Колонізація Луганщини і Донеччини - Від Дикого Поля до донецького економічного дива: Донбас на шляху капіталістичної модернізації

Край, що згодом отримав назву Південної України (територіально в кордонах імперських Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній), сформувався найпізніше, порівняно з рештою історичних регіонів, і охоплював сучасні Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську області, частину Донецької й Кіровоградської областей, а також Крим. Попри численні відмінності й місцеві особливості, ці землі складали географічну єдність. Це була чорноземна степова й почасти лісостепова зони сучасної України з теплим, але посушливим кліматом.

Що ж до історії заселення та господарського освоєння території, що в новітній історії стала називатися Донбасом, то вона за своїми основними тенденціями, є складовою історії Південної України. Тривалий час терени сучасного Донбасу були частиною величезної за площею етноконтактної зони, відомої в історичній літературі під назвою "Дике Поле".

Перебуваючи під контролем Кримського ханату, Степова Україна виконувала роль своєрідної буферної зони між кочовими цивілізаціями Степу і землеробською цивілізацією Подніпров'я, що розбудовувалася після монголо-татарського нашестя під протекторатом Речі Посполитої. Неозорими донецькими степами кочували татарські й ногайські орди; через них пролягали небезпечні міжнародні торговельні шляхи; ними з даниною та невільниками просувалися загони кочовиків після регулярних набігів на українські й російські землі; цими ж шляхами доставлялася данина, яку аж до кінця XVII століття сплачувала кримському хану Москва.

Розглядаючи ці землі лише як місце кочовищ, татари і ногайці не дозволяли закріпитися тут жодному постійному населенню. Та, попри всі небезпеки, безкраї степи, які були багаті на живину, птицю та рибні промисли, приманювали мешканців прикордоння. Принадність регіону багатократно зросла в епоху посилення кріпосницького гніту у Речі Посполитій і в Московському царстві.

Масове покріпачення селянства разом із ужорсточенням експлуатації стали спонукальним чинником для шукачів волі. Поява козацтва, як особливого стану вільних воїнів та Запорозької Січі, як колиски їхньої свободи, стали відправним пунктом стихійної селянсько-козацької колонізації Дикого Поля. Попри всі небезпеки, вона набула незворотного характеру. Важливо розуміти, що вже на початковому етапі цей процес набув дихотомічного вигляду: тут зустрілися два потоки стихійних колонізаторів -- запорозьких та донських козаків, "вичавлюваних" сюди кріпосницьким гнобленням Речі Посполитої й Московії. Про цей час згодом відомий дослідник історії колонізації Південної України А. Клаус писав: "Но главнейшую часть русских колонизаторов издавна, и особенно в течение прошлого века, составляли толпы беглых, искавших простора, разгула и свободы. На Яик, низовое Поволжье и Дон, в Малороссию и нынешнюю Новороссию являлись дворяне, убегавшие от царской службы; попы, монахи и сектаторы ("сектанти" -- Авт.), изгоняемые давлением Москвы; крестьяне, которым крепостная кабала становилась невмоготу. Весь этот сброд или сливался с вольным козачеством, или селился особыми способами, хуторами и уметами, в местах возможно глухих и отдаленных от враждебной Москвы.

Но тут же колонизаторы эти сталкивались с кочевыми хозяевами степей, уступавшими свои привольные пастбища только силе и, конечно, не даром; а следом Москва, шаг за шагом раздвигая свои рубежи, вновь захватывала в переделку своих беглецов и "нещадно" гнула их, по-прежнему, под свое железное ярмо".Цит. за: Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Вып.1. -- СПб.: тип. В. В. Нусвальда, 1869. -- С. 5.

Початковий етап стихійної народної колонізації, що припав на середину XVI -- першу половину XVII ст., був найбільш небезпечним: ногайські орди (Єдисанська, Буджацька, Джамбуйлуцька та Єдичкульська), що тут кочували, перешкоджали спробам будь-якого населення осісти на цих теренах. На свій страх і ризик козаки натомість уперто створювали зимівники і хутори, займалися риболовецьким і звіроловним промислом, варили сіль.

На середину XVII ст. Середнє Подонців'я вже перебувало під контролем запорозького козацтва, яке своїми шаблями заступало не лише переправи на Сіверському Дінцю, але й Торські соляні промисли. Загони запорожців контролювали шляхи, що вели з Криму на Лівобережну Україну та до Московщини. Так, за повідомленнями джерел, 1642 р. на Дінці, при гирлі р. Жеребець отаборився козацький загін "литовських черкас" отамана Василя Рябухи та полковника Грицька Торського, що нараховував понад 700 осіб. Грушевський М. С. Історія України-Руси. -- Т. 8. -- Ч. 2. -- С. 36. Не менш численними є й повідомлення про те, що козацькі загони не гребували пограбуванням нерозважливих купців, що просувалися степовими шляхами.

В контексті військово-козацької експансії на території сучасної Луганщини з'явилося кілька невеличких поселень: Осиновий Острог (1637 р.), Новопсков (1638 р.) та Білолуцьк на Айдарі (1643 р.). Потужного поштовху українській колонізації краю надала війна під проводом Б. Хмельницького: рятуючись від бойових дій, на землі сучасної Донеччини втікали тисячі селян з Правобережної України. Тогочасні біженці створювали нові села, втім мало хто з них пустив міцне коріння в небезпечному і негостинному степу. Після Білоцерківської угоди 1651 р., коли польська шляхта почала повертатися в Україну до своїх колишніх маєтків, процес стихійної міграції дещо зменшився, тим більше, що контроль козацьких загонів з центральних районів України над Подонців'ям слабшав. Натомість посилювався приток населення із Слобідської України та Війська Донського, яке перебувало під протекторатом російського царя. Помітне зростання впливовості запорозького козацтва в Північному Приазов'ї відзначалося після зруйнування царськими військами в 1709 р. Чортомлицької Січі й переходу запорожців під протекторат Османської імперії.

Зростання чисельності та активізація зовнішньополітичної активності українського козацтва суттєво впливали на характер українсько-російських взаємин, що мали виразно амбівалентний характер. Він обумовлювався безперервною боротьбою проросійських та пропольських "партій" у козацтві. Власне, саме вона перетворилася на провідний фактор тогочасної історії України, справляючи вирішальний вплив як на суспільно-політичне життя етнічних українських земель, так і на спрямування колонізаційних векторів українського народу.

