Екологічна безпека у складі національної безпеки держави - Оцінка стану екологічної безпеки

Дослідження екологічної безпеки у складі національної безпеки держави мають певну історію та істотні здобутки. Початок досліджень припадає на середину 90-х років минулого століття, коли усвідомлення незалежності держави потребувало методологічного і методичного забезпечення формування політики національної безпеки, вивчення засад національної безпеки як системного багатокомпонентного явища й однієї з фундаментальних основ державотворення. Тому розгляд екологічної безпеки в сучасних реаліях формування національної стратегії і врівноваженої політики вбачається актуальним науковим завданням, на розв'язання якого і спрямована пропонована стаття.

Особливе значення дослідження екологічної безпеки в системі національної безпеки пов'язано з аналізом, попередженням та прогнозуванням надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру (НС), що характеризуються постійним збільшенням матеріальних збитків і соціальних втрат. Означені проблеми грунтовно розглядали багато вчених, але найбільше вдалося розкрити сутність проблеми А. Б. Качинському [2], Г. А. Хмілю [2], Б. Г. Бурдіяну [3]. Адже наприкінці ХХ століття людство втрачало в результаті аварій і катастроф 5-10% сукупного валового продукту, тоді як його щорічний приріст становив лише 2-3%.

Нині змінюється характер НС, небезпеки і загрози стають тісніш взаємопов'язаними, дослідження їх дедалі більше переходить у міждисциплінарну площину.

Ризик природних катастроф збільшується за рахунок антропогенної діяльності, яка є першопричиною багатьох природних НС, що мали місце останнім часом. Так, катастрофічні повені у Закарпатті, зсуви у місцях видобування корисних копалин і місцях високої урбанізації (наприклад, у Росії небезпека зсувів спостерігається у 725 містах), феномен техногенної сейсмічності у багатьох країнах (найбільша аналогічна НС сталася ще 1939 року на р. Гувер, штат Колорадо, коли техногенна сейсмічність досягла значення магнітуди 5,0 за шкалою Ріхтера) - все це прямо чи опосередковано пов'язано з господарською діяльністю людини. Як бачимо, екологічна безпека є проблемою транснаціональною і не може бути ефективно вирішена зусиллями лише однієї держави. Отже, посилюється роль міжнародного співробітництва у цій сфері.

Останніми роками зростають масштаби НС, частіше виникають надзвичайні ситуації на спеціальних об'єктах - атомної енергетики, військово-промислового комплексу, хімічної та нафтохімічної галузі тощо. Значні загрози можуть виникнути і внаслідок зберігання потенційно небезпечних речовин, матеріалів, тимчасово законсервованих виробництв і технологій. З'явилися й нові, нетрадиційні види небезпек - в інформаційній та медико-біологічній сферах, загострюється проблема тероризму та релігійного екстремізму тощо.

Посилюється синергічний характер дії НС. Масштаб, тяжкість економічних і соціальних наслідків НС дедалі більшою мірою визначаються не тільки перебігом подій, а й станом суспільства загалом. Системна криза економіки України значно поглибила потенційну ураженість господарських, соціальних об'єктів, знизила рівень захищеності населення і територій. Тому стратегія регіонального та загальнодержавного розвитку має спрямовувати організацію інфраструктури відповідно до новітніх викликів і вимог безпеки життєдіяльності.

Згідно з Законом України "Про основи національної безпеки України" (№964-ІV від 19 червня 2003 р.) національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у таких сферах, як політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо (ст. 5).

Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки України обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасних заходів, адекватних характеру і масштабу загроз цим інтересам, і мають грунтуватися на правових засадах.

Екологічні загрози національній безпеці пов'язані зі значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи; неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій; неконтрольованим ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів; негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності.

