Дисиденський і правозахисний рух у 70-80 рр. - Дисиденський рух

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно проявилося уже на початку 1970-х років. У 1969 р. вони встановили зв'язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу "Хроника текущихсобытий". Через короткий проміжок часу, уже в січні 1970 р. вони розпочали видавництво свого власного журналу "Український вісник" (до моменту "великого погрому" появилося шість випусків цього видання). Після арешту у грудні 1971 р. Ніни Строкатої-Караванської Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець та ін. разом з одним із провідних російських дисидентів Петром Якіром утворили громадський комітет у її захист - одну із перших організацій такого типу у Радянському Союзі.

Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за собою сатусу "політичних в'язнів". Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу [21.363-365].

Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці - стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера "Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої ідеї повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи русифікація?", "Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної політики. Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами. Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.

Поштовх до розбудови дали зміни в міжнародній ситуації, пов'язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 р., у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці дійшло до підписання "Прикінцевого акту", в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Заключення цього акту було певним здобутком для Москви, оскільки він остаточно легітимізував усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу, підкресливши нетодорканість усіх європейських кордонів. Однак зворотньою стороною гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов'язано щодо дотримання основних прав людини. Виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у внутрішній політиці кожної з підписаної країн[26.120-124].

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху - громадського контролю за їхнім дотриманням в СРСР. Джерелом натхнення для підрадянських дисидентів стало присудження у жовтні 1975 р. Андрієві Сахарову Нобелівської премії миру. Цього ж місяця Французька комуністична партія приєдналася до компартії на Заході щодо визволення Леоніда Плюща, і в січні 1979 р. йому було дозволено виїхати з Радянського Союзу. Це показувало, що радянськавлада була чутливою на західну критику щодо порушуння прав людини в СРСР.

Виходячи з цього, 12 травня 1976 р. одиннадцять дисидентів проголосили створення у Москві громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. У Києві промотором створення подібної групи виступив Микола Руденко, який підтримував безпосередні зв'язки з московськими дисидентами. Крім цього, в українських дисидентів був свій власний досвід подібної діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської[21.366-169].

9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олексій Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання Гельсінських угод. . Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння вико-нанню гельсінкських угод -- про її створення та Меморандум №1. Двома днями пізніше лідер групи Микола Руденко заявив про згоду колишнього генерал-майора радянської армії, українця за походженням Петра Григоренка стати представником української групи у Москві.

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ постави-ла метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номіна-льна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством: щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делегацією.[33]

5 лютого 1977 року за гратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Гінзбурга, Української -- Миколи Руденка і Литовської -- Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова.

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписа-ні ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; дія-ли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогне-пальної зброї (ст. 222). 2 березня 1977 р. заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кін-ця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею. 13223 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусе-вич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу -- ч. 1 ст. 206 "Хуліганство". Як і перші засу-джені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок -- 7 років ув'яз-нення в таборах суворого режиму і 5 років заслання [24.5-8].

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс -- син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса. 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за "дармоїдство". 12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинувачен-ням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січ-ні минулого року.

У 1978--1980 рр. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калениченко, Василь Стрільців (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці [24.10-16].

У березні 1981 р. заарештували останнього члена УГГ, який ще перебував на волі,- І. Кандибу, в липні його засудили до 10 років таборів і п'яти - заслання. Українська Гельсінська група у повному складі опинилася в таборах та на засланні. Це був вельми красномовний фінал політики держави щодо легальної правозахисної діяльності її громадян.

Утім, залишалося ще Закордонне представництво УГГ (з 1980 р. в його роботі активну участь брала Н. Світлична, яка емігрувала до США - вона стала редактором-упорядником періодичного видання представництва). До 1985 р. на кошти української діаспори регулярно видавався "Вісник репресій в Україні" українською та англійською мовами. Інформація, що надходила до Н. Світличної, свідчила про те, що рух опору все ж таки існує, оскільки знаходилися люди, здатні збирати і переправляти її на Захід.