Беручи участь то в антимосковських акціях у союзі з татарами, то співпрацюючи з московською правлячою династією проти татар і поляків, то звертаючись до угод із польською короною, українське козацтво не було безпринципним "слугою кількох господ". Воно, власне, виявилося заручником надскладної геополітичної ситуації, в якій намагалося вижити саме і захистити автентичність власного народу перед обличчям могутніх сусідів. За таких обставин українсько-російське пограниччя перетворилися на передній край суспільно-політичного та етнокультурного протистояння.

Втім, усю, як то кажуть, "красу гри" сповна можна оцінити, лишень зваживши, що вона відбувалася в контексті геополітичного протистояння трьох найпотужніших державно-політичних утворень тогочасної Євразії: Речі Посполитої, Османської імперії та Московії. Кожне з них мало свої види на Дике Поле. Наприкінці XVII ст. Донеччина перетворилася на ласий шматок простору потенційної колонізації, на який претендували кілька політичних центрів, що, відповідно до власних уявлень про майбутнє, розглядали цю територію чи то як південну окраїну Росії, чи то -- південно-східну частину новопосталої Слобожанщини, східний край володінь запорозьких козаків, західну окраїну Землі Війська Донського.

У 70-80-і роки XVII ст. колонізація краю відбувалася силами донських, запорозьких козаків та "покозаченої людності". Спочатку пости, караульні поселення, а згодом і козацькі зимівники, що являли собою багатогалузеві господарства фермерського типу, вкрили регіон і поклали початок його економічному освоєнню. Попри всі небезпеки, чисельність постійного українського населення причорноморських степів у додержавний період перевищувала 20 тис. осіб. Запорожці просувалися в південні степи, створюючи тут невеликі хутори, що спеціалізувалися на розведенні худоби, звіроловному промислі. Описание границ и городов Азовской губернии (1775-1783). -- СПб., 1865; Описание Слободско-Украинской губернии. -- Харьков, 1899. Бровченко І. Ю. Заселення та господарське освоєння південно-східних степів України в другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.: Автореф. ... канд. іст. н. -- Харків, 2004. -- С. 11. Незалежно від напряму векторів колонізації, Донеччина опановувалася передусім мілітаризованими групами населення, що займали землю на засадах первинної власності на землю через її сільськогосподарське освоєння. Мілітаризовані групи населення осідали на землі, розорювали її, будуючи перші житла та господарчі будівлі. Після етапу "вольниці" на колонізованих землях встановлювалося подвірне землеволодіння на засадах спадкового характеру власності, набутої через заїмку. Так, власне, легалізувалося давнє звичаєве (дофеодальне) право, яке згодом було анульоване імперською владою.

Колонізація Донбасу росіянами та українцями відбувалася на тому етапі синхронно. Втім, вона ніколи не була симетричною внаслідок специфіки соціально-економічного розвитку Московії та Гетьманщини. Як зазначав В. Пірко, українці та росіяни, колонізуючи донецькі степи, рухалися назустріч один одному, а в місцях, де вони перетиналися, утворювалися змішані україно-російські поселення. Однак, можливості особисто вільних козаків важко порівнювати із можливостями та спонукальними чинниками давно вже закріпачених російських селян, Про паритетність процесів стихійної колонізації варто казати лише стосовно українських та донських козаків. Останні впродовж ХУІІ ст. активно освоювали узбережжя Сіверського Донця, його приток Айдару, Борової, Євсугу, Красної та землі на схід від р. Кальміус. На основі заснованих тут станиць та укріплених городків згодом сформувався ареал постійного російського населення, кістяк якого склав російський субетнос -- донські козаки. їхніх власників -- російських дворян, а тим більше -- співвідносити із інтересами державної стратегії укріплення південно-західних кордонів Російської імперії у Причорномор'ї.

В ті небезпечні часи російські самодержці активно використовували тактику примусових переселень на землі, заплановані до колонізації. Місія зміцнення російської присутності в Дикому Полі була покладена на "служилых по прибору" (вони зобов'язані були нести полкову й гарнізонну службу), а вже за ними сюди скеровували селян. Козацтво виступило рушійною силою повторної слов'янської колонізації лівобережжя та середньої течії Сіверського Дінця. Нова потужна колонізаційна хвиля складалася з донського і запорозького козацтва, покозаченої людності ("черкаського воровства" З'явившись у краї в 40-50-х рр. ХУІІ ст., ця категорія колоністів не лише не сприяла його освоєнню. Натомість вона створила додаткові перешкоди на шляху просування мирних поселенців, оскільки промишляла грабунками та розбоєм.). Пік закладки донських станиць припав на 70-80 рр. XVII ст., втім вони виявилися не вельми вдалою формою освоєння регіону в умовах повсякчасної загрози набігів кочовиків. Більш життєздатними форпостами просування південного вектору російської експансії стали засічні лінії Московського царства, під прикриттям яких російські самодержці повільно, але неухильно рухалися до морських фарватерів. Кількість постійних поселень лишалася незначною, до того ж і чисельність населення не дозволяла говорити про скільки-небудь виразні перспективи колонізації краю. На початку XVIII ст. до найбільших поселень на лівобережжі Сіверського Дінця належали Луганське (нині -- Станично-Луганське) із населенням 149 осіб, Боровське -- 120 осіб та Краснянське -- 115 осіб. Людність Староайдарського, Теплинського, Трьохізбенського, Сухорєвського, Ново-Краснянського Юрту, Ново-Айдарського, Біленського, Закотинського та Обливи не перевищувала 100 осіб в кожному.

Так само нечисельною і спорадичною була християнська колонізація краю. Небагатолюдні чернечі обителі виникли в низці місць. Найбільш відомим центром християнської традиції став Святогірський монастир, що виник на основі скитів у крейдяних печерах над Сіверським Дінцем задовго до першої відомої нині письмової згадки 1526 р. Впродовж XVII ст. монастир кілька разів зазнавав нападів кримського війська, щоразу відновлюючись. Християнська колонізація, звісно, не спроможна була вплинути на процес колонізації демографічно (та вона й не ставила перед собою такого завдання), але потужно впливала на суспільство України духовно, закріплюючи за певними географічними об'єктами образи християнських святинь, стовпів християнської цивілізації. Вони надавали нового звучання непростим взаєминам східних слов'ян із Диким Полем і ставлення до останнього як до Богом даної займанщини.