Подолання екологічних загроз є складовою економічної політики держави та основним завданням політики екологічної. Субординація політик не має методологічно усталеної парадигми. І це вимагає певного екскурсу до методологічних проблем та засад визначення ролі і місця екологічної безпеки в системі національної безпеки у контексті забезпечення безпеки економічної. Так, перш за все, не можна не погодитись з Б. Губським [4] відносно того, що у стратегічному (глобальному) сенсі економічну безпеку гарантує лише конкурентоспроможна економіка. Водночас держава практичним господарським управлінням переважно вирішує лише локальні завдання і досягає локальних цілей, що становлять повсякденну актуальність, і орієнтує на це всі вектори державної політики.

Екологічна безпека має уможливлюватися саме через реалізацію стратегічних цілей (бо результативність екологічної політики визначається з часом) та потребує постійного державного піклування, передусім на інституційному рівні. Так, для здійснення екологічної політики на державному рівні потрібно достатньо усвідомлювати не лише екологічні проблеми, а й економічну можливість їхнього розв'язання.

Визначати цю економічну спроможність можна лише у контексті певних екологічних загроз та системи фінансування як окремих екологічних заходів, так і структури формування державного бюджету і ВВП країни загалом. Одним з показників, які використовуються міжнародною статистикою, є співвідношення активності держави у царині екологічної політики з певними значеннями розміру ВВП на душу населення на рік. Так, Японія розпочала активне впровадження екологічної політики при досягненні ВВП на душу населення на рівні 1600 дол. США, а Тайвань - 5500 дол., однак це не може слугувати дороговказом для України, бо рівень екологічних загроз і загострення екологічних проблем не допускають затримки у їх вирішенні, а свідомість українського суспільства вже цілком підготовлена до активізації екологічної політики. Це підтверджують дослідження, зокрема, О. Г. Стегнія [5], В. С. Крисаченка, М. І. Хилька, О. М. Яницького та ін [6].

Основою для визнання спроможності до реалізації тієї чи іншої моделі екологічної політики є національний екологічний інтерес або, за А. Качинським і Г. Хміль, "національний інтерес у сфері екологічної безпеки" [7]. Національний інтерес як такий має підпорядковану ієрархічну структуру. По суті, коректніше говорити про національні інтереси, які в сукупності визначають політику держави на всіх рівнях, і про національні інтереси, які визначають екологічну політику зокрема.

Національні інтереси держави, за класифікацією Н. Нижник, Г. Ситника та В. Білоуса[8], розподіляються за різними ознаками на такі:

    * за ступенем важливості для суспільства - життєво важливі, важливі та ін.; * за ступенем стійкості - короткострокові, середньострокові та довгострокові; * за функціональними сферами - політичні, економічні, воєнні та ін.

Національні інтереси можуть бути тимчасовими - виникати і зникати за певних історичних, політичних, соціально-економічних тощо умов або постійними протягом всього періоду існування держави.

За сферами виявлення національні інтереси є внутрішніми і зовнішніми. Внутрішні національні інтереси відображають насамперед життєво важливі потреби існування і розвитку природи, людини, групи, суспільства, держави, а зовнішні - умови їх збереження і розвитку.

Розглянемо у такій систематизації національний екологічний інтерес України. Він має постійний характер з певними особливостями на внутрішніх і зовнішніх векторах прояву. Термін його актуалізації не обмежений, бо має територіальну, а не політичну прив'язку. До того ж, як відомо, є ряд глобальних (або регіональних) екологічних проблем, розв'язання яких потребує спільних дій та екологічних зобов'язань багатьох країн, в тому числі й України.

