Організація державної влади в роки непу - Влада і суспільство в добу нової економічної політики

Державною владою в опанованій більшовиками країні формально була система рад, на вершині якої знаходився Всеросійський Центральний Виконавчий комітет (ВЦВК), а в Україні -- Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Внаслідок цього за політичним режимом більшовиків закріпилась невластива назва -- "радянська влада". Керівництво ВЦВК і ВУЦВК здійснювалося колегіальним органом -- президією, на чолі якої стояли відповідно М. Калінін і Г. Петровський. Неофіційно їх називали всесоюзним і всеукраїнським старостами.

Однак в більшовицькій ієрархії влади ці "старости" займали далеко не перші місця. Влада, персональний склад якої обирався населенням (хоч і за підказкою компартійних комітетів), була лише прикриттям диктатури більшовиків.

На відміну від імператорської, радянська влада не мала в собі освяченої Церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Носієм диктатури, офіційно названої диктатурою пролетаріату, був не робітничий клас і навіть не вся партія, а партійний з'їзд, який обирав таємним голосуванням ЦК РКП(б) -- сукупність керівних діячів, кожен із яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.

У березні 1919 р. В. Ленін утворив усередині ЦК два субцентри влади -- політбюро і оргбюро. Політбюро, як це видно з його назви, розв'язувало питання політичного характеру. Оргбюро відігравало допоміжну роль, готуючи матеріали на розгляд політбюро, а також розв'язувало переважну більшість кадрових питань. Рішення політбюро вважалися рішеннями ЦК партії. Рішення оргбюро, не опротестовані ким - небудь з членів політбюро, також автоматично ставали рішеннями ЦК. Отже, рішення Центрального комітету як найвищого керівного органу державної партії з появою політбюро і оргбюро вироблялися не стільки на засіданнях повного складу ЦК (тобто пленумах), скільки в цих неформальних, але всевладних органах.

Зосередження в політбюро ЦК РКП(б) всієї влади сполучалося з формальною рівністю прав і повноважень кожного члена цього органу: встановлена більшовиками диктатура була за своєю природою олігархічною. Це висувало на передній план проблеми лідерства і наступності влади. Конституційним, тобто передбачуваним шляхом ці проблеми не могли бути розв'язані, оскільки затверджена тільки в липні 1918 р. перша радянська конституція навіть не згадувала про існування РКП(б).

Диктатура, однак, завжди потребує індивідуалізованого носія влади -- диктатора. Олігархічний політичний режим є нестабільним за означенням, і проблема реального лідерства в ньому розв'язується шляхом боротьби або апаратних угод. Проте засновник партії, держави і системи влади не був диктатором у класичному розумінні слова. У колі товаришів по ЦК В. Ленін здебільшого не покладався на силові засоби, йому вистачало морального впливу.

Коли ж морального впливу не вистачало, Ленін поводився як звичайний диктатор. Взимку 1920-1921 рр. Л. Троцький кинув виклик його авторитету, і в партії розгорілася дискусія з приводу місця профспілок в системі влади. Вибори делегатів на X з'їзд РКП(б) були проведені за платформами, і Троцький зазнав цілковитої поразки. Після цього на пропозицію Леніна з'їзд прийняв резолюцію "Про єдність партії", яка забороняла створення фракцій, угруповань і платформ. Двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії давалося право виключати інакодумців з свого складу. Тим самим X з'їзд випустив з рук суверенне право партійних з'їздів розв'язувати питання про склад ЦК як найвищого керівного органу в період між з'їздами. Інакше кажучи, реальна влада в партії, яка здійснювала диктатуру, перейшла від з'їзду до ЦК. Вожді дістали можливість впливати на партію не тільки силою свого авторитету, але й за допомогою апаратних комбінацій.

У квітні 1922 р. Ленін заснував в партії посаду генерального секретаря і перетворив секретаріат ЦК на політичний орган, але цілком підпорядкований політбюро. На засіданнях секретаріату готувалися матеріали для розгляду в політбюро або в оргбюро. На посаді генерального секретаря ЦК був затверджений за пропозицією Леніна Й. Сталін.

Перший склад політбюро ЦК налічував п'ятеро осіб: Л. Каменєв, М. Кре - стінський, В. Ленін, Й. Сталін і Л. Троцький. Персональні зміни сталися тільки через два роки й пов'язані були з результатами дискусії про профспілки. Місце вигнаного секретаря ЦК Крестінського, який був людиною Троць - кого, посів вождь Комінтерну Г. Зінов'єв. Ще через рік, у квітні 1922 р., політбюро поповнилося О. Риковим, якого Ленін зробив своїм заступником у Раднаркомі, та М. Томським, який очолив радянські профспілки. У такому складі політичне керівництво проіснувало до червня 1924 р., коли місце, що звільнилося після смерті Леніна, дісталося М. Бухаріну.

Можливість визначати порядок денний на пленумах ЦК і в засіданнях двох його субцентрів давала Сталіну (за визначенням самого Леніна) безмежну владу. Але характер цієї влади був суто технічний. Сталін з власної ініціативи почав наповнювати політичним змістом секретарські функції, беручи під особистий контроль периферійні партійні комітети по всій вертикалі політико-адміністративного поділу.

Український філіал РКП(б) не мав своїх представників у складі політ - бюро ЦК. Але в складі Центрального комітету, чисельність якого тоді була невеликою, компартійні діячі з України були представлені досить вагомо. В ЦК, обраному X з'їздом в березні 1921 р., налічувалося 25 осіб, зокрема четверо з України -- Артем (Ф. Сергєєв), Г. Петровський, Х. Раковський і М. Фрунзе. В ЦК, обраному XI з'їздом у квітні 1922 р., налічувалося 27 осіб, зокрема з України -- Г. Петровський, Х. Раковський, М. Фрунзе і В. Чубар.

Коли Леніна вразив перший удар смертельної хвороби, постало питання про те, хто буде наступником. Першим кандидатом на роль вождя вважався Л. Троцький. Тому члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв, Г. Зінов'єв і Й. Сталін об'єдналися з наміром протидіяти йому. У червні 1923 р. "трійка" домоглася відкликання з України голови Раднаркому УСРР X. Раковського, який був союзником Троцького. Цю посаду зайняв В. Чубар. Сталін та його союзники просунули його в члени ЦК РКП(б) ще у квітні попереднього року (на місце Артема, який загинув). Однак Чубар не зайняв у республіканській компартійно-радянській ієрархії першого місця, подібно голові Раднаркому РСФРР Леніну або голові Раднаркому УСРР Раков - ському. В країні відбулося "перетікання" влади у владній зв'язці "партія - ради". Партійні комітети перебрали на себе владні повноваження від радянських органів у кожній ланці управління. За радянськими органами залишилися розпорядчі функції, а повноваження виконавчих парткомів - ських структур розширилися. Першими в ієрархії ставали секретарі парткомів. Отже, після відкликання Раковського компартійно-радянську владу в УСРР очолив секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р. на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників Сталіна Л. Каганович.

Внаслідок відкликання Х. Раковського і призначення Л. Кагановича Сталін дістав цілковиту підтримку з боку КП(б)У під час своєї тривалої боротьби з іншими членами політбюро ЦК за вищу владу в партії і державі -- спочатку з Л. Троцьким, потім -- з "новою опозицією" (Л. Каменєв і Г. Зінов'єв), далі -- з об'єднаною опозицією (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв) і, нарешті, з "правим ухилом" (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський).

Похожие статьи




Організація державної влади в роки непу - Влада і суспільство в добу нової економічної політики

Предыдущая | Следующая