Складнощі процесу українізації в середовищі міських етнічних громад Донбасу

СКЛАДНОЩІ ПРОЦЕСУ УКРАЇНІЗАЦІЇ В СЕРЕДОВИЩІ МІСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ГРОМАД ДОНБАСУ

У статті розглянуті особливості українізації Донбасу. Проаналізовано регіональні умови цього процесу і суперечності які виникали під його впливом в середовищі міських етнічних громад регіону. Проаналізовано процес створення в Донбасі місцевих установ ЦКНМ. Зроблено спробу виявити і проаналізувати основні складності зазначених процесів.

Ключові Слова: ЦКНМ, Донбас, українізація, національні меншини.

The article describes the features of Ukrainianization of Donbass. Analyzed regional conditions of this process and the contradictions that arose among the local ethnic communities. Also has been analyzed process of creating local institutions of TSKNM in the Donbass and was made an attempt to identify and analyze the key challenges of these processes.

Keywords: TSKNM, Donbass, ukrainization national minorities.

Післявоєнна розруха, різного роду епідемії, житлова й економічна кризи були ціною перемоги більшовиків у військових протистояннях попередніх років. Складність повоєнної ситуації яскраво простежувалась в регіонах. У Донбасі, як в найрозвиненішій частині України, рівень зарплат та інфляції не давав можливості для більшості місцевого населення забезпечити свої мінімальні потреби. Значна частина шахтарів та металургів проживала в умовах антисанітарії "бараків" та землянок. Постійні конфлікти на побутовому, соціально-економічному та етнонаціональному грунті стали звичним явищем.

У 1921-1922 рр. страждаючи від голоду, частина німців, поляків, євреїв та ін. почали систематично отримувати допомогу від Німеччини, Польщі та діаспор із інших країн Заходу. Такий розвиток подій підривав міжнародний авторитет СРСР. Органи держбезпеки УСРР постійно відстежували фінансові перекази із з-за кордону. Після завершення голоду її обсяги збільшились, що насторожувало радянську владу. Нацменшини використовували ці кошти в цей час переважно для утримання власних національних шкіл та громадських організацій, що було розцінена радянською владою як загроза. Була створена реальна альтернатива радянським культурно-освітнім установам, що разом із досі існуючим впливом клерикальних кіл створювало значні проблеми для радянської агітації та намагань трансформувати традиційний спосіб життя цих громад. Петро Дем'янчук -- аспірант відділу історії України 20-30х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, \n Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script

Такий розвиток подій змушував радянське керівництво скорегувати взятий раніше політичний курс. Зміни були започатковані спершу в економіці. Із запровадженням в 1921 р. непу поволі почала відроджуватись промисловість та торгівля. На черзі була культурно-освітня сфера. Їй надавалось вагоме значення. В своїй доповіді "Союз працівників просвітництва та мистецтв та нові форми профспілкового руху" завідуючий Губпрофобром Донецької губернії Равич-Щербо наголошував на тому, що культурна контрреволюція навіть небезпечніша ніж військова, оскільки остання діє відкрито, а перша -- непомітно ЦДАВОУ. -- Ф. 166 -- Оп. 2 -- Спр. 810 -- Арк. 10.. Тому за допомогою новостворюваної "радянської культури" планувалось знешкодити вплив клерикальних кіл та інтелігенції, консолідувати і залучити широкі кола поліетнічного суспільства до побудови соціалізму.

В Україні новий політичний курс був названий українізацією. В ході його практичного втілення планувалось запровадити українську мову в державних установах, закладах освіти та культури УРСР з одночасним забезпеченням прав нацменшин. Фактично українізація передбачала реформування за національним принципом діловодства та культурно-освітньої сфери УРСР. Практичне втілення цих планів було запроваджене із прийняттям 1 серпня 1923 р. декрету "Про українізацію радапарату". Партійне керівництво планувало форсованими темпами -- протягом 1 року, українізувати весь радапарат України ЦДАВОУ. -- Ф. 413 -- Оп. 1. -- Спр. 2. -- Арк. 95; Ф. 5 -- Оп. 1. -- Спр. 1942. -- Арк. 54.. Такі плани було важко втілити в життя.

