Проблеми легітимності влади - Механізми застосування розподілу та передачі влади

Передача влада легітимність панування

Функціонування політичної влади здійснюються на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete - Верховна влада) -- державний, народний і національний.

Державний суверенітет -- це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенствО (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (с постійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування..

Національний суверенітет Можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Принцип легітимності політичної, влади (лат. Legirimus - Законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність -- це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття "легітимність влади" (суспільне визнання її законності) та "Легальність влади" (її правове закріплення). Спочатку, термін "легітимність" дійсно мав дещо інше значення -- він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям "легальність" (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від "легальності" (лат. legalis -- законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються -- так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три типи легітимності влади - Традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційна легітимність (лат. tradition -- звичка) - це такий тип легітимності політичної влади, джерелом якого виступає звичай, звичка підкорятися владі, віра в і рушність існуючих порядків. Традиційне панування характерне, зокрема, для монархічних держав.

Джерелом харизматної легітимності (гр. charisma - Божий дар) виступає віра у виняткові (або навіть надприродні) якості лідера. Харизматичному типу панування внутрішньо властива революційність -- він пориває зі звичкою та авторитетом традиційної влади. Саме тому харизматична легітимність виникає, як правило, у смутні часи, епоху революційних змін, і саме тому вона виявляється вкрай ненадійною. Її недовговічна могутність нерідко підкріплюється штучно -- шляхом надмірного піднесення особистості вождя, що призводить до так званого культу особистості (лат. cultus -- поклоніння) -- прижиттєвому звеличуванню, перебільшенню внеску лідера держави або партії в державне й суспільне життя країни (культ особистості Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та ін.).

Раціонально-правова легітимність (лат. rationalis -- розумний) -- третій тип легітимності політичної влади, заснований на вірі в юридично закріплену правильність цілей панування й засобів його здійснення. Основним мотивом для підкорення тут виступає раціональний фактор -- інтерес, визнання влади, сформованої на основі закріплених законодавством правил і процедур. У такій державі підкоряються не традиціям і сталому порядку, не особистості лідера, керівника, а законам, в межах яких обираються та діють представники влади. Дана форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.

Описані М. Вебером традиційний, харизматичний і раціонально-правовий типи легітимності є "ідеальними типами", які в реальному політичному житті в чистому вигляді не зустрічаються. У тій чи іншій політичній системі завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності.

Від ступеня підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Криза легітимності, тобто втрата довіри широких мас до існуючої влади, неминуче відбивається на її здатності відповідати на вимоги, що постають перед суспільством і державою. Тому навіть самі жорсткі автократичні режими, що здійснюють свою владу за допомогою насильства, прагнуть будь-якими способами переконати своїх громадян у необхідності підкорення. Так, радянська адміністративно-командна система за допомогою комуністичної ідеології нав'язувала громадянам доктрину так званої "загальнонаціональної держави", відповідно до якої радянська політична система нібито являла собою політичну організацію, влада в якій належить винятково народу.

Низький рівень легітимності може призвести до розвалу політичної організації.

Похожие статьи




Проблеми легітимності влади - Механізми застосування розподілу та передачі влади

Предыдущая | Следующая