Етикет стародавнього світу: Греція, Рим, Єгипет - Виникнення, розвиток і поширення етикету

Філософи Давньої Греції навчали людей шляхетності, здорового глузду, помірності та поміркованості як найліпших чеснот.

У поглядах видатного матеріаліста давнини Демокріта, котрий узасадничив моральні канони та правила поведінки, чітко простежується бажання прищепити людині найкращі духовні якості. Демокріт наголошував, що шляхетність свійських тварин полягає у високій якості їхніх тіл, тоді як шляхетність людей -- у доброму спрямуванні їхнього характеру, що виявляється в їхніх вчинках.

Демокріт оспівував розум, мудрість і розважливість. Безсмертними афоризмами стали його поради: "Тілесна краса людини - це щось твариноподібне, якщо під нею не приховується розум"; "не намагайся знати все, щоб не стати в усьому невігласом"; "дурням краще коритися, ніж повелівати"; "краще думати перш ніж діяти, а не після". Демокріт вимагав, щоб слово не розходилося з ділом, щоб воно було тінню справи, позаяк "чимало тих, хто ганебно вчиняє, промовляють найчудовіші промови".

При оцінюванні поведінки людини Демокріт учив зважати не лише на її дії, а й на внутрішні спонуки та бажання. Він говорив: "Чесна і негідна людина пізнаються не тільки через те, що вони роблять, а й через те, чого вони бажають". Він засуджував лицемірне роздвоєння особистості для себе й для інших, наполегливо радив: "Не кажи й не чини нічого поганого, навіть якщо ти наодинці з собою. Навчайся якомога більше соромитися самого себе, ніж інших", "чудовою є належна міра в усьому", "якщо перетнеш межу, то найприємніше стане для тебе найнеприємнішим".

У відгуках про людей теж варто дотримуватися міри й тактовності. Треба зважено ставитися до похвали інших і себе. Не можна не погодитися з Демокрітом, що "дуже зашкоджують дурням ті, хто їх вихваляє", "краще, -- продовжував він, -- щоб хвалив нас хтось інший, ніж хвалити самого себе", "якщо не можеш визнати похвалу заслуженою, вважай її лестощами".

Інший видатний мислитель давнього світу, славетний грецький філософ-матеріаліст Епікур вважав, що кожна людина прагне задоволення й уникає імовірних страждань. "Тому, -- зазначав він, -- ми й називаємо задоволення початком і кінцем щасливого життя. Проте коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, -- вів він далі, -- ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягають у почуттєвій насолоді, як вважають ті, хто не обізнаний, або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від мук сумління й тривог".

Свобода від тілесних страждань, душевних мук і тривог досягається розважливістю, адже, казав Епікур, не можна жити приємно, якщо не живеш розумно. Усьому є свій край, і його має знати кожна людина. "Добробут і щастя -- не у надлишку грошей, не у височіні становища, не в посадах якихось або силі, -- розгяснював Епікур, -- а в свободі від суму, в поміркованості почуттів і налаштуванні душі, що всьому знають межі"1.

На розвиток етичної думки стародавнього світу величезний вплив справив найславетніший філософ того часу Арістотель. На його переконання, етика, поведінка і вчинки людей зумовлені політикою й економікою, адже й повновартісний громадянин* -- стверджував він, -- це суспільна тварина. Більше того, згідно з поглядами Арістотеля, моральність надана людям у вигляді можливості й перетворюється на дійсність лише громадським життям. "Не без підстави, -- стверджував він, -- люди вигадують поняття блага або блаженства відповідно до життя, яким вони живуть"2.

Вважаючи підгрунтям етики й поведінки людей прагнення насолоди, Арістотель нагадував, що крім насолоди є ще й страждання. В усякій насолоді й стражданні можливі надлишок або брак, причому й те, й те погано. "Надлишок і брак, -- відзначав Арістотель, -- належності пороку, середина -- належність доброчесності". Поміркованість і середина -- от умови моральності доброчесного життя, пристойної поведінки та спілкування людей.