Зовнішній вектор прояву - це, зокрема, збереження біорізноманіття, зниження ризику виникнення НС та оперативна ліквідація наслідків у разі виникнення НС, а також проблематика ЧАЕС. Внутрішній вектор обумовлений системою заходів зі збереження екологічної безпеки на рівні постійного моніторингу. Означені вектори тісно пов'язані між собою, внутрішній вектор та внутрішня політика щодо екологічної безпеки є визначальними у результативності й ефективності зовнішніх впливів. Однак доцільно зазначити, що сучасна держава не спроможна долати самостійно наслідки найбільших природних і техногенних катастроф, і Чорнобильська катастрофа є тому підтвердженням. Каскад техногенних катастроф у слабо керованому суспільстві, природно, викликає занепокоєння світової спільноти, зокрема сусідів. Сучасна політика демонструє нам, що занепокоєння з приводу нестабільного і небезпечного державного утворення викликає будь-який зовнішній вплив на керівництво країни, аж до воєнного. Отже, легко спрогнозувати, що у разі виникнення реальних небезпек на об'єктах підвищеного техногенного ризику та неспроможності держави долати ці небезпеки міжнародні структури й держави можуть встановити власний контроль за рівнем безпеки на відповідних об'єктах, а це межує з втратою політичного суверенітету.

За ступенем стійкості це інтерес довгостроковий, адже актуальність його не зменшиться попри всі намагання підвищити ефективність екологічної політики. Бо, по-перше, потреби суспільства у безпечному довкіллі зростатимуть, а по-друге, кожна "перемога" над рівнем забруднення чи нераціональним використанням природно-ресурсного потенціалу забезпечується зростанням екологічних витрат, а ресурс завжди буде обмеженим.

За функціональними сферами екологічний інтерес відповідає політичним, економічним, соціальним і навіть воєнним сферам прояву. Останнє, до речі, пов'язано з утилізацією застарілого озброєння, використанням екологічно небезпечних речовин і технологій в оборонних цілях тощо.

Таким чином, національний екологічний інтерес є фундаментальною цінністю суспільства, і піднесення його значення сприятиме поступальному розвиткові держави. Реалізація національного екологічного інтересу спирається на поєднання інтересів регіону, міста, об'єкта з інтересами держави та виконанням державою конституційних зобов'язань і міжнародних угод. Національний екологічний інтерес забезпечується державними інституціями і державною політикою органічної єдності гуманітарного, технологічного, соціально-економічного розвитку, політичної стабільності й піднесення добробуту населення. Фактично всім тим, що "звертає суспільство до загальнолюдських цінностей, соціального захисту і гуманітарних пріоритетів".

Особливістю реалізації національного екологічного інтересу і екологічної безпеки загалом є чинник трансформації пострадянського суспільства та прагнення інтеграції до світової спільноти. Рівень уваги до екологічних проблем чітко кореспондується з реальним вибором зовнішньої стратегії України, з визначенням у багатовекторності основних пріоритетів, напрямів розвитку.

Стосовно специфіки формування екологічної політики за умов трансформаційних процесів в економіці є ще багато невизначеного. Так, нечітко сформульовано функції держави на етапі трансформації економіки через нечіткість (особливо для еколого-економічних досліджень) поняття трансформації взагалі та стосовно конкретного суспільства зокрема. Невизначеною залишається сутність еколого-економічних трансформацій сучасного українського суспільства, попри численні публікації з еколого-економічних розробок та дисертаційні дослідження з економічної теорії та економіки природокористування.

На особливу увагу заслуговує вплив засобів масових комунікацій на усвідомлення й актуалізацію того чи іншого національного інтересу. Дослідження відомого філософів довели, що часто засоби масової інформації формують штучні уявлення про потреби й суспільні інтереси, які грунтуються суто на комерційних зисках певних компаній. Тому державне піклування за дотриманням національних інтересів та формування в суспільстві адекватного сприйняття національних пріоритетів є безперечною прерогативою держави. В суспільстві, що тільки формується й не має чіткої ідентифікації, можливо підвищити значення і цінність екологічних пріоритетів розвитку, сформувати екологічну соціальну потребу на рівні національного інтересу.

При визначенні місця екологічної безпеки в системі національної безпеки держави (вищий рівень національного інтересу) важливий аспект цього методологічного завдання полягає у вивченні стратегічного планування екологічної політики та визначенні особливостей формування відповідних прогнозованих стратегій як складової цілісної системи всебічного гарантування національної безпеки держави на середню та віддалену перспективу.

