Революції у країнах Східної Європи кінця 80-х років

У другій половиш 80-х років країни Східної Європи опинилися у стані глибокої економічної та соціально-політичної кризи. Їх відставання від індустріально розвинутих країн Заходу дедалі більше посилювалося. Особливо помітним воно було в таких галузях, як електроніка, інформатика, обчислювальна техніка. Відстала технологія, застарілий машинний парк, низька ефективність сільського господарства були характерні тією чи іншою мірою для економіки всіх країн регіону. Неподільна монополія компартій на владу, злиття партійного й державного апарату, антидемократизм, придушення інакомислення, вирішення нагромаджених соціально-політичних проблем за допомогою сили - всі ці риси були притаманні тоталітарним режимам Східної Європи. Спроби реформування наявної системи не принесли успіху. Формально схваливши перебудову, розпочату СРСР у квітні 1985 р., лідери компартій соціалістичних країн насправді відверто негативно ставилися до неї. Визначаючи на словах необхідність глибоких економічних і політичних зрушень та докорінного оновлення суспільства, насправді вони проводили лише косметичні зміни, що не торкалися самої суті наявної системи. Все це викликало глибоку, а то і повну, недовіру основної маси населення до наявних порядків, породило практику проведення політичних "круглих столів". Компартії, погоджуючись на політичний діалог з опозиційними партіями і силами, сподівалися досягти загальнонаціональної згоди у проведенні демократичних перетворень спільними зусиллями. Опозиція домагалась легальних умов для подальшого наступу проти наявного політичного устрою і проведення змін.

М. Горбачов і перебудова в СРСР стали поштовхом до революцій 1989 р. Зміни в СРСР сприяли посиленню реформістського крила компартій та дискредитації консервативного неосталінсь-кого керівництва ними. Відмова від "доктрини Брежнєва", визнання права народів Східної Європи обирати свій шлях розвитку позбавили народи цих країн від страху перед радянською інтервенцією. Майже в усіх країнах події починалися з приходу до влади прихильників "оновлення соціалізму" в компартіях. Це або було результатом гострої внутрішньополітичної боротьби (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія), або відбувалося під безпосереднім тиском масових виступів (НДР, Румунія). Нові сили проголошували курс на заміну тоталітарного соціалізму демократичним; підтримували плюралізм і багатопартійність, критику тоталітаризму і політики компартій. На перших вільних виборах вони, як правило, отримували більшість і приходили до влади, витісняючи компартії. Прихильники "оновлення соціалізму" вже пропонували політичні програми не "оновлення соціалізму", а "будівництва капіталізму", включаючи приватизацію державного сектору, сприяння бізнесу, створення ринкових структур, а у політичній сфері вони продовжували лінію на ліквідацію тоталітарних режимів, а у зовнішній політиці вимагали ліквідації РЕВ і ОВД, виведення радянських військ зі своїх територій,

У Польщі ПОРП 1988 р. оголосила про економічні реформи і перехід до політичного плюралізму. На "круглому столі" в лютому 1989 р. за участю ПОРП й усіх опозиційних сил, включаючи "Солідарність", була досягнута угода про проведення виборів до парламенту на багатопартійній основі. На червневих виборах 1989 р. ПОРП зазнала поразки, а опозиція сформувала уряд на чолі з Мазовецьким. Президентом було обрано лідера ПОРП В. Ярузельського. В січні 1990 р. ПОРП саморозпустилася, а її залишки створили Соціал-демократичну партію. В грудні 1990 р. на всенародних виборах президента переміг лідер "Солідарності" Л. Валенса. Країна здійснила широкомасштабні економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкової економіки, але економічна ситуація на початку 90-х років залишалася досить скрутною.