Арістотель дає відповідь на питання, за що ми (люди) любимо один одного. "Любити означає бажати комусь того, що вважаєш благом; заради нього, а не заради самого себе, і намагатися мірою сил давати йому ці блага... Другом буде той, хто разом із нами радіє нашим радощам і шкодує через нашу тугу заради нас самих... Любимо ми й тих, з ким приємно жити і проводити час, а такі люди ввічливі, не схильні наголошувати помилки (інших), не полюбляють сперечатися й сваритися...

Любимо ми й тих, хто вміє пожартувати і сприйняти жарт, позаяк той, хто вміє сприйняти жарт і може сам пристойно пожартувати, однаковою мірою сповнюють задоволенням свого ближнього.

Ми любимо також людей, котрі звеличують ті добрі якості, якими наділені ми, особливо якщо ми боїмося виявитися позбавленими цих якостей.

Користуються любовгю ще люди охайні у своїй зовнішності, одязі й у всьому своєму житті, а також люди, які не мають звички дорікати нам припущеними помилками і вчиненими благодіяннями.

Любимо ми також людей незлопамгятливих, котрі не памгятають образ і легко йдуть на примирення..., а також людей нелихослівних і тих, хто зважає не на вади, а на добрі якості людей... Взагалі ми любимо тих людей, які надто прихильні до своїх друзів і не залишають їх".

Давньогрецький посольський церемоніал за тих часів обставляли з неабиякою урочистістю. Так, наприклад, покровителем послів води вважали бога Гермеса. Він до того ж, за легендами, опікувався подорожанами і крамарями.

Посли мали при собі спеціальні "жезли Гермеса". На верхівці жезла, оповитого лавром, були влаштовані крила птаха і два переплетені вузли. Вузли символізували моторність і хитрість, а крила -- маневреність і рухливість. Послу давали інструкції, написані на двох картках або табличках, складених удвічі, -- "дипломах". Звідси й походить слово "дипломатія".

За часів розквіту грецької цивілізації давньогрецький філософ Платон (IV століття до нашої ери) у відомій праці "Бенкет" оспівував людей, здатних визначати "золоті грані" споживання їжі та вина. Лише дикуни і варвари могли виходити за ці межі, -- вважали давні греки. Серед афоризмів Григорія Сковороди знаходимо: "Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: "Дехто на те живе, щоб їсти й пити, а я пгю і їм на те, щоб жити".

У давніх греків уперше згявляються поняття культури поведінки для цілеспрямованого формування особистості за певним зразком. Систему цінностей лицарської поведінки можна простежити у Гомера в "Іліаді". Важливу роль у визначенні культурної людини (слово КультЛатиною означає глибоку повагу до когось (чогось), шанування когось (чогось), тобто взірець для наслідування) відігравало її шляхетне походження (подібно до того, як слово "како" Означало людину цілковито негідну). Із походженням повгязували не тільки шляхетність, а й красу, насамперед тілесну. Гомерівські герої були навдивовижу чутливі до краси людського тіла й багато чого вибачали тим, хто був нею наділений.

Згідно з давньогрецьким етикетом постать чоловіка має випромінювати силу. Він має бути високим на зріст і плечистим. Не кожен підняв би щит, викуваний для Ахілла, а спис Гектора завдовжки сягав одинадцять ліктів. Лицар мав бути вправним атлетом і гідно перемагати у змаганнях. Ці вміння правили за взірець і були відмітною соціальною ознакою, бо набуття їх вимагало чимало вільного часу. Чудово це описав Гомер в "Одіссеї". Одіссей підняв лук і звичним рухом легко напнув слухняну тятиву:

Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний. Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку. Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий.

З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення. Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала Скраю стола -- усі інші в місткому були сагайдаку Сховані, -- їх на собі ахеї ті мали зазнати. Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка Не зачепив у сокирах, всі їх стрілою прошивши...

(Переклад українською Бориса Тена)

Лицар вирізнявся з-поміж поспільства гарною мовою й поштивістю, причому ці якості впродовж століть слугували ознаками культури й належності до вищих верств суспільства. Чемна людина не силкувалася будь-що опинитися в центрі уваги, поводилася стримано, як, приміром, Одіссей. Гречність господарів виявлялася в їхній тактовній поведінці. Вони не дошкуляли гостеві розпитуванням, а очікували, поки він після пристойного частування сам розповість про себе стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Можна додати також, що в суспільстві, де лицар виборював своє становище зі зброєю в руках, хоробрість вважалася найнеобхіднішою чеснотою, а звинувачення в боягузтві -- найгіршою образою. Характер гомерівського героя визначали головно турбота про честь, прагнення слави і відзнаки.

