НАПРЯМКИ НАУКОВОГО ОБГРУНТУВАННЯ ЕЛІТАРИЗМУ - Проблема генезису політичної еліти

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Існують декілька напрямів наукового обгрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм -- напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях "Сума теології", "Про панування владик" він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888--1965) писав: "Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята". З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 pp.). У центрі їхньої уваги -- людська особистість, а над нею Божа -- особистість-особистостей.

До ірраціонального обгрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово "харизма" перекладається як "дар" (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся "вибір Бога". Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок "дару Божого". І ця книга була написана -- в 1374 р. "Трактат про коронацію" побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як "Божий дар". Другий тип харизматичного авторитету -- це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.

Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта -- це

Певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5--10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Платона, Аристотеля, Макіавеллі. Так, німець О. Аммон та француз Ж. де Ляпуж, спираючись на дані медичної статистики Ч. Ломброзо, розробили концепцію соціальної антропології, яка пізніше була покладена в основу вчення А. Гітлера і знайшла втілення в праці "Моя боротьба" як основа шляхетності "арійської раси", її елітарності, а потім у липні 1933 р. впроваджена в життя.

Психологічний (біхевіористський) напрям грунтується на існуванні певних психологічних типів людей, одні з яких більше придатні до політичної діяльності, інші -- менше. Одночасно для цього використовується тестування знань з визначенням "коефіцієнту інтелектуальності" -- IQ. До представників цього напряму належать такі вчені, як Д. Уотсон, Бене, Сімон, 3. Фрейд, К. Юнг. Зокрема 3. Фрейд вважав, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції у своїй поведінці. Тому, в принципі, в суспільстві неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість; отже, суспільство природно ділиться на меншість і більшість. Цей поділ, вважав 3. Фрейд, виріс із родових форм, зокрема з батьківського права.

Функціональний напрям обгрунтування елітаризму виходить з того, що оскільки люди існують лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня, то для розвитку та існування цієї організації необхідне керівництво і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Один з представників цієї течії -- Саністебан зазначає, що організована меншість (політична еліта) має значно більше шансів в організованому керівництві суспільством, ніж неорганізована меншість. Цікаву особливість помічають предстаники цього напряму: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не оздоровлення самої системи, а питання правопорядку, охорони вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові лідерства та їх добробут.

Важливим напрямом обгрунтування елітаризму в XX ст. став технократичний напрям. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для їх успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов'язком еліти.

Представники цього напряму Т. Веблен, Дж. Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей -- менеджерів. "Менеджер, -- писав Дж. Бернхем, -- це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст із керівництва і управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим, в індустріальних країнах формується новий соціально-економічний устрій. У цьому новому суспільному ладі пануючим класом буде інша суспільна група -- менеджери."

З закінченням Другої світової війни утверджується концепція неотехно-кратичного обгрунтування елітаризму, яка пов'язана з іменами Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлера. Так, А. Тоффлер у своїй трилогії "Футуршок", "Третя хвиля" і "Зміщення влади", зокрема в третій книзі, проаналізувавши інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж. Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що зараз (в 1990 p.) головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації.

Можна стверджувати, що нові технології, з одного боку, вперше після загибелі грецького полісу дають змогу повернутися до прямої демократії, а з другого -- складність виробництва технологій та рівень організованості сучасного суспільства значно піднімають вимогливість до менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, не грошей, а елітою знань, духу. Одночасно це означатиме кардинальну зміну в головних принципах реалізації влади -- настає ера політики не насильства, а політики переконань.

Похожие статьи




НАПРЯМКИ НАУКОВОГО ОБГРУНТУВАННЯ ЕЛІТАРИЗМУ - Проблема генезису політичної еліти

Предыдущая | Следующая