Основні форми дисиденського руху в 60- першій половині 70 рр. XX ст. - Дисиденський рух

Спочатку існування дисиденського руху осередок українських дисидентів складали "шестидесятники" -- нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали.

Початкове гуртування шістдесятників відбувалося стихійно: на вечірках, поетичних вечорах, через фахову діяльність. На початку 60-х років виникла ідея позаофіційного об'єднання - своєрідної альтернативи офіціозним творчим спілкам. Усе почалося восени 1959 р., коли студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи для співання колядок. Колядували не тільки на вулицях, заходили до "старших": М. Рильського, М. Крушельницького, М. Стельмаха, Ю. Смолича та ін. Ця нерегламентована ініціатива викликала невдоволення міськкому партії. На організаторів посипалися нагінки, ті, в свою чергу, звернулися до редакції газети "Известия" зі скаргою [19.40-48].

Міськкомівські діячі явно перестаралися - часи були не ті, тому й реакція центру була відповідною: поступила вказівка: "очолити" ініціативу, так на початку 1960 р. в Києві виник (формально - під егідою міського комітету комсомолу) Клуб творчої молоді (КТМ).

Діяльність клубу (його президентом був обраний Л. Танюк) із самого початку не вписувалася в рамки ухваленої міськкомом комсомолу "ініціативи". У "Другому українському театрі" ставилися напівзаборонені М. Куліш і Б. Брехт. Художники влаштовували виставки, які відразу заборонялися (був випадок, коли працівники міськкому партії власноручно знімали картини С. Отрощенка, на яких були зображені карпатські церкви, згодом знищені), історики М. Брайчевський та О. Апанович читали лекції з історії України, задалекі від стилю "Короткого курсу історії ВКП(б)". Вечори молодої поезії за участю Б. Мамайсура, І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко проходили в атмосфері повного ажіотажу. [19.52-55]

Перелом у діяльність КТМ внесли художники і літератори. В березні 1962 р. на одне із засідань клубу прийшла група художників - А. Горська, Г. Зубченко, Л. Семикіна, В. Зарецький та ін. Саме вони поставили питання про мову діяльності клубу, про його більш виразну орієнтацію на національну культуру.

З приходом до клубу В. Симоненка повніше зазвучала громадська нота в його діяльності. З молодіжного, дещо аморфного об'єднання молодої столичної інтелігенції КТМ перетворювався на національно-культурний осередок, у діяльності якого питання суто мистецькі й літературні все більше набували громадського і соціального звучання.

Зокрема, небажаний для можновладців резонанс почали давати літературно-художні вечори клубу. Так, 12 травня 1962 р. у великому залі Жовтневого палацу відбувся вечір нам'яті Л. Курбаса. Приблизно в такому ж ключі проходив вечір пам'яті М. Куліша 23 грудня 1962 р. Вперше на офіційному зібранні, та ще й із вуст "офіційної особи" - М. Бажана, прозвучала згадка про підвали Жовтневого палацу, де в 1930-ті роки розстрілювали письменників. Величезний резонанс викликав вечір пам'яті В. Симоненка (грудень 1963 р.), проведений КТМ у приміщенні Київського медичного інституту. Щороку проводилися вечори пам'яті Т. Шевченка, а в 1963 р. - І. Франка і Лесі Українки. Восени 1962 р. була створена (на громадських засадах) комісія для перевірки чуток про масові захоронення жертв репресій у Биківні (в той час це був приміський район Києва).[25.255-258]

Мабуть, цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного. Саме з осені 1962 р. почався інтенсивний тиск на клуб з боку влади, який врешті-решт закінчився розгоном клубу в 1964 р. Наче по команді перестали друкувати твори В. Симоненка. Двічі його затримувала й жорстоко била міліція. За вимогою міськкому партії припинилися "сумнівні" літературні вечори в приміщенні Жовтневого палацу. Л. Танюка усунули від керівництва клубом (фактично він продовжував ним керувати, хоча формально президентом був обраний В. Зарецький), його вистави заборонялися [25. 259-265].

