Уроки виживання остарбайтерів - Українські остарбайтери

Реалізація політики життєвого простору на сході супроводжувалася залученням дешевої робочої сили до робіт на користь Німеччини та її союзників. На Україні поряд із офіційним вербуванням дозволялося й неофіційне. Щоб зібрати необхідний контингент окупанти влаштовували облави на вулицях, базарах, під час свят. Населення було охоплене панікою, щоб врятуватися люди переховувалися.

Для тоталітарної влади характерне застосування різноманітних методів. Щоб зібрати необхідний контингент, починаючи з жовтня 1942р., спалювали хати тих, хто не з'явився на виїзд, здійснювали надмірні реквізиції збіжжя, молока, худоби, притягали до відповідальності родичів, залякували. Надія Старостенко з Кукович згадує: "Коли нас у вагони заганяли, можна було втекти. Наглядачі якось дуже не контролювали - хто є, а кого нема. Але я побоялася тікати, бо шкода було батька-матір. Через мою втечу їх могли розстріляти".

Проте частина населення, щоб уникнути вербування, рятувалося втечами, переховувалося. В умовах репресій, посиленого контролю, доносів на допомогу людині приходила природа, яка слугувала тимчасовим притулком. Жителька Мени Варвара Гамениця розповідає: "Якось мати дізналася коли відбудеться рейд поліцаїв по будинках для вербування менян. Вона хутко відправила мене на луг переночувати і наказала сидіти там, поки потяги з людьми не відправляться. Я заховалася в стозі сіна. Аж надвечір почула як поліцаї ходили по полю і підсвічували дорогу, щоб знайти людей. Але мене біда оминула. Уже ближче до ночі я почула голоси хлопців, які встигли зіскочити з потяга, що віз людей на примусові роботи до Німеччини. Як же здивувалися хлопці, коли на ранок помітили мене в стозі сіна".

Військовополенені підлягали відправленню в трудовий табір або концтабір. Із записів Віри Єфимівни Туран (додаток Б), яка на початок війни працювала медичною сестрою в Севастополі, пережила оборону міста та потрапила в полон, дізнаємося, що не підлягали перевезенню євреї, їх знищували, та непрацездатні: "2 червня 1942р. була взята в полон із Приморською армією. Фашисти ставилися до нас як до скотини: гнали пішки до Сімферополя без забезпечення харчуванням та водою, били палками, затоптували кіньми ослаблених. Далі переправили в м. Славуту, табір для військовополонених. Тут відібрали євреїв, відвезли за місто та розстріляли. Багато хто захворів на сипний тиф. Кожного дня із табора вивозили гори трупів".

Умови перевезення до ворожих країн були жахливі. Людей заштовхували у вагони по 80 і більше чол., хоча розраховані на 40 чол.. Як правило в дорозі давали хліб та сухий пайок, зрідка гаряче харчування. У кожному вагоні були наглядачі, що пильно слідкували за людьми. Проте як згадує Катерина Мирна, жителька с. Домашлин Корюківського району, були випадки, коли в товарних поїздах їсти нічого не давали, тому доводилося красти з вагону-їдальні брукву, просо, щоб хоч якось втамувати голод.

Потрапивши до місця розподілення остарбайтерів фотографували, робили відбитки пальців, складали списки. У місцях, де привезених тримали разом, спостерігалися випадки протесту проти свого безправного становища. Новоприбулі намагалися вести себе спершу сміливо: співали патріотично налаштовані пісні, гучно просили добавки харчування, відмовлялися їхати на військові заводи Німеччини тощо. Ось що пише Віра Туран, яку разом із віськовополененими привезли в німецьке м. Зоест: "Нас було багато 536 чол., ми відчували себе сильними".

Загалом становище остарбайтера різнилося в залежності від галузі господарювання в якій він працював. У сільському господарстві працівник міг краще прохарчуватися, контроль був меншим. На підприємствах умови роботи були більш жорстокішими. На визначення виду занять працівника впливав його стан здоров'я та трудові здібності. Як правило, кремезних, дужих та здорових розбирали приватні господарі, а немічних та слабких відправляли на підприємства. Остарбайтер міг опинитися в групі (якщо працював на виробництві) або ж залишитися працювати в приватного господаря. Приблизно третина робітників із СРСР працювала в сільському господарстві; 8,3% - у видобувній промисловості; 29,2% - на металургійних підприємствах; 3,7% - у хімічній промисловості; 3,6% - на будівництві [6, с.164].