В Угорщині початок перетворенням було покладено в травні 1988 р., коли на конференції компартії визнали за необхідність проведення політичної та економічної реформ і змінили керівництво УСРП. Нові лідери виступили з ініціативою проведення "круглого столу" з опозиційними партіями, яких на кінець 1989 р. нараховувалося понад 30. У жовтні 1989 р. замість комуністичної партії була створена соціалістична партія. Однак на перших демократичних виборах навесні 1990 р. перемогу здобули їхні політичні опоненти. Був сформований уряд на чолі з лідером Угорського демократичного форуму Й. Анталлом, а президентом став представник вільних демократів А. Гьонц.

У НДР політична криза виникла в жовтні 1989 р., коли розпочалися багатотисячні демонстрації та мітинги проти тоталітарного режиму. 18 жовтня на пленумі СЄПН Е. Хонеккер був звільнений з посади генсека партії та глави держави. Партія проголосила про свій перехід на соціал-демократичні позиції. В результаті активізації опозиційного руху в листопаді було відкрито кордон НДР із Західним Берліном та ФРН, зруйновано Берлінську стіну. монополія антидемократизм азія війна

На перших демократичних виборах у березні 1990 р. перемогу здобули опозиційні демократичні сили. Розпочалася підготовка до об'єднання Німеччини, яке відбулося 3 жовтня 1990 р.

Мирним шляхом відбувся перехід влади від комуністів до опозиційних демократичних сил у Чехословаччині (так звана оксамитова революція 1989 р.) і в Болгарії.

Найтрагічніший характер мали події в Румунії, де був найбільш жорстокий тоталітарний режим Н. Чаушеску, який охороняла 120-тисячна служба безпеки "Секуритате". Особливість подій у Румунії полягала також у тому, що там не було свого Л. Ва-ленси, як у Польщі, або В. Гавела, як у Чехословаччині, ко-муністів-реформаторів, як в Угорщині та Болгарії. Антиурядові виступи вибухнули в місті Тимішоарі 21 грудня 1989 р., звідки невдоволення наявним режимом перекинулося на інші міста, насамперед, Бухарест. З 22 до 25 грудня відбувалися криваві сутички повсталих з військами служби безпеки. Армія перейшла на бік народу і режим Чаушеску було повалено. Диктатора і його дружину стратили. Влада опинилася в руках Фронту національного порятунку на чолі з І. Ілієску, який оголосив про ліквідацію всіх державних структур, що існували в часи диктатури, зокрема комуністичної партії.

Отже, виступи широких народних мас, які стали провідною силою демократичних революцій 1989- 1990 рр. у країнах Східної Європи, привели до повалення комуністичних режимів. Нові політичні сили, що прийшли до влади, розпочали курс на ринкові реформи й утвердження парламентської демократії. Припинили своє існування Варшавський договір і Рада економічної взаємодопомоги. Розпочався складний і досить суперечливий процес вростання постсоціалістичних країн Східної Європи в європейське і світове співтовариство.

Країни Південно-Східної Азії після другої світової війни. Країни Південно-Східної Азії (Бірма, Таїланд, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Філіппіни, Індонезія, Сінгапур) під час Другої світової війни були окуповані Японією. Після поразки Японії в регіоні розгорнувся національно-визвольний рух. У серпні 1945 р. у В'єтнамі та Індонезії перемогли революції. 2 вересня 1945 р. В'єтнам був проголошений демократичною республікою Головою Тимчасового уряду та беззмінним керівником країни протягом наступних 24 років став Хо Ші Мін. 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Республіки Індонезія, першим президентом якої став Сукарно (з 1968 р. - Сухарто). Однак краї-ни-метрополії розпочали воєнні дії проти цих держав.