У протоколі (який не підлягав розголошенню) засідання комісії Раднаркому "По проведенню в радянському порядку директив ХІІ партійного з'їзду по національному питанні" від 3-го липня 1923 р. зазначалось, що відповідно до попереднього підрахунку в радянських установах України нараховувалось близько 75 000-80 000 працівників, з них близько 50 000 осіб не володіли українською мовою ЦДАВОУ. -- Ф. 5 -- Оп. 1. -- Спр. 1942. -- Арк. 87.. В цей же час в радапараті Донецької губернії працювало 5449 осіб, при чому 60% були українцями (однак лише 48% з них володіли українською мовою на достатньому рівні). Виходячи з цього місцеві чиновники звітували про неможливість швидкого переходу радапарату губернії на українську мову ЦДАВОУ. -- Ф. 5 -- Оп. 1. -- Спр. 1942. -- Арк. 240.. Тому дата остаточного завершення цього процесу періодично переносилась все далі та далі в майбутнє. Частково це було пов'язано із відсутністю необхідного обсягу фінансування та складнощами в процесі створення системи держустанов по роботі із нацменшинами.

Після з'їзду Раднацмену у 1922 р. в Донецькій губернії були сформовані 2 татарські, німецька та єврейська секції. Причому більше ніж в Донецькій губернії -- 4 секції, працювало лише в Одеській губернії (5 секцій) [Таблиця №1]. Спершу їх діяльність була направлена на загальне соціальне виховання нацменшин ЦДАВОУ. -- Ф. 166 -- Оп. 2 -- Спр. 844-- Арк. 5..

Українізація донбас національний меншина

Таблиця №1 ЦДАВОУ. -- Ф. 166 -- Оп. 2. -- Спр. 1767 -- Арк. 19.

Кількість національних секцій в УСРР станом на квітень 1922 р.

№ П/п	Губернія	Єврейських	Польських	Німецьких	Татарських	Латиських	Всіх
1.	Харківська	1	1	0	0	1	3
2.	Катеринославська	2	1	1	0	0	4
3.	Донецька	1	0	1	2	0	4
4.	Запорізька	1	0	1	0	0	2
5.	Київська	3	1	0	0	0	4
6.	Чернігівська	2	0	0	0	0	2
7.	Волинська	2	1	0	0	0	3
8.	Подільська	2	1	0	0	0	3
9.	Одеська	3	1	1	0	0	5
10.	Миколаївська	2	0	0	0	0	2
11.	Кременчуцька	2	0	0	0	0	2
12.	Полтавська	2	0	0	0	0	2
13.	Всього в УСРР	22	6	4	2	1	35

У жовтні 1924 р. було утворено Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК. Цей орган мав сприяти "розвиткові та укріпленню мирного співробітництва всіх національностей, котрі проживали на території УСРР, а також сприяти їх матеріальному та культурному розвиткові". Комісія керувала роботою національних бюро при всіх окрвиконкомах, які здійснювали національну політику на місцях Національні відносини в Україні у ХХ ст.: збірник документів і матеріалів / упоряд.: М. І. Панчук ; упоряд.: [та ін.], НАН України. -- К.: Наукова думка, 1994. -- С. 133;.

Спершу діяльність ЦКНМ проводилась у напрямках: забезпечення правового становища населення нацменшин та залучення працюючої його частини до радянського держбудівництва, сприяння економічному та культурному розвиткові, а також організації апарату обслуговування нацменшин Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств, 8-11 января 1927 г.: Стенографический отчет, резолюция. Постановления и материалы ЦК НКМ при ВУЦИК. -- Х., 1927 -- С.27;. Активна робота ЦКНМ розпочалась у 1925 р. Першими здійсненими нею заходами був набір співробітників на вакантні посади, організація зв'язку із місцевими органами радянської влади та розробка основних методів своєї діяльності ЦДАВОУ. -- Ф. 413 -- Оп. 1. -- Спр. 57 -- Арк. 21-25..

