Давньокитайський етикет - Виникнення, розвиток і поширення етикету

У VI столітті до н. е. в Китаї видатний філософ-ідеаліст Конфуцій (латинізована форма імені Кунцзи, Кун Фуцзи), який жив у 551-479 роках до н. е., у книжці "Лунь Юй" ("Бесіди і судження"), досліджуючи проблему людини, її розумового і морального складу, вирішальну роль відводив Лі (етикету). Конфуцій розробляв концепцію ідеальної людини цзюнь-цзи (шляхетного мужа не за походженням, а за розвитком у собі високих моральних якостей і культури), котрий насамперед має: бути наділеним жень (любовгю до людей, людяністю, гуманністю); виявляти жень (бути справедливим, вірним, щирим); бути сяо (виявляти синівську шанобливість, повагу до старших).

Сяо -- основа жень та інших чеснот, а також найефективніший метод управління країною (адже "країна -- це велика родина"); сяо вчить оцінювати значення юе (музики -- найліпшого засобу зміни кепського побуту і звичаїв); надавати чільну роль лі (етикетові), тобто правилам доброчинності, що регулюють поведінку людини за різних життєвих ситуацій.

Центральним поняттям у вченні Конфуція є Жень -- джерело, моральний закон, із якого випливає кінцева мета морального самовдосконалення. На питання про призначення жень Конфуцій відповів: "Чого не бажаєш собі, того не чини іншим".

Не менш важливе місце в ученні Конфуція належить поняттю лі. Для Конфуція етикет лі -- це норма спільного життя, соціальний регламент, в якому втілено найвищий етичний закон жень.

Сфера дії етикетного регламенту лі для Конфуція вельми широка й охоплює громадське життя людини: від сімгї до держави. Проте норми цього соціального регламенту діють по-різному залежно від умов їх застосування, а також від соціального становища людей.

Неабияку увагу Конфуцій приділяв вихованню й навчанню людей, закликаючи їх опановувати і осягати норми етикету й вимоги регламенту. Процес опанування норм етикету лі він повгязував із власними уявленнями про їхнє значення (чжи). Конфуцій розподіляв людей на чотири категорії: до першої відносив тих, хто має знання (чжи) від народження; До другої -- тих, хто здобуває знання (чжи) у навчанні (сюз); до третьої -- тих, хто вчиться (сюз), попри труднощі; до четвертої -- тих, хто пасує перед труднощами й не вчиться.

На думку Конфуція, першу категорію характеризує невпинне прагнення справедливості, а решту -- бажання зиску. Високі моральні якості "шляхетних" зумовлюють їхню владу над простим народом, доля якого -- важка фізична праця. "Чесноти шляхетного чоловіка -- вітер, чесноти простолюдина -- трава. Вітер неодмінно пригинає траву".

Значний інтерес становить програма навчання і виховання, запропонована Конфуцієм. Вагоме місце у ній посідає мистецтво (поезія, музика), за допомогою якого досягається досконалість, гармонія краси і добра, злиття індивіда із суспільством. Без мистецтва неможливе засвоєння етикету, норм і правил соціального регламенту.

Давньокитайська філософська школа жу цзя (вчених книгарів), заснована Конфуцієм, вважала, що порядок у суспільстві можна зберегти лише в разі суворого дотримання етикету, ритуалів та обрядів, ладу в сімгї та суспільстві.

Мета конфуціанського вдосконалення -- досягнення рівня "шляхетного чоловіка", який дотримується лі -- етикету чуйного і справедливого ставлення до народу, поваги до старших і вищих. Концепція жень (людяність) має за мету ідеальні відносини між людьми у сімгї, суспільстві й державі. Конфуцій виступав за суворий, чіткий, ієрархічний розподіл обовгязків між членами суспільства, за взірець для якого має правити сімгя відповідно до принципу: "Правитель має бути правителем, а підданий -- підданим, батько -- батьком, а син -- сином".

Осягаючи жень шляхом самовдосконалення, людина позбувається негативних якостей: злобливості, ненажерливості, намагання поставити себе вище за інших тощо. Найважливішим нововведенням школи Мен-цзи була теза стосовно того, що природа людини (згідно з поглядами конфуціанця Ян Чжу, 440-360 р. до н. е.) первісно є доброю. Звідси -- вроджене знання добра і здатність його творити.

