Полтавщина козацька (друга половина XVI - XVII ст.) - Основи історії і культури рідного краю

Перехід під корону Речі Посполитої. Колонізація краю.

Вишневеччина

Земельні загарбання князів Вишневецьких на Полтавщині

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. на території нинішньої Полтавщини сформувалася одна з найбільших латифундій Речі Посполитої - так звана Вишневеччина (за йменням княжого роду Вишневецьких).

Початок цьому володінню було покладено черкаським та канівським старостою, князем Михайлом Олександровичем Вишневецьким. У 1570-х рр. він представив до нагороди за військові подвиги шляхтича Михайла Грибуновича Байбузу, вірогідно, родича князів Глин-ських. Король Стефан Баторій за видатну "дельность в речах рыцарских" надав М. Г. Байбузі "пустыню" по ріках Сулі, Удаю і Солониці, "почавши с конца горою Сулы от Снятина, рубежа Московского, аж вниз до устья Днепра", і крім того, окремий уход "Лужок" з усіма пожитками і доходами. Однак М. Г. Байбузі не довелося скористатися щедрим королівським дарунком. У 1580 р. за клопотанням М. Вишневецького підвладні йому староства були "спущені" його сину Олександру. За наказом молодого державця у 1582 р. підстароста Ілляш Боруховський оружно захопив володіння М. Г. Байбузи - "моцно и гвалтом" "выслугу из спокойного держания его выбил и на пожиток до Черкасского замка привернул". Після тривалої судової тяганини М. Г. Байбуза в 1589 р. одержав у якості компенсації маєтності по р. Пслу. Утвердившись у Посуллі й закріпивши за собою захоплену територію королівською грамотою 1590 р.,

О. Вишневецький досить активно розпочав колонізацію краю, засновуючи міста та осаджуючи слободи. В 1589 р. він заклав замок біля старого Лубенського городища; в січні 1591 р. одержав від короля Сигізмунда III грамоту на фундацію Лубен, а рік потому - Пирятина. Обом містам князь надав магдебурзьке право. При цьому Лубни назвав на свою честь Олександровим, а Пирятин у пам'ять про батька Михайловим.

Після смерті бездітного ОлександраВишневецького в 1594 р. його володіння перейшли до брата Михайла, старости овруцького, котрий енергійно продовжив колонізаційні зусилля попередника. На поч. XVII ст. стався конфлікт між власниками двох найбільших в Україні латифундій - князями Острозькими та Вишневецькими. Одержавши привілей на "пустелю" між Пслом і Ворсклою, князь М. Вишневецький необережно прихопив і ті території, які раніше були пожалувані на Черкаський замок. Відбиваючи свої уходи, тодішній черкаський і канівський староста князь Януш Острозький у 1609 р. послав на Полтавщину 3-тисячний загін, який спустошив володіння М. Вишневецького і захопив велику здобич. У відповідь М. Вишневецький у 1611 р., "гвалтом окупуючи всю Сулу", приєднав "пустиню Горошин і Сліпород". Потім, скориставшись "зачіпкою" між Польщею і Москвою, в 1614 р. "своими собственными силами и оружием" завоював Путивль з усією областю. Путивльський замок, щоправда, довелося повернути московитам, але Сенча і Лохвиця залишилися під присудом князя.

Після смерті Михайла Вишневенького у 1616 р. його сім'я була засуджена на баніцію. Лівобережні володіння князя захопив його рідний брат Юрій Виш-невецький. Вдова розпочала судовий процес, але у 1618 р. Ю. Вишневецький помер і маєтності були передані княгині Раїні Вишневецькій та її дітям - Ієремії та Ганні. При оголошенні постанови Люблінського трибуналу про передачу володінь Раїні Могилянці лубенці скаржилися урядовим комісарам на кривди, які заподіяв їм князь Ю. Вишневецький, "вибираючи нечувані податки". Княгиня Раїна померла вже наступного року. Опікуном над малолітнім Ієремією став троюрідний дядько - князь Костянтин Вишневецький. Серед нових здобутків родини Вишневецьких стали захоплені у Б. Обалковського Яблунів та Миргород з околицями, а також селітряні промисли на річках Хорол, Псел, Грунь, біля Більського городища, на річках Ворсклі, Орелі, Мерчику, Орчи-ку, Говтві та Сулі. В 1624 р. К. Вишневецький захопив урочище Климятичі на місці давньоруського міста Желді, де заснував нове містечко - Жовнин.

Колонізаторські зусилля усіх своїх іменитих предків перевершив п'ятий і останній з роду князів Вишеневецьких на Полтавській території - Ієремія Михайлович Вишневецький. Саме з його ім'ям і пов'язуються ті величезні володіння на Лівобережній Україні, які увійшли в історію під назвою Вишневеччи-ни. Повернувшись у 1632 р. на Україну з-за кордону, де він закінчував свою освіту, 20-річний князь вступив у володіння батьківськими маєтностями. У1632-1634 рр. він брав участь у війні з Мос-ковією, зарекомендувавши себе талановитим полководцем. З 1635 р. князь займався округленням Вишневеччини, здійснюючи одне за одним захоплення

Суміжних земель. Водночас І. Вишневецький боровся з козацькими повстаннями на Лівобережній Україні.