Унаслідок недостатнього фінансування та незначної кількості працівників на етапі свого встановлення робота ЦКНМ була сфокусована на найчисельніших нацменшинах України [Таблиця №2]. В цей час росіяни не класифікувались державними установами як національна меншина УРСР, тому діяли лише єврейська, німецька, польська, болгарська та молдавська секції.

Таблиця №2 ЦДАВОУ. -- Ф. 413 -- Оп. 1. -- Спр. 53 -- Арк. 67.

Чисельність нацменшин по губерніям УСРР станом на 1923 р.

№ п/п	Губернія	Євреї	Німці	Болгари	Молдавани	Греки	Чехи	Татари	Вірмени	Ассирійці	Поляки
1.	Катерино Славська	119632	101999	54803	67	0	0	541	535	66	88
2.	Подільська	343303	1357	54	10014	0	0	308	57	0	816
3.	Одеська	303375	105244	30822	93656	4513	578	445	1839	2	161
4.	Київська	342770	7526	129	162	496	1709	1018	537	237	422
5.	Харківська	68852	4332	83	114	300	0	1674	2903	0	61
6.	Волинська	169569	72038	18	26	24	6880	399	15	0	1004
7.	Чернігів Ська	49173	5375	4	8	40	0	0	0	0	13
8.	Донецька	49941	62452	927	0	6816	1565	4966	2717	54	303
9.	Полтавська	107761	2620	267	29	118	0	428	256	0	23
10.	Загалом по УСРР	554376	369943	86766	204076	29501	10702	9779	8759	359	2891

Реального зв'язку із населенням на місцях в цей час вони не мали. Лише із створенням місцевого апарату робота із нацменшинами набула ознак результативності. Було проведено цілу низку обстежень, найвдалішими з яких були: обстеження становища німецьких господарств (1924 р.), обстеження становища молдавського населення (1924 р.) матеріали якого стали теоретичною основою у питанні утворення АМРСР, обстеження економічного становища містечкового єврейського населення (1925 р.), обстеження становища грецького населення, а також досліджено "питання українців-католиків" та ін. Первое Всеукраинское совещание... -- С. 24--25;.

Така активна діяльність по обстеженню нацменшин на початку 1920-х рр. була викликана відсутністю об'єктивних відомостей про спосіб життя, райони розселення та чисельність нацменшин не лише в Донбасі, а й загалом в УРСР. Наявні на той час статистичні матеріали були більшою мірою орієнтовними ніж об'єктивними в своїх абсолютних показниках. Навіть станом на 1927 р. наявні відомості були досить суперечливими. Однією із причин такого стану речей була складність при самоідентифікації респондентів переписів 1923 р. та 1926 р.. Переважно поляки, молдавани, греки та білоруси ототожнювали етнічну, мовну та релігійну приналежності, що впливало на точність отриманих статистичних показників Первое Всеукраинское совещание... С. 25--26;.

Все ж за наявними матеріалами можна зробити висновок про те, що населення Донбасу було одним із найстрокатіших в етнічному плані серед усіх регіонів тогочасної України. Його статистичні показники за 1923 р. значно відрізнялись від середніх по Україні [Таблиця №3]. Так наприклад, в цей час частка нацменшин в загальній чисельності населення України становила 17,8 %., а в Донбасі цей же показник становив 39, 8%. До того ж, якщо українці становили 82, 7% всього населення України, то в Донбасі -- лише 60, 2%, росіяни в Україні -- 8, 8%, у Донбасі -- 33, 5%, євреї в Україні -- 5, 4%, у Донбасі -- 1, 8%.

Таблиця №313

Порівняльна таблиця етнічного складу населення УСРР та Донецької губернії станом на 1923 р.

