Україна у складі "Союза нерушимого..." - Російсько-радянське "визнання" України

Наприкінці 1921 р. головні противники більшовиків були розгромлені. Ніяких перешкод для реалізації їх політики в Україні не було. Саме в цих умовах визначався справжній зміст їх намірів щодо України взагалі Та її південного і східного регіонів зокрема.

28 грудня 1920 р. між Українською і Російською радянськими республіками був підписаний союзний договір. Зміст його був суперечливий. З одного боку, Росією визнавалася територіальна цілісність України, яка сприймалася в межах дев'яти колишніх губерній імперії - з деякими змінами і без Криму. З іншого боку, контроль московського центру над усіма сторонами життя України посилювався. Логічним завершенням цього процесу було утворення в 1922 р. Союзу РСР, до якого увійшла і Українська РСР. Нова держава була оголошена як федерація, тобто, союз рівноправних республік. Але за лаштунками розмов про рівноправність була відтворена централізована держава. Всі принципові питання, які стосувалися України, вирішувалися в Москві. Разом із тим, на механічне злиття України з Росією, тобто на повне відтворення дореволюційного становища, Російська комуністична партія не пішла. Після жорстокої збройної боротьби 1917-1921 рр. ідея територіальної цілісності та суверенітету України настільки глибоко вросла у свідомість її населення, у тому числі мільйонів жителів Півдня і Сходу, що відкрито ігнорувати цей факт було вже неможливо. Склалася ситуація, яку вчені називають "революцією сприйняття". Її ігнорування загрожувало самому існуванню більшовизму. Тому за Україною були залишені формальні ознаки суверенітету: герб, прапор, власна конституція, уряд, чітко означена територія (у тому числі Південь і Схід), позначена на політичних картах, адміністративно-територіальний устрій тощо.

Одним з факторів, які спричинили "революцію сприйняття", були дані про національний склад населення, одержані в результаті демографічних переписів, а також географічні карти, на яких позначалися межі розселення етносів. Певну роль відігравали також експозиції музеїв, публікації історичних і етнографічних досліджень тощо. Американський дослідник Б. Андерсен, який вивчав теорію націотворення, зазначив, що, наприклад, географічні карти, як і публікації переписів населення з характеристикою етнічного складу окремих територій, меж розселення в різні епохи здатні справляти величезний вплив на формування свідомості суспільства і, відповідно, змінювати поведінку людей. "Вони підштовхують своїх творців і споживачів до політики з революційними наслідками" Андерсен Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. - К., 2001. - С. 214-215., - писав вчений.

В Україні матеріалу для "революції свідомості" в перші десятиліття ХХ ст. накопичилося достатньо. У 1897 р. був проведений Всеросійський перепис населення, який охопив і губернії України. В 1920-ті рр. в Українській СРР відбулися три демографічні переписи: Всеросійський 1920 р. (який проводився і на неохоплених війною районах Півдня і Сходу України), Перепис міського населення 1923 р. і Всесоюзний перепис 1926 р. Результати цих переписів засвідчили переважання етнічних українців у всіх регіонах республіки, у тому числі на Слобожанщині, Півдні й Донбасі. Ці переписи друкувалися, популяризувалися серед населення, на їх підставі робилися важливі політичні рішення, у т. ч. зміни в адміністративно-політичному поділі, уточнювалися кордони між губерніями, а в радянські часи - і між союзними республіками, зокрема, між УСРР і РСФРР Зайчук О., Капелюшний В., Вовк О. Встановлення східного кордону УСРР в 1919-1925 роках (історико-правовий аспект) // Голос України. - 2014. - 15 жовтня, 22 жовтня, 29 жовтня..

З визнанням існування окремих радянських республік з початку 20-х рр. ХХ ст. стали виготовлятися політичні карти в Росії і Україні. Коли у травні 1921 р. В. Леніну принесли пробний екземпляр "Атласа России", виданий 1-м Державним картографічним закладом в Москві, у листі до Г. Зінов'єва, який контролював це видання, він висловив своє незадоволення. Серед недоліків нового видання було зазначено: "Кордони республік (Україна) і автономних областей повинні бути скрізь особливо показані. Цього не зроблено здебільшого. Ні для України, ні для Білорусії. (Німецька комуна? Марійська область? Усі кавказькі республіки?)" Ленін В. І. Г. Є. Зінов'єву 24 квітня 1921 р. // Повне зібрання творів. - К., 1975. - Т. 52. - С. 165..