Термін Да фу Тлумачать як гідний муж. Це, власне, концепція рівних можливостей. Під музикою Юе Розуміли в Китаї пишні ритуальні танці. Коли Конфуцій почув музику Шао, вона викликала в нього такий захват, що вчитель три місяці поспіль не відчував смаку мгяса. У сорок років, зазначав Конфуцій, я перестав сумніватися (обізнаний не вагається). Заснувавши школу, він відмовився від традиційного принципу соціальної стратифікації особистості. Він висунув нову концепцію ю цзяо у лей (освіта не визнає відмінностей за походженням, або освіта без упередженості). У його школі були учні, представники зовсім різних соціальних верств -- від простолюдина до аристократа. Деякі учні за віком були старші за вчителя.

Конфуцій був мгякий, але суворий; грізний, але не брутальний; привітний і стриманий. Почуття справедливості поєднувалося в Конфуція із почуттям обовгязку. Він стверджував: "Вдячна людина має виходити з почуття справедливості". У людини, котра порушила правила лі, може бути пгять злочинів, крім крадіжки та здирства: "перший -- це підступництво у серці; другий -- нечемна поведінка; третій -- брехлива, але красномовна мова; четвертий -- запамгятовування і поширення дурних учинків; пгятий -- приєднання до неправих і бажання показати себе неперевершеним. Хто скоїв бодай один із пгяти злочинів, тому не уникнути покарання з боку шляхетних людей".

Освіченим вважався той, хто досконало опанував шість різновидів умінь, або шість мистецтв (лю і): уміння виконувати лі -- ритуали; уміння розуміти шао (музику); уміння стріляти з лука; уміння правити колісницею; уміння читати; уміння рахувати, тобто знати математику.

Конфуцій учив: "Якщо не розумієш загального перебігу речей, то й не зможеш бути цзюнь цзи (шляхетною людиною). Якщо не знаєш правил лі (етикету), законів суспільства, в тебе не буде на що спиратися. Якщо не знаєш слів (тобто того, чим люди висловлюють свої думки і почуття), не зможеш знати людей". Здавалося б, виклавши свої погляди, Конфуцій мав підбити підсумок, утім, він знову повертається до головного -- до самовдосконалення особистості, й доводить, що цей процес нескінченний.

Перед здивованим поглядом інтелектуалів Давнього Китаю поставали нові, невідомі раніше грані людського характеру і поведінки. Якщо раніше особистість була лише складовою сімгї й патронімії, не мислила себе поза ними, тепер усю свою поведінку і прагнення підкоряла потребам колективу (потребам суспільства).

Цаюнь цзи (шляхетний муж) посідає одне з центральних місць в ученні Конфуція, йому відведено роль ідеальної людини, наочного взірця для наслідування. Шляхетний мужк завжди виходить з почуття справедливості, яке виявляється в тому, що у справах він дотримується лі (правил етикету) і фа (приписів закону), у розмовах скромний, у разі завершення справ правдивий.

Конфуцій учив, що шляхетний муж має керуватися девгятьма постулатами, а саме: бачити ясно, а чути чітко; щоб його обличчя було привітним, а вчинки шанобливими; щоб його розмова була щирою, а дії були обачливими; щоб він умів запитувати інших, коли виникає сумнів; щоб він міг передбачати наслідки свого гніву і памгятати про справедливість, якщо можна дістати користь.

Проте є підстави припускати, що природні якості людини особливого захвату в Конфуція не викликали. Він казав, що ніколи не зустрічав людини, яка б, помітивши власну помилку, наважилася сама засудити себе. Тому згявилися поради учням:

    - удосконалюй себе і будь поважним; - удосконалюючи себе, давай заспокоєння іншим; - шляхетний муж відчуває відразу до тих, хто не бажає говорити про власні (істинні) наміри, а неодмінно вдається до всіляких пояснень; - шляхетний муж засмучений тим, що після смерті його імгя не буде згадуватися; - шляхетний муж цінує людей не за їхні слова, хоча й не спростовує добрих слів із вуст негідної людини.

Шляхетний муж уникає трьох речей:

    - у юності, коли організм ще не зміцнів, він уникає любовних утіх; - у зрілому віці, коли в нього згявляються сили, він уникає бійок; - у старості, коли організм слабшає, він уникає жадібності.