Етноси	Донецька губернія	Україна
Чисельність Етносу	Частка етносу в загальній чисельності населення (у %)	Чисельність етносу	Частка етносу в загальній чисельності населення (у %)
Українці	1 683 776	60, 2	23 754 995	82, 7
Росіяни	937 542	33, 5	2 529 092	8, 8
Євреї	49 941	1, 8	1 554 376	5, 4
Німці	62 452	2, 2	362 943	1, 3
Поляки	30 370	1, 1	239 429	0, 8
Болгари	927	0, 03	86 866	0, 3
Вірмени	2 717	0, 1	8 869	0, 03
Татари	4 966	0, 2	9 779	0, 03
Греки	6 816	0, 2	29 501	0, 1
Чехи	1 565	0,06	10 702	0, 04
Інші	15 607	0, 6	133 068	0, 5
Разом	2 796 679	100	28 719 620	100

Етнонаціональний склад населення міст Донбасу також мав свої особливості [Таблиця №4]. Відповідно до матеріалів перепису 1926 р. найчисельнішими міськими етносами регіону були російський (460 319 осіб), український (389 231 осіб) та єврейський (48 733 осіб) ЦДАВОУ. -- Ф. 413 -- Оп. 1. -- Спр. 10. -- Арк. 88. Всесоюзная перепись населения 1926 года: Украинская социалистическая советская республика. Степной подрайон. Днепропетровский подрайон. Горнопромышленный подрайон. -- Т. ХІІ. -- М.: Издание ЦСУ Союза ССР 1929. -- С. 336-337, С.17, С. 34.. Тут також проживали греки, німці, поляки, татари та ін., однак їх чисельність була значно меншою Кульчицький С. В., Якубова Л. Д. Донеччина і Луганщина у ХVП-ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у регіональному просторі. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2015. -- С. 488;.

Таблиця №4 Всесоюзная перепись населения 1926 года... -- С. 336-353.

Національний склад міського населення Донбасу за даними перепису 1926 р.

Етноси	Артемівський Округ	Луганський Округ	Маріупольський Округ	Сталінський Округ	Старобільський Округ	Загалом
Росіяни	118 358	124 453	42 172	173 455	1881	460319
Українці	163 796	94 717	28 980	85 801	15 937	389 231
Білоруси	4 031	2 481	411	5 610	72	12 605
Поляки	3 699	1 567	706	2 522	71	8 565
Німці	4 063	1 047	904	1 556	47	7 617
Греки	398	194	5 385	1 423	7	7 407
Євреї	17 007	9639	9 733	12 160	194	48 733
Татари	2 454	3942	102	4 720	12	11 230
Інші	4 425	3 487	1 935	4 640	201	14 688

Нацменшини Донбасу на початку 1920-х рр. зберігали свій традиційний спосіб життя. У побуті вони використовували діалекти власних мов, хоча й частина з них (греки, частина тюркомовних) вже майже втратила традицію своєї писемної мови. Російська мова, будучи мовою офіційного діловодства, продовжувала виконувати функцію основного засобу міжетнічної комунікації в регіоні, однак рівень володіння нею серед місцевих етнічних громад на загал був низьким. Лише елітарна частина нацменівських громад володіла російською мовою в достатній для спілкування мірі.

28 серпня 1923 р. було прийнято декрет ВУЦВК та Раднаркому "Про заходи забезпечення рівноправ'я мов та про сприяння розвитку української мови". Цим документом кожному громадянину, незалежно від його етнічної приналежності, гарантувалась можливість використання рідної мови у взаємовідносинах із державними органами Національні відносини в Україні у ХХ ст....-- С. 132.. Радянське керівництво розпочало процес переведення діловодства, освіти та культури УСРР на українську мову, хоча разом з цим декларувало забезпечення інтересів нацменшин.

Відтоді мовна проблема зайняла вагоме місце в культурно-просвітницькій роботі радянської влади. Радянська влада юридично визначила статус української мови як державної мови УСРР, а також статус української та російської -- як найпоширеніших мов в УСРР. Складнощі виникли при запровадженні української мови на місцях (особливо в Донбасі), із визначенням мови, яку необхідно було використовувати в державних установах національних районів (які утворювались відповідно до адміністративно-територіальної реформи 1923 р.). Потрібно також було вирішити проблему відсутності власної писемної мови у кількох етнічних громад (переважно тюркомовних). До того ж, проблемним було прийняття рішення про основну мову спілкування у євреїв (ідиш або іврит) та у греків (55 % яких розмовляло еллінською мовою, а інші 45 % -- греко - татарською, близькою до кримськотатарської мови)1 8 ЦДАВОУ. -- Ф. 413 -- Оп. 1. -- Спр. 10. -- Арк. 18..

