Історичні передумови інтелектуальної еміграції українців до Росії у ХVІІІ столітті

На основі аналізу культурних відмінностей, внутрішнього політичного становища, а також процесів, що відбувалися на європейському континенті протягом XVIII ст. у цілому, обгрунтовано історичні передумови переселення інтелектуалів України до Росії, яке мало значні, нерідко доленосні наслідки для обох країн.

Ключові слова: Культурні відмінності, Україна, Росія, інтелектуали, церковні діячі, еміграція

Наукова література, присвячена інтелектуальній міграції українців до Росії у XVIII ст., є незначною. Як зазначав напередодні Першої світової війни один із кращих знавців цієї проблеми К. Харлампович, "за такої багатогранної діяльності південнорусів у північно-східній Росії, питання про малоросійський церковний вплив на Великоросію в усій його широті, глибині й історичному значенні дотепер не поставлене в нашій літературі" [1,3]. Додамо: протягом XX ст. "перетікання" значних мас українців просторами "неогорненної країни" триватиме, що ще більше актуалізує тему пропонованої розвідки.

Переважна частина українських і західних істориків вивчають проблему в контексті інкорпорації козацької України до складу імперії [див.:2]. О. Субтельний, звертаючи увагу на діяльність Ф. Прокоповича і

С. Яворського, наголошує на "поглинанні української церкви імперським духовним істеблішментом". На його думку, у питанні вибору, кому служити, ці діячі - світила повелися так, що їй "не віщувало нічого доброго" [3, 177; 4, 382]. Л. Винар додає до них В. Ясинського, який, навпаки, відмовлявся бути ставлеником Москви, проте, зумів протриматися на посаді митрополита 17 років (1690--1707). Ще він згадує про Й. Кроковського, котрого, за наказом Петра І, насильно привезли до Глухова й долучили до проголошення анафеми Мазепі (пізніше він загадково помер у Твері).

Ширше формулює проблему літератор М. Слабошпицький, який зазначає: "Якщо ми хочемо знати, звідки бралася російська аристократія.., - вивчаймо життєвий шлях князя Безбородька, або... генеалогічне дерево генерал-фельдмаршалів графа Гудовича й князя Паскевича. Чи обох графів Розумовських. Чи графа Милорадовича. Чи графа Завадовського. Чи графа Сперанського. Усі вони... з української шляхти й самі це стверджували" [5, 179].

Російські історики, зокрема й сучасні (В. Житков, К. Соколов та ін.), схильні згадувати про інтелектуалів із Малоросії без будь-якого серйозного аналізу [див.: 6]. Нерідко факт інтелектуальної міграції українців (також білорусів) подають як "кадрову ротацію" у межахєдиного "русского мира" або ігнорують його зовсім [7, 333; 8, 196-198]. Цей підхід отримав значний імпульс ще в радянській історіографії, де наголос було зроблено на "возз'єднанні навіки" [9, 120-123].

Метою статті є наукове обгрунтування передумов численного "працевлаштування" українців-інтелектуалів в Росії протягом ХУЛІ ст., що суттєво позначилося на подальшій історичній долі двох країн. Автор пропонує аналізувати проблему в трьох аспектах: внутрішнє становище в Росії, обставини, які сформувалися в Україні, нарешті, загальні тенденції політичного життя Європи, зокрема її східної частини.

Повернувшись із Європи, де він багато чого побачив і запозичив, московський цар Петро почав, небачені для своєї країни, перетворення. Вони торкалися зовнішнього вигляду, сімейного життя, форм дозвілля московської людності. Ці нововведення не подобалися більшості народу. Вони суперечили звичаям і викликали досить потужний спротив усіх верств населення. Поширювалися чутки, що цар не справжній, його підмінили "мучителем" та "антихристом". Однак сам "європеїзований" монарх не переймався цими настроями, думав, що все те невдоволення від невігластва. Лише жорсткість та жорстокість Петра І (про його персональну участь у катуваннях підданих писав англійський мандрівник Барклай) гарантували певний успіх перетворень [10, 2-4]. Тобто, на ментальному рівні між реформатором та "жертвами реформ" великої різниці не було. І справа, вочевидь, не в якійсь особливій жорстокості росіян, просто в них ця риса набагато своєрідніше була вмонтована в той тип культури, який чужинці окреслювали традицією "уярмлювати людей і цілі країни в неволю, неначе рабів" [11, 233].

Як ніхто раніше з попередників, Петро І турбувався про залучення до Росії чужоземців. За кордоном, де тільки можна було, шукали й вербували знаючих і корисних людей. У підвладній Україні ця практика набула особливо широких масштабів, тому переселенців до Петербурга, Москви, Архангельська та інших російських міст обчислювали тисячами.

