Духовність та її специфікація - Свідомість як духовна діяльність

Свідомість, пізнання, мислення, почуття й відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Тема духовності у її взаємовідношенні з природним буттям уже розглядалась у попередньому розділі. Тут ми продовжимо її в тому плані, в якому духовність виявляє свої автономні, самобутні риси.

Очевидно, духовність є певного роду стан невпинної спрямованості -- інтенції -- людського буття на природу, який єднає людину з природою і тим самим наділяє людину існуванням (людина без природи просто не існує як людина). Але сама єдність людини з природою, її існування (екзистенція) не є чимось наявним, дійсним, "присутнім", -- вона є феноменом, аналогічним математичному відношенню "дотичності". Так, пряма лінія, дотична до кола, має з ним єдину (тільки одну) спільну точку, що і втілює їх реальний зв'язок. Та проте математична точка, як відомо, є нуль-вимірним простором, і так само нуль-вимірним часом, тобто реально є небуттям, ніщо. Згадаймо, однак (про це неодноразово говорилося в попередніх темах), що небуття (ніщо) у філософії (як, до речі, і в математиці) -- це не просто відсутність будь-чого. Ні, це теж реальність, хоча і специфічна; Кант називав її трансцендентальністю ("замежовістю", "потойбіччям"), а Гайдеггер --"сущим", що існує за межами свого сущого. Духовність, інакше кажучи, робить людське буття єдиним і водночас незілляним з природою. І це так, оскільки часово-просторові характеристики духу і природи істотно різняться. На відміну від протяжного (тривимірного) простору природи, простору, який існує дійсно, наявно, тобто просто є, духовний простір -- це "поле можливостей" (і "неможливостей"), які не є, а тільки могли чи можуть (або не могли чи не можуть) бути. Відповідно тривалість часового виміру природи є дана (наявна) мить, тобто нуль-вимірна тривалість (через це, як показав уже Сартр, у природі самій по собі нічого не трапляється, "зміна приходить у природу тільки з людиною", з її духовністю). Що ж до тривалості духовного буття, то вона є нескінченністю всього того, що вже не є (минулого) і нескінченністю всього того, що ще не є (майбутнього). В цьому плані можна говорити про "непорожність" людської тривалості: минуле є "повнотою" людської пам'яті й досвіду, майбутнє -- "повнотою" людських цілей, мрій і надій. Можна сказати, таким чином, що мірою природного буття є протяжність, мірою буття духовного -- тривалість.

Духовність, як видно, виявляє себе чинником екзистенційності людського буття, його принципової "замежовості" щодо природи, так само як і індивідуально-унікального і тому принципово неузагальнювального його характеру. Тому тільки лишаючись духовним буттям, людина ніколи не може стати "частиною" природи, вона завжди ззовні природи (частиною природи людина стає лише втрачаючи дух, помираючи, тобто перестаючи бути людиною). Будучи духовною істотою, людина набуває характеристик "внутрішньої" людини, "мікрокосмосу", співмірного з "макрокосмосом", "монадного" типу буття (Ляйбніц). Духовність є внутрішньою "енергією" переносу зовнішнього існування буття у "внутрішній всесвіт людини", у якому вибудовуються будь-які можливі (а нерідко й неможливі) "світопо-рядки". Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття, окреслюючи тим самим предметне поле філософії -- "світ людини" (взаємодія людини і світу). Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи "несвідоме" й "передсвідоме".

Суб'єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але "переживається" тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов'язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, --я сам так хочу і тому мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але "інструментальність" людини, її здатність "приєднувати" до свого тіла "зовнішні речі" приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби "одухотворюються" і починають "переживатися" як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з "чужої" ("дикої", неосвоєної) на свою, рідну -- "світ" (те, що "висвітилося з темряви").

Пізнання, що є процесом цілеспрямованого ідеального осягнення людиною буття, що реалізується в інтенційних актах свідомості, редукує ("виносить за дужки") "натуралістичні" та "психологічні" параметри природного буття, трансформуючи його зміст у мовно-предметні системи ідеальних значень і смислів. У пізнанні відбувається взаємна кореляція пізнаваного об'єкта, різні сторони якого можуть виступати окремими предметам.

Похожие статьи




Духовність та її специфікація - Свідомість як духовна діяльність

Предыдущая | Следующая