Антична людина була напрочуд чутливою до вшанування, втім, міра їх мала відповідати здобутим заслугам. У книжці "Досконалий грек і римлянин" ішлося: "Весь соціальний лад гомерівської шляхти грунтований на вшануванні один одного". Шляхетне походження зумовлювало прагнення слави, тож батьки жадали від своїх синів, щоб вони в усьому дотримувалися етикету доброчесності й будь-що уникали того, аби виглядати безглуздо.

Гомерівський воїн згідно з вимогами етикету мав бути щедрим, а обовгязок хазяїна -- щиро прийняти гостя, тобто виявляти гостинність. Вважалося, що тільки чотири заняття не здатні скривдити людей, піднесених на вершину суспільства: влада, релігія, війна і спорт. Люди, вразливі до образ і щомиті готові обстоювати справедливість, найчастіше вдавалися до двобою мечем або ж хапалися за лук і стріли.

У розвгязанні конфліктних ситуацій та суперництва бій був важливою складовою життя давніх греків і зазвичай відбувався за певними правилами. Результат битви часто-густо вирішував двобій найсильніших рицарів із ворожих станів. Двобій міг припинитися після повідомлення суперникові своєї генеалогії, і нерідко траплялося так, що ворожнечі було покладено край у разі, якщо сторони дізнавалися про давню дружбу своїх предків.

Двобій міг припинитися також з ініціативи того, хто викликав супротивника на дуель. На прощання суперники дарували один одному подарунки, а присягаючись у дружбі, навіть обмінювалися обладунком. Публічна сутичка поціновувалася вище, ніж військова хитрість. Переможець мав право зняти обладунок з переможеного, а його тіло кинути собакам чи хижим птахам. Давні греки вірили, що без поховання убитий не зможе переплисти річку Стікс і знайти спочинок у світі мертвих.

До неодмінних правил військового етикету належало оголошення перемиргя для збирання тіл полеглих на бойовищі та поховання їх. Гостро засуджувалося порушення укладених під присягою угод. Лук вважався менш почесною зброєю, ніж меч, утім перемогу виборювали будь-чим, ба й навіть камінням.

Приводом до війни могли слугувати особиста помста, обурення проти клятвопорушників, невдячність. Так виникло поняття обовгязку, честі, сили і значення їх як засад справедливості. Невдячність заслуговувала осуду так само, як ситуація, коли товарища кидали напризволяще, не надавши йому потрібної допомоги.

Правила давньогрецького етикету, продиктовані міркуваннями взаємоповаги і співчуття, вимагали:"... помилуй того, хто скорився і благає пощади; шануй посла; дотримуй перемиргя; не заважай похованню мертвих і втримайся від вихвалянь над трупом ворога...".

Збереження життя ворогові могло, щоправда, диктуватися бажанням одержати за нього викуп. Крім того, якщо обовгязок і честь -- найвище благо, то добровільне приниження -- величезна жертва, яку не можна не поважати. От чому заборонялося завдавати ударів супротивнику, котрий скорився: "Не зглянутися на ворога, який склав зброю і благає пощади, -- підступне убивство".

Сервірування й етикет стола у Давній Греції були вельми простими. На сніданок згїдали кілька скибок хліба, змоченого вином. Обід був головним у денному раціоні, тож під час обіду всі сиділи за столом. їжа складалася з каші, звареної переважно з очищених зерен пшениці або ячменя, страв із зелені, маслин і дуже малої кількості мгяса. В античній Греції не знали жодних столових приборів і їжу брали руками зі спільного посуду. По обіді слуги поливали гостям воду на руки над невеличким тазом.

Згодом на етикет стола у Давній Греції суттєво вплинуло сицилійське й малоазійське кулінарне мистецтво. Певною мірою були запозичені й застільні звичаї перського і лідійського царських дворів. Приміром, головне застілля почали призначати на пізнішу пообідню або вечірню пору, ввійшли в моду також застелені покривалами бенкетні ложа, заввишки майже такі самі, як і рівень обіднього столу. На кожному з таких лож улаштовувалися по двоє чоловіків; натомість жінки і діти, як і раніше, сиділи за столами.