В 1962 р. Л. Танюк і А. Горська приїхали до Львова, маючи намір поставити в театрі ім. М. Заньковецької виставу М. Куліша "Отак загинув Гуска". Виставу заборонили. Л. Танюкові запропонували "в 24 години" залишити місто. Але незабаром у Львові виник свій клуб творчої молоді - "Пролісок", який об'єднав молоду творчу інтелігенцію і став своєрідним форпостом шістдесятників у Західній Україні. Клуб очолив літературознавець, аспірант Львівського університету М. Косів. Контакти львівських і київських шістдесятників ставали дедалі міцнішими. Завдяки цьому саме шістдесятництво набувало нової якості. Львів і Західна Україна в цілому залишалися в уявленнях національне свідомої інтелігенції "українським П'ємонтом" і в деяких відношеннях небезпідставно. Пам'ять про національно-визвольну боротьбу на чолі з ОУН була ще свіжою, як і пам'ять про поразку в цій боротьбі. У свідомості певної частини західноукраїнської інтелігенції залишались живими відповідні політичні традиції, їй не потрібно було еволюціонувати до певного рівня національної свідомості, відкривати для себе новий зміст національної культури, як це доводилося робити багатьом інтелігентам зі Східної України.[28.341-346]

Досить швидко у Львові згуртувалось ядро молодих інтелігентів, до яких горнулося ширше довкілля: науковець-психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, студент університету, літературознавець М. Косів, студент-заочник І. Гель, викладач університету М. Осадчий та ін. Трохи пізніше до них приєдналися поети Г. Чубай, Ір. Стасів, І. Калинець, художниця С. Шабатура та ін. Усі вони також увійшли до клубу творчої молоді. Втім, у Львові цей клуб не відігравав такої помітної ролі, як у Києві.

Головним наслідком персональних контактів київських і львівських шістдесятників, з точки зору розвитку руху духовного й інтелектуального опору, можна вважати початок процесу їх диференціації на тих, хто все більше цікавився політичними і соціальними аспектами культурництва, й тих, хто вважав доцільнішим обмежуватись суто мистецькими справами.

Цілком можливо, що відносно ліберальна атмосфера "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років сприяла б повільній еволюції шістдесятництва а це неминуче привело б до розширення його аудиторії і виходу на політичний рівень діяльності. Однак поступальний розвиток подій був короткочасним. Непослідовність і поверховість "відлиги" призвели до її різкого згортання. З кінця 1962 р. розпочинається масований послідовний ідеологічний тиск на ту частину інтелігенції, яка хоча б трохи вийшла з-під тотального контролю партійно-державних структур. Це був початок кінця "відлиги".Приклад подав сам М. Хрущов під час сумнозвісних зустрічей з інтелігенцією 17 грудня, 1962 р. і 8 березня 1963 р. у Москві. Параноїдальна атмосфера цих зустрічей (особливо другої), брутальне цькування митців на них послужили "керівництвом до дії" для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія, яка не просто нагадувала ідеологічний погром 1946-1951 рр., але й багато в чому була його повторенням[ 19.82-86]

Центральною подією кампанії стала нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України в Києві 8 квітня 1963 р. Перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний докоряв І. Драчеві, І. Дзюбі та М. Вінграновському за те, що їхні твори використовуються "українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном". Другий секретар ЦК КПУ А. Скаба накинувся на І. Драча, М. Вінграновського та Л. Костенко за "формалістичні викрутаси". Коло прізвищ "єретиків" поступово розширювалося: у негативному контексті згадувалася молода літературна критика, в першу чергу - І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк. Від словесних атак влада перейшла до адміністративних заходів. [26.107-112]

Спочатку почали обмежувати публікації шістдесятників у літературних журналах ("Жовтень", "Прапор", "Вітчизна", "Ранок", "Дніпро" та ін.), газетах, скрізь, де вони раніше мали трибуну. Припинилося видання їхніх книжок. Так, за даними українського літературознавця з діаспори І. Кошелівця, більшість шістдесятників-поетів "першого призову" - Л. Костенко, І. Калинець, Г. Кириченко, Б. Мамайсур, В. Голобородько та ін. - перестали друкувати в 1963-1965 рр. Відповіддю на ці заходи властей було розповсюдження творів шістдесятників у самвидаві. Велику моральну й організаційну підтримку своїм однодумцям надали українці з Чехословаччини й Польщі. Твори заборонених в Україні шістдесятників друкувалися в журналах "Дукля", "Дружно вперед", "Народному календарі" (Чехословаччина), в газеті "Наше слово" і "Українському календарі" (Польща). Празьке видавництво "СветСоветув" у 1965 р. випустило чеською мовою збірку "Молода радянська поезія" з віршами Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Мамайсура, В. Стуса, І. Калинця, В. Симоненка, В. Коротича, Г. Кириченко. Через Чехословаччину і Польщу літературні твори шістдесятників діставалися далі на Захід. Велику роль у їх популяризації відігравав мюнхенський журнал "Сучасність". Про них говорило радіо "Свобода". Своєрідним форумом шістдесятників стала літературна критика. Статті І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, М. Косіва, І. Денисюка, І. Моторнюка та ін., спрямовані на захист світоглядних цінностей шістдесятників, ще певний час, особливо в 1964-1965 рр., були проявом опору наступові "соціалістичного реалізму" на сторінках офіціозної преси. Коли критичні есеї шістдесятників не потрапляли на сторінки офіціозу, вони також розповсюджувалися у самвидаві. [26.113-115]

