьку інтригу та помітку "made in Germany" -- "зроблено у Німеччині Ibid. -- P. 123.". (L'argument le plus impressionnant pour nous Franзais, et dont les adversaires de l'Ukraine et des Ukrainiens usent et abusent, c'est de montrer dans le mouvement sйparatiste ukrainien une intrigue austro - allemande et un article "made in Germany").

Для доведення своєї точки зору французький автор навів ворожі по відношенню до України аргументи щодо їх стосунків із німцями, проаналізував кожен з них та надав контраргументи. По-перше, він розглянув факт існування Союзу визволення України (СВУ), який він у мемуарній роботі називав Лігою за визволення України. Незважаючи на той факт, що головною метою СВУ була боротьба за самостійність України, яку він намагався здобути, використовуючи війну між австро-німцями та росіянами, Ш. Дюброй не бачив приводу обвинувачувати у діяльності СВУ безпосередньо Українську Республіку. СВУ, на його думку, було створено Австрією та Німеччиною, як і Вищу національну Раду Польщі, з єдиною метою -- створення труднощів для Росії як члену Антанти Ibid. -- P. 124..

Другим аргументом противників України, за розповіддю Ш. Дюброя, було заснування Українського бюро у Лозанні (у тексті -- Українське інформаційне бюро). Щоб спростувати причетність українського уряду до діяльності бюро, французький автор навів заяви М. Грушевського та В. Винниченко. Перший наголошував у "Журналі Росії" від 1 листопада 1917 р. про небажання мати будь-які зв'язки із СВУ: "Всупереч їх неодноразовим спробам щодо вступу у відносини із урядом Києва, посилаючись на звання президента Ліги і накази, якими він тримає українських в'язнів війни, Скоропис-Йолтуховському завжди ввічливо відмовляли Ibid. -- P. 125.". (Malgrй ses tentatives rйitйrйes pour entrer en relations avec le gouvernement de Kiev en arguant de son titre de prйsident de la Ligue et de mandats qu'il tient des prisonniers de guerre ukrainiens, Skoropis-Ioltoukhovski a toujours йtй йconduit).

В. Винниченко, на формальності та лаконічності якого акцентував увагу Ш. Дюброй, у свою чергу, висловлював своє безкомпромісне ставлення до організації та категорично заперечував їх приналежність до української держави та суспільства: "Увесь світ знає, що Ліга визволення України -- це інструмент німецької пропаганди. Але тут, в Україні, ніхто ніколи не надавав найменшого значення цій австро-німецькій організації. Ніхто не може зробити нас відповідальними за те, що публікує у Стокгольмі, Берні та у Лозанні Степанковський. Германофільство -- не є корінням для нас. У Києві значно менше прихильників Німеччини, ніж у Петрограді Ibid. -- P. 125.". (Tout le monde sait, йcrit-il, que la Ligue pour la libйration de l'Ukraine est un instrument de propagande allemande. Mais ici, en Ukraine, personne n'a jamais attachй la moindre importance а cette organisation austro-allemande. On ne peut nous rendre responsables de ce que publie а Stockholm, а Berne et а Lausanne, Stepankovski. La germanophilie n'a pas de racines chez nous. Il y a а Kiev beaucoup moins de partisans de l'Allemagne qu'а Petrograd).

Третім аргументом ворогів України на доведення їх співпраці із Німеччиною, за словами Ш. Дюброя, було підписання угоди у Брест-Литовську. Погляди щодо цієї угоди та її оцінка є, на сьогоднішній день, неоднозначними. Окремі дослідники (Г. Заставенко Заставенко Г. Ф. Крах німецької інтервенції на Україні в 1918 році. -- К., 1959. --

С. 32., Ю. Карпенко Карпенко Ю. О. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918-1920. -- Львів, 1964. -- С. 19., Є. Скляренко Скляренко Є. М. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 р. -- К., 1960. -- С. 85.) вважають цей пакт очевидною зрадою та не вбачають жодного позитивного його впливу на державотворчі процеси в Україні. Інші науковці (П. Христюк Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. В 4-х т., Т. ІІ. -- Відень: Укр.-соціол. інс-т, 1921-1922. -- С. 171., Ю. Фельштинський Фельштинский Ю. Крушение мировой революции. Брестский мир: Октябрь 1917 -- ноябрь 1918. -- М.: ТЕРРА, 1992. -- С. 317.) навпаки підкреслюють значимість підписання угоди та стверджують, що вона стала свідченням того, що Україна була незалежним елементом у політиці. До того ж, умови Брест-Литовської угоди мали завадити більшовицькому наступу на українські території.

