Цукрова спекуляція на Поділлі доби Української Держави П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Для України завжди традиційним було питання - чому дорожчає цукор? Тільки протягом 2009 р. його ціна зросла на 84% [1]. Чи не головною причиною дорожнечі цукру є спекуляція. Можливість заробити добрі гроші на перепродажу солодкого продукту у нашій країні завжди була великою спокусою, зокрема і майже 100 років тому. У досліджуваний нами період - Гетьманат П. Скоропадського - сформувався комплекс обставин, що сприяв поширенню цього ганебного економічного явища, вносячи роздратування в кола незаможних верств та підриваючи авторитет влади [2, 311].

Спеціальне дослідження щодо цукрової спекуляції доби "Української Держави" українськими істориками не здійснювалося. Проте, слід відзначити монографію П. Гай-Нижника [3], в якій розкрито фінансову політику гетьманських урядів, в тому числі і щодо цукру. Варті уваги статті А. Антонишина [4] та В. Воловика [5], стосовно розвитку цукрової промисловості на Поділлі та тогочасні ремінісценції відносно проблеми [6; 7]. Важливими є й інші матеріали подільської преси 1918 р., Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а також Державного архіву Вінницької області.

У статті розглянуто основні фактори, які створювали умови для цукрової спекуляції як у всеукраїнському масштабі, так і на Поділлі, яке часто називають "цукровим Донбасом", а саме: кількість продукту у державі, характер його розподілу та законні і незаконні способи постачання на продовольчий ринок, цінову політику уряду, а також запобіжні й каральні заходи держави для боротьби зі спекулянтами.

Напередодні І світової війни у Подільському регіоні працювали 52 цукрових заводи, які щороку виробляли 24 млн. цукру, що складало 20% загальноімперського виробництва. Загалом в Україні вироблялося 80 млн. пудів цукру [5, 57], що вчетверо перевищувало внутрішнє споживання цього продукту (понад 20 млн. пудів на рік) [7, 1].

В умовах війни постала гостра необхідність перед державою взяти під жорсткий контроль постачання цукру населенню, для чого 20 січня 1916 р. в Києві було створено Центральне бюро з об'єднання закупівлі цукру (Центросахар) й уведено карткову систему. Саме до нього повинні були направлятися усі вимоги щодо постачання цукру як від центральних, так і від місцевих [8].

Протягом 1914 - 1918 рр. відбувся різкий спад цукрової промисловості, чому сприяли світова війна, революційні соціалістичні експерименти Центральної Ради та більшовиків 1917 - 1918 рр., а також присутність на території України австро-німецьких військ. Так, якщо на Войтівецькому цукровому заводі (Подільська губернія) у 1912 - 1913 рр. було вироблено 491, 3 тис. пудів цукру, то у 1917 - 1918 рр. - 251, 3 тис. [4, 46]. Однак, навіть за такої ситуації, в умовах інфляції та обезцінювання грошей, саме цукор міг стати альтернативною валютою. [9, 140]. Гетьманський уряд, розуміючи важливість цукрового виробництва для країни, і виходячи з потреби виконання зовнішньоторговельних зобов'язань за торгівельною угодою з Центральними державами, забезпечення внутрішнього ринку, одразу ж взяв важелі цукрового виробництва в свої руки. Вже на початку травня 1918 р. урядом видана Постанова про вилучення з ужитку на ринку цукру вільного продажу і з 7 травня встановлена державна монополія на цукрову промисловість [10] (на зміну відповідного закону Тимчасового Уряду від 14 серпня 1917 р.). Для втілення в життя Закону урядом було виділено Міністерству фінансів кредит у 140 млн. крб., який було цілком використано для розрахунку з цукрозаводчиками [3, 115]. Завдяки цьому на Поділлі була відновлена робота на 48 із 52 підприємств цукрової промисловості [4, 47].

Тоді ж були підвищені постійні та продажні монопольні ціни на цукор, що вводилися з 15 травня 1918 р. Зокрема було встановлено: для цукрового піску - від 37 крб. 20 коп. до 60 крб. та від 40 до 80 крб. - для рафінаду за пуд, з 1 липня ціни зросли до 80 і 100 крб. відповідно, а з 1 вересня 1918 р., у зв'язку з загальним підвищенням цін, необхідністю наповнення бюджету тощо, їх було підвищено до 100 - 120 крб. за пуд [3, 115 - 116].