Великий резонанс викликала поява у самвидаві щоденника В. Симоненка. Фактично, після передчасної смерті у віці 29 років, поет перетворився на символ шістдесятництва. Щоденник розповсюджувався у самвидаві, врешті-решт він потрапив за кордон, був опублікований там і став також фактом "тамвидаву". Це викликало бурхливу реакцію ідеологічних структур. У квітні 1965 р. відділ науки і культури ЦК КПУ доручив письменникові М. Негоді написати статтю з оцінкою факту розповсюдження щоденника В. Симоненка в самвидаві. 15 квітня в "Радянській Україні" з'явився пасквіль під назвою "Еверест підлості". Особи, причетні до розповсюдження щоденника (І. Світличний та А. Перепадя), були охарактеризовані як "доморощені шукачі дешевої і скандальної слави"[19.104-108].

Паралельно з поступовим придушенням. громадських ініціатив шістдесятників зростав тиск і по "фаховій лінії". Таврування "формалізму" та "безідейності" переходило на рейки звинувачень вищого порядку. В квітні 1964 р. був брутально знищений шевченківський вітраж у вестибюлі Київського університету (роботи А. Горської, Л. Семикіної, П. Заливахи, Г. Севрук та Г. Зубченко). А. Горську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників України за "ідейно хибний" твір (щоправда, наступного року їх поновили у Спілці). дисиденський рух правозахисний шістдесятник

2 листопада 1964 р. ЦК КПУ доручив А. Скабі розробити пропозиції щодо посилення "ідейно-виховної роботи" серед творчої інтелігенції республіки. У грудні того ж року взялися за літераторів. На засіданні парткому Спілки письменників України, присвяченому питанням "виховання молодих літераторів" влаштували справжню ідеологічну бійню І. Дзюбі, І. Драчеві, М. Холодному за "протягування антипартійних поглядів щодо шляхів суспільного розвитку України і української культури". [19.тамже]

Відповідно в середовищі шістдесятників прискорився процес визначення власних позицій. Багато хто з них все більше схилявся до постановки політичних проблем, у самвидаві почалося розповсюдження політичної публіцистики. Дехто із шістдесятннків-"культурників" асимілювався в офіціозі, інші, навпаки, схилялися до політизації своєї діяльності. В суспільному житті, особливо в культурно-ідеологічній сфері, відбувався процес згортання "відлиги", в той час як активніша в політичному відношенні частина шістдесятників прагнула її поглиблення. Національна проблема в їхній діяльності втрачала ознаки суто культурної і переходила в площину ідеології і політики. Назрівав серйозний конфлікт із владою, яка після приходу на керівні посади в жовтні 1964 р. сталіністів на чолі з Брежнєвим проявляла чимраз більшу нетерпимість у питаннях ідеології.[19.117-119]

У 1965 р. в надрах ідеологічних структур КПУ розгорнулася підготовка ідеологічного погрому шістдесятників. Ідеологічний та адміністративний тиск на шістдесятників мав логічно досягти вищої точки, набувши форми відкритих репресій. Потрібна була тільки відповідна вказівка "згори". За спогадами учасників руху опору, демонстративне стеження за ними, яке завжди передувало арештам, почалося з кінця 1964 р., тобто після приходу до влади Л. Брежнєва та його прибічників. Якраз тоді й надійшла очікувана вказівка з Москви. Наприкінці серпня - на початку вересня 1965 р. буденний плин часу для десятків людей в Україні припинився. Спочатку поповзли чутки (поширювані офіційними особами) про те, що в республіці розкрито антирадянський "бандерівський" підпільний центр, знайдено нелегальну друкарню, вилучено зброю, іноземну валюту тощо.

