Екологічні особливості зовнішньої та внутрішньої будови лишайників - Епіфітні лишайники як індикатори стану навколишнього середовища

Слань лишайників буває найрізноманітнішої форми, розміру, забарвлення та консистенції. За формою слані розрізняють три морфологічних типи лишайників: накипні, листуваті та кущисті. Ця дуже зручна схема, проте, дуже штучна, і не завжди визначуваний лишайник можна з певністю віднести до тієї чи іншої категорії, бо дуже часто трапляються переходові форми, а іноді у того самого виду, залежно від умов зростання цілком змінюється й форма слані. Кущисті лишайники, як показує сама назва, мають дуже розгалужену слань, що нагадує невеликі кущики. Гілочки-лопаті таких кущистих форм або мають круглясто-циліндричну форму, або більш-менш плоскуваті, стрічковидні, іноді жолобчасті чи майже трубчасто загорнуті. Край лопатей може бути суцільним, зубчастим, зарубчастим або роздільним, іноді такі гілочки дуже тонкі, нитковидні, І тоді слань здебільшого звисає у вигляді бороди (Usnea, Bryopogon), рідше стелеться [4].

Гілочки можуть бути всередині суцільними або порожніми (Cladonia), нагадуючи трубочки. Кущисті лишайники часто утворюють густі дернинки або подушки. Прикріплюються кущисті лишайники до субстрату невеличкою ділянкою своєї основи, так званим гомфом. Листувата слань має більш-менш пластинчасту форму, здебільшого круглясту, (напр., Parmelia, Xanthoria Parietina) або більш-менш безформна. Край тонкої пластинки, так само як у кущистих лишайників, цілий або зарубчастий, лопотевий чи різноманітно вирізаний. Поверхня слані буває гладкою, рівною чи ямкуватою або вкритою горбками, бородавками, різноманітними виростами; вона може бути голою або вкритою поволокою, вкритою вієчками або бути пухнастою, повстистою тощо.

Прикріплюються листуваті лишайники до субстрату ризоїдами - особливими нитковидними однорядними виростами, які утворюються на нижньому боці слані. Часто такі ризоїди з'єднуються у товстіші тяжі, для яких уживають окрему назву - ридзин (у цьому визначнику такого розрізнення немає). Міцніше прикріплюється слань тонкими ризоїдами; прикріплення ж тяжами ризоїдів не досить міцне, і слань таких видів можна легко, не пошкоджуючи її, відірвати від субстрату (напр., Parmelia, Physcia). Деякі листуваті лишайники прикріплюються також гомфом (Umbilicaria).

Слань накипних лишайників буває більш-менш кругляста або невиразна. Вона буває рівна або горбкувата чи бородавчаста, зерниста чи порохниста, суцільна або частіше потріскана на окремі маленькі ділянки, так звані ареолі. Із субстратом накипні лишайники зростаються так щільно, що відірвати їх цілими можна лише разом із субстратом [4,6].

Звідси постає питання, яким чином не викришуються накипні лишайники від каменистого субстрату, що має зовсім інший коефіцієнт розширення від нагріву й охолодження, ніж лишайники. Крім того, слань лишайнику порівнюючи дуже розбухає, і окремі її дільниці, як от горбки, бородавки мусять при розбуханні тиснути одна на одну, що мусило б приводити слань до випинання, розривання і викришування від каменистого субстрату. У природних умовах викришування слані лишайників ми зустрічаємо, але це спостерігається порівнюючи рідко. Пояснення цьому треба шукати у досить широких тріщинках, якими прорізана здебільшого слань лишайників на каменистому субстраті. При розбуханні слані ці тріщинки набагато зменшують тиск горбків від розбухання. Стає також зрозумілим, що слань лишайників на деревному субстраті (який майже так само реагує на зволоження, на нагрівання сонцем, на охолодження, як і слань) має значно вужчі тріщинки, а іноді навіть буває цілком гладкою, рівною і непотрісканою.

