Публікації 1860-80-х рр. у Російській імперії з історії українсько-сербських зв'язків

Протягом століть існували найширші контакти між українським і сербським народами, пов'язаними близькістю мови, культури, певною мірою історичною долею, а також православною релігією. Водночас, не маючи спільних кордонів, ці народи ніколи не воювали між собою, не виступали відносно один до іншого агресором чи жертвою, як це було в історії міжслов'янських взаємин і, на жаль, є сьогодні. Цілком природно, що історія українсько-сербських зв'язків ХУІІІ - початку ХХІ ст. досліджувалася багатьма вітчизняними науковцями, проте історіографія відносин двох народів не стала предметом окремого дослідження. Хоча певні зауваження з проблеми відображені як частини або вступи до монографічних та дисертаційних робіт В. Дмитрієва [1, 6-11], В. Козлітіна [2, 14-24], Л. Матьовки [3, 20-31], Є. Пащенка [4, 9-122], О. Посунько [5], Н. Стешенко [6], А. Шилової [7, 9-14].

У цій статті ми, не вважаючи список досліджуваних матеріалів вичерпним, маємо на меті провести аналіз історичних праць 1860-80-х рр., виданих у Російській імперії, виявити тенденції та напрямки дослідження історії українсько-сербських зв'язків у роботах істориків позаминулого століття. Більшість праць, що вивчаються, тематично стосуються історії іноземної колонізації південноукраїнських земель або історії міжнародних зв'язків, передусім, східного питання. Задля зручності ми розмістили проаналізовані матеріали у хронологічному (за часом опублікування) порядку.

У 1861 р. світ побачив "Хронологическій указатель матеріалов для исторіи инородцев Европейской Россіи" П. Кеппена [8]. Використовуючи дані літописів, "Исторію Государства Россійскаго" М. Карамзіна та праці інших учених, закони, документи та грамоти, а також акти археографічних комісій, дослідник вибрав з них згадки про окремі народи й розташував їх за хронологією. Початок відносин сербів та Росії П. Кеппен датує УІІ-ХІІ ст., а наступні згадки охоплюють період від кінця XV - до середини ХІХ ст. Згідно матеріалів, зібраних автором, серби з'являються на території України від 1723 р. Дані за 17511764 рр. присвячені історії Нової Сербії та Слов'яно - сербії. Матеріали пізнішого часу фрагментарно представляють життя сербів у південній частині України (сучасні Херсонська й Одеська обл.). Загалом, працю П. Кеппена слід віднести до довідкових видань, вона не містить оціночних суджень та узагальнюючих висновків.

Полковник гвардії П. Іванов у 1864 р. представив нарис історії російської кавалерії [9]. Автор пише про бажання Петра І мати легку кавалерію та його грамоту сербському майору Албанезу від 1723 р. з дорученням закликати сербів на російську службу. Утримувати гусарські полки імператор планував в українських містах. Однак цю ідею вдалося реалізувати лише в 1740-х рр. [9, 38]. П. Івановим описано утворення сербських гусарських полків, під командуванням сербів Хорвата, Шевича і Прерадовича. Автор відмічає, що формування полків проходило не досить успішно, через невелику кількість особового складу, полки "никогда не были набраны до полнаго комплекта". Він зазначив, що до полків часто вербували "всякий сброд", дехто був нездатним до гусарської служби [9, 59-61]. Цей офіцер дав однозначну позитивну оцінку діям уряду у справі запрошення сербів та представників інших націй на військову службу до Російської імперії, але вказав на негативний вплив людського фактора, бо переселенці не завжди були людьми чесними та порядними.