Важким було й становище шкіл. У Донецькій губернії в 1922 р. через складнощі у фінансуванні мережа шкіл зменшилась, а в тих школах що ще функціонували якість освіти була низькою. Відсутність школи із рідною для нацменшини мовою викладання вважалась однією із причин, що стримували проведення радянської національної політики та сприяли русифікації нацменшин ЦДАВОУ. -- Ф. 2 -- Оп. 3. -- Спр. 982 -- Арк. 15..

Згодом уся освітня сфера була проголошена "третім фронтом" боротьби проти "підступної буржуазії". Тому планувалось створити загальнодоступну усьому суспільству систему шкільної освіти, розширити її мережу та запровадити в ній навчання на рідних мовах нацменшин. Однак здійснення таких масштабних планів потребувало значних капіталовкладень з боку держави, які остання не мала змоги забезпечити в умовах важкої економічної кризи початку 1920-х рр. Тому на початковому етапі фінансування цього проекту було перекладено на місцеві бюджети і тому цей процес загальмувався Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій / Інститут історії України НАН України, Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка; редкол.: Мирослав Борисенко (гол. ред.), Тетяна Водотика (шеф-редактор). -- Київ, 2016. -- С. 185..

У цей же час в Донбасі, трохи більше третини українців стверджувало, що вміє читати й писати рідною мовою. У 1923 р. показники охоплення дітей українською школою та частка українських шкіл в загальній кількості місцевих шкіл були найнижчими в порівнянні з іншими регіонами України. Шкіл було недостатньою, щоб задовольнити культурні потреби українців. Негода О. О. Становлення української школи в Донбасі в 1920-1930 рр.: труднощі та протиріччя. //Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. Кн. 17/18 / Головний редактор та упорядник -- З. Г. Лихолобова, д. і.н., проф. -- Донецьк, ДонНУ, 2009. -- С. 173. Серед місцевих нацменшин рівень грамотності також був низьким. Давалась в знаки відсутність необхідної кількості викладачів та достатнього обсягу фінансування. Кравченко Б. Соціальні зміни та національна свідомість в Україні в ХХ ст. / Пер. з англ. -- К.: Основи, 1997. -- С. 115-119; ЦДАВОУ. -- Ф. 166 -- Оп. 2 -- Спр. 1769 -- Арк. 40.

У 1925 р. в регіоні розпочався процес активного утвердження україномовної шкільної системи. Його темпи були швидкими. Якщо у 1922 р. російськомовні школи складали 92% від загалу, то в 1923 р. -- 86, 2%, 1928 р. -- 20, 4%, а в 1933 р. -- 11%. Однак українізувалися переважно школи сільської місцевості, де домінувало українське населення Якубова Л. Д. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення / Якубова Л. Д. -- К.: Інститут історії України НАНУ, 2014. -- С. 49; О. О. Негода. Становлення української школи в Донбасі в 19201930 рр.: труднощі та протиріччя. //Нові сторінки історії Донбасу: Збірник статей. Кн. 17/18 / Головний редактор та упорядник -- З. Г. Лихолобова, д. і.н., проф. -- Донецьк, ДонНУ, 2009. -- С. 173.. У містах українізувались школи переважно околиць, де внаслідок бурхливих урбанізаційних процесів селились багато - чисельні групи внутрішніх мігрантів (переважно українського походження). Навіть в 1930-х рр. частка українізованих шкіл в центрі міст не була переважаючою.