Потужну притягальну енергію генерували солеварні промисли, що давали можливість заробити як "черкасам", так і донським козакам. Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко, що складалося з "черкас" й існувало на умовах козацького самоврядування. Під прикриттям Маяцького острога розвивалося казенне солеваріння. Згодом ближче до соляних варниць побудували містечко Соляне (Тор, з 1784 р. -- Слов'янськ),У 1645 р. була збудована Торська фортеця, яка мала захищати солеварні від розбійних нападів. Водночас Тор разом із Бахмутом виконували функцію укріплених сторожових пунктів на шляху з Московського царства до Кримського ханства. Поволі військові форпости перетворювалися на адміністративні та виробничі центри.

З 1645 р. по 1764 р. Тор був сотенним містечком Ізюмського полку і виявляв неабияку життєву активність. З будівництвом тут в 1664 р. державного солеварного заводу (де спочатку працювало 215 робітників, а через два роки вже 647), здавалося, перед містечком відкриваються непогані перспективи. Однак, після зруйнування кримськими татарами в 1697 р. соляних варниць, солевари переселилися до Бахмуту, в підземних джерелах якого була розвідана ропа з більшим вмістом солі, аніж у торських. заселене українськими козаками.

Наприкінці XVII ст. розпочалося будівництво системи укріплень, що тяглася від Сіверського Дінця по Голій Долині до Сухого Торця, по Казенному Торцю до його впадіння в Сіверський Донець. Лінія прикривала всі поселення навколо соляних промислів та Святогірський монастир. Торська лінія своєю чергою була частиною Ізюмської лінії, зведеної слобідськими козацькими полками впродовж 1679-1681 рр. Згодом всі поселення в межиріччі Дінця і Тору приписали до Ізюмського слобідського полку. Втім, "віддаючи" ці землі під контроль слобідських козаків, московські царі аж ніяк не відмовлялися від далекоглядних планів. Вони лише констатували свою неспроможність контролювати ці землі інакше, аніж руками своїх тимчасових попутників. Остаточне вирішення козацького питання московський уряд переніс на пізніший час, коли його державні інститути достатньо зміцнилися на новоосвоєних землях.

В 1686 р. відбулася знакова й водночас драматична подія в історії українського народу: за "Вічним миром" частина земель Війська Запорозького увійшла до складу Росії. Лівобережжя України та Слобожанщина вступили в епоху болючих трансформацій базових засад соціально-економічного, політичного й культурного життя суспільства, що відбувалися під тиском Москви, яка поволі перетворювалася на потужніший імперський центр. Поза цією датою російська історіографія на загал не залишає місця українській колонізаційній енергії, що тьмяніє на тлі "грандіозних" планів російських самодержців.

Спонукальним чинником активізації діяльності молодого амбітного російського імператора на південно-західному напрямі стало стратегічне значення торських сольових промислів. Згідно з указом Петра І в 1701 р. навколо давніх солеварень розпочалося будівництво укріпленого містечка Бахмут. В 1704 р. в ньому проживало "жителів руських, торських і маяцьких та інших міст -- 36 чоловік; черкес Ізюмського полку, тюркських і маяцьких жителів, -- 112 чоловік; донських козаків -- 2 людини". З усіх жителів було "Ізюмського полку козаків -- 54, різних міст та чинів руських людей -- 19 чоловік".Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. -- К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. -- С. 151; Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. -- Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. -- С. 122-126. Попри нечисленність населення в 1703 р. Бахмут став провінційним центром Азовської губернії. В 1708 р. після поразки повстання під проводом К. Булавіна він був вщент зруйнований. Проте відродження містечка відбулося доволі швидко і цілком логічно -- сіль у ті часи цінилася на вагу золота. В 1715 р. тут збудували новий солеварний "завод", 1736 р. Бахмутська фортеця була відбудована та укріплена, і поселення знову перетворилося на провідний опорний пункт південного кордону Російської імперії. Верменич Я. В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2015. -- С. 24; Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. -- К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. -- С. 151 У 1782 р. тут, крім солдат гарнізону, мешкали різних чинів та звань 960 чоловіків та 845 жінок. Пірко В. О. Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). С. 134.

Непогану соціально-економічну динаміку демонстрував і Тор, в якому 1715 р. також запрацював солеварний завод. В 1732 р. населення містечка сягнуло 364 жителя, в 1767 р. -- 2 068, а в 1773 р. -- 3 872. 1774 р. третину місцевих мешканців становили солевари. В 1782 р. солеваріння тут заборонили, отож місцеве населення вимушене було переорієнтуватися на торгівлю та ремесла. Згодом, отримавши нову назву Словенськ (Слов'янськ), поселення набуло статус повітового міста. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. -- С. 707-708.

Втім і після включення до сфери інтересів міцніючої Російської імперії, регіон залишався буферною зоною із низкою ризиків, що перешкоджали її розвитку: населення було нечисленним, тимчасовим і неповним (переважно чоловіки). Воно мешкало переважно не в повноцінних поселеннях, а у військових заставах, між якими курсували дозори, що несли прикордонну і розвідувальну службу. Так само нечисленним і змінюваним залишалося населення соляних промислів, Вже в 40-і рр. XVII ст. соляні промисли на р. Тор забезпечували сіллю не тільки Лівобережну Україну, але й південні повіти Московської держави. що приваблювали шукачів удачі, як з українських, так і російських земель. Набіги кочовиків, епідемії, збройні сутички між козацькими загонами, повстання, Зокрема, повстання К. Булавіна 1707-1708 рр. перетворювали життя зайшлої сюди людності на щоденне випробування. Фактично, це було існування не лише на цивілізаційному пограниччі, а й на грані життя та смерті. З переходом Російської та Османської імперій у смугу тривалого протистояння (цей процес не в останню чергу спонукало відкриття тут покладів кам'яного вугілля та залізної руди) Дике поле перетворилося на спірну територію, яку на зовнішньому рівні оспорювали названі імперії, на внутрішньому -- запорозькі та донські козаки.

Найбільш активний етап донської колонізації відмежований часами Булавінського повстання, після якого, згідно з висновками І. Бровченко, місцеве населення було знищене, а разом із ним зникла й створена останнім система етнокультурних зв'язків. Бровченко І. Ю. Заселення та господарське освоєння південно-східних степів України в другій половині ХУІІ-ХУШ ст.: Автореф. ... канд. іст. н. -- Харків, 2004. --С. 14. Починаючи з 1711 р. українська присутність у регіоні неспівставно зростає, оскільки російський уряд розглядав українське козацтво як найбільш лояльний прошарок, на який покладалося завдання захисту інтересів російських самодержців на південному напрямку. З 30-х рр. XVIII ст. в краї чисельно переважала українська етнічна складова. Причому землі, на яких переважали українські поселенці, простягалися далеко на схід від сучасної Луганської області, аж до Кубані і деяких районів Ставропілля.