У залежності від різного становища остарбайтерів існували різні способи виживання. Під "виживанням" ми розуміємо - залишитися в живих, вціліти, вберегтися від загибелі. У будь-якому випадку виживання могло відбуватися у три послідовні етапи: 1) подолання страху, паніки; 2) адаптація, тобто пристосування до існуючих умов, або ж активна адаптація; 3) боротьба - опір існуючому становищу.

Як було з'ясовано в першому розділі, на зміну правового становища остарбайтерів впливали зовнішні об'єктивні чинники. До суб'єктивних чинників можна віднести діяльність самих остарбайтерів, які різноманітними способами намагалися покращити своє становище. Для виживання в сільському господарстві остарбайтеру важливо було створити більш "комфортні" умови життя, ніж прописані в законодавстві, а отже, активно даптуватися. Цьому допомагала комунікативність його працівників, завдяки якій вони зуміли налагодити відпочинок, вивчити мову на рівні розуміння та підтримували віру в перемогу. У спогадах Миколи Жидкова (додаток Д), який працював у лісовому господарстві австрійця знаходимо: "у вихідний день (неділю) нерідко прали одяг, ходили до інших остарбайтерів, грали в доміно, карти і т. д. Хоча радіоповідомлення було на німецькій мові, але за період перебування в Австрії нам вдалося частково засвоїти чужу мову, і тому в вільний час слухали зведення про хід військових дій ворожої армії. На кінець війни почали з'являлись літаки союзників (англійські, американські, канадські), які бомбардували великі міста, військові об'єкти, скидали листівки німецькою мовою. З цих листівок ми дізнавалися про становище на східному фронті, а також на Заході. Так дізнались про Тегеранську конференцію, відкриття Другого фронту та ін. Цю інформацію обговорювали між собою, що вселяло надію на близьку перемогу".

Принизливим для остарбайтерів було обов'язкове носіння дискримінаційної ознаки "ost". Позбутися відчуття другосортного працівника допомагали віра в перемогу та взаємопідтримка через поезію, пісні. Віра Давидкова із Мени згадувала пісеньку, що самі склали та наспівували: "OST оторвется - память сотрется".

Для виживання в колективі, хоча й різнонаціональному, важлива мета, що об'єднувала всіх. Для працівників, що опинилися в неволі, це - ненависть до фашистів, прагнення миру, закінчення війни, повернення додому. Тому між різнонаціональними працівниками існували взаємодопомога та підтримка. Зі слів М. Жидкова: "З нами працювали разом і австрійці (бригадири, лісники). Вони ненавиділи німців, але до нас ставилися непогано, іноді приносили з дому чогось поїсти". Надія Старостенко із Кукович згадувала, що поруч із острабайтерами працювали невільники з Польщі, Франції, Голландії, Італії; і от що цікаво: ніхто з нас не знав чужої мови, а один одного розуміли, бо біда в нас була одна.

У період адапатації працівникові важливо було вивчити умови його життєдіяльності. Як правило за непокору остарбайтерів чекав концтабір. І навпаки, якщо працівники виявляли покірність, слухняність, то ставлення було непогане. "Особисто до мене ставилися нормально, бо я старанно працювала, але інших дівчат били, як худобу", - згадувала Надія Клименко.

Порушення стану здоров'я остарбайтерів спричинювало зміну в їх становищі. Якщо людина тимчасова втратила працездатність, то її на деякий час усували від роботи, а то й відправляли на легшу роботу. Нерідко полонені намагалися саботувати роботу, вдаючися до заходів, що шкодили здоров'ю. Так, Міра Сікач, що працювала в приватному господарстві, згадувала: "Хтось підказав, що якщо руки добре натерти часником, а потім сіллю - будуть глибоки рани, які довго не гояться, тоді до роботи ставати не можна. Або заварити листя тютюну і напитися - теж хвороба нападе. Марія напилася тютюну, і їй стало зле. Лікар сказав, що це отруєння, і наказав три дні лежати".

Згодом господарі звикли до імітації хвороби й перестали звертали на це увагу. Щоб повренутися додому, Єфросинія Кочуренко робила все можливе: підіймала тяжкі речі, щоб надірвати живіт та потрапити в лікарню, а далі - додому. Хоч і сильні були болі, але ніхто не відправляв у лікарню. Важливо було знати зміни в законодавстві: після середини 1943р. втрата працездатності не спричинювала відправлення працівника додому.