Постійною проблемою була нестача підручників, що змушувало батьків забирати своїх дітей з україномовних шкіл і віддавати натомість в російськомовні школи Кравченко Б. Соціальні зміни та національна свідомість в Україні в ХХ ст.... -- С.120.. Крім того, значна частина учнів регіону (понад чверть) відвідували змішані школи. До того ж, значна частина російськомовних українців затято опиралися українізації шкіл. Послідовними противниками українізації освітньої галузі також були й етнічні меншини Донбасу: греки, євреї, німці, молдавани та ін. До переведення шкіл на національні мови вони разом із росіянами виступали єдиним фронтом за збереження викладання російською мовою Якубова Л. Д. Етнонаціональна історія Донбасу... -- С. 50.. Значна частина вчителів, які працювали ще за царського режиму, також були проти українізації. Однак причиною цьому, в більшій мірі, був саме радикально не професійний підхід до реформування освітньої сфери, ніж запровадження у школах української мови викладання.

Починаючи з середини 1920-х рр. спостерігалось зростання статистичних показників охоплення школою молоді нацменшин. У 1928/29 навчальному році у таких етнічних меншин, як євреї, греки, німці, росіяни, поляки охоплення дітей початковою освітою досягло рівня 100 %. Болгарські діти були охоплені школою на 87,3%, молдавські -- на 70,3%. В українців цей же показник становив 77,4%, а в середньому по республіці -- 81,5%. Якубова Л. Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20-30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ -- 1998. --№ 6 -- С. 30. Однак статистичні показники відображають лише технічну сторону зростання кількості шкіл та їх учнів, вони не деталізують якісну характеристику наданої учням освіти, яка на загал була на низькому рівні.

Такий стан справ був наслідком загального реформування радянською владою системи освіти під час якого було практично втрачено всі здобутки попереднього режиму (якість навчальної програми шкіл, професійність вчителів, якісна приватна освіта та ін.). До того ж, із розширення шкільної мережі автоматично зростала потреба в все більшій кількості вчителів, щоб її задовільнити необхідно було збільшувати кількість педфакультетів та педвузів, що було складним та тривалим процесом. Знову ж таки, він потребував значних капіталовкладень. Тому задля забезпечення необхідної кількості педагогічних працівників тривалий час професійні вимоги до них були низькими. Станом на 1922 р. у Донецькій губернії 75% педагогічних працівників склали лише учительський екзамен, 13% -- отримали середню освіту, 7% -- вищу педагогічну освіту, а 5% -- (не педагогічну) вищу освіту. Звісно, радянська влада організовувала різноманітні курси по підвищенню кваліфікації педагогічних працівників, однак їх вплив на загальну ситуацію в губернії в цей час був низьким. ЦДАВОУ. -- Ф. 166 -- Оп.2 -- Спр. 844. -- Арк. 2. Лише в міру щорічного зростання кількості випускників педфакультетів ситуація поволі почала змінюватись на краще.

На початку 1930-х рр. у Донбасі працювало сім педагогічних технікумів: Луганський, Макіївський, Маріупольський, Риківський, Слов'янський, Марийський, Старобільський та Артемівський інститут соціального виховання. Починаючи з 1925-1926 р. ці заклади стали основними постачальниками вчителів для українських шкіл регіону. Крім цього, в Донбас запрошувалися вчителі з Катеринославщини, Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Але їх лави не можна вважати багаточисельними, і значного впливу на процес культурного відродження в Донецькому регіоні вони не здійснили О. О. Негода. Становлення української школи в Донбасі в 1920--1930 рр.... -- С. 176.. Для підготовки вчителів національних шкіл нацменшин щорічно у вузах резервувалась визначена кількість державних місць, однак нестача необхідної їх кількості відчувалась на протязі всього періоду українізації.

В процесі запровадження українізації зазнала змін також і партійна організація регіону. Вона була одною з найчисельніших в складі КП(б)У. Станом на 1 жовтня 1924 р. в її складі нараховувалось 9 902 членів партії, 16 627 -- кандидатів в члени партії, тобто разом -- 26 529 осіб. Лише за один 1924 р. чисельність організації збільшилась в 2,5 рази Спутник донецкого рабочего. -- Артемовск, 1924. -- С. 383.. Внаслідок такого швидкого зростання зросла й частка українців в партійних лавах регіону і якщо у 19201921 рр. частка росіян у партійних лавах регіону становила 71,5%, то в 1922 р. -- 71,2%, в 1925 р. -- 59,9%, в 1927 р. -- 38,2% (цього року українці становили вже відносну більшість -- 46,8%), а в 1936 р. -- 38,2% (цього року українці становили вже абсолютну більшість -- 51,7%) Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у XVII--ХХІ ст....-- С. 481.. На третьому ж місці за чисельністю свого представництва в складі партійних організацій регіону були євреї. Однак вже у 1929 р. розпочалась чистка в КПУ, метою якої було вигнання "правих ухильників", що скорегувало національний склад партійних організацій, а протягом наступної чистки 1937-1938 рр. його було вже істотно змінено Кравченко Б. Соціальні зміни та національна свідомість в Україні в XX ст....-- С. 184--193..