Заслужений професор Миколаївської інженерної академії Ф. Ласковський підготував "Матеріальї для исторіи инженернаго искусства в Россіи" [10]. Зокрема часові рамки їх третьої частини охоплюють період

Правління від Петра І - до Катерини ІІ. Автор розповів про прикордонні лінії, фортифікаційні споруди, польові і тимчасові укріплення, переправи і військові мости, мистецтво вести облогу. Під час роботи над книгою, Ф. Ласковський використав графічні матеріали із архівів Інженерного і Воєнно-топографічного депо, літописи, офіційні акти, записки іноземців про Росію, спеціальні видання із приватних та публічних бібліотек, а також інші різноманітні джерела. Дослідник першим детально зупинився на описі рот або шанців Нової Сербії (їх структурі, організації та перевагах) [10, 8284]. Як і попередній автор, Ф. Ласковський вбачав тільки позитивні результати переселенської політики імперського уряду.

Невелика розвідка П. Щебальського - "Потемкин и заселеніе Новороссійскаго края" [11] присвячена висвітленню вкладу князя Таврійського в розвиток означених територій. Загалом, у роботі прослідкована прихильність до колонізаторської політики уряду Петербурга та самого Потьомкіна. Для нас цінним є те, що, при описі етапів заселення краю до потьомкінського приходу, автор використав дані А. Скальковського, розкритикувавши при цьому останнього. Так, П. Щебальсь - кий писав, що А. Скальковський використовував дані різних джерел, не співставляючи їх між собою, таким чином, "они иногда более запутывают, нежели разрешают занимающій нас вопрос" [11, 3]. Також автор розмірковував над причиною переселення сербів до Російської імперії, вбачаючи її у релігійному гніті.

Поява історичного нарису А. Клауса "Наши коло - ніи" є цілком виправданою, з огляду на проведення царським урядом реформ в імперії. Автор мав на меті детально описати господарські та культурні успіхи іноземних переселенців, вважаючи, що російському суспільству було б корисно скористатися досвідом інших народів. Дослідник детально й грунтовно описав як влаштували своє життя на новому місці німці-меноні - ти та вихідці з-за Дунаю, переважно болгари. А. Клаус коротко описав і переселення сербів до Росії у середині ХУЛІ ст. [12, 5-6], а також згадав про сербів та греків, які проживали в Ніжині з часів Петра І й користувались значними привілеями, дарованими ним та його наступниками [12, 295-296].

1871 р. вийшов "Краткій очерк исторіи Православных Церквей Болгарской, Сербской и Румынской или Молдо-Валашской" професора Московської духовної академії Є. Голубінського [13]. Праця відрізняється критичним ставленням до джерел та їх різноманітністю, хоча автор вказує на їх невелику кількість та недоступність. До заслуг вченого слід віднести і подачу церковної історії в нерозривному контексті з історією слов'янських держав. Цінними є відомості про сербсько-українську культурну співпрацю. Так, Є. Голубінський пише про відомого письменника та перекладача серба І. Раїча (ХУП ст.), який певний час навчався в Києві, де до нього прийшла ідея написати історію свого народу [13, 512]. Також згадано про архієпископів у австрійських сербів, зокрема про Вікентія Іоановича (1731-1737), який влаштував у Карловці гімназію для освіти сербських юнаків, для чого з Києва були викликані М. Козачинський, І. Міницький та ін. [13, 618].

Відомий славіст, професор Новоросійського університету В. Григорович 1876 р. видав невелику брошуру - "Об участіи сербов в наших общественных отношеніях" [14]. На початку своєї роботи учений слушно зазначив, що історія відносин двох народів не належить до кола добре вивчених питань і потребує детальної розробки. В. Григорович зробив спробу окреслити теми, що можуть зацікавити дослідників, атакож висловив нові погляди на вже розкриті науковцями аспекти. Так, він відніс початки переселення сербів до Російської держави 1712 р. Дослідник зробив спробу виправдати дії П. Текелі (брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі), "но современныя свидетельства не укоряют его в жестокости". В. Григорович першим в історіографії історії українсько-сербських зв'язків акцентував увагу на торгово-економічних відносинах, вказавши на факти участі сербів у розвитку російського торгового флоту, а саме південних його портів. Не оминув увагою і культурно-освітні зв'язки, згадавши про педагогічну діяльність сербського педагога Терлаїча в Харкові.

