Економічні механізми управління ризиком в екологічній безпеці - Актуальні екологічні проблеми економічного розвитку

Однією з актуальних проблем у сучасних соціально-економічних умовах є розробка механізмів еколого-економічного управління підприємством, зокрема, формування стратегії управління екологічним ризиком у його рамках.

Управління ризиком - розробка та обгрунтування оптимальних програм діяльності, спрямованих на ефективну реалізацію рішень у сфері забезпечення безпеки. Головний елемент такої діяльності - процес оптимального розподілу обмежених ресурсів для зниження різних видів ризику з метою досягнення такого рівня безпеки населення і навколишнього середовища, який тільки можна досягти з точки зору економічних і соціальних факторів.

Формування стратегії управління екологічним ризиком є масштабним управлінським рішенням. Стратегія управління ризиком може грунтуватися на виборі рівня ризику в межах від мінімального (який вважається досить малим) до максимально допустимого.

Вихідним моментом стратегічного управління є аналіз середовища. З точки зору управління екологічним ризиком під аналізом зовнішнього середовища, на нашу думку, можна розуміти:

А) екологічний моніторинг звичайного стану природного оточення; Б) вивчення природо-забруднюючих факторів у досліджуваному регіоні; В) аналіз стану здоров'я населення; Г) дослідження в галузі новітніх природозахисних технологій; Д) стан екологічної освіти громадян.

Так, у Нідерландах під час планування промислової діяльності, разом із географічними, економічними та політичними картами, використовуються й карти ризику для території країни. Щоб побудувати промислове підприємство та ввести його в експлуатацію, конструкторам необхідно кількісно визначити рівень ризику від його експлуатації і обгрунтувати його прийнятність. При наданні ліцензії новому підприємству додатково вимагається карта ризику району, де розташовується це підприємство. На цій карті мають бути показані замкнуті лінії однакового ризику, кожна з яких відповідає числовим значенням імовірності смерті індивідуума протягом року: 10-5, 10-6, 10-7. Таким чином, мінімізується збиток і досягається компроміс між необхідністю витрат на підвищення екологічної безпеки й очікуваною вигодою.

Основою для побудови карт ризику має бути аналіз спільного прояву в просторі та часі екзо - й ендогенних катастрофічних процесів і картографування окремих видів небезпек. При цьому необхідно вивчати природні й антропогенні фактори ризику з урахуванням стійкості території, поєднуючи геологічні та екологічні карти. По мірі накопичення інформації, прийняті в перших варіантах карт ризику якісні характеристики можуть бути перетворені в кількісні. Кінцевий результат побудови карт ризику - його оцінка та виділення на картах природного потенціалу, тобто здатності ландшафту даної території до самовідновлення після антропогенного чи стихійного лиха.

Визначення цілей екологічного управління, як один із процесів формування стратегії управління екологічним ризиком, складається з декількох під процесів. По-перше, необхідно визначити сенс такого управління, по-друге, слід чітко сформулювати довгострокові цілі екологічного управління, по-третє, потрібно намітити короткострокові цілі. Установлення цілей екологічного управління передбачає побудову ієрархії цілей.

Виходячи з концепції ризику можна запропонувати декілька стратегій управління екологічною безпекою:

- запобігання причинам виникнення катастроф: тощо відмова від продукції небезпечних виробництв, закриття аварійних об'єктів тощо; - запобігання виникненню надзвичайних ситуацій у випадку, коли неможливо запобігти причині катастроф (будівництво захисних споруд, дамб, створення підземної економіки, завчасна евакуація населення тощо); - пом'якшення наслідків катастроф, упровадження стабілізаційних і компенсаційних заходів.

Найбільш придатною, з точки зору головної мети управління безпекою навколишнього середовища, є мінімізація ризику, тобто реалізація першої та другої стратегій. Однак на практиці це не завжди можливо. Найбільш імовірним є поєднання всіх трьох видів стратегій.

В основі стратегії управління екологічною безпекою має бути концепція ненульового ризику. Вона визнає факт недосяжності абсолютної безпеки. Існуюча донедавна концепція нульового ризику завдала значного збитку народному господарству, здоров'ю людей, навколишньому середовищу України. Чорнобильська аварія довела помилковість даної концепції. Досвід управління надзвичайною ситуацією під час землетрусу 1989 р. у Каліфорнії показав, що врахування величини ризику при організації попереджувальних заходів дозволяє уникнути багатьох трагічних наслідків.

Концепція ненульового ризику вимагає не тільки вивчення факторів і джерел підвищеного ризику, а й передбачення ходу подій, оцінки наслідків природних і технологічних катастроф. Знаючи ймовірність таких катастроф і очікувану величину втрат, можна уникнути (у ряді випадків) важких катастроф, за допомогою альтернативних рішень, послабити їх силу, передбачити ефективні компенсаційні механізми. Розробка нормативних актів - законів, постанов, інструкцій сприяє реалізації намічених заходів щодо екологічної безпеки та є необхідним правовим елементом управління, який сприяє зниженню ризику.

