Ренесанс європейської адвокатури - Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Середньовіччя з його спустошливими варварськими війнами, феодальними тенденціями та похмурим торжеством інквізиції надовго зупинили хід цивілізації на євразійському континенті. Були розтоптані та забуті численні пам'ятки культури і цивілізації. Не обійшло це лихоліття і сферу судочинства як одну із гілок зруйнованих цивілізацій.

У період європейського Відродження становлення адвокатури відбувалося в різних країнах по-різному. На тлі тривалого руйнівного Середньовіччя, залишки якого ще тяжіли над Європою до початку XVI ст. з'являлись нові народи і народжувалися держави, перед якими відкривались невідворотні перспективи майбутнього соціального та державного прогресу.

Вибухнувши на благодатній апеннінській території десь на початку XIV ст., доба Відродження поступово, обходячи з великими труднощами заповідники Середньовіччя і феодалізму, невпинно і переможно завойовувала європейські простори.

З появою державного устрою та судових установ відроджувався заснований на берегах Тібра і збережений історичними анналами інститут судового захисту - адвокатура.

В Англії роль перших захисників у позовах приписують т. зв. "фехтувальникам", які пропонували свої послуги, мандруючи з міста до міста ще у ХІП ст. Офіційна роль захисників ("баристерів") у суді вперше була визнана королем Англії Едвардом. Слід зауважити, що саме англійська адвокатура вдалася до більш-менш вузької спеціалізації у певних галузях права, про яку згадується у праці І. Ю. Гловацького: 1. Конституційне право; 2. Історія права; 3. Право судочинства; 4. Майнове право; 5. Публічне право.

Адвокатурі Німеччини відводиться виняткова давність походження - дохристиянські часи. Але лише в добу Відродження вона набула свого юридичного визнання та законодавчого оформлення. І хоча згадки про адвокатуру зустрічаються в більш ранніх законах, одними з найважливіших віх Відродження німецької адвокатури визнаються: закон від 1555 p., яким вводилася присяга, від 1654 p., яким визнавалася морально-етична складова адвокатської діяльності, та Баварський кримінальний кодекс 1753 р.

Історично ранні кроки у плані запровадження адвокатури здійснені галами, що населяли територію нинішньої Франції. Як це нерідко відбувається в історії, прогресу народів сприяють кровопролитні війни. Гали за свій прогрес у праві заплатили велику ціну. Іноді пишуть: "До честі римлян, вони після захоплення ними Галії не запроваджували там своє право проти волі місцевого населення. Воно добровільно сприймало римське право як своє". Навряд чи тут доречно посилатися на честь римлян. Жорстокість, яку проявив Юлій Цезар після завоювання Галії, настільки вражаюча понад мільйон знищеного населення, - що про добровільність там не йшлося. Галам не залишалось іншого вибору, і вони сприйняли римське право, а отже, і юриспруденцію.

Після завоювання галів франками франко-римська система стала основою майбутнього французького права. Слід зазначити, що інквізиція вже знала і використовувала інститут адвокатури avoues, тобто посадових церковників, які вели справи інквізиції, виступали обвинувачами в церковних судилищах та виконували деякі адміністративно-управлінські функції. Отож, виникнувши у XII ст. у статусі avoues і змінивши протягом півтора віків із десяток найменувань (clamatores plaideurs, process plaid emperlies, conteurs plaideurs, chevaliers es luis), французька адвокатура набула свого нинішнього найменування і поважного стану, який з певними змінами зберігається і тепер.

Важливо нагадати про головне - саме адвокатське середовище було і залишається у Франції елітним корпусом, що поповнює парламент (сягало 300 адвокатів) та лави вищих урядовців.

Шлях адвокатури до свого загального визнання в Росії був нелегким і навіть тернистим. Усі, без винятку, диктатори розглядали представників цієї професії майже як своїх ворогів. Росія не була винятком. Катерина II свого часу писала: "Адвокаты и прокураторы у меня не законодательствуют и никогда законодательствовать не будут, пока я жива, а после меня будут поступать моим началам". Трохи пізніше Микола І, наставляючи Голіцина, вигукнув: "А кто погубил Францию, если не адвокаты?! Нет, князь, пока я буду царствовать, России не нужны адвокаты, проживем и без них". Такі погляди панували не тільки у кріпосній Росії, але і на освіченому Заході. "Я бажаю, - заявляв Наполеон Бонапарт, - щоб можна було відрізати язика адвокату, який користувався ним проти уряду". А трохи раніше в сусідній Німеччині Фрідріх Великий іменував адвокатів "п'явками". В. І. Ленін (Ульянов) відкрито ганьбив своїх колег, обзиваючи останніх "буржуазной сволочью". И. В. Сталін характеризував адвокатський стан нецензурно.

І все ж, незважаючи на різко негативне особисте ставлення до адвокатури, більшість названих правителів вимушені були піти на створення такого інституту, як захист прав обвинуваченого чи підсудного. І робили вони так не з власного бажання. Прогресивно налаштовані державні та політичні особи, а згодом і цілі верстви суспільства зрозуміли, що інквізиційне судочинство є зайвим в умовах народження демократичних ідей, що пропагували рівність, свободу, справедливість. Існування істинно справедливого судочинства можливе лише за наявності інституту захисту від обвинувачення. А останнє можливе лише за умов існування інституту незалежної адвокатури.

