ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА КАНАДИ - Політична система Великої Британії та Канади

Канада - країна величезних відстаней і багатих природних ресурсів. Канада стала самоврядним домініоном в 1867 році, зберігаючи зв'язку з британською короною. Економічно і технологічно, нація розвивалася паралельно з США. Канада стикається з політичними проблемами задоволення суспільних потреб у підвищення якості у сфері охорони здоров'я, освіти, соціальних послуг та економічної конкуренції [13].

1. Конституційний устрій. За формою правління Канада - конституційна парламентська монархія. Згідно з Конституційним законом 1982 р. є главою держави Королева (Король) Великобританії, що представляє в Канаді Генерал-губернатор. Його призначає Королева за порадою Прем'єр-міністра. Термін його повноважень - 5 років, але на вимогу голови Уряду він може бути відсторонений від посади і раніше. Генерал-губернатор стверджує законопроекти, скликає нижню палату парламенту і вправі розпустити її до закінчення терміну повноважень, призначає Прем'єр-міністра та вищих посадових осіб. Він вирішує питання зовнішньої політики: ратифікує міжнародні договори, проводить призначення дипломатичних представників. Йому належить право помилування. Однак діяльність Генерал-губернатора носить багато в чому формальний характер, оскільки більшість своїх повноважень він здійснює "за порадою" уряду [3, c. 13].

Законодавча влада належить Королеві в особі Генерал-губернатора і Парламенту. Парламент Канади складається з Палати громад та Сенату. Палата громад складається з 301 депутата і обирається шляхом загальних прямих виборів строком на 5 років. У складі Сенату - 104 особи, що призначаються Генерал-губернатором довічно. Сенатори провінцій представляють інтереси тих, від яких вони призначені. Законом встановлено, що сенатором може бути особа не старше 75 років, яке проживає в провінції не менше 30 років і яка володіє нерухомим майном вартістю як мінімум у 4000 доларів. Палати мають рівні права [13]. Парламент повинен збиратися на сесії не рідше одного разу на рік. Сесія починається в жовтні-листопаді і продовжується до липня-серпня з перервами на канікули. Перше засідання відкривається Генерал-губернатором, який вимовляє тронну промову від імені Королеви. У ній викладаються основні напрямки урядової політики [9].

Повноваження Парламенту достатньо обширні: він видає закони приймає бюджет створює Уряд і контролює його діяльність вирішує питання зовнішньої політики. Законопроекти подаються на розгляд окремими депутатами та Урядом (фінансові законопроекти можуть вноситися тільки Урядом). Для ухвалення того чи іншого законопроекту потрібна проста більшість голосів. Білль, прийнятий одного із палат, передається на розгляд іншого. Після схвалення обома палатами він відсилається на затвердження Генерал-губернатора [12].

Влада Виконавча Королеві належить в особі Генерал-губернатора та здійснюється урядом - Кабінетом Міністрів. До його складу входять Прем'єр-міністр, міністри - глави окремих міністерств і міністри без портфелів. Прем'єр-міністр призначається Генерал-губернатором; їм стає лідер партії, одержала на останніх виборах більшість місць Палаті громад. Він формує Уряд з числа найбільш відомих членів своєю партії. Засідання Кабінету проводяться приблизно раз на тиждень. Фактично Уряд виконує всі функції Генерал-губернатора: від його імені скликає і розпускає Парламент, призначає на вищі державні посади, виробляє основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, керує армією і федеральною поліцією. Воно, крім того, володіє деякими правами Парламенту: може на виконання законів видавати різні розпорядження, що стосуються найважливіших питань державного життя. Уряд володіє виключною прерогативою вносити на розгляд Парламенту фінансові законопроекти і становить переважну частину всіх інших законопроектів. Воно відповідальним перед Парламентом. Якщо Палата громада висловила недовіру уряду, він повинен піти у відставку. Прем'єр-міністр може вимагати відставки будь-якого члена уряду; відставка самого глави Уряду тягне за собою відставки всього Кабінету [11].

Конституція Канади складається з неписаних і письмових актів, звичаїв, судових рішень і традицій, починаючи з 1763; письмова частина конституції складається з Конституційного акту від 29 березня 1867 р., який створив федерацію чотирьох провінціях, та Закону про Конституцію від 17 квітня 1982; кілька поправок до Закону Конституції 1982 року, в минулому в 2011 (2011).

2. Політична культура та соціалізація. Політична культура Канади є в певному сенсі частиною північноамериканської і європейської політичної культури, в якій підкреслюється конституційні закон, свобода віросповідання, особиста свобода і регіональна автономія ці ідеї, що випливають різною мірою від британського загального права та Французької цивільної юридичноі традиції [3, c. 29].

Мир, порядок і хороша влада є заявлені цілі канадського уряду. Ці слова показують багато про історію канадської політичної культури. Існує сильна традиція лояльності, компромісу і толерантності в канадській політичній культурі. Загалом, канадська політика не працює через революційні, швидкі зміни. Замість цього, зміни, як правило, повільні і розроблені на основі компромісу між зацікавленими групами, регіональними консультаціями [13].

