Теоретичні основи геополітики у працях А. Мехена, X Маккіндера, К. Хаусгофера та Н. Спайкмена - Розвиток географічного детермінізму у XVI-XX столітті

Теоретичні основи геополітики розвинули А. Мехен, X. Маккіндер, К. Хаусгофер та Н. Спайкмен, які не лише розширили започатковані своїми попередниками наукові уявлення, але й перевели їх у практичну площину дослідження світової політики.

Альфред Тайер Мехен (1840-1914) - американський військово-морський теоретик та історик, контр-адмірал, не вживаючи поняття "геополітика", широко застосовував її понятійно-категорійний апарат та сформулював теоретичну концепцію, яка стала для неї класичною. Його найважливіша праця "Вплив морської сили на історію 1660-1783" (1890), яку образно називають "Біблією навалістів" та порівнюють зі знаменитою працею К. фон Клаузевіца "Про війну", присвячена обгрунтуванню ідеї стратегічної переваги морських (і особливо - океанічних) держав над сухопутними. На його думку, про силу держави свідчать три основні елементи: географічне положення, національний характер та морська сила [7, c. 467].

На основі цього він висуває шість критеріїв статусу держави:

1. Географічне положення щодо відкритих морських басейнів, що дає змогу налагодити морські комунікації з іншими країнами, а у разі потреби загрожувати їм своїм флотом. 2. Конфігурація морського узбережжя та кількість зручних морських портів, від чого залежать процвітання держави та її безпека. 3. Протяжність берегової лінії, оскільки чим вона довша, тим більші потенційні можливості має держава. 4. Статистична кількість населення країни. 5. Національний характер, тобто здатність народу до торгівлі, що важливо, оскільки вона є основою могутності держави. 6. Характер політичного правління, позаяк це може сприяти чи сковувати вільну ініціативу громадян [7, c. 470].

Позитивна для окремої держави комбінація об'єктивних (природних) і суб'єктивних чинників морської могутності ще не свідчить про загальний рівень її могутності. На думку А. Мехена, могутність є результатом цілеспрямованої політики її політичного керівництва, яке у сприятливій геополітичній ситуації мусить скористатись із існуючих можливостей. Тобто для світового домінування не вистачає лише об'єктивних чинників, узагальнених у її геополітичному положенні та ресурсах. Потрібен комплекс суб'єктивних чинників, пов'язаних із спроможністю політичної еліти держави скористатися ним.

Могутність будь-якої держави світу складається з трьох принципових елементів, які в теоретичній концепції А. Мехена представлені у вигляді формули:

SP-N + MM + NB, де SP - морська могутність; N - військово-морський флот; MM - торговий флот; NB - морські бази, які є ключовим елементом могутності, оскільки їх розташування у найважливіших для світового судноплавства географічних пунктах дає змогу контролювати морські шляхи, а, отже, держава отримує величезні стратегічні переваги [7, c. 471].

Інструментом досягнення багатства і процвітання держави, на його думку, є світова торгівля, точніше, досягнення домінування в ній. Це пояснюється тим, що А. Мехен представляє економічний цикл у державі як нерозривну єдність трьох фаз: виробництва товарів, комерційної навігації (тобто транспортування товарів) та споживання (у колоніях, які здійснюють функцію циркуляції товарообміну). Порушення циркуляції хоча б в одній із фаз призводить до порушення циклу загалом, але з усіх фаз найбільше наражається на небезпеку комерційна навігація, і тому завданням військово-морського флоту є її захист.

Обгрунтовуючи місію США про виконання нею провідної ролі у світовій політиці, А. Мехен спирався на їх унікальне геополітичне положення, яке називав "Manifest Destiny" (виявлену долю), що дає змогу панувати у двох найважливіших для світового судноплавства океанах, є основою для панування, яке має бути досягнуте у два етапи:

1) панування в обох Америках, згідно з доктриною Монро, що дасть змогу США контролювати Атлантичний і Тихий океани; 2) встановлення світового панування проникненням в інші океани (передусім, Індійський) та стратегічного охоплення Євразії [7, c. 472].

Така політика, на думку А. Мехена, має бути спрямована на встановлення планетарної торгової цивілізації на чолі зі США, головним завданням яких буде підтримання вільної торгівлі між країнами світу.

Видатний геополітик Хелфорд Джон Маккіндер (1861-1947) - британський вчений, політичний діяч виходив у своїх міркуваннях із тези про те, що у будь-яких суспільних процесах "ініціативу проявляє людина, а не природа, але власне природа переважно здійснює регулювання"!. На відміну від А. Мехена, X. Маккіндер у стратегічному глобальному протистоянні надавав перевагу сухопутним державам, позаяк вважав їх географічне положення загрозливим для морських держав. Морські держави, на його думку, були приречені розриватись між власною морською експансією та необхідністю захищатись від континентальних загроз.