Інвалідність або тривала втрата працездатності на підприємстві мали інші наслідки. Цінність роботи як працівника втрачалася, а тому на остарбайтера чекала більш "легка" за навантаженням робота, але більш ризикована для здоров'я та ще й з посиленим трудовим режимом. Григорій Бурка із Кукович Менського району згадував, що працював під Мюнхеном на алюмінієвому заводі майже півроку. Але через надмірні навантаження захворів, тому спочатку його відправили в санчастину, а як трохи одужав, то на "легшу" роботу - пороховий завод. Цей об'єкт був засекречений, невільники весь час перебували під прицілом автоматників. Залишитися живим у таких умовах допомагало міцне здоров'я. Григорій Терентійович робить висновок: "а вижили ми в неволі завдяки нашій молодості, хай воно повік не вертає".

Валентина Потапенко з Мени опинилася спочатку в концтаборі Німеччини біля м. Кемптем, а потім була відправлена на один з військових заводів. Ось, що вона розповіла: "Одного разу мені відрізало машиною палець, тому я припинила роботу. Німець почав мене бити, я з огидою відштовхнула нелюда. Через це 4 місяці відсиділа у в'язниці Мюнхена, де тяжко працювала".

Потрапити в концтабір остарбайтеру було легко: втеча, зухвала поведінка, псування майна, захист себе у випадку застосування фізичної сили, поширення інформації про хід війни в листах тощо. Марія Сікач із с. Бігач таємно від господаря готелю, де працювала налаштувала радіо та слухала зведення інформації з фронту, а в листах передавала інформацію подрузі до іншого міста. За підозрою в шпигунсті Марія опинилася в концтаборі спочатку в мюнхенській в'язниці, а потім Равенсбрюці.

Патріотизм, амбіції, виробничі знання допомагали в'язням ставати героями. Марія копала котловани, працювала на утрамбуванні доріг. Через

місяць її відправили на секретний завод "Сильва" поблизу м. Гентіна, на якому виготовлялась зброя. "Там я пробула 804 доби, а могла залишитися навіки. - Страшно сказати, але ми виготовляли патрони і набивали гільзи порохом, які призначалися для наших солдат, батьків, братів...Руки ставали дерев'яними, а голова важкою від думок: "Ну як обдурити німців? Як зробити так, щоб гільзи були непридатними". Мочили водою мішечки з порохом, потім сірку клали подалі від пістоля, щоб не зірвало. І так до ста тисяч гільз зіпсували".

У психології вирізняють біологічне виживання, яке є короткочасним і основаним на інстинктах та психологічне, що базується на цілеспрямованому та свідомому бажанні вижити. Якщо для першого характерні істеричні реакції, то для другого - воля до життя, бажання активно противитися існуючим умовам. І те й інше мало місце в житті людей, що опинилися в умовах виживання.

Для дитини, що не мала досвіду виживання, єдиний вихід у в'язниці - порушити норми, вдаватися до крадіжок, щоб не померти з голоду. Ось що згадував шестирічний в'язень Полікарп Дементьєв із Мени: "Нас із сестрою привезли в концтабір, де годували гірше, ніж скотину. Давали гнилі та перемерзлі турнепс, брукву. В "святкові" дні дітям дозволяли підходити до дротяної огорожі. У ній була дірка, через яку під кулями зі сторожових башт можна збігати в село за шматком хліба. Одного разу ми з сестрою вирішили випробувати долю. Був вибір: хліб чи смерть. Я побіг першим, вдало проскочив лаз, сестра за мною, але зачепилася за дріт своїм платтям. Відірвалася від дроту і біжить слідом, але німці з охорони нас помітили. Кулеметна черга обрізали їй плаття, але на щастя, жодна куля не зачепила тіло. Селяни, що жили недалеко від табору, нагодували нас на свій ризик. Дали з собою невеликий круглий хлібець. Він був мені важкий, мов камінь. Поверталися через той же лаз. А у таборі нас чекали голодні мати та старший брат.

Я часто бігав до табірної кухні, де німець - повар виливав помийне відро і я в кулак збирав картопляні рештки, які здавалися солодші за цукерок. Якщо мене помічала охорона, то я отримував удар пліткою. Ударів та навіть куль я не боявся, їжа була дорожча за життя. Одного разу я віддав свою здобич (картопляні очистки) казаху, який сидів під охороною вартового. За це охоронець вдарив мене кованим чоботом і зламав ребро. Одного разу я став свідком як полоненого забили до смерті за крадіжку жмені каші із брукви".