Обмежуючи вплив донського козацтва, вміло використовуючи суперечності поміж донцями та запорожцями, закликаючи на поселення в південно-східні степи воєнних поселенців (переважно християнського віросповідання), Росія вирішувала свої стратегічні завдання: по-перше, послаблювала Османську імперію та її вплив у Причорномор'ї; по-друге, акумулювала навколо себе повстанські мілітарні формування одновірців, які планувала використати в переможних війнах з Портою за вихід до Чорного моря; по-третє, повільно але неухильно колонізувала степи, інкорпоруючи їх в існуючу систему соціально-економічних і суспільно-політичних відносин.

Наприкінці 1708 р. зі створенням Азовської губернії Бахмут став центром однойменного повіту, до якого увійшли всі населені пункти від Айдару до Осколу. Впродовж 1713-1738 рр. Бахмут був центром прикордонного повіту. Перенесення російсько-турецького прикордоння в межиріччя р. Самара та Орель вкотре перетворило ці землі на небезпечні для проживання, загальмувавши соціально-економічний поступ краю. Лише після повернення до Росії запорожців, переможної російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та переміщення кордонів на узбережжя Азовського моря небезпека минула.

Зробивши черговий крок у напрямі Чорного й Азовського морів, Росія потурбувалася про закріплення на здобутих територіях. Місія їхнього утримання була покладена на військових поселенців, рекрутованих з числа "природних ворогів" Османської імперії. В 1752 р. на площі близько 1,4 млн. десятин створюється військово-адміністративна одиниця під назвою Нова Сербія, в межах якої селились вихідці з Балкан: серби, чорногорці, валахи та ін. В 1761 р. їх налічувалося понад 7,5 тис. осіб. З мігрантів були сформовані два військово-поселенські полки для захисту кордонів. Аналогічну структуру мала й створена в 1753 р. в Бахмутській провінції Слов'яносербія, яку заселяли українці, росіяни, серби, хорвати, чорногорці, молдавани. Нова Сербія та Слов'яносербія проіснували до 1764 р. і були ліквідовані під час оформлення Новоросійської губернії. Необхідність в їхньому існуванні відпала відразу після перемог Росії у війні із Туреччиною: колишній передній край оборонних рубежів перетворився на глибокий тил, отже, докорінним чином змінилася логіка його існування. Зрозуміло, що тимчасові за своїм змістом адміністративно-територіальні одиниці (перша з яких проіснувала 12, а друга 11 років) не лишили ані стійких соціально-економічних, ані стійких ментальних слідів. Вже в середині XIX ст. місць компактного проживання сербського і взагалі південнослов'янського населення практично не залишилось: воно розчинилося безслідно.

Новий етап у заселенні краю розпочався у середині XVIII ст., після того, як, за затвердженим "Планом про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення" (22 березня 1764 р.), стартувала державна програма колонізації26 дес. з лісом, 30 дес. без лісу. Див.: Нариси етнічної історії Донеччини (XVIII -- поч. ХХ ст.) Артемівськ, 2010. -- С. 13.. У відповідь на неї кримський хан скерував сюди Буджацьку та Єдисанську орди й 10 тис. яничар. Військове протистояння вкотре загострилося. Врешті в ході війни 1768-1774 рр. Росія зміцнила тут свій вплив і вибудувала нову захисну лінію від р. Берда і р. Дніпро до р. Кальміус. З цього часу уряд вживав низку заходів для стимулювання припливу мігрантів. Після поділу Польщі 1772 р. сюди переселилася невелика кількість білорусів, а після усталення території Азовської губернії (якій була передана Катерининська провінція (1776 р.) згідно з планами зміцнення Української лінії, сюди відправили два гусарські та три пікінерські полки зі строкатим з етнічної точки зору складом.

Однак і в цей час воєнних тривог та постійного протиборства центральною фігурою першопрохідця донецької цілини був козак -- український чи російський. Московський уряд спромігся "грати" на суперечностях між донськими і запорозькими козаками, протегуючи то одним, то іншим у колонізації краю. Чергове погіршення міжкозацьких взаємин 1734-1775 рр. було використано Російською імперією у власних інтересах. У 1796 р. більша частина території сучасної Донеччини указом Катерини ІІ була передана у підпорядкування Війська Донського, яке після жорстокої розправи із Запорозькою Січчю перетворилося на надійну опору імперського центру.

Після трагічного для українського етносу 1775 р. міграційні шлюзи запрацювали на повну силу. До регіону рушив потік переселенців (зокрема, й запорожців), що добровільно оселялися на дворянських землях. Втім, аж до вирішення "Східного питання" та анексії Криму приріст населення залишався незначним. Так, населення Бахмутської провінціїАдміністративно їй підпорядковувалися м. Бахмут, 16 сербських рот, 5 волосних, 2 розкольницьких, 12 однодвірницьких, державна, 2 економічні, 2 відписні, 24 поміщицькі слободи. -- Див.: Нариси етнічної історії Донеччини (ХУШ -- поч. ХХ ст.) -- С. 15. на 1774 р. складали 29 395 чоловіків та 26 931 жінка. Після утворення губернії її людність поповнилася 6 652 мешканцями поміщицьких слобод. Про перспективи економічного розвитку регіону красномовно свідчить той факт, що на майже 63 тис. мешканців припадало 349 осіб, яких переписчики назвали цеховими та купцями.

Впродовж XVІІІ ст. поселенська структура регіону усталюється та ускладнюється: формуються великі опорні пункти колонізації (села, слободи, станиці), на околицях відбруньковуються хутори, що за сприятливих обставин перетворюються на більші поселення. Усталюється й адміністративно-територіальне структурування провінції: в 1778 р. Азовська губернія ділилася вже на 9 повітів -- Катеринославський, Олександрівський, Павловський (з 1780 -- Павлоградський), Марієнпольський (Маріупольський), Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський (Костянтиноградський) і Царичанський. Своє автономне управління мала в її складі Земля Війська Донського. У такому складі (з деякими змінами) Азовська губернія проіснувала до 1783 р. Новицкий Я. П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (Левобережная часть нынешней Екатеринославской) (1775-1783). -- Александровск, 1910; Пірко В. О. Описи Азовської губернії (кінець ХУШ ст.) // Дніпропетровський історико - археографічний збірник. -- Вип. 1. -- Дніпропетровськ, 1997. -- С. 190-191.