Канада також має традицію лібералізму. Індивідуальні права піднялися на перший план політичної і правової значущості для більшості канадців, про що свідчить підтримка хартії прав і свобод, вільної економіки і соціальних ліберальних відношення до гомосексуальності, прав жінок та інших егалітарних рухів. Однак, є й почуття колективної відповідальності в канадській політичній культурі [12].

Канадські ЗМІ - це друковані видання, телебачення, радіо і кіно. У Канаді виходять дві загальнонаціональні щоденні газети - The Globe and Mail і The National Post. Крім того, в провінції Онтаріо публікуються місцеві щоденні або щотижневі газети. Канадська журнальна галузь включає такі загальнонаціональні видання, як щотижневий журнал Maclean's і безліч інших журналів, присвячених бізнесу, моді, музиці, політиці чи спорту.

Громадської організацією мовлення Канади є Канадська мовна корпорація (CanadianBroadcastingCorporation (CBC). СВС забезпечує тілі і радіомовлення на всій території Канади, передаючи національні та регіональні програми англійською та французькою мовами [9].

Національна рада з кінематографії ( NationalFilmBoard (NFB) виробляє фільми і здійснює аудіовізуальні проекти, а також підтримує колекцію канадських фільмів. Продукція NFB демонструється в театрах і по телебаченню, а також доступна для особистого або навчального використання в бібліотеках і магазинах. Крім того, NFB підпорядковується Департаменту канадської спадщини (Department of Canadian Heritage).

3. Артикуляція інтересів та групи інтересів. Інститут лобізму в Канаді має прозорий характер, розгалужену правову базу, сталі форми представництва суспільних інтересів та законні механізми впливу на державні структури. Канада має одну з найбільш широку та чітку нормативно-правову базу в сфері лобізму серед країн світу [11].

Регулювання лобіювання політичних інтересів суспільства в Канаді здійснюється в рамках Закону про реєстрацію лобістів 1988 року (Lobbyists Registration Act) в його редакції від 20 червня 2005 р. (Закон про лобіювання - Lobbying Act). У розвитку цього закону у 1997 році було опубліковано Кодекс поведінки лобістів (Lobbyists' Code of Conduct), який носить рекомендаційний характер, а у 1998 році - Загальне керівництво до реєстрації лобістів (General Guide to Registration).

Основний зміст канадського законодавства полягає в тому, що особи, які отримують грошове винагородження за взаємодію з посадовими особами державних органів влади з метою сприятливого вирішення питань законодавчого, організаційного або фінансового характеру повинні дотримуватися вимог до розкриття інформації. Законодавство передбачає єдину систему реєстрації лобістів, що працюють в інтересах бізнесу або некомерційних організацій [5, c. 20].

У преамбулі Закону про лобіювання відображені його чотири основоположні принципи, на які посилаються і інші документи в сфері лобіювання:

    1) вільний та відкритий доступ до державного управління є важливим аспектом відстоювання суспільних інтересів; 2) лобіювання посадових осіб державних органів влади є легітимною діяльністю; 3) необхідно, щоб члени державних установ та суспільство мали інформацію про осіб, які здійснюють лобіювання; 4) система реєстрації лобістів, що отримують винагороду за свою діяльність, не повинна перешкоджати вільному та відкритому доступу до державної влади [12].

Визначаючи державного посадовця (тих, на кого спрямоване лобіювання), законодавство Канади також визначає й лобістів (тих, хто лобіює). Вони повинні бути зареєстрованими за двома напрямками: за їх функціями та структурою. По-перше, за функціями лобіст - це будь-яка особа, яка намагається вплинути на державного посадовця стосовно урядового рішення. По-друге, законодавство розрізняється між тими, хто лобіює від ім'я клієнта і тими, хто лобіює від ім'я роботодавця. Так, законодавство передбачає наступну класифікацію лобістів: лобісти-консультанти (consultant lobbyist) та "вбудовані лобісти" (in-house lobbyist), які в свою чергу поділяються на корпоративних "вбудованих лобістів" (in-house lobbyist (corporate) та "вбудованих лобістів" організації (in-house lobbyist (organizations) [11].

Лобісти-консультанти визначаються як особи, які за винагородження від ім'я фізичної або юридичної особи (клієнта) зобов'язуються мати контакти з державними посадовцями стосовно зазначених політичних рішень, а також організовувати зустрічі будь-якої особи з державним посадовцем. Лобісти-консультанти повинні не пізніше 10 днів повідомляти орган, що реєструє, про початок своєї лобістської діяльності.

Корпоративні "вбудовані лобісти" - це особи, наймані будь-якою організацією або приватною особою, значну частину (від 20%) обов'язків якої складає спілкування з державними службовцями в інтересах роботодавця стосовно зазначених політичних рішень. Реєстрацію вони мають здійснити протягом двох місяців [5, c. 21-22].