Які ж принципи доцільно покласти в основу стратегічного планування політики екологічної безпеки? Це, по-перше, принцип політичних пріоритетів екологічної діяльності (за аналогією із загальним принципом стратегічного планування, який формулюється як принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики"). Попри те, що справді політика є концентрованим вираженням економіки, коли йдеться про екологічну політику, розуміємо, що політична воля може забезпечити широкий поступ екологічних ініціатив. Політична воля не є прерогативою суто держави, але держава об'єктивно формує простір для вираження цієї волі, її концентрації та застосування. Це означає, що саме з політичних міркувань держава може дійсно розпочати активну природоохоронну діяльність або імітувати її. Так, у суспільстві можна акцентувати зусилля суб'єктів господарювання на раціональному природокористуванні (досвід Канади, Німеччини, Швеції) чи не зважати на існування механізмів нераціонального використання (або й розкрадання) природних ресурсів (досвід багатьох країн Західної та Центральної Африки, Радянського Союзу середини ХХ століття тощо). Якщо держава на міжнародному рівні всіляко підтримує міжнародні екологічні ініціативи, а в себе ставить під загрозу існування природних резерватів вищого рівня охорони (як-то в Україні - дискусія щодо Дунайського біосферного заповідника у зв'язку з планами створення каналу "Дунай - Чорне море"), демонструється неготовність певних владних кіл (чи державної влади загалом) до сприйняття власного екологічного інтересу і суті зовнішнього вектора його прояву на рівні послідовного впровадження політики екологічної безпеки.

За наявності в державі розвинутих демократичних інститутів можлива й політична ініціатива "знизу", спроможна формувати рішення "зверху" з екологічних питань, а за відсутності таких інститутів - саботаж на місцях виконання рішень влади.

Другий принцип стратегічного планування політики екологічної безпеки - принцип збалансування та взаємного доповнення національних та регіональних пріоритетів у розробці та впровадженні екологічної політики. Цей принцип реалізується системою державних замовлень на здійснення та впровадження екологічної політики та формування пріоритетів регіонального рівня через можливості залучити фінансування природоохоронних проектів на місцевому (обласному, районному, міському) рівні. Цей принцип є похідним від принципів регіональної політики вирівнювання, а саме - принципу системної збалансованості з урахуванням усіх видів державної підтримки регіону та гранично допустимої локалізації. Прикладом може слугувати система державних субсидій і трансфертів, що спрямовуються на заходи з екологічної безпеки чи надання податкових або нефінансових пільг при залученні місцевих ресурсів на реалізацію проектів з підвищення екологічної безпеки.

Третім можна вважати принцип науково-технічного обгрунтування стратегічного планування політики екологічної безпеки, який реалізується з підвищенням рівня науково-технічних та дослідно-конструкторських робіт екологічного спрямування. Обов'язковим має бути постійний науково-технічний супровід проектів з екологічної безпеки. Кінцевий рівень реалізації цього принципу у практичній площині визначається відповідністю прийнятих рішень до рекомендацій науково-технічних фахівців та науковців. Так, кожна державна соціально-економічна програма вимагає ретельного наукового обгрунтування та створення умов для постійного моніторингу її реалізації. Це, зокрема, відбито у настановах до Стратегічної оцінки навколишнього середовища (SEA), що використовується країнами Євросоюзу, США та Канади. Для України моніторинг державних програм у процесі їх виконання та після реалізації є нагальним та актуальним завданням інституційного рівня.