Втім впродовж усього XVІІІ ст. щільність населення регіону відповідає початковій стадії колонізації. Повільність і непослідовність господарського освоєння краю віддзеркалювали й показники економічного зростання. Провідною галуззю економіки аж до середини XVІІІ ст. залишався соляний промисел, на другому місці міцно трималося тваринництво, передовсім випасне, яке впродовж XVІІІ ст. набуло товарного характеру. Попри наявність великої кількості корисних копалин, чисельні майданчики з видобутку та виробництва солі, селітри, вугілля не виходили за межі кустарних промислів, орієнтуючись передовсім на місцевий збут -- занадто обмежений внаслідок малочисельності населення та натурального типу господарювання. У формі промислів розвиваються також металургія та гончарна справа.

Попри щедру роздачу "рангових дач" урядам Єкатерини ІІ та Олександра І так і не вдалося досягти рішучого перелому в їх заселенні. Так, скажімо, за Єкатерини ІІ в Бахмутському повіті виникло лише 3 поселення. Нариси етнічної історії Донеччини (ХУШ -- поч. ХХ ст.) -- С. 16. "Живих душ" катастрофічно не вистачало. Крім того, формуванню постійного місцевого населення не сприяли постійні переходи поселенців з метою отримання слобод. Пільг на 10-12 років. Це позначалося на поселенській структурі регіону, в якій переважали військові та приватновласницькі поселення. Нариси етнічної історії Донеччини (ХУШ -- поч. ХХ ст.) -- С. 17. В 1780-х рр. близько половини селян були кріпаками. Роздача земель тривала. Навіть керівники іноземних військових формувань, що переходили на службу Російській імперії, отримавши землі під військові поселення, незабаром перетворювалися на поміщиків.

1789 р. імперський уряд визначив межі для кочування татар і ногайців, заборонивши їм наближатися до "російських помешкань, що наново заводяться". Записки Одесского общества истории и древностей. -- Т. 3. -- Одесса, 1852. З цього часу небезпека набігів кочовиків перестала суттєво впливати на перспективи колонізації краю. Вже після Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) масштаби переселення значно зросли. Причорномор'я надовго стало основним районом заселення й колонізації. Складний, деінде мозаїчний, характер розселення етнічних громад на теренах Південної України загалом, Донеччини й Луганщини, зокрема, повною мірою віддзеркалював перипетії збирання причорноморських земель під скіпетром російських самодержців.

На кінець ХІХ ст. у найбільш космополітичних причорноморських портових містах проживали представники п'ятдесяти етносів. Зрозуміло, що чисельність, господарський, соціальний та політичний потенціал громад не були рівноцінними. Очевидно також, що процес колонізації Причорномор'я та Приазов'я не був однолінійним чи наперед визначеним. Він, власне, був віддзеркаленням суперечливих соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що настійливо штовхали Російську імперію до радикального переформатування.

Характерною рисою демографічної ситуації в Південній Україні за часів російсько-турецького військового протистояння була стрімка змінюваність основних етносоціальних показників. Вперше національний склад тут було визначено в 1779 р. Тоді українці становили 64,76% мешканців регіону, молдавани -- 11,3%, росіяниСлід мати на увазі, що російські переселенці не становили етносоціальної єдності. Крім згадуваних вже донських козаків на перших етапах колонізації помітну роль відігравали російські розкольники. Своєрідний "ісход" спричинив виникнення низки поселень росіян-старовірів. Заснувавши перші поселення у Чернігово-Сіверщині (60-і рр. XVII ст.), вони пройшли Новоросією аж до Вілкова і перейшли на територію Туреччини, де осіли в Бессарабії та Буковині. Туди ж спрямовувався рух некрасівців і липованів. Духобори осіли в Харківській та Катеринославській губерніях, молокани -- по течії р. Молочна. Див.: Чубинський П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. -- СПб., 1872. -- Т. VII. -- С. 292. -- 9,85%, греки -- 6,31%, вірмени -- 4,76%, грузини -- 0,45%, інші -- 2,57%. Українці становили більшість, але при цьому їхній соціальний вплив значно поступався навіть групі іноземних колоністів, не кажучи вже про росіян, що безроздільно домінували на всіх щаблях управлінської вертикалі. До середини XIX ст., незважаючи на активне переселення німців, молдаван, євреїв, питома вага українців на півдні зросла до 73,52%. В 1858 р. найбільше українського населення було в Верхньодніпровському (98,35%), Новомосковському (94,75%), Олександрійському (91,07%), Павлоградському (86,09%), Катеринославському (77,01%) повітах, найменше -- в Тираспольському (54,11%) повіті. Материалы высочайше учрежденной 16 ноября 1901 г. комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 по 1900 гг. благосостояния сельского населения... Ч. 1. -- СПБ., 1903. -- С. 222-226; Данильченко О. П. Етнічний розвиток і міжнародні зв'язки Півдня України (кінець XVIII -- перга половина ХХ століття). -- Владивосток, 2009. -- С. 73. Отже, українці становили переважну більшість в повітах, що прилягали до Лівобережної України, а в решті повітів Степової України складали більше половини населення. Фактично стихійне заселення прилеглих до історичного етнічного українського ареалу земель відбулося природним шляхом: українці, всі ті, яким не вистачало землі у власних селах, спустилися південніше і почали окультурювати вільні землі, що були на той час доступні.

Згодом етнографи зафіксували наслідки культурного обміну та запозичення елементів традиційної української культури Полтавщини, Черкащини, Слобожанщини населенням південноукраїнських загалом, донецьких сіл, зокрема.

Етнодемографічна структура території сучасного Донбасу формувалася під дією чинників, універсальних для Південної України. Втім частка російського населення тут була суттєво вищою, аніж пересічно в районах новітньої колонізації. На теренах Азовської губернії ревізія 1778-1779 рр. зафіксувала 27 етнічних груп. Чисельно домінували українці: вони становили 61,3%. Майже втричі поступалися їм росіяни (20,51%), греки становили 7,33%, вірмени -- 6,13%, молдовани -- 2,5%, на решту громад припадало трохи більше 2%.Нариси етнічної історії Донеччини (ХУІІІ -- поч. ХХ ст.) -- С. 18.