Колега В. Григоровича, професор Новоросійського університету О. Кочубинський у 1878 р. видав збірник своїх статей, об'єднаних тематикою історії слов'ян [15]. Особливий інтерес для нас представляє стаття, приурочена до ювілею Петра І, опублікована в "Журнале Министерства Народного Просвещения" 1872 р. У збірнику вона надрукована в розширеному та доповненому варіанті. Загалом, стаття присвячена аналізу відносин уряду царя Петра із "зацікавленими" державами щодо придунайських територій. Автор подає і декілька фактів, що становлять цінність для нашого дослідження. По-перше, О. Кочубинський вказав, що, через з'єднання з Малоросією, Москва підійшла ближче до Дунаю і географічно, і політично. По-друге, описуючи спілкування Москви з австрійськими сербами, автор згадав Пантелеймона Божича, який прибув до Москви 1704 р., з чолобитною до царя Петра та був обдарований помістям в ніжинському полку, де й помер 1718 р. По-третє, дослідник пише, що Милорадовичі, які переселились до Малоросії під кінець правління Петра І, були вихідцями з Чорногорії. Останній факт вступає у протиріччя з відомостями, наведеними О. Лазаревським [16].

Історією сербської літератури, а саме місцем в ній В. Караджича перейнявся 1882 р. П. Кулаковський [17]. При її написанні, автор керувався ідеєю, по-перше, відобразити зміни у сербській літературі та мовознавстві, які відбулися з подачі В. Караджича, по-друге, всебічно розкрити особистість видатного діяча. Як результат, праця містить багатий матеріал, цінний для нашого дослідження. Так, відмітимо, що протягом ХУП ст. існували нерозривні контакти між сербськими й українськими землями: у Київській духовній академії навчався вже згадуваний І. Раїч, сербські педагоги довгий час послуговувалися граматикою М. Смот - рицького, перший із сербських літераторів, які користувалися народною мовою, - Г. Стефанович займався перекладацькою діяльністю, зокрема полемічних проповідей чернігівського архієпископа Л. Барановича. Власне сам В. Караджич спілкувався з великою кількістю учених, меценатів та письменників (наприклад, І. Срезневський написав його біографію, а кошти на публікацію однієї зі своїх робіт В. Караджич отримав із Одеси).

У 1883 р. В. Ульяницький завершив "Очерки дипломатической исторіи восточнаго вопроса. Дарданеллы, Босфор и Черное море в ХУІІІ в." [18], основані на матеріалах Архіву Міністерства закордонних справ Російської імперії. У цій роботі він намагався досліджувати не лише політичну складову, а також торгово - економічні наслідки дипломатичних перипетій навколо означеного регіону у ХУП ст. Праця цінна епізодичними згадками про участь сербських купців у торгівлі й промислах на українських землях того часу [1, 12]. До його заслуг слід віднести й публікацію значного корпусу джерел.

Отже, в 1860-80-х рр. вивчення історії українсько-сербських зв'язків зазнало певих змін. Провідною темою залишалася історія сербських військових поселень (Нова Сербія та Слов'яносербія), але розширилися аспекти розробки цього питання, зокрема через долучення до історіописання військовослужбовців та інженерів. Історія культурно-освітньої співпраці сербів та українців збагатилася новими фактами. Порівняно зі здобутками науковців першої половини ХІХ ст., у працях вчених досліджуваного нами періоду закладено підвалини для дослідження торгово-економічних зв'язків сербських та українських земель у XVIII ст. Необхідність вивчення історіографічного процесу в наступні періоди відкриває подальшу перспективу дослідження.

Література

Український сербський зв'язок історія

Публікації 1860-80-х рр. у Російській імперії з історії українсько-сербських зв'язків

Похожие статьи