Механізми управління ризиком в Україні ще достатньо не розроблені. У науці ставиться завдання визначити залежність "витрати-ризик", що характеризує зниження рівня ризику за умови використання різних технічно можливих способів задоволення вимог, і вибрати з цих способів той, який забезпечує при заданому рівні ризику найменші сукупні витрати.

До категорій, що характеризують економічний аспект екологічної безпеки і між є певні взаємозв'язки, належать такі:

Економічні витрати від забруднення навколишнього середовища складаються з двох частин - економічного збитку від забруднення навколишнього середовища та пов'язаних з цим процесом додаткових і компенсаційних витрат

- економічні збитки від забруднення навколишнього середовища розглядають як вартість, що не була вироблена в результаті відсутності робочої сили, зниження продуктивності праці тощо. Мова йде про споживчі та інші вартості, які були б вироблені за умов відсутності забруднення навколишнього середовища; - додаткові та компенсаційні витрати - витрати суспільної праці для усунення або зменшення санітарних, соціальних та інших наслідків погіршення стану навколишнього середовища, включаючи витрати, пов'язані з порушенням виробничих чинників. Суди ж відносять і витрати на деякі превентивні заходи, що дають можливість до певної міри уникнути небажаних наслідків погіршення стану навколишнього середовища, але не усунути самі причини.

Суспільні витрати, пов'язані з проблемами навколишнього середовища, поділяють на дві основні групи

- витрати на додаткову компенсацію негативних наслідків забруднення навколишнього середовища (додаткові та компенсаційні витрати); - витрати на боротьбу із забрудненням навколишнього середовища.

За допомогою розглянутих економічних категорій і понять, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища та його охороною, можна теоретично обгрунтувати співвідношення між цими величинами та прийнятним ризиком.

Припустимо, що в певний момент часу на території з певним рівнем і структурою виробництва відбувається процес економічного відтворення, який характеризується певним ступенем техніко-екологічної досконалості. Якщо заходи щодо боротьби з забрудненням навколишнього середовища не проводилися, то в умовах моделі забруднення досягає максимально можливого рівня, якому відповідає деяка кінцева величина економічного збитку.

Якщо за таких самих умов потрібно знизити рівень забруднення навколишнього середовища, витрати на боротьбу з ним зростатимуть, причому прямо пропорційно рівню вимог до якості навколишнього середовища. Одночасно з поліпшенням якості навколишнього середовища зменшується і збиток від його забруднення.

При цьому оптимальність якості навколишнього середовища полягає в мінімізації суспільних витрат і збитків, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища та його охороною. Якщо економічно оптимальна якість навколишнього середовища відповідає потребам життєдіяльності населення, можна визначити умови його поліпшення. При цьому зростає сума суспільних витрат і збитків, пов'язаних з безпекою навколишнього середовища. Умови компромісу між позаекономічними вимогами та економічними можливостями визначають суспільно прийнятне визначення ризику, якому відповідають (соціально-економічно) оптимальні величини суспільних витрат і збитків.

Таким чином, економічний оптимум можна розглядати як максимально доступний рівень забруднення навколишнього середовища, оскільки за умови погіршення його якості відбудеться таке зростання суспільних витрат і збитків, як і при здійсненні заходів щодо поліпшення якості навколишнього середовища.

У заданих умовах неможливо обійтися без певних суспільних витрат і збитків, пов'язаних з екологічною безпекою. Економія на боротьбі з забрудненням навколишнього середовища виявляється у зростанні збитку від його забруднення.

Різниця рівнів економічного розвитку впливає на можливості захисту від екологічних загроз, а деградація довкілля впливає на економічний розвиток, ослаблюючи його потенціал. На думку експертів ООН, екологічні втрати внаслідок забруднення перевищують вартість заходів, спрямованих на боротьбу з ним. У країнах, що розвиваються, вони значно більше ніж у розвинутих державах. Щороку через забруднення втрачається від 0,5 до 2,5 % ВНП, а вартість заходів, які б дозволили радикально скоротити обсяги забруднення в індустріальних країнах складає 1-2% ВНП.

Ефективним способом регулювання безпеки є економічні механізми, що детально розглянуті в роботі, де вони умовно об'єднуються у дві групи: механізми відшкодування збитків та механізми запобігання їм.