Ш. Дюброй також висловлював свою позицію з приводу Брест-Литовської угоди. Він писав, що спочатку сприйняв цей факт вельми негативно, не розуміючи, як українська держава могла зрадити Антанту та перейти на бік їх заклятих ворогів -- австро-німців: "Як усі французи, я був обурений, дізнавшись про підписання цього договору, тому що я вважав, що завдяки цьому мільйони німців стануть вільними та будуть кинуті у навалу на Париж. Як і весь світ, я кричав про зрадуDubreuil Ch. Opt. cit. -- P. 126.". (Comme tout Franзais, je fus indignй en apprenant la signature de ce traitй, car je pensais que de ce fait, des millions d'Allemands devenaient libres et allaient кtre jetйs dans la ruйe sur Paris). Однак, він, як значиться далі, після довгих розмірковувань змінив свою думку і говорив, що усіляко виправдовує українців, та стверджував, що вони ні в чому не винні. Для французького автора чи не найголовнішим негативним наслідком угоди було збільшення чисельності німців на французькому фронті, що могло не найкращим для Франції чином відбитися на ході військових подій та безпосередньо на результатах війни. Тим не менш, автор, проаналізувавши все, що відбувалося на той момент, з упевненістю заявляв, що побоювання французької держави не справдилися та військова ситуація для Антанти не змінилася у поганий бік. До того ж, Ш. Дюброй з упевненістю стверджував, що Брест-Литовський договір є "справою кількох політиків", а український уряд загалом зовсім його не підтримував та відчував сором за цей фактIbid. -- P. 129..

Дивує як завзято французький громадянин відстоював честь України та намагався виправдати дії політиків. Він говорив, що українська держава дуже постраждала від підписання цього пакту, і водночас поставив риторичні питання до читачів: чи одна Україна винна у тому, що відбулося? чи можна просити для неї пом'якшуючих обставин? Ibid. -- P. 132.

Автор також розмірковував про подальшу долю української держави, перспективи її існування та, що важливо, про унікальність української нації та невід'ємне її право на національну ідентифікацію. Виражаючи позицію Франції з цих питань, Ш. Дюброй виокремив два головні шляхи державницького розвитку України: незалежне існування держави та створення федерації з державами Півдня або приналежність України до федерації народів Русі. Головним же бажанням самої країни, як стверджував автор, є воля та незалежність. І тільки Франція, з усіх інших європейських держав, може сприяти здійсненню української мети. Автор неодноразово наголошував на тому, що саме його країна -- "покровителька слабких та пригнічених держав", а українці -- "брати французів за їх концепцією революції"Ibid. -- P. 133..

Роздуми Ш. Дюброя є яскравими доказами пропагандистської французької політики в Україні того часу. Ж. Пелісьє, офіційний посланець з Франції в Україні, місією якого було, як стверджував Ш. Дюброй, спостереження за подіями в українській державі, рекомендував французькому керівництву підтримати український національний рух в інтересах Антанти Recherches sur la France et le problиme des nationalitйs pendant la Premiиre Guerre mondiale / George-Henri Soutou. -- Paris: PUPS, 1995. -- P. 27.; сам Київ Ж. Пелісьє планував перетворити на центр національних рухів, для чого він ініціював створення Центрального комітету народностей Західної Європи; до того ж, він активно організовував французьку та проантантівську пропаганду тощо Ibid. -- P. 29-30..

Таким чином, саме патріотизм українського народу та його безмежна любов до своєї Батьківщини стали, на думку Ш. Дюброя, основоположними чинниками у військово-політичних процесах в Україні у 1917-1919 рр. Саме ці риси автор від самого початку вважав особливостями української нації, що на ментальному рівні відрізняють її від російського народу. Французький діяч стверджував, що саме завдяки прагненню до визнання та свободи і збереженню національних почуттів народ України так завзято йшов до своєї незалежності.

Будучи громадянином Франції, Ш. Дюброй різко негативно ставився до Німеччини та її військової політики, що було обумовлено подіями Першої світової війни. Україна для Франції становила значну політичну та економічну цінність, що обумовлювало яскраву французьку пропагандистську діяльність в Україні протягом війни. Тому його реакція, як і реакція його рідної держави, щодо підписання угоди у Брест-Литовську була відповідна. Тим не менш, автор, упродовж своєї розповіді демонструючи неприховану лояльність до українців, виправдовував вчинок української держави бажанням її народу зберегти свою самостійність від більшовиків та зміцнити свій незалежний статус.

Похожие статьи




Відображення у мемуарах Ш. Дюброя українського менталітету та правосвідомості як рушійного фактору у процесі становлення державності України (1917-1919)

Предыдущая | Следующая