Результатом такої децентралізації зусиль завжди була катастрофа. При цьому він посилався на історичні прецеденти: завоювання сухопутною Македонією морських Афін та падіння Риму під ударами племен варварів [7, c. 481].

Своє бачення світу він виклав у схемі, вміщеній у доповіді "Географічна вісь історії", опублікованій у 1904 р. у "Географічному журналі". Х. Маккіндер двічі (1919 р. і 1943 р.) коригував геополітичну схему світу, переглядаючи та поглиблюючи її вихідні положення. Змістом схеми, що стала класичною, є певне абстрагування земної кулі до моделі, в якій він виділяє континенти, котрі називає островами. Він пояснює це ефектом "стягування" географічного простору під впливом розвитку транспорту, що скорочує відстані та зближує країни і народи. Європа, Азія й Африка утворюють єдиний масив суші - Світовий острів. Він займає 1/2 поверхні Землі, тоді як усі інші (Північна й Південна Америка та Австралія) лише 1/3. Тут проживає 11% населення світу і сконцентрована більша частина природних ресурсів.

У межах цього острова, "на його величезних і заселених площах, багатих на ресурси, зручних для прокладання шляхів сполучення, міститься простір географічного розв'язання, як називає його X. Маккіндер, це власне той світ, який у час прояву острівного характеру Землі є найважливішим". У центрі Світового острова розташований Осьовий ареал, який є природною фортецею, оскільки з Півночі він захищений Північним Льодовитим океаном, із півдня - пустелями Середньої Азії, горами Паміру, Тянь-Шаню, Гіндукушу та Гімалаями, зі Сходу - горами Східного Сибіру та Тихим океаном. Лише досить вузький перешийок між Балтійським і Чорним морями (разом із стратегічними протоками Каттегат, Скагеррак, Босфор, Дарданелли) забезпечує безперешкодний зв'язок між ним та Центральною і Західною Європою, які в його схемі належать до поясу, названого внутрішнім півмісяцем [7, c. 483].

Поза межами Світового острова опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації. Як внутрішній, так і зовнішній півмісяці вразливі для нападу держав, що розміщені у межах Осьового ареалу. З найдавніших часів із цієї території через Східну Європу проходили незліченні кочові народи, які прагнули завоювати країни внутрішнього півмісяця. На його думку, вся геополітична історія людства поділена на три епохи:

Доколумбова епоха

Колумбова епоха

Постколумбова епоха

Найбільшу загрозу морським цивілізаціям, і особливо Британській імперії, X. Маккіндер бачив у можливому стратегічному партнерстві між Німеччиною та Росією, оскільки це призвело б до домінування континентальних держав. Звідси він виводив особливе стратегічне значення Східної Європи, яку назвав "відчиненими воротами Європи". Вона мала б відігравати роль бар'єра між двома могутніми континентальними державами, об'єднуючи низку сильних суверенних держав, підтримання статусу яких мало б бути найважливішим елементом британської політики.

У пізніших коректурах X. Маккіндер змінив назву Осьовий ареал на Серцевинну землю, яку запозичив у ще одного британського геополітика Дж. Фейгріва - автора праці "Географія і світове панування" (1915). Значущість осі світової політики, що простягається від Хартленду в Європу через дугу між балтійськими і чорноморськими протоками, Х. Маккіндер відобразив у своїй моделі 1919 р [7, c. 490].

На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними:

1) хто править Східною Європою - править Хартлендом; 2) хто править Хартлендом - править Світовим Островом; 3) хто править Світовим Островом - править Світом.

У 1943 р. на прохання редактора журналу "Foreign Affairs" він представив значно скориговану схему, яка враховувала серйозні зміни у світі, що сталися через крах Версальської системи. Він підкреслив у ній зміну лідера в Атлантичному світі, яким стали США, та назріваючу конфронтацію США з СРСР, котрий, як він передбачив, опанує не лише Хартлендом, але й Східною Європою.

Ця схема відображає світ, у якому відбувається визначене самим географічним простором протистояння між континентальними державами на чолі з СРСР та морськими - на чолі зі США. Атлантичний океан відіграє роль "Середземного" та є своєрідною морською віссю, яка сполучає два півмісяці. Здомінована СРСР Східна Європа стала його форпостом і втратила стратегічну цінність для Заходу [5, c. 391].

Теорія і схема X. Маккіндера визначили розвиток геополітики, оскільки практично всі пізніші геополітичні концепції були її інтерпретаціями чи випливали з її аналізу. Німецький геополітик Карл Хаусгофер (1869-1946) вважав його схему та висновки надзвичайним досягненням геополітики й висловлював задоволення з того факту, що "Географічна вісь історії" "англійським політичним елітам була не відома, а точніше, не була ними належно оцінена".