На жаль, встановити точну кількість цукру в державі за гетьманського правління неможливо, але навіть за умови відновлення 38% довоєнного рівня виробництва [4, 47], за нашими підрахунками, як мінімум його було 30, 4 млн. пудів, з яких офіційно бл. 5,75 млн. пудів було поставлено Центральним державам [10]. Отже, для потреб внутрішнього ринку цукру було вдосталь, але поінформованість суспільства залишалася низькою, на чому добре заробляли спекулянти, практикуючи поширення різних міфів щодо наближення "цукрового голоду".

За Гетьманату склалася своєрідна система розпорядження цукром на міністерському рівні - фінансів та харчових справ. Перше опікувалося виробництвом та випуском продукту, а друге - його розподілом. Безперечно, таке двовладдя вносило чималу плутанину на продовольчому ринку, що лише грало на руку спекулянтам.

Показовим був випадок, який стався на одній зі станцій Південно-Західної залізниці, коли держава буквально прогавила 54 тис. пудів цукру, втративши як мінімум 4,3 млн. крб. Ще в листопаді 1917 р. продукт було прийнято для відправки до Росії, однак її було скасовано через більшовицький переворот. Там він пролежав аж до серпня 1918 р., будучи дивним чином не поміченим Міністерствами, хоча начальник станції щомісяця відправляв відомості про цукор. Спекулянти блискуче цим скористалися, заплативши 190 тис. крб. за інформацію про його місцезнаходження [7, 1]. Тож цілком закономірно, що в кінцевому результаті цукрова монополія дала бюджету країни 354 млн. 926 тис. крб., замість запланованих 1 млрд. 321 млн. 479 тис. крб. [3, 117].

На регіональному рівні функції Міністерств виконували губернські управління акцизними зборами і місцеві продовольчі управи.

Проте, визначальним чинником поширення спекуляції, на думку сучасників, з якою ми погоджуємося, було поєднання карткової системи розподілу цукру серед населення (місячна норма становила 3 фунти (1,35 кг) на особу) та вільного продажу за цінами, що не повинні були перевищувати встановлені державою [7, 1]. Це було юридично закріплено у згаданому Законі про державну монополію, де зазначалося: "Скарбовий цукор продавати без карток, надавши право Міністрові фінансів організувати цей продаж в населених пунктах і містах на комісійних умовах, а також з скарбових скарбниць, план же розподілу складається Міністром продовольчих справ по згоді з Міністром фінансів" [3, 115]. Наприкінці 1918 р. у державній скарбниці було зосереджено 3 млн. пудів цукру [4, 47].

За нашими підрахунками, карткова норма приблизно відповідала середньому загальнодержавному споживанню цукру - понад 20 млн. пудів і її, принаймні математично, можна вважати більш-менш виправданою. Однак відпущений цукор за картками не міг задовольнити вимоги всіх споживачів, що створювало ажіотаж на цукровому ринку та породило спекуляцію від дрібного побутового рівня шляхом отоварювання продукту з карток до величезних махінацій некоронованих "цукрових" королів.

Напередодні кожного підняття монопольних цін вони виявляли найбільшу активність, щоб запастися товаром ще за старими казенними цінами, заповнюючи потаємні склади і намагаючись за можливості роздрібнити його місце зберігання. Тому багато цукру знаходилося не лише у заводських магазинах чи складах, але й у різних таємних місцях [7, 1], в тому числі і у квартирах [11, 1]. Час від часу в газетах повідомлялося про виявлені державною вартою такі сховища. Наприклад, у Вінниці 3 липня у тютюновому магазині було розміщено незаконний склад цукру (21 мішок) [12, 1], а через кілька днів - 6 пудів в одному з буфетів міста [13, 1]. Спекулянти у відповідь вдавалися до поспішного перевезення цукру з підпільних місць зберігання з однієї частини Вінниці до іншої, більш спокійної [14, 1].

Реалізовували цукор спекулянти за цінами, в залежності від ситуації: тоді як монопольна ціна складала 60 крб. за пуд, у приватній торгівлі він продавався за 75 - 76 крб., а в разі поширення чуток про скасування вільного продажу (серпень 1918 р.) - 80 - 82 крб., тобто, навіть майже не перевищуючи монопольну ціну, утримуючись при цьому від великих заготівель [6, 1]. У вересні героєм місцевих газетних шпальт став власник вінницького магазину "Східні ласощі", який продавав цукровий рафінад по 4 крб. за фунт, замість встановлених державою 2 крб. 35 коп. [15, 1].