Незабаром з'ясувалося, що на робочих місцях, в аудиторіях вузів не вистачає декількох десятків чоловік. Вони опинилися у слідчих ізоляторах КГБ. У Києві це були критик І. Світличний, театральний художник П. Моргун, інженери О. Мартиненко та І. Русин, лаборантка Є. Кузнецова, студент Я. Геврич, науковець М. Гринь та ін.; у Львові - студент-заочник І. Гель, науковець-психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі університету М. Осадчий та М. Косів, службовці С. Батурин та Г. Садовська, архівіст М. Зваричевська, літератор і художник М. Масютко, модельєр Я. Менкуш; у Тернополі - музейний працівник І. Герета, викладач музики М. Чубатий; у Луцьку - викладачі педагогічного інституту В. Мороз та Д. Іващенко; в Івано-Франківську - вчителі М. Озерний та В. Іванишин, художник П. Заливаха. [19.тамже]

4 вересня 1965 р. у новозбудованому кінотеатрі "Україна" відбувся прем'єрний показ фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків", уже відзначеного міжнародними нагородами. Після виступу С. Параджанова слово взяв І. Дзюба. Однак замість чергової шанувальної промови він звернувся до аудиторії зі словами зовсім іншого змісту: повідомив присутніх, що в Україні відбуваються таємні арешти молодої інтелігенції, назвав прізвища заарештованих. Виступ викликав переполох серед присутніх "офіційних осіб" (один із них навіть почав відштовхувати І. Дзюбу від мікрофона) і розгубленість у залі. Залунали вигуки: "Ганьба!" і "Брехня!", хтось увімкнув пожежну сирену, щоб заглушити промовця. Однак І. Дзюбу підтримав В. Чорновіл, кинувши в залу: "Хто проти тиранії - встаньте!". Частина присутніх підвелася з місць... Після перегляду стрічки заклик до протесту підтримав В. Стус

Для руху опору 60-ті роки пройшли під знаком самвидаву. Самвидав був не просто інтелектуальним підгрунтям опору, але й чи не найголовнішою формою його існування. До виникнення й розвитку інших проявів духовного "андеграунду" (рок-музика, поп-арт та ін.) він був єдиною найбільш структурованою, формою духовної опозиції, 60-ті роки стали епохою розквіту самвидаву. Він мав досить потужні інтелектуальні сили, склалася певна схема його розповсюдження (хоча відбувалося це переважно стихійно), розширювалася його тематика, він виходив за кордони СССР[20.233-235].

Якщо суто літературний самвидав (про нього вже йшлося вище) був здебільшого формою реалізації нереалізованого, то публіцистичний став показником політизації частини шістдесятників, прагнення вийти за межі культурництва. Навіть побіжний погляд на зміст серії анонімних статей, які поширювались у самвидаві в 1963-1965 рр., свідчить про наростання "ревізіоністських" настроїв їхніх авторів. Ревізії піддавалися основи марксистської ідеології, історія радянської влади, національна політика КПСС, діяльність В. Леніна тощо.

Мабуть, одним із центральних документів тогочасного політичного самвидаву була стаття "Стан і завдання українського визвольного руху". (Статті "Про сучасне і майбутнє України" і "Думки комуніста про сучасне і майбутнє українського народу", які одночасно циркулювали в самвидаві, очевидно, були варіантами першої.) Ця стаття була найрадикальнішою за змістом на той час і, як згадує М. Горинь, мала стати програмною для політичного шістдесятництва. Його автором був Є. Пронюк, якого на той час КДБ не зуміло віднайти. У статті підкреслювалося, що нинішній визвольний рух в Україні є безпосереднім продовженням попереднього (явний натяк на ОУН-УПА). Разом з тим указувалося на необхідність зміни тактики боротьби за визволення України: "Свої завдання сили визвольного руху можуть з успіхом виконати лише демократично-революційним шляхом, методом боротьби, який включає в себе такі засоби: ідейна, легальна і нелегальна, масова й індивідуальна агітація і пропаганда.., організація легальних і нелегальних матеріальних чинників (кошти, товариства, демонстрації, зібрання та ін.). Пропаганда визвольних ідей в армії". Неважко помітити збіг основних положень статті з програмними засадами Української робітничо-селянської спілки, з документами якої автор чи автори цитованих тез навряд чи були знайомі [15.222-223].