Відтак, швидка трансформація "азійської" Московії на "європейську" Росію стала однією з головних передумов інтелектуальної еміграції освічених українців до цієї країни. Вона розпочалася раніше, у ХУІІ ст., тоді ж сформувалася ще одна традиція - втручатися в справи України, використовуючи для цього її "внутрішні чвари" [12, 160].

Значне місце в процедурі "вербування кадрів" протягом ХУІІІ ст. мали періодичні візити російських можновладців до України. Місцевих талановитих людей часто зваблювали "щорічними подарунками... та най - щедрішими обіцянками" [11, 232]. Початок цьому поклало кількаразове перебування Петра І в Україні. У 1744 р. Київ відвідала Єлизавета І.

Масштабнішим був візит до "матері міст руських" Катерини ІІ. У Києві вона перебувала з 29 січня до 22 квітня 1787 р. Окрім інших справ, не забула про посилення своїх політичних позицій у такому ще "неспокійному краї". За день до свого відплиття Дніпром, заходилася роздавати нагороди та чини своїм вірнопідданим: граф І. Безбородько став генерал-майором, Г. Іваненко - дійсним статським радником, В. Кочубей - статським радником [12, 48-50].

Варто зазначити, що ставлення Москви до чужоземців залишалося упередженим. До правління Анни Іоанівни емігранти не відігравали помітної ролі в політичному житті імперії. На деякий час ситуація змінилася в 1730-х рр., проте, й надалі росіяни "ненавидітимуть німців", мало зважатимуть на них, не братимуть до уваги навіть, добре чи зле ті оцінюють їхні вчинки [11, 246]. У лютому 1778 р. англійський дипломат Г. Мальмсбюрі писав: "Вони все переймають від чужинців, але... чужинець, який з'являється поміж ними, буває зле прийнятий" [11, 253].

Малоросів до чужоземців великороси не зараховували. Їх вважали "своїми", бо лише так, за рахунок княжої Русі, що колись постала на берегах Дніпра, її історії та культурного спадку можна було стверджувати свою імперську сутність. Звідси, до речі, міф про "урожденное предательство", а водночас і потреба придушувати в зародку вияви будь-якої української самобутності. На цьому підгрунті зростало маніпулювання громадською думкою. Ось фрагмент міфу про трьох сестер, датований 1708 р.: "На першому плані ліворуч зображено три діви в коронах із містечок і веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія... стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне моління; велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх (курсив наш. - Ю. П.) під опіку ієрарха.., все зробила і надалі готова робити для забезпечення їм тиші і щастя" [11, 239]. Така міфологізація взаємин давала українським інтелектуалам додатковий стимул до переселення, адже на свій лад єднала їх із "європеїзованою" монархією та "добре відомою візантійщиною" [10, 5].

Позаяк модерні національні почуття тоді ще не визначали думок і поведінки людей, більше значила станова ієрархія, нагадаємо: офіційний Санкт-Петербург зараховував українців до другої і четвертої (найнижчої) категорії населення імперії. Причому козацька старшина поступово "сходила на перший щабель піраміди", тоді як численний посполитий люд втрачав не тільки колишні вольності, а й право вважатися "самостійною етнічною групою" [13, 11]. Згадка про модерні уявлення тут не випадкова, бо надалі малоросам відмовлятимуть у праві на національне самовизначення, а це одна з передумов наступних міграцій. На думку Вольтера, "Україна завжди палко прагнула свободи", але за умов інкорпорації, на це мало хто зважав [14, 19].

Коли мова заходить про, так би мовити, обставини адаптації інтелектуалів із Русі-України в Московії-Росії, то варто пам'ятати, що тогочасні публіцисти, перекладачі, сатирики, драматурги, поети, здебільшого, гуртувалися навколо коронованої особи (чи її образу). Вони захоплювалися просвітителями, говорили про високі духовні та моральні цінності, жахалися рабства (яке існувало зовсім поряд), тиранії, яку не помічали під позолоченим блиском "абсолютистської та просвіченої" монархії [15, 82]. Їх усіх єднав культ імперії та непідробне захоплення самодержцями. Тобто, російська інтелігенція, яка рясно поповнювалася вихідцями з України (таких як Г. Сковорода, який відмовився від запрошення, було небагато), в кількох поколіннях "працюватиме на царизм". За цих умов, логічно було б уточнити: що більше - прагнення влади, багатства, слави чи невдоволення своїм статусом у Малоросії могло виступати основним чинником такого вибору?