Цзи Гун запитав: "Чи відчуває шляхетний муж відразу до кого-небудь?" Конфуцій відповів, що відчуває: "йому огидні ті, хто погано говорить про людей; він відчуває відразу до тих, хто, будучи внизу, зводить наклеп на тих, хто стоїть вище за нього; йому огидні ті, хто, наділеній сміливістю, не дотримуються ритуалу лі (етикету); він відчуває відразу до тих, хто, будучи рішучим, діє похабцем".

З наведених суджень Конфуція бачимо, що він наділив шляхетного мужа такими рисами, як справедливість, скромність, правдивість, лі (приязність, шанобливість), щирість, обачливість; уміння стримувати свої бажання, відчувати відразу до наклепників, не заспокоюватися на досягнутому, самовдосконалюватися у надії осягнути Дао (ідеал).

Утім, перелік моральних гідностей цзюнь цзи буде далеко не повним, якщо ми не висвітлимо два найважливіші поняття конфуціанства:Жень І Вень.

Термін жень, утворений від понять "людське начало в людині", "прихильність", "чеснота", втрачаючи решту відтінків, дедалі сповнюватиметься "людинолюбством", аж поки стане в сучасній китайській мові синонімом гуманності.

Конфуцій займався також розробленням поняття вень (духовна культура). Можна простежити чітку думку, що вень -- Це те, що людина набуває у процесі навчання, і кожна людина має прагнути опанувати духовну культуру предків. Але Досягти цього можна лише тоді, коли молода людина шанує не тільки батьків (у домашньому середовищі), а й старших (у гостях, громадських місцях, на службі), коли вона скромна й правдива; коли з любовгю ставиться до людей. У такий спосіб юнак або дівчина наближаються до людського начала жень у собі. І якщо в молодої людини ще залишаться сили, буде добре, коли вона почне вивчати вень.

Разом із тим Конфуцій застерігав від однобічного захоплення вень. "Коли в людині бере гору чжи (властивість самої натури), виходить дикунство (є); коли ж гору бере вень (освіченість), виходить одна лише освіченість (ши).

Конфуцій розумів, що нормально функціонуюче суспільство не може складатися з самих лише книгарів. Людина має вміти поєднувати в собі природні якості й набуті знання. Проте це дано не кожному, цього може досягти тільки гідна особистість. А от коли природні властивості людської натури і набуті знання в людині поєднуються, утворюється цзюнь цзи (людина високих чеснот).

Вен-Ван -- імгя фундатора династії Чжоу. В історію Китаю він увійшов як "цар освічений". Таке тлумачення імені значною мірою зумовлене розумінням ієрогліфа вень, запровадженим Конфуцієм.

Гідна особистість, представлена образом шляхетного мужа, поєднує у собі і жень, і вень, тобто все найкраще у вченні Конфуція.

Однак у вченні Конфуція є ще одна модель людини, позначена терміном сяо жень (у буквальному перекладі -- маленька людина), до того ж іноді її трактували як простолюдина, і навіть як низьку людину, або людину з маленької літери. Йдеться про сяо жень (низьку людину), котра однаковою мірою може належати до будь-якої верстви. Термін сяо жень уживають як етичну категорію для позначення людини, позбавленої чеснот.

Учитель сказав: "Шляхетний муж цзюнь цзи прагне людинолюбства і справедливості, маленька людина прагне багатства і зиску". Маленька людина нестримана, пихата, легко стає зарозумілою, вона не здатна жити у злагоді з іншими людьми. До того ж вона ще й боязкувата. Конфуцій говорив: "Той, хто напускає на себе суворий вигляд, а в душі боязкуватий, той і є маленька людина; чи не подібна вона до здирника, що вдирається у будинок через вікно або стіну?"

Конфуцій писав: "Якщо верхи полюбляють правила лі, то в народі не знайдеш жодного, хто б наважився на зневажливість; якщо верхи полюбляють справедливість, то в народі не знайдеш жодного, хто б зважився не підкоритися; якщо верхи полюбляють чесність, то в народі не знайдеш жодного, хто б насмілився бути нещирим. Якщо все буде саме так, то тоді народ із усіх чотирьох боків, тримаючи за спиною дітлахів, порине до верхів, і навіщо тоді їм самим займатися вирощуванням хліба".