У вересні 1945 р. французькі війська захопили центральну і південну частини В'єтнаму. Однак завдяки допомозі СРСР в'єтнамській армії вдалося навесні 1945 р. розбити французький експедиційний корпус у районі Дьєнб'єнфу. У липні 1954 р. між Францією і В'єтнамом були підписані Женевські угоди, за якими незалежним став Північний В'єтнам (Демократична Республіка В'єтнам - ДРВ). На південь від 17-ї паралелі у Південному В'єтнамі розташувалися французькі війська. У 1956 р. у Південному В'єтнамі було проведено вибори до Національних зборів і прийнято конституцію. США" Велика Британія, Франція визнали цю нову республіку і надали їй значну економічну й військову допомогу. Однак створений у 1960 р. Національний фронт визволення Південного В'єтнаму на чолі з комуністами, спираючись на підтримку ДРВ, розгорнув активні бойові дії проти сайгонського режиму, що поклало початок громадянській війні у В'єтнамі.

США, прагнучи утримати Південний В'єтнам під своїм контролем і не допустити встановлення там комуністичного режиму, поступово втягнулися в цю війну, а з 1964 р. розпочали активні воєнні дії проти ДРВ. Американсько-в'єтнамська війна - найбільш кривава серед локальних війн XX ст. - тривала майже 10 років і завершилися перемогою ДРВ. У січні 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. 2 липня 1976 р. В'єтнам було об'єднано і проголошено створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) зі столицею в Ханої.

Невдачі з будівництвом соціалізму змусили в 1986 р. правлячу комуністичну партію розпочати економічні реформи, подібні до китайських: скорочено державне планування; надано свободу підприємствам; покращено умови діяльності дрібних приватних підприємств; надано пільги іноземному капіталові; у конституцію внесено статтю про приватну власність. Наслідком цього стало економічне зростання - В'єтнам вийшов на 3-є місце у світі за експортом рису, припинення інфляції, збільшення іноземних інвестицій, переважно від приватних підприємців зі Східної і Південно-Східної Азії. Середній приріст ВНП у країні - 8-9 % на рік. Змінилася і зовнішня політика СРВ. Наприкінці 80-х років вона вивела свої війська з Камбоджі та Лаосу, які до того були у сфері її впливу, нормалізувала відносини з Китаєм, який у 1979 р. розпочав проти В'єтнаму воєнні дії, а у 1995 р. відновила дипломатичні відносини із США.

В Індонезії до 1949 р. точилася війна з країною-метрополією - Нідерландами. Після періоду "ліберальної економіки" 1950- 1957 рр., який характеризувався нестабільністю господарського життя, Сукарно запровадив воєнний стан. Спроба комуністів захопити владу в 1965 р. була придушена військовими на чолі з генералом Сухарто, який у 1968 р. став президентом, встановивши "новий порядок", що спирався на переважний вплив армії у всіх сферах життя. З цього періоду країна розвивалася здебільшого завдяки експорту нафти. У 70-80-ті роки було денаціоналізовано промисловість і аграрний сектор. Зовнішня і внутрішня політика стала орієнтуватись на західні країни - іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Рівень життя залишався порівняно невисоким. Після виборів 1987 р. режим Сухарто ще більше зміцнів і у XXI іст. країна вступила в умовах відносного економічного піднесення та політичної стабільності.

Один із найтрагічніших періодів розвитку пройшла після війни Камбоджа. Після здобуття незалежності у 1954 р. там було відновлено монархію на чолі з принцом Сіануком. У 1970 р. у країні відбувся державний переворот і до влади прийшов уряд на чолі з генералом Лон Нолом. Камбоджа проголошувалась Кхмерською Республікою, а монархія була ліквідована. Але у 1975 р. до влади прийшов націоналістичний ультралівий режим "червоних кхмерів" на чолі з Пол Потом. Обравши за взірець маоцзедунівсь-кий Китай, Пол Пот висунув ідею кхмерського соціалізму: ліквідація міст, торгівлі, грошей, сім'ї, створення сільськогосподарських комун. Було знищено майже всю інтелігенцію та військових. Усіх жителів Пном-Пеня (столиці Камбоджі) виселели в сільську місцевість за 72 год, запровадили примусові шлюби. Загинуло 3 млн з 8 млн населення. У 1978 р. В'єтнам за підтримки СРСР захопив Камбоджу, полпотівців вигнали з країни і в січні 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампучія. Через 10 років в'єтнамські війська було виведено. Камбоджа поступово стала повертатися до мирного життя.