З цього ж інтелектуального середовища, мабуть, вийшла й стаття "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", яка знов-таки багато в чому перегукується з творами публіцистів ОУН другої половини 40-х років (П. Полтави-Федуна, наприклад). Головна ідея статті - нехтування національним питанням у марксистській ідеології, фіктивність теорії класової боротьби і побудови комунізму.

Цілком закономірно, що центральною темою політичного самвидаву першої половини 60-х років було національне питання. При цьому воно аналізувалося у двох взаємопов'язаних аспектах: суто політичному і, так би мовити, культурницькому, який у конкретному історичному контексті теж мав суто політичне забарвлення[15.224-227].

Задається, найбільш популярною самвидавчою статтею того часу був памфлет "З приводу процесу над Погружальським". Можливо, за силою звучання, публіцистичною спрямованістю та літературними якостями це найкращий твір такого роду середини 1960-х. За свідченням В. Чорновола, в написанні статті брали участь Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Світличний і він сам. Вона була відгуком на безпрецедентну подію - пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 р., в результаті якої була знищена велика кількість українознавчої літератури та архівних документів. У статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі і обстоювалася думка, що вона - закономірний результат наступу великодержавного російського шовінізму, чергова акція в низці принижень українського народу.

Оцінити межі поширення самвидаву й масштаби його читання нині дуже важко. Спочатку самвидавчі статті передавалися головним чином близьким знайомим, друзям чи родичам. А ті, в свою чергу, передавали їх іншим "перевіреним людям". Зрозуміло, далі контролювати цей процес було вже неможливо, він ставав стихійним. Статті передруковувалися на машинках, переписувалися від руки, перефотографовувалися на фотоплівку. Поступово склалася й певна інфраструктура розповсюдження і зберігання самвидаву. У Львові однією з ключових фігур поширення самвидаву був М. Горинь. Він організовував передрук статей (йому допомагали кілька десятків чоловік) та їх розповсюдження[16.96-98].

Самвидав розходився головним чином серед молодої інтелігенції і студентів у містах, майже не потрапляючи на село. Фактично постійним був канал обміну самвидавом між Львовом і Києвом. У Києві активну роль у забезпеченні розповсюдження самвидаву відігравав І. Світличний, який власноручно відредагував чимало статей. Зрозуміло, що в поширенні самвидаву брали участь майже всі шістдесятники - і "культурники" і "політики" - у тому числі й ті, хто формально не був учасником руху. В Києві, наприклад, згадує В. Лісовий (на той час співробітник інституту філософії АН України, один із активних діячів "самвидаву"), самвидавчі статті серед студентів університету розповсюджував В. Овсієнко, серед аспірантів та викладачів - Б. Попруга і М. Григорович. Рентгенолог М. Хоменко виготовляв фотокопії статей, викладачка Київського інженерно-будівельного інституту А. Клімаш допомагала переховувати самвидав. У Львові це були всі ті, хто пройшов через процеси 1966 р. (зокрема, М. Зваричевська, І. Гель та ін.), а також дехто із свідків на цих процесах. Отже, якщо спробувати визначити хоча б приблизно сферу поширення самвидаву на середину 1960-х років, можна назвати такі групи: творча інтелігенція, викладачі вузів, академічна інтелігенція, частково - вчителі, студенти, медичні працівники. Географія обмежувалася містами: Київ, Львів, Черкаси, Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, у меншій мірі - Полтава, Дніпропетровськ, Одеса. Отже, сфера дії самвидаву була досить вузькою, а самвидаву політичного - ще вужчою[16.99-102].

Частковий розгром інфраструктури самвидаву в 1965-1966 рр. і перебіг судових процесів спонукали до зміни тактики. По-перше, змінилася "методологія". Більш безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистських позицій. Це, до речі, відповідало і світоглядові авторів, які визначали розвиток самвидаву в середині 1960-х. По-друге, він перестав бути анонімним. По-третє, найраціональнішою формою вважалася "офіціалізація" самвидавчих творів - оформлення їх у вигляді петицій до офіційних інстанцій. Безумовно, центральними творами самвидаву цього часу були "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби та "Лихо з розуму" В. Чорновола. Самвидав тим часом обмежувався суто декларативною критикою системи, не вдаючись до поглибленого аналізу її хиб. [16.тамже]

Наприкінці 1965 р. І. Дзюба надіслав до ЦК КПУ листа з протестом проти арештів серед інтелігенції, в якому доводив, що ці арешти - не засіб вирішення проблем, які спонукають інтелігенцію критично оцінювати радянську дійсність. До листа був доданий об'ємний машинопис під назвою "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Не буде перебільшенням сказати, що ця праця визначила умонастрої переважної більшості критично мислячої інтелігенції України другої половини 60-х - початку 70-х років. Більше того, вона була досить популярною навіть серед частини вищої партійної бюрократії, особливо з оточення П. Шелеста, оскільки давала їй вагомі аргументи в апаратних сутичках із центром.