У цьому просторому судженні Конфуція все зрозуміло. Обовгязок верхів, тобто цзюнь цзи, -- суворо дотримуватися введених ними правил лі, цінувати і заохочувати справедливість і чесність. Натомість вирощування злаків та овочів -- справа народу (мінь); він працьовитий і вправний у цьому.

У морально-етичному образі сяо жень закладена ще одна ідея -- людина має постійно займатися самовдосконаленням, начебто морально очищуючись від природних прагнень. Не обовгязково кожному ставати цзюнь цзи, але обовгязок кожного -- ступити на шлях морального і культурного вдосконалення, намагатися опанувати вчення Конфуція і докладати неабияких зусиль для втілення його в життя. Інакше він зупиниться в своєму розвиткові, буде відкинутий назад і зрештою перетвориться на всіма зневажуваного сяо жень.

Виклавши свої думки про різні типи людини, Конфуцій переходить до другої, не менш важливої теми, -- як навчити людей жити, як дотримуватися лі (спілкуватися один з одним).

Свій погляд на суспільство Конфуцій уже частково висловив за допомогою двох образів людини: позитивного -- шляхетного мужа і негативного -- маленької людини. Кожна людина має вчитися на цих прикладах, опановуючи в такий спосіб морально-етичні норми і правила лі.

Але цього було замало, необхідно було навчити людину правил спільного життя. Модель цих правил (щоправда, не зовсім повну) Конфуціи виклав у бесіді зі своїми найближчими учнями:

    - старші мають жити у спокої; - друзі мають бути правдивими; - молодші мають піклуватися про старших".

Ця турбота про літніх людей, і передусім про батьків, проходить червоною ниткою крізь усі судження Конфуція про ідеальне суспільство. Він розробляє і пропагує поняття Сяо (синівської шанобливості), що має відіграти вирішальну роль у розроблених ним нормах поведінки людей.

Конфуціи учив: коли батько живий -- прислухайся до його прагнень; коли батько помер -- прислухайся до його вчинків; якщо людина впродовж трьох років прямуватиме шляхом батька, про неї можна сказати, що вона виявила синівську шанобливість сяо.

Шлях батька -- це не тільки його життєвий шлях, а й погляди, поведінка, навіть риси характеру. Виконання прижиттєвих бажань батька, беззастережне проходження його шляхом упродовж тривалого часу аж до смерті сина мало зміцнювати звгязок між генераціями, із традиціями предків і насамперед духовною. Ідея наступності генерацій, поваги до традицій своєї сімгї, а через неї -- і до культурних традицій усього китайського етносу (Хуа ся) -- головна функціональна значущість поняття сяо.

Один з улюблених учнів Конфуція Цзи Ю запитав, що таке синівська шанобливість сяо? Конфуціи відповів: "Нині дехто називає синівською шанобливістю те, що діти годують своїх батьків. А втім, собак і коней теж годують. Якщо це робиться без глибокої пошани до батьків, тоді у чому ж тут різниця?".

Конфуціи стверджує, що однієї турботи про утримання батьків недостатньо, треба постійно виявляти почуття глибокої поваги і терплячої любові: "У поводженні з батьком і матіргю виявляй мгякість і поштивість. Коли бачиш, що твої бажання противні їм, все одно виявляй шанобливість і не пручайся їхній волі, і хоча ти втомився, й гадки не май гніватися (на них)".

Концепція сяо (шанобливість) не була вигадана Конфуці-єм, він переніс норми поведінки, що й досі збереглися в деяких великих рродинах і патроніміях, по-новому осмислив, узагальнив і поширив їх на все суспільство.

Таким чином, він заручився підтримкою потужної на той час соціальної верстви -- фу лао (батьків-старійшин), котрі очолювали громади. Батькі-старійшини були зацікавлені у зміцненні своєї влади над синами -- молодшими братами (цзиді), молоддю громад. Молодші брати, перебуваючи в сімгї, мають виказувати синівську шанобливість, за її межами -- почуття любові до старших братів.