У 70-80-ті роки при владі в країні перебував пров'єтнамський режим. Йому протистояли прибічники принцаСіанука, який правив країною до 1970 р., і "червоні кхмери", які контролювали великий регіон на кордоні з Таїландом. Тільки наприкінці 80-х років розпочався політичний діалог з метою досягнення єдності в державі. У1989 р. В'єтнам вивів свої війська, у 1993 р. відбулися вибори, на яких перемогу здобули прибічники принца Сіанука, котрий знову очолив державу. У Камбоджі відновилась монархія. Але мирні ініціативи були зірвані у 1997 р., коли розпалася урядова коаліція і прибічники колишнього прем'єр-міністра Хун Сена розпочали громадянську війну.

Південну Корею, Гонконг, Сінгапур і Тайвань образно називають "азіатськими тиграми" у зв'язку з їхнім швидким "стрибком" з економічної відсталості до процвітання за останні 25 років. Можна назвати кілька причин такого успіху:

O поєднання багатовікових традицій конфуціанства (повага до авторитету і влади, висока культура праці, жертовність в ім'я загального блага, вміння задовольнятися малим, відсутність прав і свобод західноєвропейського зразка тощо) з ринковою економікою; O військова і фінансова підтримка з боку США Південної Кореї і Тайваню, тривкі зв'язки Гонконгу і Сінгапуру з Великою Британією; O активне втручання держави в економіку - спонукання підприємців виявляти ініціативу, завойовувати міжнародні ринки; підтримка державою експортно орієнтованих галузей економіки.

У Південній Кореї (Республіці Корея), що виникла в 1948 p., щорічне економічне зростання протягом останніх 50 років було на рівні 4,5-13 %, нині дохід на одну особу становить понад 11 тис. дол. на рік. Економічне процвітання країни розпочалося з розвитку текстильної промисловості й експорту текстилю, ціни на який на світовому ринку були невисокими внаслідок низької собівартості робочої сили. У країні панував авторитарний режим військових (1948-1960 pp. - Лі Син Ман, 1960-1979 pp. - Пак Чжон Хі). Демократичні перетворення розпочалися у 1987 p., коли було проведено перші всенародні вибори і введено в дію демократичну конституцію країни. У 80-х роках Корея стала світовим лідером із виробництва побутової техніки, кораблів, легкових автомобілів, взуття.

Китайська Республіка (Тайвань) була створена у 1949 р. Чан Кайші, який емігрував на острів з континентального Китаю після поразки у громадянській війні. Як і в Кореї, економічному зростанню тут сприяв авторитарний режим: 1949-1975 рр.- Чан Кайші, 1975-1986 - Цзяа Цзінго, сина Чан Кайші. Демократичні перетворення утвердились лише після смерті останнього. Правлячий режим створив умови для розвитку таких галузей промисловості, як текстильна, виробництво одягу і взуття, іграшок; пізніше розвинулися машинобудування, наукомісткі галузі. На сьогодні на Тайвані резервний запас валюти у доларах США найбільший у світі.

У Сінгапурі, що став незалежною державою у 1965 p., понад третина населення зайнята у фінансовій галузі та сфері послуг. Місто Сінгапур - один із фінансових центрів світу і великий порт. Лідером правлячого в країні авторитарного режиму з 1959 по 1990 р. був прем'єр-міністр Лі Куан Ю. Головні статті експорту - електроніка та комп'ютерна техніка, продукти нафтохімії, легкої промисловості.