Історія ренесансної адвокатури охоплює три ступені розвитку цього інституту. На першому етапі зайняття адвокатурою - приватне ремесло. У цей період адвокати або являють собою розрізнену масу, або об'єднуються на засадах цехового устрою. Перший етап характеризується відсутністю єдиних для усіх писаних правил та будь-якого керівництва з боку держави. Це, так би мовити, хаотична підприємницька самодіяльність, перехідний період до більш керованого стану.

Право пишатися найстарішою адвокатурою Старого світу належить Великій Британії. Корені суто англійської моделі професійної організації тягнуться з початку XIV ст. Якогось єдиного урядового нормативного акта щодо розбудови та діяльності адвокатури в Англії не існує. Якщо дотримуватися класичного триступеневого розвитку адвокатури у світі, то доведеться визнати, що англійська так і залишилася на другому цеховому ступені розвитку. Двокамерна модель з поділом на баристерів та солістерів, які свого часу об'єдналися з аторнеями, зберігається вже досить довго. Порівняно з солістерами баристери вважаються привілейованою кастою з правом виступати в усіх судах, у тому числі і найвищих.

Першими на європейському просторі від цехового устрою відмовилися Німеччина (1780) та Франція (1790). На цій стадії адвокат є державним службовцем. У Пруссії аж до кінця XIX ст. функції адвокатів покладалися на особливих членів суду. Цілком природно, що така структура адвокатури не відповідала істинним потребам судового захисту. Державні адвокати не були вільними у виборі позиції і, відповідно, не мали довіри з боку клієнта.

Швидше за всіх у Європі свій шлях до професійної незалежності подолали адвокати Франції. Могутнім поштовхом до перетворення адвокатури на високорозвинену, самодостатню і вільну організацію були буремні події, які відбулися у Франції під впливом ліберальних ідей французьких просвітителів.

Велику послугу французьким судовим ораторам XVIII ст. і Франції загалом зробив парламент держави, створивши суд присяжних. "Судове красномовство Франції багато в чому зобов'язане своїми успіхами суду присяжних та змагальній формі розгляду кримінальних справ", - стверджують авторитетні фахівці.

Французькі адвокати опинилися в більш сприятливих умовах, аніж їхні зарубіжні колеги. У Франції вже в середині XVIII ст. було створено орган, що давав можливість розвивати політичне красномовство. Таким органом був парламент.

Саме ці умови сприяли тому, що французькі майстри судового слова вписали яскраві сторінки в історію світового судового красномовства. Вони зуміли засвоїти все найкраще за спадщини основоположників світового судового ораторського мистецтва, якими слід вважати Демосфена, Есхіла, Лікурга, Цицерона, Гортензія і Катона. Але засвоїти чужий досвід - це ще далеко не запорука успіху. Описуючи вимоги, що висуваються до адвокатів, наш земляк, відомий судовий оратор М. П. Карабчевський, зазначав: - Від адвоката-оратора вимагають серйозної юридичної та загальнолітературної підготовки, живого, спостережливого розуму і значної дози творчого інстинкту, здатного, так би мовити, одухотворити та викликати до життя німі сторінки об'ємних форматів справи. Своє захоплення адвокатською ораторською школою Франції висловлював і відомий російський судовий діяч і літератор К. К. Арсеньєв.

Класична модель європейської адвокатури в різних варіантах відтворює, так би мовити, двопалатну структуру. Англія, Франція, дореволюційна Росія пішли шляхом поділу адвокатського стану на т. зв. "стряпчих" і адвокатів. Адвокат - це елітний ступінь правозахисної ієрархії, якого можна досягти за певних умов: наявності певного стажу, складання іспиту тощо. Така конструкція створює позитивний стимул для прагнення до зайняття вищого щабля в ієрархічній системі адвокатури.

Про адвокатуру США неможливо говорити як про єдиний організм, який керується якимось федеральним законом чи іншим нормативним актом. Тут доречно згадати відомі слова Г. Сковороди: "Кожному городу нрав і права". У кожного штату держави є своє розуміння статусу адвоката. Між цими уявленнями досить значна невідповідність. Головною ознакою американської конституції загалом, як і окремих штатів зокрема, є наголос не на питаннях регламентації чи розбудови адвокатури, а на декларації права обвинувачуваного на захист. Характерним для організації адвокатури США є створення на добровільних засадах сильних місцевих асоціацій штатів, які, знову ж таки, добровільно об'єднуються в Американську асоціацію адвокатів, яка існує близько 130 років. Федерації та асоціації штатів незалежні від Федеральної асоціації. Але рекомендацій останньої в питаннях з юридичної етики вважають за потрібне дотримуватися.

Похожие статьи




Ренесанс європейської адвокатури - Філософсько-історичні витоки судозахисництва

Предыдущая | Следующая