Намагаючись підсилити етико-моральну вагомість принципів синівської шанобливості (сяо) і любові до старших братів, Конфуціи уводить їх у проповідуваний ним принцип Жень (людинолюбство), що становить підмурок усього його вчення. Цзи Ю висловив це прагнення напрочуд лаконічно: "Синівська шанобливість і любов до старших братів -- підгрунтя людинолюбства (жень)".

Як бачимо, уявлення Конфуція про устрій суспільства почасти базувалися на моральних категоріях і принципах, поширених колись у китайській громаді. Проте він вніс і чимало якісно нового, наприклад культ освіченості, культ знань, культ лі.

Кожен член суспільства, стверджував Конфуціи, зобовгязаний прагнути знань, і насамперед знання історії своєї країни. Саме тому старожитність і все, що з нею повгязане (головним чином славнозвісні діяння видатних правителів минувшини -- як міфічних, так і реальних), були обгєктом вивчення Конфуція. Негативне ставлення Конфуція до багатства, засудження користолюбства, заклики до скромності в одязі та харчуванні, дотримання правил лі -- все це сприяло духовному збагаченню сімгї й держави.

Значення лі вельми осяжне; воно охоплює жень (людинолюбство і передовсім любов до родичів і земляків) і сяо (синівську шанобливість до прабатьків і предків, повагу до старших і підкорення їм; чесність і щирість; постійне прагнення внутрішнього самовдосконалення; ввічливість тощо).

Конфуцій вважав, що поступливість жан, особливо для людей, які виконують державні функції, є обовгязковим елементом у справах управління. Вчитель казав: "Чи можна управляти державою за допомогою правил лі і поступливості жан? Чи не виникнуть ускладнення? Але якщо не дотримуватися правил лі та поступливості жан в управлінні державою, як тоді бути з Правилами?"

У розумінні Конфуція правила лі -- це не тільки наявність доброго смаку, а й уміння добре поводитися в будь-якій ситуації. На цій підставі він доходить висновку, ніби сутністю лі є не сліпа прихильність правилам етикету, а щира переконаність у необхідності їх: лі -- це щось на зразок середнього шляху, що веде до суспільно необхідної, правильної поведінки. Але однією з основних умов функціонування лі є беззастережне сприйняття правил етикету і неухильне виконання їх. Якоюсь категорією людей вони могли сприйматися свідомо, одначе від більшості, насамперед від представників простого люду, вимагали сліпого дотримання лі. У голосі Конфуція лунають грізні нотки, коли він говорить, як треба ставитися до правил лі й утілювати їх у життя: "Не можна дивитися на те, що суперечить лі, не можна слухати те, що суперечить лі, не можна говорити те, що суперечить лі".

Ідеальне минуле, за задумом Конфуція, мало передвіщати ідеальне майбутнє. Тому все найкраще, що було повгязане з лі, -- це лише віддзеркалення тих лі, що вже були у давнину.

Цзи Чжан запитав у Конфуція: "Яка система правління затвердиться через десять поколінь?" Учитель відповів: "Держава Інь вспадкувала лі (держави) Ся; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Держава Чжоу вспадкувала лі (держави) Інь; відомо також, які правила вона скасувала, а які запровадила наново. Тому можна заздалегідь дізнатися, яка система правління затвердиться за наступників чжоуських правителів, нехай навіть змінять одне одного сто поколінь".

Конфуцій також розкриває власне уявлення про шляхетного чиновника, адміністратора. От як, наприклад, він відгукується про Цзи Чана: "Він має чотири вияви Дао шляхетного мужа: у своїх учинках він виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у можновладців, він виявляє почуття відповідальності; виховуючи народ, він виявляє почуття доброти; керуючи народом, він виявляє почуття справедливості".

Розмірковуючи про "чотири вияви Дао (якості)", властиві цзюнь цзи (шляхетному мужу), Конфуцій виокремлює чотири шляхи, чотири головні сфери діяльності людини, котра претендує на звання цзюнь цзи:

    - її власне виконання лі; - її службова діяльність, грунтована на обовгязку (і); - її діяльність у царині виховання в народу вірності сінь і шанобливості сяо; - її позиція стосовно того, як слід використовувати народ, тобто якими методами управляти ним.

