Юстиція давнього Риму - Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Виникнення та утвердження легісакційного судового процесу (від лат. legis astsones - "законні дії") в Давньому Римі (Hill ст. до н. е.) стало періодом народження адвокатури. Розгляд справ складався із двох стадій: перша - розгляд справ претором - мала на меті підготувати справу до розгляду, а друга - розгляд по суті. Новий процес означав розгляд справи на основі закону, тобто був урегульований певними нормами та приписами.

Подальші зміни в судочинстві удосконалювали процес та запроваджували відносини судового представництва. Нова форма судочинства сприяла виникненню інституту довірительства та представництва, а згодом і адвокатури.

Проте не слід ототожнювати поняття "адвокатура" і "представництво", які на той час вважалися зовсім різними інститутами. Римське право ясно вказало на цю різницю, окресливши мету представництва. "... Та обставина, - йдеться в інституціях Юстиніана, - що від чужого імені не дозволялось ні позивати, ні відповідати на суді, спричиняла значну незручність, то люди почали судитися через повірених. Бо ж і хворобливість, і вік, і необхідність подорожі та багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто". Введення інституту представництва було значним прогресивним кроком як у здійсненні судочинства, так і в напрямку створення адвокатури. Представником могла бути будь-яка особа, якій вірив довіритель. Від представника не вимагали знання законів.

Незрівнянно ширші вимоги висуваються до адвоката. З розвитком економічних правовідносин, збільшенням кількості законодавчих актів та ускладненням законодавства виникає потреба у фахівцях, які узяли на себе виконання тих чи інших доручень від людей, позбавлених можливості розібратися в заплутаних лабіринтах законів. Так поступово з'являються люди, які обирають таку діяльність своєю професією, - адвокати.

Перше визначення представництва на території Європи дав у І890 р. німецький юрист і вчений Барнау: "Представництво - ведення справ за інших". З цим багато вчених не погоджувались, вважаючи таке трактування занадто широким. До таких належав і Є. В. Васьковський, який у своїй праці "Исследование принципов организации адвокатуры" зазначав: "Справді, що таке представництво по своїй суті? Воно не що інше, як один із приватних видів інституту цивільного права, що носить назву представництва і складається з того, що одна особа (представник, повірений) здійснює будь-які юридичні дії замість другої (тієї, яку представляють, довірителі) причому всі наслідки діяльності першої переходять на другу".

Широка затребуваність інституту довірительства пояснюється життєвою необхідністю доручати у певних випадках здійснення певних юридичних дій тій чи іншій особі в інтересах іншої особи. Він (інститут) дає можливість здійснювати через представників свою юридичну діяльність таким особам, які самі не можуть цього зробити через будь-які природні, юридичні та моральні перешкоди (хвороба, віддаленість місця діяльності, відсутність правочинності, невміння захищати свою справу на суді і т. ін.).

Про високий рівень римської юриспруденції свідчать документи щодо розвитку представницьких функцій загалом і здійснення їх адвокатом зокрема.

Як бачимо, головною метою представництва римляни вважали позбавлення позивача необхідності особистої явки до суду, нерідко дуже обтяжливої для потерпілого чи позивача.

Якщо за основу адвокатури брати модель, що сформувалася в рамках романо-германської правової системи, до якої де-юре належить і Україна, то всі дослідники і достатньо солідні фахові видання погоджуються, що адвокатура у тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, виникла на території Риму часів республіканського періоду десь на межі ІІІ-II ст. до н. е. У всякому разі ми маємо дані про закон Ліцинія, що датується 204 р. до н. е.

Назва професії походить від латинського advokatus (advokare) -"закликаю на допомогу". В цю епоху адвокатура діяла як приватний інститут. В імператорському Римі адвокатура набула становища особливої корпорації при суді з чітким регулюванням умов адвокатської практики, прав та обов'язків адвокатів. Дисциплінарний нагляд здійснювався судом.