Згортання українізації було розпочате на початку 1930х рр., коли радянське керівництво все частіше почало вбачати в ній можливість потенційних небезпек ніж позитивних наслідків. Першими зворотні до українізації процеси розпочались в освіті. Із прийняттям ЦВК і РНК СРСР 17 вересня 1929 р., постанови "Про встановлення єдиної системи індустріально-технічної освіти" було запроваджено по всій країні єдину школу, з 10-річним терміном навчання Негода О. О. Становлення української школи в Донбасі в 1920-1930 рр.... -- С. 176.. Пізніше партійні організації з допомогою НКВС почали фабрикувати та успішно розкривати численні справи "контрреволюційних", "шпигунських" організацій. Представники нацменшин також були серед обвинувачених та репресованих. Так, у 1934 р. до відповідальності були притягнуті члени Польської організації військової (ПОВ), які нібито завдавали шкоди радянській владі та працювали на користь "Великої Польщі" Єременко Т. І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті рр. ХХ ст. -- К.: Інститут історії України НАН України, 1994. -- С. 61.. Аналогічні звинувачення висувались німцям та представникам інших нацменшин.

Протягом 1934-1937 рр. відбулась зміна статусу росіян. Статус "старшого брата" був закріплений постановою "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей". Підчас подій 1937-1938 рр. українську еліту, інтелігенцію, шкільництво та пресу було "зачищено" від національно-свідомого елементу та трансформовано в такій формі, яка повністю задовольняла сталінський режим. А вже 10 квітня 1938 р. було прийнято постанову політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", що запровадила процес русифікації Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у ХVП-ХХІ ст.. -- С. 491; Кравченко Б. Соціальні зміни та національна свідомість в Україні в ХХ ст....-- С. 196-197..

Таким чином, запровадження українізації в Донбасі було складним та суперечливим процесом. Вона була одним із способів уніфікації та стандартизації усіх сфер життя національних меншин відповідно до ідеологічних догм керівництва держави. Не випадково українізація була найрезультативнішою в культурно-освітній сфері. Реформування цієї сфери відповідало планам радянської влади, яке намагалось розірвати зв'язок між традиційним старшим поколінням нацменшин та новим, яке мало стати "радянським". Однак спершу радянській владі необхідно було вирішити безліч складних проблем, більшість яких виникали на грунті строкатості етнічного складу населення регіону, особливостей розвитку кожної із етнічних громад регіону, місцевих особливостей взаємовідносин між ними та ін.

Українізацію, на початковому її етапі, підтримувала лише частина не асимільованих українців, інші етнічні громади на чолі із росіянами не сприймали її. Ситуація поволі змінювалась із запровадженням навчання на рідних мовах, однак чисельність опонентів була значною протягом усього періоду її запровадження. Значний вплив на перебіг цих процесів здійснювала регіональна еліта. Найчастіше її несприйняття українізації виражалось в формі різного роду саботування та затягування при її запровадженні як на рівні регіону так і на місцях.

Врешті-решт, на початку 1930-х рр. розпочався процес фактичного скасування українізації. Найвище партійне керівництво усвідомило, що рівень підтримки партії в середовищі нацменшин значно зріс і критичність ситуації початку 1920 р. була вже у минулому. Тому українізація втратила свою актуальність та доцільність. Позитивні її наслідки для культурного розвитку етнічних громад регіону згодом були знівельовані активним впровадженням русифікації.

Складнощі процесу українізації в середовищі міських етнічних громад Донбасу

Похожие статьи