Втім, кількісні показники мало що говорили про сутність процесу господарського освоєння Донеччини. Стартові умови укорінення "піонерів" донецької цілини були неспівставними. Мізерна частка російських поміщиків отримала дачі, що обчислювалися тисячами десятин; штабні офіцери -- по 1 тис. дес.; обер-офіцери -- 500 дес.; іноземні колоністи -- по 30-60 дес. на господарство і пільговий період майже в чверть сторіччя. Українські і російські селяни, які були особисто вільними, мали задовольнятися наділами у 5-6 дес. і до того ж сплачувати податки. Земля в руках російських самодержців перетворилася на потужний інструмент імперської експансії. Колишня займанщина набувала юридичної сили лишень з благословення державних органів реєстрації. Від часів руйнування Січі належність до козацького стану перестала гарантувати право власності на землю та особисті свободи. Відтоді взаємини українства із царатом перейшли у якісно новий стан.

Попри це потік вільних переселенців до Південно-Східної України набув розмаху, що приводило до сталого скорочення питомої ваги кріпаків у селянському стані регіону (з 44,71% у 1806 р., 43,02% у 1808 р., 37,8% у 1836 р. до 31,89% у 1858 р.). Наплив мігрантів трохи зменшився на час нетривалої російсько-турецької війни 1812-1815 рр. та епідемії чуми, що її вона супроводжувала, і з новою силою розпочався в 1813-1824 рр. Це не було дивним: Бахмутський повіт на той час лишився фактично єдиним районом офіційно дозволеного заселення, отже -- прихистком для всіх селян центральних українських та російських губерній, що шукали тут спасіння від закріпачення. етнокультурний заселення народногосподарський донбас

Остання чверть XVIII -- перша половина XIX ст. стали часом грандіозних для свого часу державних демографічних проектів. Перманентна експансія імперії, одномоментні прирощення величезних територій, які роками мали невизначений статус і перебували на напіввоєнному становищі, обмеженість внаслідок безперервних воєн матеріальних і людських ресурсів, які б можна було задіяти в їх інтеграції, спонукали царат вдатися до політики урядової колонізації, яку в не менших масштабах та небезуспішно здійснювала низка європейських монархій, зокрема й Австрійська.

Питаннями міграційної політики опікувалася Канцелярія Опікунства іноземних колоністів. Полное собрание законов Российской империи (далі -- ПСЗРИ). -- СПб., 1830. -- Т. ХУІ. -- 28 июня 1762-1765 гг. -- №11853, №11879, №11880. Указ від 9 червня 1763 р. дозволяв іноземцям, що переселялися до Росії, "будувати і містити по їх законах церкви в тих місцях, де вони селитися побажають".ПСЗРИ. -- Т. ХМ. -- СПб., 1830. -- С. 312. Попри детально розроблену законодавчу базу масового характеру іноземна колонізація набула лише з кінця XVIII ст. Переселенський рух стимулювався чутками про привілеї та успіхи колоністів. Постачальниками нових підданих імперії стали Пруссія, Швейцарія, Голландія, Австрійська імперія, Блискуча Порта. Якщо з європейських країн до Росії переселялися за релігійними мотивами та в пошуках матеріальних вигод; з земель, що перебували під контролем Туреччини, відбувалися масові переселення політичних вигнанців, біженців (Росія, зокрема, надавала притулок балканським і малоазійським повстанцям, з яких формувалися спеціальні військові підрозділи), а також потенційних союзників у боротьбі із Портою. Таким чином виникла низка військово-землеробських поселень (зокрема, й Слов'яносербія) та Маріупольський грецький округ, що прихистили потенційних союзників російського імператорського двору в просуванні Балканського та Грецького "проектів". Слов'яносербія виявилася скороминущою відповіддю на виклики часу. Попри те, що господарських очікувань Росії вона не виправдала, свою основну місію -- сприяти поваленню влади Османської імперії в Причорномор'ї -- вона почасти виконала. На відміну від неї Грецький Маріупольський округ проіснував до епохи Великих реформ і був ліквідований лише тоді, як місія повалення потуги Османської імперії в метрополії була реалізована. Нагадаємо, що внаслідок національно-визвольної війни 1821-1829 рр. Греція здобула незалежність. Першим президентом незалежної Греції в 1830 р. став І. Каподістрія.

Переважна більшість іноземців, що вирішили пов'язати своє майбутнє із Росією, створили в регіоні розгалужену мережу колоній. Колонії мали право на внутрішнє самоврядування, Регламентувалося "Інструкціями про внутрішній розпорядок і управління іноземними колоніями". -- Див.: Попечительный комитет об иностранных поселенцах Южного края России 1799-1876 гг. / Под ред. О. В. Коноваловой. -- Том 1. Аннотированная опись дел 1799-1818 гг. -- Одеса, 1998. -- С. 28. але підпорядковувалися нормам російського цивільного права. Окружні колоністські начальники призначалися для них з числа росіян.

Компактно розташовані колонії об'єднали в колоністські округи -- адміністративно-територіальні одиниці, які користувалися автономією у питаннях соціально-економічного і духовного життя. Колонії сучасних Миколаївщини та Одещини складали Березанський колоністський округ з адміністративним центром у Ландау. На Півдні України містилася й решта німецькихМіж 1764 та 1866 рр. німці заснували 165 поселень у Таврійській губернії, 70 -- у Бессарабській, 53 -- у Катеринославській, 47 -- у Херсонській, створивши найпотужнішу в кордонах Російської імперії німецьку діаспору. Німецькі колоністи не складали етнокультурного цілого. Під спільною назвою "німці" насправді розумілися німці-меноніти, лютерани та католики, що відрізнялися не тільки конфесійною приналежністю, а й місцем виходу і, відповідно, мовою. -- Див.: Німецькі поселенці в Україні: історія та сьогодення. -- К., 2006. -- С. 217; Німці Півдня України: Історія та сучасність / Шитюк М. М., Шкварець В. П., Козирева М. Е. та ін. -- Миколаїв, 2009. -- С. 41-77; Васильчук В. М. Німці в Україні. Історія і сучасність (друга половина XVIII -- початок ХХІ ст.). -- К.: Видавничий центр КНЛУ, 2004. колоністських округів -- Лібентальський, Кучурганський, Молочанський, Бердянський і Маріупольський. Окрему сторінку в історії Південної України складала історія Маріупольського грецького округу, що цілком розміщувався на теренах сучасного Донбасу.