Надалі визначення суті терміна "адвокат" поповнюється і трактується по-різному. В. Даль дає таке його визначення: "... правовед, берущий на себя ведение тяжб и защиту подсудимого"; в "Малій радянській енциклопедії" адвокат - це юридичний консультант". У "Словнику іноземних слів" це слово трактується як переклад з латинської advocatus - іншому: "Адвокат [нім. Advokat < лат. advocaras < advocare призывать на помощь; 1) поверенный по судебным делам, защитник на суде; 2) выступающий устно или письменно в защиту чего-либо." У більш пізньому виданні радянських часів - "Юридичному енциклопедичному словнику": "Адвокат (лат. Advocatus от Advoco призываю, приглашаю - закликаю, запрошую)". Як бачимо, навіть на території однієї держави - Радянського Союзу - переклад і тлумачення слова "адвокат" були досить неоднозначними. "Сучасна українська енциклопедія" російською мовою трактує слово адвокат як "... лицо, профессия которого - оказание юридической помощи гражданам и организациям, в том числе, защита их интересов в суде". Але в цілому є достатні підстави відкинути всі сумніви стосовно того, що професія саме з такою назвою набула свого офіційного статусу на території Римської імперії, де основною мовою була латина, і це заняття було пов'язане насамперед із судом, а його суть полягала у наданні допомоги у вигляді консультування та захисту з використанням юридичних знань.

Літературні та документальні джерела свідчать, що у період республіканського Риму особа, яка виконувала адвокатські функції, характеризувалася за певними критеріями, що визначались відповідним менталітетом суспільства. Адвокатом найчастіше була особа, яка володіла знанням законів і була досвідчена у слові. Адвокат не обов'язково був професійним, але існував за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запросили його для надання правової допомоги. Нерідко адвокатами на захист своїх друзів чи знайомих виступали досить знані в Римі люди. І нарешті адвокат діяв лише в інтересах клієнта, тобто особи, що запросила його для ведення справи.

Філософію адвокатської діяльності Давнього Риму можна було б висловити в короткій формулі відомого римського ритора і літератора М. Ф. Квінтіліана (35100 р. н. е.), який вважав, що "кримінальний захисник - це... муж добрий, досвідчений у слові", що відображала ставлення римлян до адвоката як захисника у кримінальній справі, тобто до професії, що набула суспільного і юридичного визнання на території Риму, а потім і Європи.

Цілком природно, що в саме поняття "добрий" римляни вкладали дещо інший смисл, ніж це робимо, скажімо, ми, сучасні єврожителі. Але загалом нинішнє трактування слова "добрий" багато в чому збігається з римським. Історія донесла до нас спогади і міркування таких мислителів Давнього Риму, як Лукрецій, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Апулей та ін., і можна дійти висновку що, в цілому тлумачення поняття "добра" з часів згаданих авторів не дуже змінилось.

Щодо іншої складової визначення Квінтіліана, то воно дає чітке уявлення про те, що успіх адвоката у кримінальному процесі цілком залежав від уміння володіти словом. Саме красномовності і вмінню заволодіти аудиторією надавалося головне, переважне значення у судовому процесі. Судові процеси Давнього Риму з резонансних справ, як правило, збирали велику кількість місцевої аристократії, яка зналася на ораторському мистецтві і могла як слід оцінити вдалий виступ на судовій арені.

Нині аналогічний підхід до оцінки адвокатської майстерності сповідують правові системи, де широко практикується розгляд кримінальних справ судом присяжних. Філософія інституту суду присяжних якраз у тому, що люди" які залучені до здійснення судочинства, вирішення людської долі, а іноді і життя, не можуть бути професійними юристами. їхньою зброєю на цій дуже відповідальній ниві залишаються власний досвід, суто людські якості, сумління. І, природно, емоції. Саме ці властивості присяжних і є тими об'єктами, на які спрямовані всі зусилля сторін у судовому процесі і насамперед їхніх представників в особі адвокатів. Ця обставина виявилася могутнім каталізатором появи істинних ораторських талантів на судовій ниві.

Історія Давнього Риму зберегла відомості про участь адвокатів у справах, що розглядалися і вирішувалися як одноосібно різними правителями, що виконували за своїм статусом і судову функцію, так і в судах. Наприклад, у справах, де суд вершився проконсулами Риму або судом, як представники інтересів своїх довірителів допускались адвокати. Якщо захисту потребувала особа, яка не мала змоги запросити платного захисника, представником могли бути родичі чи знайомі. Так чи інакше діяльність адвоката завжди була пов'язана із судочинством.