Жодних складних правил етикету за столом тоді не знали. Гарним тоном вважалося черпати супи чи соуси скибкою виїденого хліба або просто однією ложкою. Після їжі очищали руки хлібом або духмяною глиною.

Після страв бралися за вино. Ці симпозії, як називали такі учти, мали насамперед культовий характер (їх влаштовували на честь бога Діоніса) із відчутним еротичним компонентом. Вони супроводжувалися філософськими бесідами й дискусіями. За пізніших елліністичних часів симпозії остаточно перетворилися на шалені оргії.

У Давній Греції розрізняли два типи людських культур -- "культуру сорому" і "культуру провини", що мають протилежні критерії оцінювання поведінки людини.

У "культурі сорому" такі оцінки мають зовнішній характер -- схвалення при осудженні, наслідування кращих і суперництво.

У "культурі провини" на перший план виходить внутрішня система цінностей -- "суд сумління".

Якщо, приміром, почуття внутрішньої гріховності, притаманне християнству, не було властиве грекам, проте їм були найвищою мірою властиві почуття сорому перед співгромадянами, побоювання привселюдно пошитися в дурні. Ці найважливіші мотиви багато в чому визначали поведінку давнього грека в суспільстві.

З іншого боку, античній людині було властиве прагнення передувати, тобто стати найкращою серед багатьох. Бажання бути кращим не обмежувалося цариною військової доблесті, воно стосувалося першості й у спорті (перегони на колісницях, боротьба, кулачний бій, біг, стрільба з лука, метання диска і списа). Перші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери і відтоді кілька століть поспіль регулярно проводилися щочотири роки.

VII--VI століття до нашої ери були добою загострення соціальної боротьби грецьких полісів (міст) за рівність перед законом, за свободу слова.

Справжньою "школою для Еллади" стали Афіни. Гіппократ у своїх творах писав про численні фізичні й духовні особливості людей. Раннє дитинство хлопчики й дівчатка проводили разом, під наглядом жінок. Починаючи з шестирічного віку хлопчик відвідував уроки приватних учителів (такі сценки можна побачити на червонолакових вазах, що збереглися до наших днів) у супроводі педагога (грецьке "педагог"Перекладається українською як Той, хто супроводжує дитину). Навчальним посібником для дітей слугували тексти Гомера, а за приладдя правили воскові дощечки. По закінченні гімназії юнаків забирали на дворічну службу до війська.

В оселі для жінки було відведено спеціальне приміщення. На вулицю жінка із шляхетної родини виходила винятково у супроводі рабині або служниць. А втім, не слід вважати, що одружена афінська жінка була безправною перед чоловіком. У царині своїх обовгязків дружина мала вирішальний голос. До речі, Ксантіпа, дружина Сократа, сварила й навіть била свого чоловіка за те, що він не приносив додому грошей, марнуючи час у бесідах.

Своєрідне місце в житті Афін посідали гетери. Вони мали неабияку свободу і незалежність, досягали такого рівня культури й освіченості, який був недоступний замужнім жінкам, до того ж вони нерідко заслуговували на повагу найрозумніших людей того часу. Гетер можна порівнювати з японськими гейшами. Дві давні культури -- японська і грецька -- розвивалися паралельно. Так, наприклад, культ краси природи в японців і культ краси людського тіла у греків виник майже одночасно.

Церемонія відрядження послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член такого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.

У республіканському Давньому Римі для організації прийому іноземних посланців навіть заснували спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський сенат приймав іноземних послів на своєму урочистому засіданні й призначав для переговорів із ними спеціальну комісію. Перед відгїздом послам підносили подарунки, зазвичай це були різноманітні коштовності.

Мірою зміцнення монархічних засад правління у Давньому Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до трагічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були рабами придворного етикету.

Відомий німецький письменник Л. Фейхтвангер описує найжорстокіші вимоги придворного етикету, за якими римський імператор має "вмирати стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтримують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".

Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостинності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво любити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й захоплення напоями.