У деяких видів на периферії або у центрі накипної слані горбки розростаються у лусочки або майже листовидні лопаті; такі лишайники займають проміжне місце між накипними і листуватими.

Нерідко у накипних лишайників, які ростуть на корі дерев, слань цілком розвивається у корі дерева, у шарі перидерми, і назовні виступають лише плодові тіла. Такий тип накипної слані зветься гіпофлеодним. Коли ж накипна слань розвивається на поверхні кори дерев чи деревини, то її звуть епіфлеодною [14, 20]. Розвиток слані накипних лишайників усередині субстрату можна спостерігати також і у багатьох скельних видів, головно серед лишайників, які ростуть на вапняках і доломітах. У них слань цілком занурена у субстрат і тільки плодові тіла бувають помітні на поверхні. Таку слань звуть ендолітною. Слань більшої частини скельних лишайників розвивається на поверхні субстрату, і лише гіфи, якими вона прикріплюється, можуть іноді досить глибоко, до 10 - 20 мм, проникати у камінь: це так звана слань епілітна.

На накипній, лускатій, листуватій слані деяких лишайників (CladoniaStereocauloП) утворюються вертикальні вирости, так звані подеції (вторинна слань), прості чи дуже розгалужені, тупі, загострені на вершку або з кубковидними розширеннями (сцифами). Апотеції у цих лишайників розташовуються по краях сциф або на вершку чи, дуже рідко, по боках подеціїв. У більшості цих видів первинна слань зникає дуже рано та подеції прикріплюються безпосередньо до субстрату (Виходячи з того, що горизонтальна (луската, накипна чи листувята) слань дуже рано зникає і подеції надають цим лишайникам кущистого вигляду, всі ці види у таблицях для визначення поставлені у групу кущистих.). Крім прикріплених до субстрату видів, у степах, у напівпустелях та пустелях трапляється цікава група цілком вільних, так званих кочових лишайників [11,8].

У наших південних степах вони є основною групою лишайників, що часто вкривають грунт по міждернинних проміжках. До них належать: Parmelia Vagans, Parmelia Ryssolea, Cornicularia StЕррае, Cladonia Subrangiformis f. Vagans. На літофільних степах Донецької області зрідка росте дуже цікавий пустельний вид Aspicilia Fruticulosa у вигляді маленьких, до 2 - 3 см у діаметрі, кулястої форми грудочок. Вітром ці кочові форми переносяться з одного місця на друге, являючи ніби маленькі перекотиполе.

Рідше вільні форми лишайників трапляються й на пісках, заходячи далеко на північ від степів. З таких видів можна вказати Cetraria Crispa f. Vagans, Cetraria Islandica f. Vagans, Evernia Prunastri f. Vagans і деякі кладонії. Для усіх цих кочових лишайників характерна більш-менш куляста форма слані. Щодо забарвлення слані, то здебільшого вона буває сірувато-зелена, сіра, зелена, коричнювата, білувата, жовтувата. Забарвлення слані залежить від присутності тут особливих так званих лишайникових кислот (Кількість таких різних кислот у лишайників тепер перевищує 150. Можливість використання цих сполук у медицині та промисловості вивчена ще дуже мало), хінонів та від товщини й щільності гонідіальної зони. Дуже частий жовтий або оранжевий колір слані залежить звичайно (але не завжди) від присутності у лишайнику хінону, так званого фісціону (хризофанової кислоти) С16Н12О5, наявність якого легко виявити з допомогою лугу. Здебільшого для цього вживають їдкий калі, від якого у разі присутності фісціону слань забарвлюється у яскравий червоний, пурпуровий до фіолетового колір.

Зовнішня форма лишайника зумовлюється здебільшого грибом, рідше гонідіями. Останній випадок властивий деяким лишайникам, гонідії яких являють синьо-зелені водорості.

Похожие статьи




Екологічні особливості зовнішньої та внутрішньої будови лишайників - Епіфітні лишайники як індикатори стану навколишнього середовища

Предыдущая | Следующая