Перші більш-менш докладні, згадки про адвокатуру як про справу благородну і достойну, належать до середини першого століття нової ери існування людства. Але точкою відліку, з якої почав офіційно та за прямим призначенням використовуватись сам термін "advokat < лат. advocatus < advocare", слід вважати останнє сторіччя до нашої ери. Так, відомий римський мислитель, політичний діяч, літератор та офіційний наставник і вихователь майбутнього імператора Риму Нерона Сенека (Луцій Анней), який помер у 65 р. н. е., був адвокатом.

Певне уявлення про роль адвоката в римському суспільстві можна скласти, прочитавши апологію Апулея. На судовому процесі він, звертаючись до проконсула Риму Максиміліана Клавдія і членів сенату, говорив: "... і ось тут, адвокати Еміліана з лайкою накинулись на мене і стали звинувачувати в занятті магією, а під кінець, - у вбивстві мого пасинка Понтіана".

Наведена цитата дає певне уявлення про те, що: по-перше, інститут адвокатури існував і діяв у судах, які вершилися, в тому числі, і одноосібно (члени сенату відігравали роль присяжних лише з дорадчим голосом); по-друге, адвокати, виконуючи роль представників свого довірителя на суці, користувалися цим досить вільно і не лише з метою захисту свого довірителя, але і звинувачували від його імені.

Водночас із подальших висловлювань Апулея можна дійти висновку, що обвинувачувальна роль була все ж непритаманною для адвоката функцією. Кількома рядками нижче можна прочитати: "... Отже, вперто уникаючи небезпечної ролі обвинувача, він (Максиміліан) міцно тримається за безкривдну роль адвоката".

Тобто вже в ті далекі часи (І-ІІІ ст. н. е.) закладався і діяв фундаментальний принцип адвокатури, який і нині є живим і непорушним - звинувачення в усіх його формах не є функцією адвоката. Адвокат лише захищає. Він не може вдаватися до обвинувачення будь-якого, навіть у тих випадках, коли цього потребують інтереси його клієнта. Це зовсім не означає, що адвокат позбавлений права і можливості звернути увагу суду на такі обставини, які погіршують стан його підзахисного інкримінуванням останньому якихось злочинних чи аморальних дій, вчинених іншими. Для цього є досить багато способів і прийомів, які аж ніяк не порушують фундаментальних етичних принципів адвокатури.

Про Марка Ліцинія Красса нам відомо, що це був знатний полководець, який придушив повстання Спартака. Але мало кому відомо, що Красс у 71 р. до н. е. виступав у суді захисником інтересів Гая Орати, а його процесуальним суперником у цій справі був відомий політичний діяч Риму Марк Антоній на прізвисько Оратор, який захищав інтереси іншого клієнта.

Значний внесок у подальший розвиток юриспруденції загалом і адвокатури зокрема зробили такі видатні історичні постаті Риму, як Цицерон, Юстиніан, Ульпіан та інші.

Отже, суть адвокатури визначали певні фундаментальні критерії:

А) адвокат - це професійний юрист, тобто людина, що володіє знанням законів і має досвід у веденні цивільних та кримінальних справ; Б) адвокат не є державним службовцем і живе за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запрошують його для надання правової допомоги; В) адвокат діє лише в інтересах клієнта - особи, що запросила його для ведення справи; Г) адвокат керується законами держави за місцем виконання своїх обов'язків; Г) адвокат дотримується правил етики, напрацьованих практикою і корпусом юристів за місцем виконання своїх обов'язків.

Державі, в якій динамічно розвивається економіка, потрібні стабільні закони, що забезпечують цей розвиток. їй вигідно, коли в країні є достатня кількість грамотних юристів, спроможних забезпечити населення якісними послугами в усіх сферах буття. Це знижує кількість зловживань, злочинів і в такий спосіб зменшує кількість особистих трагедій, що, в свою чергу, забезпечує стабільність у суспільстві. Так вважали юристи Давнього Риму. Саме завдяки цим поглядам світ дістав чітку та науково обгрунтовану правову систему, яка стала основою юриспруденції найбільш розвинених держав Євразії.

Висновок. Рим створив усі передумови для виникнення і розвитку професії під назвою "адвокат". Але з огляду на певні обставини - розквіт тиранії, навалу варварів, занепад і падіння Риму - тут не відбулось об'єднання людей цієї професії у спільноту за професійною ознакою. У Римі були адвокати, але не було адвокатури.

Юстиція давнього Риму - Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Похожие статьи