Колонія Остгейм (з 1935 р. -- Тельманове). Остгейм як адміністративно-територіальна одиниця до 1887 р. входив до Міуського округу Області Війська Донського. Потім село підпорядкували Таганрозькому округу, в складі якого воно перебувало до 1920 р.

Для нагляду та керування колоніями відповідно до маніфесту 1763 р. була створена "Канцелярія опікунства іноземців", що проіснувала до 1833 р. Всі німецькі колонії Маріупольщини об'єднали в Маріупольський колоністський округ, який до 1872 р. (часу їхньої ліквідації) управлявся особливим колоніальним управлінням з центром у м. Маріуполь. Місцевим управлінням опікувався сільський приказ зі старости (шульца) і двох засідателів (байзіцерів), котрі обиралися на загальному сході строком на 2 роки. Громадські справи вирішували на загальному сході.

До німців офіційні джерела та місцеве селянство як правило зараховували й менонітів, які в етнокультурному сенсі становили окрему групу. У Маріупольському повіті ними було засновано 17 колоній: Розенберг, Кіршвальд, Розенгард, Нігенгоф, Шембаум, Кразенгард, Кронздорф, Розенберг, Грунау, Вікерау, Рейхенберг, Кампенау, Міррау, Кейзендорф, Гетланд, Нейгоф, Ейхвальд. Колоністи отримали у повне користування 38 228 десятин землі. Єлізаветдорф виник у 1825 р., а Людвігсталь -- у 1828 р. Після ліквідації внутрішнього самоврядування німецьких колоній, введення обов'язкової військової повинності для колоністів у 1871-1874 рр. значна їх частина емігрувала до Північної Америки. Менонітський округ було ліквідовано, а землі викупили німці сусідніх колоній. Наприкінці ХІХ ст. у Маріупольському повіті залишилося п' ять менонітських колоній. (Див.: Васик О. В. Метричні книги німецькомовних колоністів Донбасу другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. // Наукові праці: науково-методичний журнал. -- Т. 115. Вип. 102. Історичні науки. -- Миколаїв, 2009. -- С. 122).

Наприкінці XVIII ст. в приазовські степи переселилася пістрява за етнічним складом громада, відома в історіографії під назвою "маріупольські греки". Загальна чисельність переселенців на момент переходу в російське підданство складала близько 18 тис.

Переселення на терени тодішньої Новоросії розпочалося в другій половині 1778 р. 21 травня 1779 р. побачив світ "Высочайший указ", знаний серед греків як "первелег" [від перекрученого "привилегия". -- Авт.]. Справляє враження кількість пільг, які згідно з ним, отримали греки. Серед них найважливішими були великі земельні наділи (по 30 дес. на душу); допомога з боку казни в улаштуванні осель і продовольчому забезпеченні; довічне звільнення від військової служби; можливості вільного розвитку всіх видів промислів, навіть виноробства. Для улаштування греків було виділено значну земельну ділянку в Самарській паланці, міські ж жителі мали вільно розселятися в містах Катеринославі і Маріанополі (пізніше Павлоград). Втім першопочатковий план імператорського двору внаслідок активної протидії репатріантів зазнав суттєвих змін.

Умови переселення гарантували особливий статус грецьких поселенців. Греки вимагали, аби в місцях їхнього розселення не було інших етнічних груп. 2 жовтня 1779 р. було конфірмовано інший акт -- "Карту представляющую часть Азовской губернии Мариупольского уезда, земли, которые определяются вышедшим из Крыма грекам", яка щодо своїх територіальних меж цілком протилежна Указу 21 травня 1779 р., адже тут ідеться вже не про Самарську, а про Кальміуську паланку. Згідно з ордером греки мали оселитися на Азовському узбережжі, поблизу фортеці Петровська [стояла на місці давньослов'янського поселення Адомаха. -- Авт.].

Задля забезпечення даної вимоги уряд виселив з Маріупольщини місцеве населення, включаючи дворян. Маєтки останніх були викуплені державним коштом. Адміністративним центром громади став Маріуполь, заселення якого почалося 11 червня 1780 р. За словами Г. І. Тимошевського, "200 беднейших греческих семейств изъявили желание, под предводительством митрополита... поселиться на Азовском море, по реке Кальмиусу". Він вказує на 26 липня 1779 р. як на дату дійсного початку історії Маріуполя -- грецького міста. Митрополит оселився в фортеці й заклав тут соборну церкву. Парафіяни ж розселилися за планом, ухваленим раніше для Павловська, у 3-х частинах -- Маріуполі, Мар'їнському й Бахчисараї. Навколо міста було утворено 22 села.

Через те, що вже до переселення греки з етнічної точки зору не були однорідними (за мовною ознакою вони поділялися на дві групи: греко-татар і греко-еллінів), то й у Приазов'ї вони оселялися окремо. Еллінофони (ромеї) заснували села Бугас, Каракуба, Фуна (Константинополь), Малий Янісоль, Сартана, Стила, Урзуф, Чердакли, Ялта (Яліта). Греко-татари (уруми) заклали села Гнатівка, Ласпа, Комар (Камарь), Карань, Мангуш, Старий Керменчик, Старий Крим, Старобешево, Улакли. Селище Великий Янісоль залюднили представники обох мовних груп. Вони отримували 12 тис. дес. землі для міста й по 12 тис. дес. для кожного села. Казна залишала за собою право конфіскувати ті землі, які греки не зможуть окультурити за 10 пільгових років; водночас вона зобов'язалася додати землі, якщо кількість греків зростатиме за рахунок еміграції.

Уряд надав грекам, на відміну від грамоти Катерини II, екстраординарні права на окремішне проживання в Маріупольському повіті. Впродовж 1780 р. казна зобов'язалася виселити з нього місцевих мешканців "...отведя помещикам в местах дач, на избранных".

Таким чином, унаслідок складних дипломатичних заходів російського уряду наприкінці ХУІІІ -- на початку ХІХ ст. в регіоні сформувалися численні діаспори європейських етносів, які, щоправда, чимдалі кількісно поступалися українським і російським переселенцям. Становлячи незначну частину населення, вони мали суттєві переваги над левовою часткою людності: державними та кріпосними селянами. Іноземні колоністи були неоднорідними в соціально-економічному, етнічному, культурному та конфесійному відношеннях. До епохи Великих реформ вони користувалися визначними для свого часу суспільними привілеями та економічними можливостями. Найбільшу проблему колоністських общин становили труднощі з підтриманням доволі високих стандартів культурного життя, збереженням національно-культурних ознак і подальшим прогресуванням етносів в умовах кріпосницької Росії. Переважна частина колоністів не була інтегрована до загальноімперського політичного та культурного середовища, становлячи стан підданих з розмитою ідентичністю. Значна їх частина не виключала можливості повторної еміграції у пошуках більш сприятливих умов життєдіяльності.

