Макс Шелер


Макс Шелер

Макс Шелер (1874 - 1928) -- німецький філософ, один із основоположників філософської антропології як самостійної дисципліни, основоположник аксіології, професор у Кельні (1919 - 1928), учень Ейкена. Зазнав значного впливу філософії життя й феноменології Е. Гуссерля, з 10-х років 20 століття зацікавився релігійною католицькою філософією, еволюціонував до персоналістичної метафізики пантеїстичного типу.

Роботи: "Місце людини в космосі" (1928); "Людина й історія"; "Про вічне в людині"; "Сутність і форми симпатії" (1923).

Сприйняв методологічний постулат Л. Гердера: досліджуючи людську сутність та середовище існування, обов'язково слід порівнювати людину з тваринами.

Під філософською антропологією М. Шелер розуміє фундаментальну науку про:

    * сутність і сутнісну структуру людини; * взаємопов'язаність людини із царством природи як основою всього сущого; * метафізичне сутнісне походження людини; фізичні, психічні й духовні прояви людського у світі; * основні напрямки й закони біологічного, психічного, духовно-історичного й соціального розвитку. М. Шелер вважав, що особливе становище людини може бути зрозумілим тільки тоді, коли розглянути всю будову біопсихічного світу. У роботі "Місце людини в космосі" М. Шелер поставив такі питання:
      1) Якщо тварина має інтелект, то чи відрізняється він принципово від людського? 2) Чи виникає дух тільки завдяки витісненню, сублімації, чи завдяки їм він лише одержує енергію?

Згідно з М. Шелером, людське існування не є простим запереченням тваринного способу існування, не є його продовженням, що відрізняється тільки ступенем складності енергії і здібностей. Людина -- принципово інша істота, особливістю якої є духовність.

Завдяки духовності світ в особі людини піднімається на рівень самосвідомості. Усе, що становить дух і розум, не має самостійного метафізичного походження, не підпорядковується найпростішим законам буття, а є винятковим породженням психічних здібностей.

М. Шелер розглядав усемогутній, але "сліпий життєвий прорив" і всеосяжний "дух" як основні принципи людського буття. Дух, який конституює людину, стає могутньою силою. Людина спроможна стати "над світом", органічна "неоснащеність" компенсується позажиттєвим "духом". "Здатність до розмежування існування й сутності є основною ознакою людського духу, що фундує всі інші ознаки". Людина -- це місце зустрічі, перетину духу та життя. Основна здатність людини, на думку М. Шелера, -- спрямованість до Бога, переживання абсолютних вищих цінностей, потреб, інтересів.

Людина протиставляє світу дійсного буття світ вигаданого буття, бажаного для неї й усвідомлюваного нею. М. Шелер стверджує, що на відміну від тварини, що завжди говорить "так" дійсності, людина -- це "вічний протестант" проти всілякої дійсності, це вічний Фауст, що завжди прагне порвати межі свого "тут-і-тепер-так-буття", у тому числі і наявну дійсність власного "я".

Людина може "піднестися над собою" як живою істотою і зробити предметом свого пізнання все, у тому числі й саме буття.

Цю особливість людського світосприйняття виявили психологи, аналізуючи взаємозв'язок психіки та предметної діяльності. У контексті філософської антропології для М. Шелера особливо гострим є відчуття кризи європейської культури, історичність якої він вбачав у перемозі буржуазного духу з його культурою зиску й розрахунку, проблемами споживання, утилітарного ставлення до життя. Заперечуючи соціалізм і розглядаючи його як "конденсовану форму" того ж утилітарного буржуазного духу, у своїй естетичній системі покладав надії на "третій шлях" -- пробудження в індивіда почуття моральності.

Намагаючись за допомогою феноменологічного методу перебороти абстрактність і формалізм кантівської етики, М. Шелер зробив спробу побудувати ієрархію об'єктивних цінностей.

У роботі "Формалізм в етиці та матеріальній етиці цінностей" М. Шелер досліджує відмінність між абсолютними цінностями й емпіричними змінними. Відносними, за Шелером, є не самі цінності як такі, а історичні форми їхнього існування. Спираючись на Августіна й Паскаля, М. Шелер протиставив логіці інтелекту логіку почуття, що тлумачилася ним як інтенціональний акт, за допомогою якого здійснюється пізнання цінностей з орієнтацією на цілі-завдання суб'єктів.

Любов, згідно з Шелером, це акт сходження, злету, що супроводжується миттєвим осягненням найвищої цінності об'єкта. Специфіка любові в тому, що вона може бути спрямована тільки на особистість як носія цінності, але не на цінність як таку. Справжня симпатія є приязнь і співучасть у житті іншого, що не порушує його істинної екзистенції. Це й відрізняє її від інших форм симпатії, таких як відчування, емоційний заряд, ідентифікація з іншим об'єктом.

Феноменологічна редукція в М. Шелера означає не шлях до чистої трансцендентальної свідомості Е. Гуссерля, а, скоріше, акт причетності людини до буття, що ближче до її імпульсу чи життєвого пориву.

Феноменологічний підхід М. Шелер розглядає не як спосіб перетворення філософії на "строгу науку", а як екзистенціальну можливість "прориву до реальності", що робить його попередником "фундаментальної онтології" М. Хайдеггера.

У роботі із соціології пізнання "Форми знання і суспільство" (1926) М. Шелер розглядає різноманітність історичних умов з точки зору перешкоджають вони чи сприяють реалізації різних "життєвих", "духовних" і релігійних цінностей. Характерний для М. Шелера дуалізм світу цінностей як ідеальних знань і наявного реального буття досягає особливої гостроти в його незавершеній роботі "Місце людини в космосі" (1928).

М. Шелер вплинув на розвиток філософії, ставши сполучною ланкою між філософією життя й екзистенціалізмом. Він виділяє п'ять типів антропологічних учень:

    1) європейсько-християнську доктрину; 2) антично-грецьку доктрину; 3) натуралістичну; 4) теорію декадансу; 5) концепцію надлюдини.

У людині Шелер виділяє не стільки творче, скільки розумне начало. Тільки завдяки розуму людина спроможна зрозуміти й сприйняти все існуюче таким, яким воно є насправді. Він виділяє чотири особливості людини розумної:

    1) Несе в собі деяку божественну активність, якої немає в інших об'єктах живої природи. 2) Ця активність перетворює Хаос у Космос, вона онтологічне є тим, що забезпечує адекватне розуміння світу. 3) Ця сила є логос, що не залежить ні від інстинктів, ні від чуттєвості. 4) Вона є абсолютною сталою з погляду історії і місця людини в ній.

М. Шелер сприйняв методологічний постулат Л. Гердера, який рекомендує при пізнанні людини виходити з порівняння її із твариною. Дослідження специфіки людської природи шляхом порівняння її як живої істоти з іншими живими істотами стало типовим для сучасної філософської антропології. Цієї точки зору дотримуються Н. Гартман ("Натурфілософія й антропологія", 1944) і Ф. Бейтендейк ("Загальна теорія людської поведінки і руху", 1956). На відміну від М. Шелера, філософи, що виявляють інтерес до біології, намагалися пов'язати особливе положення людини, розвиток її розуму та культури із звільненням її рук до дії, неспеціалізованістю її органів, що застигли у своєму розвитку на порівняно ранніх стадіях філогенезу (Л. Больк) чи "недоношеності, що нормалізувалась" (А. Портман).

Похожие статьи




Макс Шелер

Предыдущая | Следующая