Висловом незадоволенням коротка записка не закінчилася. Ленін чітко вказав на необхідність позначення "державного кордону всієї РСФРР і всіх сусідніх республік (які були в імперії)" Там само. - С. 167.. Надалі саме так і робилося. Наведена нижче карта ілюструє ці зміни. Адміністративний кордон між Росією і Україною в Донбасі в 20-ті рр. ХХ ст. декілька разів уточнявся, причому до уваги брався національний склад населення (хоча, звичайно, враховувалися й мотиви господарської доцільності).

Ті, хто пам'ятав дореволюційні географічні карти, могли їх порівнювати з новими радянськими, де у складі України були позначені Слобожанщина, Донбас, землі Північного Причорномор'я і Приазов'я. Це давало підстави для відповідних висновків.

Пізніше більшовики пішли далі.

У першій половині 20-х рр. ХХ ст. вони погодилися на проведення політики "коренізації", яка в Україні одержала назву "українізації". Ця політика передбачала "укорінення" комуністичного режиму в національну культуру і супроводжувалася розвитком української школи, преси, літератури, мистецтва, впровадженням української мови в установах, судах, громадських організаціях і т. п. Більшовики вирішили очолити природний, нездоланний процес національно-культурного відродження, який викликала революція 1917-1921 рр. і надати йому радянського характеру. Подібні процеси відбувалися і в інших союзних республіках СРСР.

Незважаючи на певну обмеженість, "українізація" була серйозним відступом від традиційної російської позиції, яка грунтувалася на формулі царського міністра Валуєва: "Української мови не було, нема і не може бути".

Визнанням української мови і культури справа не обмежилася. На найвищому рівні був визнаний факт існування Української нації. З опорою на канони марксизму констатувалося, що вона, як і інші нації Радянського Союзу, має довгу історію формування - через народність і буржуазну націю, До соціалістичної, яка оголошувалася Якісно новою, вищою формою розвитку нації. Ті ж канони передбачали визнання за нацією спільності території, економічного життя, мови, культури, історичної пам'яті. Все це визнавалося за українцями. Перемога соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату оголошувалася передумовою формування Соціалістичної нації, а територія Української РСР - ареалом її розселення. Критикувався царизм і буржуазний Тимчасовий уряд 1917 р. за їх антиукраїнську національну політику. Таким чином, більшовики остаточно визнали Південь і Схід частиною етнічної України.

Однак, коли мова йшла про Соціалістичну націю, малося на увазі Населення Українська РСР і, виключно, - в межах Радянського Союзу. Іншої України - поза межами СРСР - вони не сприймали.

На початку 1930-ті рр., в умовах Голодомору і масових репресій, комуністична партія відмовилася від "українізації" і перейшла до звичного з імперських часів русифікаторського курсу. Справа у тому, що в ході "українізації" Сильнішими виявилися національні почуття народу, ніж комуністичні ідеї. Як наслідок, російський більшовизм в Україні став витіснятися Українським націоналкомунізмом. Для Москви це було абсолютно неприпустимо. Поступово стала звужуватися сфера застосування української мови; в ієрархії національностей СРСР українцям було відведено місце "молодшого брата" по відношенню до росіян.

Повернення до русифікації, Голодомор 1932-1933 рр., депортації селянства ("куркулів"), сталінські репресії 30-х рр. супроводжувалися зрушенням в національній структурі населення. Переписи 1926-1939 рр. показали зменшення частки українців в УРСР, особливо у східних і південних областях і, відповідно, збільшення російського населення.

В роки Другої світової війни населення України катастрофічно зменшилося. Окрім воєнних втрат, з території України радянським режимом були депортовані в східні регіони СРСР окремі національні меншини, які були визнані нелояльними до радянської влади. З іншого боку, в умовах післявоєнної відбудови на територію України було завезено сотні тисяч робітників і спеціалістів з Росії та інших республік СРСР.

Похожие статьи




Україна у складі "Союза нерушимого..." - Російсько-радянське "визнання" України

Предыдущая | Следующая