ВИСНОВКИ - Проблема генезису політичної еліти

В даній курсовій роботі висвітлена одна з найважливіших проблем політичної науки, присвячена суб'єкту політики, зроблено спробу дати відповідь на запитання, хто керує політичними процесами, хто приймає політичні рішення, хто нав'язує тип політичних відносин. Оскільки політична влада спирається на фундамент нерівності та ієрархічності, то й політичне життя неминуче провадить до виділення політичної еліти.

Термін "еліта" має багато визначень, і якщо підвести риску під цими визначеннями та зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних нею функцій є панівною.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Політична еліта як найактивніша, компетентна і впливова частина суспільства грає ключову роль в політичному процесі. Вона бере участь в розробці і ухваленні стратегічних рішень і керує їх реалізацією, визначає напрями суспільного розвитку, формує оборонну політику країни, представляє країну на міжнародній арені. Еліти також грають основну роль у виробленні тієї або іншої ідеології або політичної течії, у формуванні громадської думки і в мобілізації мас для участі в політичних акціях і рухах.

В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - це антрепренерську і систему гільдій.

Існують декілька напрямів наукового обгрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний та технократичний.

Iсторичнi етапи розвитку елiти:

    - в античності (Геракліт, Сократ, Платон, Ціцерон, Аристотель); - розвиток ідей елітарності в середньовіччі (Т. Аквінський); - ідеї елітарності в Новий Час (Н. Макіавеллі, Дж. Міл); - розвиток елiтарних iдей до ХIХ ст. (Ф. Ніцше ); - розвиток егалітарних концепцій (Т. Мор, Т. Кампанелл, Фур'є, Оуен); - класичнi теорiї політичної елiти (Г. Моска, В. Парето, Р. Мiхельс); - посткласичні теорії еліти (Х. Ортега-і-Гассет, Г. Лассауел, Й. Шумпетер, К. Манхейм, М. Вебер, Ч. Міллс, Дж. Сарторі, Д. Трумен, Д. Рісмен, Р. Даль, С. Келлер, Х. Зіглер, Т. Дай, Є. Етзіоні-Халеві).

Для періодизації розвитку вітчизняної політичної думки не можна спиратися на хронологічний підхід (від Київської Русі майже 700 років не існувало української держави), до цього можна вдаватися тільки до часу існування Київської Русі, а після цього використовувати змістовий підхід, бо всі наступні етапи, за своєю суттю, виглядають як процес розгортання в українській політичній думці ідей демократії, гуманізму, християнської моралі і доброчинності, започатковані за часів Київської Русі.

В історії української політичної думки виділяють 7 етапів її розвитку:

    1. Становлення української державності і зародження суспільно-політичної думки збігається з часом виникнення та існування Київської Русі. 2. Зародження і становлення загальнодемократичного напряму в розвитку української суспільно-політичної думки (від часів втрати Україною державності і до кінця ХVIІІ ст.), коли Україна перебувала у стані певної невизначеності, бездержавності. В цей час формуються загальногуманістичні і загальнодемократичні принципи. 3. Формування і розвиток українського лібералізму: початок ХIХ ст.--60-ті роки ХIХст. В продовження загальнодемократичних ідей виникає ліберальна думка. Починається осмислення місця України в геополітичному просторі Російської держави, що сприяло самоусвідомленню українства. 4. Утвердження політичної науки в Україні. Пов'язується передусім з Іменем М. Драгоманова, який виховав плеяду науковців, започаткував політичну школу, яка намагалась осмислити місце України в світі. 5. Осмислення шляхів національного саморозвитку українства (1900-1918роки). На цьому етапі М. Міхновський започаткував національно-радикальний самостійницький напрям в українській політичній науці, у політичних поглядах М. Грушевського з'являються національно-демократичні ознаки, хоча він і залишається на ліберальних позиціях. Послідовники М. Драгоманова перейшли від автономно-федералістичних поглядів до національно-самостійницьких. 6. Пошуки виходу з бездержавного існування українського народу. Від поразки УНР (1919р.) до здобуття Україною національної незалежності і власної державності. В межах цього етапу виділяються: міжвоєнна доба, коли виникає український націонал-комунізм і еміграція, та повоєнна, тобто після Другої світової війни. 7. Український політологічний ренесанс і становлення вітчизняної школи політології. Це пов'язано з виникненням незалежної самостійної держави України, де з 1991р. почалося відновлення політичної науки.

Політичні зміни в українському суспільстві внаслідок руйнації радянської політичної системи і відмови влади від комуністичної ідеології зумовили поведінку та дії нової владної еліти, яка почала формуватися в умовах незалежної держави. Очевидно, що роль, суспільні функції та міра відповідальності нової управлінської еліти значно розширюються в період трансформаційних процесів перехідних суспільств, до яких належить і сучасна Україна.

Також не слід драматизувати різноманіття поглядів на оцінку сучасної української політико-управлінської еліти. Адже процес формування еліти такої молодої держави, як наша, триває не одне десятиріччя (інколи століття). Він тісно пов'язаний з економічним та соціально-політичним станом у країні, зовнішньополітичною ситуацією. Елітотворення має охопити кілька поколінь і відбуватися еволюційним, а іноді і революційним шляхом, спираючись на власний політичний досвід і власну політичну культуру, яка здатна поєднати історичний менталітет і сучасний політичний кругозір. Всі ці процеси ми можемо спостерігати в сьогоденній Україні.

Шляхами формування нової політичної еліти є дотримання таких принципів:

    - Повна гласність у процесі розвитку нової еліти: доступ до публічної інформації, справжня свобода слова, брак монополії будь-якої соціальної групи в засобах масової інформації, наявність альтернативних владі органів мас-медіа, виключення будь-якого переслідування інакомислення. - Наявність сильної опозиції і забезпечення політичного плюралізму, вільної конкуренції та суперництва політичних еліт, контроль за політичними діями з боку широких мас. - Справжній розподіл повноважень усіх гілок влади, що може забезпечити рівноправність, політичний компроміс, баланс несхожих соціально-політичних сил, стати перешкодою для прагнення безконтрольного зосередження політичної влади в одних руках. - Відкритість еліти: а) для соціальної мобільності і входження до неї найбільш здібних представників широких верств населення; б) для постійного зворотного впливу мас на елітарну частину суспільства, який найбільш проявляється в умовах виборчих кампаній. - Суворе дотримання законності, демократичних процедур.

Таким чином, можна зробити висновок, що перехід до нового соціально-політичного стану країни передбачає створення політичної еліти нового типу, яка б відповідала завданням демократизації суспільства. Для цього необхідно створити державні програми підготовки і виховання елітних управлінських кадрів на засадах державної ідеології, національної культури, прогресивного світобачення. Це непросте завдання може бути вирішене лише протягом тривалого часу.

Головне, що всі передумови для формування нової української еліти і не тільки політичної у нас сьогодні є. Український народ в останні часи склав напевно один з найголовніших іспитів до побудови справді демократичного громадянського суспільства. Якщо це вдасться, то стане плацдармом для докорінних змін у всіх сферах життя держави. Щиро в це вірю.

Похожие статьи




ВИСНОВКИ - Проблема генезису політичної еліти

Предыдущая | Следующая