Ще більш суперечливого характеру набуло становище єврейської громади, що стрімко зростала в регіоні після встановлення ими удобных местах такое же или и превосходное количество, не взыскивая с них за те прежние их дачи ничего за владеемое ими время и не зачитая оного при отводе вновь им земель в полагаемое льготное время" (Дубровин Н. Присоединение Крыма к России. -- СПб., 1887. -- Т. ІІІ. -- С. 370-373). Казна також повинна була компенсувати майнові втрати мешканців фортеці Петровська. (Самі ж греки мали викупити у них лише млини.) За державний кошт забезпечувалася зимівля греків у Тору, Маяках, Райгородку. Ордер закінчувався такими словами: "С чем от себя уведомить и его пр-во митрополита Игнатия с напоминанием ему о непременном по сему исполнении и чтоб он преклонил хлебопашцев к неупустительному посеву нынешней осенью озимого хлеба, либо на тех местах, где они теперь состоят, либо на вновь для них отведенных, только чтоб в приобретении на будущий год хлеба время напрасно отнюдь потеряно не было" (Там само).

Становище греків у тогочасній Росії було винятковим. Обсяг наданих урядом пільг і поступок вражає, коли згадати, що синхронно переселенню греків до Новоросії ліквідували Запорозьку Січ та потопили в крові селянську війну під проводом О. Пугачова.

В 1807 р. греки домоглися створення Маріупольського грецького суду та відокремлення автономного Грецького округу. Грецький суд був гарантом автономності Грецького округу й послідовно запроваджував політику штучної ізоляції як Маріуполя, який до 60-х років XIX ст. залишався "закритим містом", так і грецьких селищ. -- Див.: Якубова Л. Д. Маріупольські греки (етнічна історія): 1778 р. -- початок 30-х років ХХ ст. -- К., 1999.або дуже незначною мірою, долучені до європейської культури) разом з сибірськими туземними племенами, самоїдами, калмиками Астраханської та Ставропольської губернії, киргизами, горцями Кавказу, туземцями Туркестану та ординцями Закаспійської області. Внаслідок розділів Польщі (1772, 1793 і 1795 рр.) підданими Росії упродовж неповних 20-ти років стали близько мільйона євреїв, які густо заселяли землі Королівства Польського та Литви; 20-тисячна єврейська громада опинилася в зоні російського впливу разом із Бессарабією у 1812 р.

Включення Поділля, Полісся та Білорусії до складу імперії відбувалося на тлі голоду, в якому царські експерти (зокрема М. Державін) звинуватили євреїв. Намагання відмежувати закріпачене село від руйнівного, на їхній погляд, впливу єврейських посередників, арендарів та корчмарів викликало до життя програму соціалізації єврейської громади, віхами якої стала низка обмежувальних законів. У 1795 р. була встановлена смуга єврейської осілості (1835 р. до неї входили землі, отримані від Речі Посполитої та Кримського ханства), 1827 р. запроваджений рекрутський набір до шкіл кантоністів, з 1859 р. поза смугою осілості дозволили мешкати купцям 1-ї гільдії, євреям, що мали вчені звання та деяким категоріям ремісників.

Державна програма інтеграції єврейства до станової системи неодноразово змінювалася і включала низку напрямків. В 1802 р. був створений особливий комітет по благоустрою євреїв. Згодом (у 1809 р.) Єврейський комітет на чолі з сенатором Поповим дійшов висновку, що вигнання багатотисячної єврейської громади не сприяє політичній стабілізації. 9 грудня 1804 р. Олександр І затвердив "Положення про євреїв", яке визначило базові принципи облаштування громади у Росії. Ним зокрема передбачалося примусове виселення євреїв з сільської місцевості та надання натомість можливості купувати незаселені землі в деяких губерніях. Незаможних євреїв держава зобов'язалася переселити на землі скарбниці, звільнивши від податків та надавши позики. Відповідно до Положення тисячі євреїв примусово були виселені з обжитих місць. З 1817 р. держава взяла програму облаштування єврейських сільськогосподарських колоній під цілковитий контроль. Амбітна довгострокова програма аграризації мала на меті створення чисельного прошарку особисто вільних євреїв-селян. Хоча єврейські колонії отримали автономний статус, уряди пильно відстежували їхнє становище, зокрема й "громадянську позицію" за часів Кримської кампанії. Упередженість щодо євреїв не зменшувалася, а мовний бар'єр та недовірливість колоністів тільки підживлювали її, тим більше, що на середину ХІХ ст. економічна підоснова аграризації втратила сенс -- Новоросія вже була освоєна зусиллями решти іноземних колоністів та українських селян. Врешті уряд дійшов висновку, що подальше фінансування проекту недоцільне. В 1866 р. Державна рада ухвалила рішення про скасування постанов стосовно переселення євреїв, 30 травня 1866 р. його затвердив Олександр ІІ. -- Див.:

Никитин В. Н. Евреи земледельцы. Историческое, законодательное, административное и бытовое положение колоний со времени их возникновения до наших дней. 1807-1887 г. -- СПб., 1887.;

Боровой С. Я. Еврейская земледельческая колонизация в старой России. -- М., Издание Сабашниковых, 1928;

Лернер О. М. Евреи в Новороссийском крае. Исторические очерки. -- Одесса, 1901;

Высочайше утвержденное 9 декабря 1804 г. Положение О устройстве евреев. Печатается по изданию: Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. Том 28. 1804-1805. -- СПб., 1830. -- С. 731-737;

Улейников Л. (Биншток Л.) Еврейские земледельческие колонии Екатеринославской губернии в 1890г. -- С.-Петербург, 1891. -- Приложение 8, колония Межиречь;

Карагодин А. Еврейские колонии Александровского уезда Екатеринославской губернии во второй половине XIX в. // Еврейские поселения Юга Украины. Исследования, воспоминания, документы. -- Харьков-Запорожье: "Еврейский мир", 1998.

Колонізація Луганщини і Донеччини - Від Дикого Поля до донецького економічного дива: Донбас на шляху капіталістичної модернізації

Похожие статьи