Яким чином цукор потрапляв до їх рук? Перш ніж назвати основні шляхи, ми зауважимо, що за гетьманським законодавством "відпуск цукру проводиться з залежних до Міністерства Фінансів закладів, а також тих, закладів, що їх держать приватні особи, кооперативи та громадські установи, яким цей продаж буде доручено від Міністерства Фінансів... і зобов'язуються продавати його по ціні, призначеній Міністерством Фінансів" [16, 1]. Очевидно, одержати дозвіл на гуртову закупівлю та продаж цукру для грошовитих спекулянтів не було великою проблемою.

Часто спекулянти вступали у змову з кооперативами, яким відпускався заводами цукор, сплачуючи комісійну плату (бл. 1000 крб. з вагону), а потім вивозячи його для таємного продажу [6, 1]. Також вони користувалися тим, що уряд неодноразово йшов на зустріч заводчикам, задовольняючи їх прохання на дозвіл додаткового вільного випуску цукру, за ціною не вище монопольної, з метою покрити виробничі витрати. Наприклад, 3 липня такий дозвіл надали Томашпільському цукровому заводу: 25 тис. пудів для отримання 1,5 млн. крб., хоча підрахунки проводилися у червні, тобто до липневого підвищення монопольної ціни з 60 до 80 крб. за 1 пуд [17, 1 - 2]. А в серпні Управляючий акцизними зборами Подільської губернії надав такий же дозвіл кільком місцевим цукроварням [18, 2]. Й хоча усі розрахунки могли формально проводитися за казенними цінами, навіть зі знижками, в дійсності договори часто укладалися за більш високими цінами й різниця вже нелегально потрапляла до кишені заводчиків.

Поширеним був і свавільний, без будь-якого дозволу відпуск заводчиками цукру у приватні руки. Місцевий акцизний нагляд мав можливість лише складати про такі факти протоколи, які застрягали у вищих інстанціях [6, 1]. Слід зауважити що керівництво заводів не гребувало також заробляти гроші на своїй продукції під "димовою завісою" фіктивних австро-німецьких реквізицій, які здійснювалися за попередньою домовленістю між союзниками та господарями цукроварень [3, 115].

Розподілом цурку серед населення на місцях займалися продовольчі управи, котрі давали ордери кооперативам для отримання ними продукту безпосередньо із заводів або з казенних складів [19, 1]. Проте, часто вони відпускали цукор за завищеними цінами [20, 2] і їхня діяльність потребувала контролю. Так, 19 червня 1918 р. для задоволення внутрішнього продовольчого ринку Гайсинська міська дума призначила уповноваженого, що мав увійти у переговори з директором місцевого цукрового заводу, з метою попередження спекуляції цукру та вивозу його за межі міста, щоб не видавати продукт місцевим кооперативам перед повідомленням заводу управі кому він йому видасть і в якій кількості [21, 134 зв. - 135].

Влада вживала заходів для боротьби зі спекуляцією на усіх рівнях. Серед них - Обов'язкова постанова Подільського губернського старости Кисельова про створення спеціальних комісій під головуванням повітового старости для нагляду за торгівцями (серпень 1918 р.) [22, 2]. 4 жовтня набрав чинності Закон про деякі зміни та доповнення до існуючих законів про продаж цукру, який регулював правила виробництва й продажу цукру, встановлював більш жорсткий правовий контроль над його виробництвом та міри покарання за різні спекулятивні дії (незаконний відпуск, провезення без належних документів, перевищення монопольної ціни тощо) [16, 1]. Однак вони не були ефективними, оскільки спрямовувалися тільки на боротьбу із наслідками, а система розподілу цукру в країні була переглянута лише наприкінці існування Гетьманату, коли Київ перебував в оточенні повстанців, - 3 грудня 1918 р. урядом на таємному засіданні було ухвалено, внесений А. Ржепецьким (очевидно, також таємний), Законопроект про вилучення з обігу на ринку цукру вільного продажу, який, втім, уже не встиг увійти в дію [3, 117].

Отже, за Гетьманату не був організований ефективний розподіл цукру серед населення. Впровадження карткової системи із обмеженою місячною нормою споживання зумовило масу дрібних спекулянтів, які раніше не вживали для себе цукор й відтепер запасали його за картками і перепродавали солодкий продукт за спекулятивними цінами. З іншого боку, поєднання такого способу розподілу цукру із вільним продажем призводило до появи крупних спекулянтів, які прибирали його до рук у великій кількості.

Скоропадський цукровий спекуляція поділля

Література

Размещено на Аllbеst. ru

Цукрова спекуляція на Поділлі доби Української Держави П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Похожие статьи