До правління Катерини ІІ російські монархи мало задумувалися над питанням, як "цивілізовано" виправдати свої претензії на середньовічну Русь-Україну та Білорусь. Тепер, коли політична та військова зверхність над "слов'янськими братами" була здобута, коли до цього долучалися самі "інтелектуали-русини", імперські амбіції зростали. Настав час "вносити правки" у тексти літописів і Катерина ІІ пішла на цей безпрецедентний крок (є свідчення, що подібне, але в менших масштабах, робилося й раніше). Зрозуміло, без освічених людей із Малоросії вона й тут обійтися не могла.

Що ж до України, то попервах освічених людей в ній справді було більше. Дослідники фіксують досить чітку тенденцію до розвитку вільнодумства в Україні якраз протягом ХУІ-ХУШ ст. Нагадаємо, що одним із центрів такого вільнодумства був Чернігів. Аналіз творів представників бароко дає підстави стверджувати: "Українські мислителі послідовно відстоювали ідею синергії, тобто, особливого узгодження людської волі з Божим промислом, що дозволяло мислити про можливість загальної вселенської гармонії" [16, 249]. Таке культурно інакше середовище довго зберігати свою автономію не могло: уже 1721 р. Петро І вводить цензуру на українські книги та ліквідовує Чернігівську друкарню.

Основний потік переселенців-інтелектуалів із України був пов'язаний із випускниками Києво-Могилянської академії. Маючи кращу на той час європейську освіту, вони прагнули широкого поля для реалізації своїх знань та умінь. Бажання робити кар'єру, працювати, творити, приносити користь - ось мотиви їхніх намірів і поривань. На наш погляд, переходити на службу Росії для них не було складно з двох причин. По-перше, ця країна становила величезний ринок для таких амбіцій і знайти застосування своїм здібностям можна було в надзвичайно широкому спектрі можливостей - від медицини до гуманітарної сфери й політики. По-друге, додатковою передумовою і водночас стимулом було те, що все це тривало у звичній системі православних цінностей (традиції), коли служити патріархатові чи, згодом, Святішому синоду аж ніяк не означатиме робити якусь аморальну справу. Радше навпаки, розширення діяльності на російське православне середовище підсилювалося відчуттям причетності до чогось незрівнянно величнішого за те, що доводилося робити раніше, але в менших масштабах.

Навряд чи інтелектуальна еміграція на північний схід була наслідком якогось простого збігу обставин чи тільки грубого насилля. Хоча, розглядаючи її в ідеалі, ми мали б натрапити на певний парадокс, адже "одновірний москаль" залишався "ніби істотою з іншої планети, засадничо відчуженою від українців" [17, 400]. Спогади польського шляхтича К. Хоєцького, датовані роками Коліївщини, не дають підстав сумніватися в цьому: "(У Росії. - Ю. П.) ми зустріли зовсім нове для нас населення, що різко відрізнялося від українців своїми звичаями" [11, 250]. Однак насправді вибору як такого не існувало. Вірніше він відбувся ще за доби Руїни. М. Костомаров дав досить влучну характеристику тому, як у другій половині ХУГІ ст. українці втрачали імунітет чинити опір своїм ворогам: "Українська справа явно гинула... Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплявся під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому іншого" [18, 61]. Залежність від політичної кон'юнктури, а інколи страх та невпевненість перешкоджали тогочасній українській еліті оптимізувати саму стратегію вибору Підсилені амбіціями особистої зверхності над "рештою земляків" ці мотиви зберігатимуться й наділі.

Отже, еміграція українських інтелектуалів (насамперед авторитетних церковних діячів) до Росії протягом ХУІІІ ст. аж ніяк не була випадковою. Цьому сприяли складні й глибокі процеси в суспільстві, що відбувалися по всій Європі, а в Росії були позначені ще й місцевим колоритом. Узагальнено їх можна окреслити як початки модернізації, зародження та перші кроки формування національних спільнот. Такі цінності як замилування знаннями, талановитість, на яких трималася ідентичність українських інтелектуалів раніше, тепер втрачали свою привабливість, потрапляли в нову ієрархію відносин, а свободолюбство взагалі переходило в царину "шкідливих мрій і сподівань". Усе це тривало за умов перетворення Московської держави на імперію, концентрації багатьох сприятливих (хоча й не завжди вищих за духовними та моральними критеріями) чинників саме для такої світоглядної переорієнтації. В перше століття масового "служению Отечеству" воно відбувалося як через примушування, так і завдяки усвідомленому вибору особистого влаштування.

Література

Історичні передумови інтелектуальної еміграції українців до Росії у ХVІІІ столітті

Похожие статьи