А ось за прояви непокори групою смертю не карали, але жорстоко наказували. Із записів Віри Туран: "Під час розподілення ми відмовилися їхати на військовий завод, співали радянські пісні. Тоді загін гестапівців, побили кожну п'яту. Коли екзекуція була закінчена, нас через усе місто погнали до приміщення, де закритими протримали добу. Через добу знову привели в двір та з мішками на голові примусили бігати по кругу".

Але попереду бунтівників чекало більше покарання - концтабір: "...З перону жінки в чорних плащах з овчарками виштовхнули полонених з вагонів на землю і погнали через ліс до високої кам'яної огорожі. Це і є Равенсбрюк. Двір освітлений електрикою, а навколо приземисті бараки, огоржені колючим дротом". Равенсбрюк - найстрашніший жіночий концтабір - був створений за наказом Генріха Гімлера. У 1942 р. до Равенсбрюку були вивезені перші жінки з України та Росії, серед них були Марія Сікач і Туран Віра Єфимівна. "У таборі було дві фабрики - ткацька та швейна. Я працювала на ткацькій. Була в таборі ще й ревір-лікарня, де не лікували, а вбивали в'язнів шляхом введення у вену яду або направляли в газову камеру, а потім крематорій, що був побудований за межами табору. Над крематорієм постійно йшов дим".

В умовах жорстокого поводження полонені діяли згуртовано й навіть протестували: оголошували голодування, скаржилися в комендатуру, ламали обладнання, зокрема голки в швейних машинах. Цим жінки демонстрували мужність та героїзм. Такі дії інколи мали позитивні наслідки, хоча ціна була високою-побиття, ревир. "Серед нас були поранені дівчита німці вирішили їх відправити в польський табір Майданек. З проханням залишити їм життя ми прийшли до тюремних комендантів, марно. Тоді ми оголосили голодування на три дні, не припиняючи працювати. Приходимо в столову, заспіваємо тихенько "в колгоспах повні амбари", постоїмо на аппелі і знову до роботи. Дівчата ці повернулися в Равенсбрюк, коли наші війська наближалися до Польщі.

Десь за півроку до визволення в табір привезли сиріт, віком 4-10 років. На них чекала газова камера. Ми знову пішли до коменданта і просили залишити дітей під нашу опіку. Вмовили. Так були врятовані 25 дітей".

У спогадах Віри Туран полонені демонструють вміння організоватися в складних ситуаціях: "Ми були дуже дружні та координували свої дії, цим ми надавали приклад іншим і показували як потрібно діяти в концтаборі. За це нас жінки всього табору любили, цінували й вірили в нас". У Віри Єфимівни зберігся блокнот із табірними піснями та поезією.

Вміли в концтаборі й підтримувати один одного: бельгійки, чешки, італійки ділилися тим, що отримували в пакунках з дому: харчі, теплий одяг.

Приклади, якими можна захоплюватися були непоодинокі. Менянка Марія Радченко, яка працювала в м. Майенбург у приватного господаря, ризикуючи власним життям, врятувала військовополенених. "Якось я побачила, як есесівці женуть колону радянських військовополонених. Есесівці, які їх охороняли, йшли з лівого боку, а я стояла з правого. Один полонений попросив сховати їх. Я кивнула в сторону, і вони, пригнувшися, побігли в двір, сховавшися на горищі будинку. Це був травень 1945. Через декілька днів ми побачили колону наших військ. Згодом я дізналася, що всіх полонених розстріляли в лісі. Один із врятованих солдатів сказав мені, що, якби не я, їх також розстріляли б".

Інша модель поведінки була в людей, які в бараку з-поміж інших націй опинялися самі. В умовах автономного існування покладатися не було на кого і тому, головне - не втратити бажання вижити. Цьому допомагала віра, звертання до Бога, а віра породжувала сподівання на перемогу. Кожного дня молилася Марія Скіач у концтаборі, щоб повернутися додому, хоча до війни була атеїсткою. Сама придумала їх і читала за спасіння, за перемогу, за батька-матір.... Коли поверталася до хати після визволення, то йшла поза селом, щоб люди не жахалися її, адже схудла до 38 кг. Рідний батько не впізнав, скотився на долівку, обняв доньчини ноги і ледь не втратив свідомість, бо саме просив Миколу Чудотворця про повернення дочки...".

Похожие статьи




Уроки виживання остарбайтерів - Українські остарбайтери

Предыдущая | Следующая