Основні риси грунтоутворення - Основи грунтознавства

Перехідне положення лісостепу між тайговою лісовою і степовою зонами визначає складність і своєрідність її грунтового покриву. У північних районах лісостепу пануюче положення займають сірі лісові грунти й підзолисті чорноземи, у південних -- вилужені і типові чорноземи. Дерено-підзолисті грунти переважно легкого механічного складу зустрічаються головним чином на древніх терасах річкових долин. У лісостепу Західного Сибіру поряд із сірими лісовими і чорноземними грунтами значні площі займають солодій, солонці, солончаки і болотні грунти.

Сірі лісові грунти сформувалися в європейській частині під широколистяними лісами, у Сибіру -- під дрібнолистими і модриновими. Вони представляють самостійний генетичний тип грунтів. У їхньому профілі виявляються ознаки як підзолистого, так і дернового процесів. У ряді випадків розвиток сірих лісових грунтів зв'язано із сезонним надлишковим зволоженням (поверхневим і грунтової).

Широколистяні породи, як установлено роботами Н. П. Ремезова й інших авторів, втягують у біологічний круговорот великі кількості елементів зольного харчування, особливо кальцію і калію. Розкладання рослинних залишків протікає під пологом широколистяних лісів в умовах меншого сезонного перезволоження л більш слабкого вищелачування основ з опадів, чим під лісами тайгово-лісової зони. У результаті одержуючі гумусові й інші органічні кислоти нейтралізуються повніше, підзолисторозвиваюі процес виявляється обмеженим. Тому спадний струм води, що під широколистяними лісами виражений слабкіше, ніж під лісами тайгового типу, виносить з верхніх обріїв грунту в нижчелижачі менше продуктів вивітрювання і грунтоутворення; частина глинистих мінералів, мабуть, переміщається у виді незруйнованих мулистих часток.

З іншого боку, під пологом широколистяних лісів, особливо проріджених, створюються сприятливі умови для розвитку глибокоукорінених трав'янистої рослинності і нагромадження й ночвах гумусу, багатого гуміновими кислотами. Цьому сприяє великий зміст основ у рослинному опаді і породах, що грунтоутворюють, більш теплий і менш вологий клімат і розчленованість рельєфу, що виключає значне сезонне перезволоженні, утворення мохових покривів і явищ заболочування.

Разом з акумуляцією перегною в грунті зростає зміст азоту, фосфору, сірки, збільшується кількість обмінних лужно-земних катіонів, особливо кальцію, підвищується ступінь насиченості підставами, активна реакція наближається до нейтрального, створюються умови для синтезу глинистих мінералів. Збагачені гумусом верхні обрії грунту здобувають темне фарбування, зернисто-грудкуватий структуру, їхні водно-повітряні властивості поліпшуються.

Різні сполучення підзолистого і дернового процесів приводили до утворення неоднакових по властивостях сірих лісових грунтів. Якщо природні умови сприяли більш тривалому виростанню лісової рослинності і більш інтенсивному прояву підзолоутворення, формувалися грунти, у профілі яких добре виражені ознаки підзолення і менш чітко -- нагромадження гумусу, оструктурування й ін. Якщо ж трав'яниста рослинність раніш перемінила лісову, чи якщо під лісом створювалися менш сприятливі умови для прояву підзолистого процесу, формувалися грунти з глибоким гумусовим шаром і слабкими ознаками залишкової підзоленості.

Різночасність господарського освоєння території і різне використання сірих лісових грунтів у сільському господарстві приводили до аналогічних результатів. Тому в даний час спостерігається значну розмаїтість сірих лісових грунтів як по діагностичних ознаках, так і за рівнем потенційної родючості.

Похожие статьи




Основні риси грунтоутворення - Основи грунтознавства

Предыдущая | Следующая