Четвертий принцип стратегічного планування політики екологічної безпеки - принцип громадського контролю. Він реалізується у залученні громадських активістів (через неприбуткові організації, ініціативні групи, окремих небайдужих громадян) та системи громадського почину до процесу планування, прийняття рішень та дій у сфері екологічної безпеки. Практично це може виявитися у створенні громадських рад та приймалень при регіональних відділеннях Мінекоресурсів, проведенні відкритих слухань, конференцій, семінарів, поширенні інформації з екологічних питань через ЗМІ тощо. Так, у Першій всеукраїнський конференції екологічної громадськості (грудень 2000 р.) брали участь представники понад 150 неурядових екологічних організацій, де критичний діалог між владою та громадськими активістами набув продуктивної конкретики, рішення та рекомендації конференції стосувались як загальних, так і локальних проблем поліпшення стану довкілля. Через два роки, на Національній конференції зі сталого розвитку (листопад 2002 р.) цей діалог став ще конструктивнішим та продемонстрував відчутний вплив громадських організацій на діяльність влади у сфері екологічної політики. Представники тридцяти восьми громадських організацій складають Громадську раду при Мінекоресурсів України.

Узагальнюючи вищенаведене, слід зазначити, що:

    * екологічна безпека є органічною складовою національної безпеки держави, що відбито в офіційних документах та підтверджується логікою розвитку держави та суспільства і має забезпечуватися виваженою й ефективною державною політикою всіх рівнів; * екологічна безпека як складова державної політики має внутрішню структуру, методологію та методику вивчення, певні умови реалізації - нормативно-правове забезпечення формування і впровадження політики екологічної безпеки та стратегічне планування; * стратегічне планування політики екологічної безпеки, на думку автора, має спиратися на принципи: політичних пріоритетів екологічної діяльності, збалансування та взаємного доповнення національних та регіональних пріоритетів, науково-технічного обгрунтування стратегічного планування, громадського контролю, що визначають ефективність стратегічного планування у цій сфері та перспективності екологічної політики держави загалом.

Діяльність щодо забезпечення екологічної безпеки як складової державної політики та об'єкта стратегічного планування є вагомим важелем сприяння демократизації суспільства та інтеграції держави до європейських структур.

Аналізуючи вище сказане, ми можемо зробити дуже важливі висновки щодо екологічної дійсності нашої Держави, виявити чинники та особливості життєдіяльності та природокористування.

"Базовими" недоліками України на сучасному етапі е складні, багатогранні фактори, які здійснюють комплексний, тотальний вплив на всі галузі економіки, діють у різних сферах, на різних рівнях господарювання, і тому вони потребують особливої уваги, особливих рішень, тобто системного розв'язку з боку Держави. Цими факторами є:

Макроекономічна політика, яка примушує суб'єктів господарювання до екстенсивного використовування природних ресурсів;

Інвестиційна політика, яка орієнтована на розвиток ресурсномістких секторів економіки;

Помилкова секторальна політика (паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство, лісове господарство та інше);

Нестабільне законодавство;

Відсутність прав власності на природні ресурси;

Відсутність еколого-збалансованної довгострокової економічної стратегії;

На регіональному і локальному рівнях недолік прямого та не прямого ефекту від охорони довкілля (економічного й соціального), "глобальних прибутків ";

Інфляція, економічна криза й нестабільність економіки заважають здійсненню довготривалих проектів, к числу яких відноситься більшість екологічних проектів;

Природно-ресурсні властивості експорту;

Існування дійсно великого стимулу до отримання значних й швидких прибутків від продажу природних ресурсів (ліс, руди);

Відсутність екологічного мислення, екологічної свідомості.

Для розв'язання цих питань 12 травня 1997 року Кабінет Міністрів України постановою №439 затвердив Концепцію (стратегію) збереження біологічного різноманіття України, для втілення якої розробляється Національна програма дій на 1998-2015 роки. Основними завданнями діяльності в цій сфері є: збереження, покращання стану та відновлення природних і порушених екосистем, середовищ існування окремих біологічних видів та компонентів ландшафтів; сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів; мінімізація прямого та непрямого негативного впливу на екосистеми, їх компоненти та комплекси; підвищення рівня інформованості населення з питань біологічного різноманіття, а також активізація участі громадян у діяльності щодо його збереження; посилення відповідальності підприємств, організацій, установ і громадян, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан довкілля, за збереження біологічного різноманіття.