Механізми відшкодування збитків, що виникають за умови техногенної та природної катастрофи, мають забезпечувати проведення оцінки збитків, потреби в компенсаційних ресурсах та відшкодуванні витрат. При цьому варто розрізняти дві форми збитку - нанесений і відшкодований. Повністю оцінити збитки практично неможливо. Однак досить повно можна визначити збитки, нанесені:

А) людині, беручи до уваги додаткові витрати щодо відновлення її здоров'я та матеріального достатку; Б) природі, виходячи з величини додаткових витрат, необхідних для відновлення екологічної рівноваги; В) народному господарству, ураховуючи витрати на відшкодування втрат продукції та збитків підприємств.

Важливий засіб компенсацій - система страхування, ефективне функціонування якої передбачає реалізацію ряду принципів:

- тісний зв'язок страхування з картами ризику та розподіл страхових внесків між об'єктами залежно від очікуваних збитків; - обов'язкове страхування об'єктів з підвищеним ризиком та їхніх працівників; при цьому, як доповнення до обов'язкового, слід створити систему добровільного страхування (для населення, підприємств); - перетворення системи страхування на один із найважливіших елементів контролю за рівнем безпеки в регіоні.

Органи страхування мають оперативно реагувати на зміни ситуації шляхом зменшення або збільшення страхових внесків залежно від ймовірності аварії або катастрофи.

Система компенсацій зобов'язана відшкодувати збитки також незастрахованій частині населення та підприємствам, компенсувати втрати здоров'я, житла, роботи, продукції тощо. Необхідно створювати додаткові потужності та значні запаси коштів для відшкодування втрат виробничого й невиробничого характеру, розширювати можливості системи охорони здоров'я, мати резерв житлового фонду для біженців. До системи компенсацій входить також інвестиційна діяльність тривалого характеру, яка дозволить за рахунок спеціальних резервних фондів відновити житло, об'єкти економіки та втрачену екологічну рівновагу.

Механізми запобігання збиткам. Ці механізми мають забезпечувати таке:

А)правовий та економічний захист діяльності щодо запобігання збиткам; Б)правову й економічну відповідальність за збільшення величини ризику; В)зацікавленість суб'єктів господарювання й управління в запобіганні ризику.

Даний механізм має заходи як економічного, так і адміністративного характеру. Його складові можна умовно об'єднати у п'ять груп.

Перша група механізмів пов'язана зі зміною структури народного господарства на користь галузей, які задовольняли б потреби людини за умови значного скорочення питомої ваги військово-промислового комплексу. Економічна доцільність конверсії, відмова від тиражування застарілої військової техніки, перехід на випуск цивільної продукції дозволить інтегрувати ВПК в економіку, працювати на людину, сприятиме вивільненню значної кількості ресурсів і технічному переозброєнню відсталих галузей промисловості. Важливим напрямом підвищення рівня безпеки є також усунення структурних диспропорцій на користь переробних галузей, зокрема, виробництв з переробки відходів вторинних ресурсів.

Друга група складається з механізмів, що мають сприяти зниженню аварій. До них передусім відносять платні квоти за ризик, а це дозволяє створити ринок квот і підтримувати мінімальний рівень ризику в цілому по регіону. Придбання одними підприємствами в інших квот ризику допускає субсидіювання заходів щодо підвищення безпеки.

Такий суто економічний механізм може доповнюватися адміністративно - економічними заходами. Насамперед мова йде про систему штрафів за перевищення встановлених квот на ризик у регіоні. Щоб зацікавити підприємства у зменшенні величини ризику, необхідно створити спеціальні регіональні фонди та передбачити регулярні виплати премій за зниження ризику.

Третя група механізмів вимагає заміни й удосконалення технічної бази, відновлення обладнання, упровадження нових технологій та інформаційних систем.

Четверта група покликана розширити ринок кваліфікованих кадрів і реорганізувати систему перепідготовки працівників.

П'ята група механізмів спрямована на стимулювання інвестицій, які б запобігали збиткам, за допомогою податкової політики.

Вирішення даної проблеми залежить передусім від покращання економічної ситуації в державі. Визначимо першочергові завдання, що існують в економічній проблемі екологічної безпеки України:

- розробка методів визначення економічних наслідків аварій; - розробка ефективних економічних механізмів відповідальності та стимулювання підвищення рівня промислової безпеки; - створення цілісної системи методик і нормативних документів, що мають регламентувати економічні наслідки аварій.

Беручи до уваги системний характер проблем екології, їх органічну кореляцію з усіма політичними, соціальними та економічними чинниками, стратегія екологічної безпеки України бачиться як одна з фундаментальних складових національної безпеки держави. В основі такої політики має бути загальновизнаний у цивілізованому світі постулат про пріоритетність прав людини. Одним із таких безперечних прав є право громадян на екологічну безпеку. Воно гарантується комплексом політичних, юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників.

Економічні механізми управління ризиком в екологічній безпеці - Актуальні екологічні проблеми економічного розвитку

Похожие статьи