К. Хаусгофер, засновник мюнхенської школи геополітики, був одним із тих, хто висунув власну геополітичну концепцію, інтерпретуючи схему Х. Маккіндера. На його думку, панування над світом забезпечує "євразійська дуга", тобто простір, що простягнувся від центру Європи до берегів Тихого океану. Власне тому він був рішучим прихильником створення могутнього блоку "Берлін - Москва - Токіо", який міг би бути адекватною відповіддю морським державам. К. Хаусгофер вважав, що такий блок міг би продовжувати стратегію меридіональної експансії, що розпочалась ще в часи епохи великих географічних відкриттів. Створення могутніх континентальних імперій мало на меті підпорядкування Німеччині Африки, СРСР - Південної Азії, Японії - Східної Азії та Океанії і створення порівняно замкнених панрегіонів. Розвиток великих держав у межах пан-регіонів мав би запобігти серйозним зіткненням між ними та ліквідувати загрозу глобальної широтної експансії США [5, c. 392].

У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Ніколаса Джона Спайкмена (1893-1943), який формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил. У праці "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та у виданій після його смерті праці "Географія світу" він докладно проаналізував теоретичні основи геополітики та сформулював утилітарний підхід до проблем світової політики, намагаючись створити основи ефективної стратегії США.

Н. Спайкмен припустив, що експансія здійснюється у напрямі найменшого спротиву, а лімітуючими її природними бар'єрами є океани, річки, гори, які є визначальними чинниками її спрямування. Мета експансії може пов'язуватись із боротьбою за вихід до моря, контроль над стратегічними вузлами шляхів сполучення, басейнів корисних копалин тощо. Услід за Ф. Ратцелем він стверджував, що територія держави є функцією її могутності сьогодні. Тобто держава контролює в певну історичну мить таку площу власної території, яку дозволяє акумульована нею сила [5, c. 394].

Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він вважав: "У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою зміцнення або, принаймні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави - це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, яку вона займає в час тимчасового перемир'я, яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці держави тому, що цей фактор - постійний. Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними" [1, c. 100].

У 20-40-х роках XX ст. популярною була ідея про панрегіони, яка інтерпретувала поняття автаркічних економічних регіонів світу. К. Хаусгофер надавав їм значення геополітичних утворень.

Аналізуючи маккіндерівську геополітичну схему світу, Н. Спайкмен закидав її авторові переоцінку значення Хартленда у світовій політиці. Ключем до світового панування, на його думку, є не стільки Хартленд, скільки "маргінальний півмісяць" Євразії, який охоплює морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Індію, Південно-Східні Азію та Китай. Н. Спайкмен скоригував правила X. Маккіндера та сформулював їх у інший спосіб, замість трьох положень залишив лише два. На його думку, світове панування визначається такими географічними особливостями:

1) той, хто домінує над Крайовою землею, - домінує над Євразією; 2) той, хто домінує над Євразією, - тримає долю світу у своїх руках [1, c. 112].

На його думку, у світовій політиці визначальну роль відіграють три основні центри: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європа та Далекий Схід Євразії. Він припускав, що в перспективі до них може приєднатись четвертий центр - Індія.

Порівняно з X. Маккіндером, Н. Спайкмен значно більшого значення надавав Атлантичному океану, називаючи його "серединним", виразно підкреслюючи аналогію між ним та Середземним морем і їх значення для античної і сучасної цивілізацій.

Після Другої світової війни геополітичні дослідження мали переважно прикладний характер, а окремі теоретичні ідеї пов'язують із працями американських учених У. Мак-Нейла та К. Боулдінга. У період 1960-1980 рр. праці в галузі геополітичних досліджень опублікували Дж. Моделскі, К. Томпсон, П. Кеннеді, 3. Бжезінський, М. ван Клевельд.

Географічний чинник та дослідження особливостей його прояву у міжнародних відносинах гносеологічно пов'язані, насамперед, із теорією політичного реалізму. Досить грунтовний аналіз впливу географічного простору на зовнішню політику держав простежується у працях реалістів, зокрема Г. Кісінджера та Р. Штрауса-Гуппе. Геополітиків можна образно назвати "практикуючими реалістами", оскільки вони запозичили майже всі поняття і категорії в теорії політичного реалізму та розглядали їх прояв у конкретному географічному середовищі [1, c. 115].

Теоретичні основи геополітики у працях А. Мехена, X Маккіндера, К. Хаусгофера та Н. Спайкмена - Розвиток географічного детермінізму у XVI-XX столітті

Похожие статьи