На початку 80-х років почалися повторні засудження членів УГГ, причому в самих таборах. У 1981 р. повторно засудили Я. Лесіва (п'ять років), В. Овсієнка (10 років таборів і п'ять - заслання), В. Стрільціва (сім років таборів і чотири заслання); в 1982 р., повторно, не випускаючи на волю, засудили В. Січка (три роки за "зберігання наркотиків"), П. Січка (три роки таборів), Ю. Литвина (10 років таборів і п'ять заслання, на той час його загальний табірний строк з попередніми ув'язненнями сягав майже 20 років!); у 1983 р. - О. Гейко-Матусевич (термін з'ясувати не вдалося); в 1985 р. - М. Горбаля (вісім років таборів і чотири - заслання) та Й. Зісельса (три роки таборів, але до цього часу йому вдалося пробути на волі цілих три роки)[19.186-189].

Подібними заходами вдалося повністю нейтралізувати можливе відновлення діяльності членів УГГ на волі. В 1983 р. звільнився (достроково-умовно) В. Чорновіл, однак решту свого строку він мав перебувати поза межами України. В 1984 р. вдалося примусити прилюдно покаятися О. Бердника. Його заяву, в якій він засуджував свою "злочинну діяльність" і колишніх однодумців, 17 травня 1984 р. опублікувала "Літературна Україна" (ця акція справила гнітюче враження на його колишніх товаришів). О. Бердника було помилувано. Деяких членів УГГ в таборах просто знищували нелюдськими умовами існування. В 1983 р. помер О. Тихий (йому вчасно не надали лікарської допомоги). 5 вересня того ж року, в День пам'яті жертв червоного терору, покінчив життя самогубством Ю. Литвин. Восени 1985 р. не стало Василя Стуса. Ті з членів УГГ, які все ж виходили на волю (у 1985 р. звільнилися П. і В. Січки), потрапляли в такі умови, що годі було й думати про якусь плідну діяльність. Правозахисний рух в Україні фактично завмер [16.129-135].

В 1987 р. достроково звільнили (за хворобою) М. Гориня. У червні-липні 1988 р. почали групами звільняти в'язнів останнього політичного табору (наприклад, І. Кандибу, В. Овсієнка, М. Горбаля). За повідомленням газети "Аргументы й факти" (20-26 серпня 1988 р.) ще залишалося дев'ять в'язнів у таборі і дев'ять - на засланні (головним чином ті, хто не бажав звертатися за "помилуванням")

7 грудня того ж року на сесії ООН М. Горбачов заявив, що "в Радянському Союзі політичних в'язнів немає". Через два дні вийшов із табору, здається, останній українець-політв'язень брежнєвських часів Ю. Бадзьо. Більшість колишніх політв'язнів, повернувшись в Україну, повернулися й до активної громадсько-політичної діяльності[136-140].

Знову довелося долати провокації міліції і КГБ, цькування у пресі, відновлювати самвидав, створювати громадські організації. Серед перших таких організацій у 1988 р. постала Українська Гельсінська спілка, ядро якої склали українські правозахисники. Метою своєї діяльності вона проголосила досягнення незалежності України... Починалася нова епоха.

Діяльність Української Гельсінської групи була настільки ж важливим, наскільки й неоднозначним етапом у розвиткові руху опору. Це була перша опозиційна організація, яка утворилася на легальних засадах (якщо не рахувати УРСС, яка по суті не була створена). Вона недвозначно поставила українську проблему в контексті загальнолюдських цінностей. Особливе значення мало те, що вона стала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей України (варто лише переглянути випуски "Вісника репресій в Україні", щоб переконатися в цьому). У своїй діяльності УГГ тісно контактувала і співпрацювала з московськими правозахисниками, що сприяло подоланню психологічного бар'єру між російськими і українськими дисидентами, єднанню руху опору в СССР.

Похожие статьи




Дисиденський і правозахисний рух у 70-80 рр. - Дисиденський рух

Предыдущая | Следующая