У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими надмірностями, бенкети та оргії. Заможні римляни у своїх паланкінах пересувалися від однієї учти до іншої.

За давньоримським етикетом, за трапезним столом зазвичай розміщалися девгять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподібно навколо овального столу, й на них лежали гості, спираючись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полоскальницях і витирали серветками.

До цього часу належить найдавніша із відомих нам кулінарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонструвати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через застосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.

Письмові угоди в Єгипті та Месопотамії у III столітті до нашої ери, що фіксують зародки правил етикету в міжнародному спілкуванні, становлять особливу частину -- дипломатичний протокол. У протокольних церемоніях давнини знайшли відображення численні форми міжнародної чемності.

При царському дворі Єгипту згявився літературний твір і "Повчання Ахтая" або "Настановлення Дуау, сина Ахтона, своєму синові Піопі". Серед інших етикетних правил там міститься таке зауваження: "Посланець (гонець), вирушаючи до чужої країни, складає заповіт на користь дітей через побоювання левів та азіатів.... Коли він іде, тримає цеглину за паском". "Цеглина за паском" -- це справжнісінька глиняна клинописна табличка із повноваженнями посланця. До речі, в період походів Тутмоса III дипломатичним листуванням завідувала особлива канцелярія з іноземних справ.

Особливий інтерес становлять дослідження, проведені наприкінці XIX століття, завдяки котрим вдалося згясувати, зокрема, що першу в світі письмову угоду було укладено між єгипетським фараоном Рамзесом II і королем хетів Хаттушилем III у 1278 році до нашої ери. Причому для достеменності документа, викарбованого на срібній платівці, король хетів зобразив себе сидячи поряд із Богом вітрів, а на зворотному боці -- королеву поряд із Богинею сонця.

Рамзес II прийняв умови миру й на знак порозуміння теж надіслав королеві хетів викувану срібну платівку з аналогічними зображеннями й з написаним на ній текстом угоди. Обидва послання були скріплені державними печатками та підписами.

Стародавні єгиптяни та інші народи Сходу вели усні й письмові переговори, виряджали і приймали послів, оголошували війни й укладали перемиргя, проводили кордони, обмінювалися вояками. Ці міжнародні дії здійснювалися згідно із встановленими нормами, правилами, традиціями етикету, в урочистій обстановці й освячувалися, як правило "божественними силами".

У Стародавньому Єгипті (у 2000 році до Різдва Христова) чи не найпопулярнішим рукописом була збірка корисних порад "Повчання Кочемні", де у вигляді рекомендацій батька синам пояснювалася необхідність практично навчати молодих людей правил пристойності й зразкової публічної поведінки.

Давні єгиптяни користувалися столовими приборами, вміли їсти красиво й безшумно. Така поведінка розцінювалася як неабияка чеснота й обовгязковий елемент загальної культури людини. На стіл подавали до десяти різновидів мгяса, гусаків, качок, перепелят і голубів, а ще близько 16 різноманітних виробів з тіста, 6 сортів вин (пальмове, фінікове, медове тощо), 4 різновиди пива та 11 різновидів плодів і фруктів. Примітно, що вже тоді зважали на гармонію страв і напоїв.

Під час святкового бенкету сиділи на яскравих строкатих подушках на внутрішньому подвіргї будинку, навколо басейну. На відміну від інших народів, в учтах брали участь жінки, котрі згявлялися у важких золотих прикрасах, із підведеними очима, духмяні від парфумів. Блюда зі стравами подавали служниці у віночках із квітів на голові, а для розваги гостей музики, акробатки, танцівниці, флейтистки у святковому вбранні демонстрували своє мистецтво. Такі пишні бенкети, ясна річ, були привілеєм заможних.

У Месопотамії королі та принци влаштовували по два бенкети на добу. Жінок на них не допускали. Гості влаштовувалися на підлозі, вкритій циновками і подушками. Посередині на спеціальній підставці встановлювали мідну плиту, на ній розставляли страви. Пізніше тут увійшло у моду так зване лежання за столами, залюбки запозичене у давніх греків.

Етикет стародавнього світу: Греція, Рим, Єгипет - Виникнення, розвиток і поширення етикету

Похожие статьи