У зазначених цілях передбачається застосовувати і розвивати відповідні правові, фінансові, організаційні, науково-методичні та інформаційно-освітні засоби. При цьому основними напрямами діяльності щодо збереження біологічного різноманіття є: досягнення економо-екологічної збалансованості, структурна перебудова економіки, удосконалення законодавства та культури природокористування, збереження та поновлення екосистем, а саме:

Збереження та відновлення прибережно-морських та морських, річкових і заплавних, озерних та болотних, лучних і степових, лісових та гірських екосистем; збереження видів та популяцій; екологічне оздоровлення урболандшафтів та інших територій інтенсивного ведення господарської діяльності; екологізація агроландшафтів та агротехнологій, методів діяльності в лісовому, рибному, мисливському, водному та земельному господарствах; створення національної екологічної мережі (системи "зелених" коридорів) як складової частини європейської екологічної мережі.

Фінансовими ресурсами для програми будуть кошти від плати за використання природних ресурсів, кошти підприємств, установ та організацій, державний бюджет України, місцеві бюджетні фонди, міжнародні програми та інші джерела. Організаційною основою щодо реалізації Концепції та виконання заходів, планів дій є система органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, інші міністерства і відомства, діяльність яких пов'язана з охороною та використанням природних ресурсів. Розгалужена мережа наукових установ, природних і біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, факультетів і кафедр екологічного профілю в навчальних закладах та школи формують наукові та освітні передумови втілення програми.

Виконання намічених заходів дасть можливість зупинити руйнівну тенденцію до знищення живої компоненти довкілля і сприятиме практичному втіленню засад збалансованого розвитку та невиснажливого природокористування, а також реформування економічної системи і перехід до ринку повинен не тільки підвищити ефективність національної економіки, а й сприяти ліквідації субсидій на використання таких природних ресурсів як енергія, корисні копалини і вода та поліпшенню стану довкілля завдяки застосуванню жорстких заходів щодо відповідальності за масове нераціональне використання природних ресурсів.

Для врахування екологічних вимог у ході розгортання приватизаційних процесів дедалі більшого значення повинен набувати екологічний аудит. Впровадження екологічного аудиту в практику сприятиме одержанню основних даних про несприятливі з точки зору

Екології підприємства для приватизаційної діяльності, визначенню завдань у короткотерміновий період. Вдосконалення діючого економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності та формування стабільних джерел фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до ринкових відносин має стати органічною складовою системи управління і регулювання економіки, стимулювати охорону і відтворення природно-ресурсного потенціалу країни шляхом створення відповідних економічних умов (інвестиційних, податкових, кредитних тощо).

Система фінансування природоохоронних заходів в умовах переходу до ринкової економіки формується на основі таких головних джерел:

Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

Бюджету Автономної Республіки Крим;

Фондів охорони навколишнього природного середовища всіх рівнів;

Власних коштів підприємств;

Іноземних надходжень та інвестицій;

Інших позабюджетних коштів.

Для забезпечення стабільного надходження коштів для здійснення природоохоронних заходів пріоритетне значення має надаватися розвиткові економічного механізму природокористування. Головними складовими елементами економічного механізму

Природокористування мають бути:

Плата за спеціальне використання природних ресурсів;

Плата за забруднення навколишнього природного середовища та інші види шкідливого впливу на довкілля;

Система фінансування і кредитування природоохоронних заходів (державний і місцеві бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти підприємств, іноземні надходження та інвестиції тощо);

Екологізація податкової і цінової систем;

Підтримка становлення і розвитку екоіндустрії.

Залученню іноземних інвестицій для здійснення природоохоронних програм та проектів в Україні повинно сприяти:

Активна інтеграція України в європейські та світові природоохоронні процеси;

Формування сприятливих умов та ефективної системи залучення іноземних інвестицій як в економіку України в цілому, так і в охорону довкілля та використання природних ресурсів.

Похожие статьи




Екологічна безпека у складі національної безпеки держави - Оцінка стану екологічної безпеки

Предыдущая | Следующая