Найвизначніші представники шістдесятників - Дисидентський рух

Шістдесятництво безсумнівно вважається одним з найцікавіших явищ української літератури середини ХХ ст. Розглянемо короткі біографічні дані та основні твори найбільш відомих шістдесятників.

Ліна Костенко - народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навча лася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Московський літературний інститут.

В літературу Ліна Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі "хрущовської відлиги" разом з такими поетами-"шістдесятника ми", як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповіда про сво дитинство, і лише в поезіях проскакують рядки про "балетну школу" замінованого поля та "дитинство, вбите на війні". Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

А ще - на початку 60-х була активна участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Дзюба, Сверстюк, Світличний, Горська, Танюк, Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ - постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам яті Леся Курбаса та Василя Симоненка, поетичні акції біля пам'ятника Шевченкові - одразу потрапили "на олівець" до "компетентних органів". 8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: "Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча, Костенко". Нову поетичну книжку Ліни Костенко "Зоряний інтеграл", яка мала побачити світ 1963 року, було розсипано, така ж доля спіткала через десять років і збірку "Княжа гора": авторка не погодилася поміняти там ані слова.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка "Промін ня землі" вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: "Мандрівка серця" (1961), "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), "Вибране" (1989) тощо. Перу пи сьменниці належить історичний роман у віршах "Маруся Чурай" (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

У 70-ті роки Ліна Костенко потрапила у "чорний список", складений особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році у світ виходить збірка віршів "Над берегами вічної ріки", а через два роки - спеціальною постановою Президії СПУ - історичний роман у віршах "Маруся Чурай", що пролежав без руху шість років. Роман одразу ж став поді ю, восьмитисячний наклад розійшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії "Романи та повісті" (видавництво "Дніпро"), здійснене через три роки. А виконання ці ї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році вилилося в суд над "буржуазными националистками": Костенко і Крюкову звинуватили у спробі "организации националистического восстания". У 1987 році "Марусю Чурай" і збірку "Неповторність" Ліни Костенко було удостоєно Шевченківської премії.

З початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко незмірно зроста. ї "Вибране" 1989 року відразу стала раритетом, її цитують, про неї пишуть книжки. Багато хто з її колег-шістдесятників, скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла "в духовну еміграцію". Свої вчинки вона пояснила двома поетичними рядками: "...і знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм - я в ньому не існую".

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний "період застою": її намагалися не помічати, потім спробували "приручити". Але коли у 2000 році з нагоди сімдесятиліття Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася йти на церемонію вручення. "Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна", - відповіла вона на запрошення.

Своє "затвірництво" Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року, коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. "Я даю йому своє ім'я, як знак того, що я йому вірю, і якщо хтось вірить мені, нехай він повірить і Віктору Андрійовичу", - сказала тоді Ліна Василівна. Але й після виборів вона не проміняла свій робочий стіл на велику політику.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої до лі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадян ськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, твор чими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Книги Л. Костенко "Над берегами вічної ріки" (1977), "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. Перу поетеси належать також збірка поезій "Сад нетанучих скульптур" (1987) та збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987).

Василь Стус (1938 -1985 рр. ) - видатний український поет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. В 1940 сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54 навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання "Обрій". Почав друкуватися з 1959. У 1961 працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 - літературний редактор газети "Социалистический Донбасс". Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР із спеціальності "Теорія літератури". За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів "Круговерть", написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під час прем'єри кінофільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом - на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966-72 - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період життя підготував другу збірку віршів "Зимові дерева", яку, однак, як і збірку "Круговерть", у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета "Веселий цвинтар". Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в "антирадянській агітації й пропаганді" та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи, продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом з прахом О. Тихого і Ю. Литвина перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Після смерті поета в Україні видано збірки "Поезії" (1990), "Вікна в позапростір" (1992), три томи "Творів" (1994-95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади "Не відлюбив свою тривогу ранню...". Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

Отже, розглядаючи творчий спадок шістдесятників, можна визначити Василя Стуса та Ліну Костенко одними з найвидатніших представників дисидентського руху в українській літературі. Обидва письменники брали активну участь в громадському житті країни, вступали до гуртків та організацій, що відкрито боролися за визнання громадянських прав та національних свобод свого народу. Крім того, видатними діячами доби можна назвати також Дмитра Павличка, Івана Світличного, Григіра Тютюнника, Івана Драча та багатьох інших письменник, чий внесок у дисидентський рух є без сумніву значним. Багато з них належали до Української Гельсінської групи - першої сформованої організації українських дисидентів.

Похожие статьи




Найвизначніші представники шістдесятників - Дисидентський рух

Предыдущая | Следующая