Не менший резонанс, ніж праця І. Дзюби, викликала збірка документів, упорядкована В. Чорноволом, під назвою "Лихо з розуму (портрети двадцяти "злочинців")". Зібравши біографічні дані про двадцять жертв "першого покосу", зокрема про їхнє перебування в таборах, матеріали, що стосувалися творчості засуджених, В. Чорновіл підготував збірку, яка стала наочним підтвердженням вражаючого беззаконня, безглуздих дій влади в переслідуванні інакомислячих.

У політичній публіцистиці українського самвидаву Другої половини 1960-х років особливе місце належить есеям В. Мороза. Вже перший його памфлет "Репортаж із заповідника імені Берії" засвідчив, що в самвидаві з'явилася нова, вельми яскрава постать, фомально цей твір призначався для того, щоб надіслати його до вищих інстанцій як лист-протест чи скаргу в'язня. Вельми поширеним жанром політичного самвидаву другої половини 1960-х були звернення, листи до партійних, юридичних інстанцій, державних установ тощо. Крім уже згадуваних, так би мовити, фундаментальних "листів" І. Дзюби та В. Чорновола у самвидаві циркулювали десятки листів-протестів проти репресій, закритих судових процесів, інших порушень "соціалістичної законності". Як форма громадського протесту ці листи були абсолютно не ефективними, про їхній зміст, крім авторів і адресатів, дізнавалося дуже обмежене коло людей, які й так уже були однодумцями "протестантів" чи співчували їм.[13.113-118]

Новим для українського самвидаву цього часу була поява "табірної" літератури. Майже одночасно після 1968 р. почали поширюватися автобіографічна повість М. Осадчого "Більмо" - блискучий художньо-філософський есей в дусі екзистенціалізму, присвячений долі людини, її переживанням під час зіткнення з системою, і "Спогади" Д. Шумука, політичного в'язня польських і радянських концентраційних таборів, колишнього члена комуністичної партії Західної України, згодом - ОУН. Редактором обох творів був І. Світличний, допомагали розмножувати їх Л. Селезненко і З. Антонюк [16.101-104].

У січні 1970 р. український самвидав поповнився регулярним виданням - вийшов перший номер журналу "Український вісник". Можливо, прототипом цього видання була "Хроника текущих событий", яка розповсюджувалась (у тому числі і в Україні) зусиллями московських інакодумців, починаючи з 1968 р. (кореспонденції про Україну для "ХТС" писав Л. Плющ). Ініціатором і головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, котрий у цей час мешкав у Львові. До редакції входили також М. Косів і Я. Кендзьор. Велику організаційну роботу (збирання матеріалів, передрук, пересилання готових примірників) виконувала О. Антонів. Передрук у Львові здійснювали Л. Шереметьєва та С. Гулик. Перевозив готові примірники до Києва Я. Дашкевич, який передавав їх З. Франко. Активну участь у випуску перших двох номерів "УВ" брав В. Мороз, один із авторів цього видання. Крім І. Світличного, журнал у Києві розповсюджували В. Лісовий, М. Плахотнюк, З. Антонюк та ін[16.105-106].

Фактично наприкінці 1960-х український самвидав перетворився на організаційну інфраструктуру руху опору. Як згадує Є. Пронюк, невдовзі після судових процесів 1966 р. він разом із І. Світличним обговорював перспективи створення нелегальної партії (ще одне свідчення того, що "перший покіс" для КГБ був невдалим). Зійшлися на тому, що організаційне оформлення було б передчасним. Натомість з'явилася "партія самвидаву". Практично всі політично активні інакодумці брали участь у написанні й розповсюдженні самвидавчих творів. Через самвидав налагодилася система постійно діючих контактів між ними. Це була організаційна база руху опору. Характерно, що подібну функцію виконував самвидав і в інших республіках СССР: у Росії, Прибалтиці, Вірменії та Грузії.

Похожие статьи




Основні форми дисиденського руху в 60- першій половині 70 рр. XX ст. - Дисиденський рух

Предыдущая | Следующая