4. Агрегація інтересів: вибори, партії та партійна систем. Палата громад обирається шляхом загального, рівного, прямого і таємного голосування строком на п'ять років. Право голосу мають всі громадяни Канади, що досягли 18 років. Активного виборчого права позбавляються особи, визнані у встановленому порядку божевільними, особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, а також посадові особи, відповідальні за проведення виборів, і судді, призначувані генерал - губернатором. Ценз осілості (12 місяців) поширюється лише на британських підданих, що проживають в Канаді і бажають взяти участь у виборах [12].

Право висувати свої кандидатури дається всім повнолітнім канадським громадянам за винятком осіб, позбавлених активного виборчого права, а також депутатів провінційних і територіальних законодавчих органів, шерифів і в цілому державних службовців. Чиновники можуть висувати свої кандидатури тільки у випадку, якщо на період виборчої кампанії вони беруть відпустку за свій рахунок. При цьому в разі їх обрання вони втрачають державну посаду [13].

У Канаді політичні партії не одержують офіційного визнання у виборчому процесі. Процедура виборів побудована таким чином, що всі кандидати, хто беруть участь в ній, виступають як приватні особи. Кандидатуру повинні підтримати 25 виборців, чиї підписи завіряються свідками. Кандидат зобов'язаний присягнутися в тому, що він погоджується з висуванням своєї кандидатури, і внести заставу в розмірі 200 канадських доларів. Застава покликана звільнити виборчу кампанію від "несерйозних" кандидатів, він повертається кандидату, якщо за нього проголосувало щонайменше 15 % виборців, що взяли участь у голосуванні в даному окрузі [5, c. 24].

Межі виборчих округів визначаються спеціальними "прикордонними комісіями", що створюються парламентом по одній для кожної провінції й обох територій. Вони займаються складанням і уточненням карт за підсумками чергового перепису населення, проведеної кожні 10 років, і повинні гарантувати приблизна рівність всіх округів з виборів до палати громад. При необхідності і за вимогою 10 депутатів питання про межі округів може обговорюватися на засіданнях палати [12].

У Канаді, як і в інших англосаксонських країнах, застосовується мажоритарна виборча система відносної більшості. Обраним вважається той кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожен з його противників окремо, хоча б це становить менше половини. Подібна система результативна, оскільки хтось завжди отримує відносну більшість; в Палаті громад звичайно буває міцна більшість, що забезпечує стабільність уряду. При цьому вона позбавляє представництва малі партії і спотворює відповідність між числом поданих голосів і кількістю мандатів, завойованих тією чи іншою партією.

Вибори в Канаді проводяться по одномандатних виборчих округах [11].

У Канаді існує двопартійна система. Насправді, лише дві партії набирають достатньо голосів, щоб отримати владу. В даний час це Консервативна партія Канади та Ліберальна партія Канади. Проте дві інших партії досить впливові, щоб утворити меншість в уряді і таким чином досягти балансу влади, це Квебекський блок і Нова демократична партія Канади.

Позиції обох партій - лібералів і консерваторів - орієнтовані на підтримку національної єдності, перерозподіл ресурсів від процвітаючих провінцій в периферійні регіони у формі грошових трансфертів та на збереження ініціативної і діяльної "держави загального добробуту" [3, c. 17].

Партійна система в Канаді розділена на 2 гілки. Тільки у "нових демократів" партійне членство на рівні провінції автоматично означає і членство в партії на федеральному рівні. Керівники партії і федерального рівня, і рівня провінцій разом виробляють загальнопартійну ідеологію, при цьому провінційні лідери партії відіграють ключову роль при виборі лідерів федерального рівня. Однак Нова демократична партія на федеральному рівні є, безсумнівно, партією меншини. Основний її вплив зосереджено на рівні провінцій. Партія торі ("консервативна") - це партія, організована на основі конфедеративного принципу, де внутрішньопартійні зв'язки між федеральним рівнем і провінційними партіями виражені досить слабо. Кожна "провінційна партія" самостійно формує власні фінанси, висуває кандидатів, виробляє політичну позицію і, по суті, є автономним інститутом. Для визначення Ліберальної партії найбільше підходить термін "пухка федерація" - тут немає такої явної розбіжності між федеральним і провінційними відділеннями, як у торі, а й унітарний принцип організації, характерний для НДП, також виражений менш явно [9].

Слабкість зв'язків, що існують між федеральним і провінційними відділеннями партії, породжує певний характер представництва в партії, який сприяє формуванню ворожого ставлення до партійного керівництва. Гасла, взяті партією на озброєння, можуть набувати різний зміст на різних рівнях. А виборці в такій ситуації можуть віддати перевагу одній партії для представлення своїх інтересів на федеральному рівні і інший - на рівні провінції, ідентифікувати свої інтереси з політикою однієї партії на провінційному рівні, і з політикою іншого - в контексті федеральної політики [3, c. 28].

Близько 17-33 % канадців ідентифікують себе з різними партіями на федеральному рівні і на рівні провінцій. Змістом політики на рівні провінцій в значній мірі є боротьба за владу з федеральним урядом [13].

Похожие статьи




ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА КАНАДИ - Політична система Великої Британії та Канади

Предыдущая | Следующая