У Гонконгу (Сянгані), що перейшов під юрисдикцію Китаю від Великої Британії 1 липня 1997 p., найвищий серед "тигрів" рівень доходів на одну особу - 24,5 тис. дол. на рік. Місто експортує до 90 % виробленої продукції (одяг, іграшки, годинники). У виробництві зайнято 28,5 % населення, стільки ж - у торгівлі, ресторанному та готельному бізнесі.

Швидкий економічний розвиток багатих корисними копалинами країн регіону відбувається завдяки переважно китайській буржуазії, яка виявила тут надзвичайну підприємливість, дуже швидко створивши великі транснаціональні корпорації. У федерації Малайзія власне малайська буржуазія контролює лише 30 % економіки, китайська - 60%. На експорт ідуть каучук, олово, нафта, деревина, а останнім часом - електротехнічні вироби, комп'ютери. Щорічний приріст ВВП - 8-9 %.

Королівство Таїланд, яке тривалий час було слаборозвинутою, політично нестабільною державою (за 60 років 17 державних переворотів), у 70-80-х роках перетворилося на найбільшого у світі експортера рису. У 80-х роках завдяки іноземним інвестиціям і технологіям експортними товарами стали електроніка, продукція хімічної й автоскладальної промисловості.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили економічне об'єднання АСЕАН. Економічна інтеграція, безмитна торгівля в межах Асоціації дали змогу підняти рівень виробництва й перетворити цей регіон на один із центрів світової економіки.

Розвиток країн Азії в другій половині XX ст. характеризувався різноманітністю моделей та ідеологічних парадигм. Значній частині азійських держав не лише вдалося стати на шлях стійкого розвитку, а й успішно конкурувати з провідними європейськими державами та США, що дає підстави багатьом фахівцям ввести в обіг поняття "тихоокеанське століття''. І справді, за багатьма параметрами саме Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР) усе більше стає центром світової торгівлі та виробництва товарів і технологій.

Наслідуючи приклад Японії, чотири "азійські тигри" (Сінгапур, Гонконг, Тайвань і Південна Корея) в період 70-90-х pp. перетворилися на динамічні та розвинені суспільства, добробут яких грунтується на експортооріентованих економіках, що швидко розвиваються.

Одним із феноменів розвитку країн Азії наприкінці XX - на початку XXI ст. стало китайське "економічне диво". Середньорічні темпи розвитку країни з 1979 по 2003 р. становили 9,4 %. З моменту започаткованих Ден Сяопіном у 1978 р. реформ Китаю вдалося до 2000 р. збільшити рівень виробництва у чотири рази. Значним ресурсом для модернізації стало приєднання колишніх колоній Гонконгу та Макао відповідно в 1997 та 1999 pp. Втілюючи в життя принцип "одна країна - дві системи" (тобто паралельне існування так званих капіталістичної та соціалістичної систем у межах одного державного цілого), ці два особливі адміністративні райони і надалі залишаються економічно привабливими для мільярдних інвестицій, зберігши та розвиваючи значний економі-ко-фінансовий потенціал. Водночас у Гонконгу проведено вибори до місцевого законодавчого органу під значним тиском з боку центру, внаслідок чого пропекінські сили здобули більшість. Тимчасовий прогрес у розв'язанні проблеми статусу Тибету, що почався заявою в 2004 р. Далай-лами про визнання цього краю частиною Китаю і діалог з Пекіном, було затьмарено виступами місцевого населення, значна частина якого незадоволена політикою культурно-етнічної асиміляції з боку центру. Певних зрушень удалося домогтися у справі зближення між материковим Китаєм та Тайванем. У 2005 р. лідери провідних тайванських партій (за винятком правлячої на той час Демократичної прогресивної партії), у тому числі й голова Гоміньдану, відвідали КНР. Проте значний рівень військового протистояння і подальший політико-військовий тиск Пекіна зберігають можливості для вибуху конфлікту.

Революції у країнах Східної Європи кінця 80-х років

Похожие статьи