Як треба поводитися сановникові, якщо він мріє здобути високий титул? Конфуцій починає із самого здобувача почесного титулу: він не має ставати зарозумілим; не підлещуватися, а триматися завжди з гідністю; шанувати самого себе як особистість.

Конфуцій наголошує також, аби сановник зміг дістати титул Вень, йому необхідно володіти трьома якостями: мати живий розум і бути активним, не задовольнятися досягнутим і постійно самовдосконалюватися, присвячуючи дозвілля навчанню, і нарешті, ніколи не ставати зарозумілим і в процесі роботи не вважати для себе "негожим запитувати підлеглих". Нижні чини позначені терміном ся (ті, хто внизу). Тут може йтися і про нижчих за рангом чиновників, а в ширшому тлумаченні поняття ся охоплює і народ. Ідея зворотного звгязку зводилася до знання настрою пересічних людей, їхньої думки стосовно вчинків вищих чиновників, а вищі чиновники мають Досягти такого становища, коли народ довірятиме їм.

Ян Чжу, який жив за сто років після Конфуція, вирізняє вже чотири основні прагнення людини: "Перше -- прагнення довголіття, друге -- слави, третє -- становища у суспільстві, четверте -- багатства. Той, хто має всі ці чотири речі, боїться покарання".

У класичному творі "Лі-цзі" йшлося про вияв різних людських емоцій: "Радість, гнів, сум, страх, любов, ненависть, бажання -- от сім природних виявів людського серця. Батько має бути милостивим, а син -- шанобливим; старший брат має бути лагідним, а молодший -- слухняним, муж має бути вірним, а дружина покірливою; старший має бути поблажливим, а молодший -- слухняним; государ має бути людяним, а чиновник -- відданим. От десять різновидів справедливості".

Китаєць легко піддається веселому настрою, очі його сяють від кожного жарту. Закладений у його натурі гумор рятує його од відчаю і зберігає в ньому доброту, попри чмсленні життєві негаразди.

Згодом у Китаї на перший план виходить новий рух -- су, так би мовити, неоконфуціанство, презентоване двома напрямами -- лісюе (вчення про лі, тобто про етикет) і сіньсюе (вчення про дух). Перше очолили Чен Хао, Чен І та Чжу Сі, друге -- Лу Цзююань і Ван Ян-Мінь (Ван Шоу-жень).

Школи лісюе та сіньсюе в питанні щодо відносин між принципом етикету лі та матерією (ці) обстоювали примат форми над матерією (змістом), стверджуючи, що поза духом немає речей, відверто проголошували рабську мораль, оскільки вважали, що піддані підступні і варті покарання, а володар, посланий небом, є втіленням мудрості.

Визнаний глава сунського неоконфуціанства Чжу Сі поєднав концепцію великої межі (тайцзи) із поняттям етикету (лі), обгрунтовуючи роль матеріального начала. Останнє є вторинним, проте саме воно дає змогу пояснити розмаїття всього сущого в людині -- добра і зла.

Саме тому, що принцип лі випливає з матеріального начала, він не може бути втілений остаточно і цілковито. Людський принцип лі Чжу Сі порівнював із перлиною у каламутній воді егоїстичних бажань. Шлях до внутрішньої свободи і просвітління подібний очищенню перлини від бруду. Оскільки принцип лі поєднує людину з цілим Всесвітом (усі істоти і речі), людина, осягаючи речі та принципи їх (лі), пізнає саму себе і позбувається егоїстичних бажань.

Неодмінно привертає інтерес давньокитайський філософ-неоконфуціанець Чен І, котрий описує структуру і ритм розвитку особистості, де ці (матеріальне, внутрішнє) виступає втіленням зовнішнього лі (етикету) як форми церемоніального. Положення Мен-цзи про те, що людина за своєю природою добра, Чен І інтепретує у тому плані, що людському лі притаманне затвердження добра, але ці, різне в усіх людей, заважає вияву споконвічної доброти. Він критикує буддизм за заклик до втечі від страждань, відхід від головних людських обовгязків у родині й суспільстві, тобто за проповідь егоїзму.

Цай Чань був ініціатором едикту про введення форменого одягу для чиновників, за яким кожен чиновник мав носити одяг, призначений йому за рангом та лі.

Похожие статьи




Давньокитайський етикет - Виникнення, розвиток і поширення етикету

Предыдущая | Следующая