У вересні 1635 р., озброївши тисячу головорізів, І. Вишневецький послав їх на "добра и державы" стражника коронного, овруцького і канівського старости Самійла Лаща. Цікаво, що предводительшею загону поряд чоловіками була княгиня Полонт Домонтова, вдова князя Грегора Домонтова. "С знаками военными, с ротмистрами над хоругвями, с стрельбою огнистою" шляхетні вояки "гвалтовне наехали" на містечка Домон-тів, Піщане та Золотоношу і "опановали" їх "с ужасами непередаваемыми". В 1640р. була відібрана Хоролыцина, яка належала С. Жулкевському. В 1643 р. I. Вишневецький захопив у городельського старости городище Грайворон із слободами Дмитровим, Липовим та Почепковим. У 1644 р. князь відібрав роменські маєтності приятеля короля, надвірного мар-шалка Адама Казановського, а в 1645-1646 рр. - володіння чернігівської каштелянки Софії Козаковської за Удаєм. Великі загарбання здійснено у 1646 р. у старости переяславського і коронного хорунжого О. Конєцпольського. На чолі 7-тисячного війська "с арматами и всеми аппаратами воеными" I. Вишневецький захопив міста і містечка: Гадяч, Полтаву, Зигмунтів (нині с. Устивиця на Миргородщині), Соколину Гору (с. Со-кілка на Кобеляччині), Кременчук, Подо л ки (Гадяччина), Добрик, Краснопіль (с. Великі Сорочинці на Миргородщині), Крукполе, Лукашівське, Бірки (на Га-дяччині чи Зіньківщині), Опочинське (Опішня), Глинськ, Лютеньку, Зіньків, Олеснів, Охтирку, Рухавку та інші населені пункти. Збитки О. Конєцпольського від цього наїзду склали 500 тис. злотих.

23Свідчення 5.3 жалуваної грамоти короля Сигізмун-да III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському й канівському, на вічне володіння землями по рр. Сулі, Удаю та Солониці й уходом Лужок (18 квітня 1590 р.):

"Во имя Божое станся. Амин. Мы, Жикгимонт третий, Божою милостию корол полский, великий князь литовский, руский, пруский, мазо-вецкий, жомоитский, киевский, волынский, подляский, ифлянтский и королевства швейного власный дедич и пришлый корол, -- ознайму-ем тым нашим листом всим вобец и каждому зособна, кому колвек то ведати належит, ни-нешним и на потом будучим.. маючи ласкавый взгляд и бачене на зацность старожитного дому князей Вишневецких, которые завжды во всих справах и поступках своих зац-ни, мужни и славни были, а особливе тое ж все усмотруючи в... князю Александру Вишневец-кому... мают князь Александр Вишне-вецкий сам, его жона, дети, потомки и наследники их реку Сулу, реку Удай и реку Соло-ницу и вход Лужок зо всими Грунтов широко-стями. Спокойно держати, замки закладати, места и села на тых Грунтех людми оса-жовати, костелы и церкви Божне фундовати, земли розробливати, будовати, ставы и млыны направовати и вшелякие пожитки собе там вынайдовати, становити, розмножати и от-тол всих вшеляких доходов, чиншов, платов, десятин, дяклов, даней и иных належностей, яко колвек менованых и которые ся потомъ онде вынайти и менованы быти могуть, з людей

Посольська зала королівського палацу у Кракові.

И зо всих грунтов помененых добр уживати... и будут мели князь Вишневецкий и потомки его тую зуполную незамереную моц и владность -- тыс добра, буд порозну, любо вси зараз, коли колвек и кому хотя отдати, да-ровати, продати, променяти, записати, заставите и, яко хотячи, ку своему лепшому (пожитку ) обернути, яко дедицством своим властным, водле воли и уподобаня своего, шафова-ти... а нам и потомком нашим, королям их милости полским, к коруне службу земскую военную служити, вшеляких свобод уживати и повинности водле часу и потребы Речи По-сполитое на собе нести зо всими обывателями, шляхтою коронною в там том краю, зароено вечными часы...".

Свідчення 6. З грамоти короля Сигізмунда III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському, канівському, корсунському та любецькому, на побудову замку в м. Олександрів (Лубни), над р. Сулою, і на Магдебурзьке право новому місту (16 січня 1591 р.): "Жикгимонт третий, -- ознаймуем тым нашим листом всим и каждому зособна, кому колвек то ведати належит, оповежено перед нами именем урожоного Александра кнежати Виш-невецкого, старосты черкасского, каневского, корсунского и любецкого, иж он, подлуг прав и волностей посполитых шляхетских, во имен[и]ю своем властном вечистом, в земли Киевской над рекою Сулою лежачом, на имя Александрове, ку покою и безпечност панств наших коронных замок будует, и место садить, которому месту корчмы медовые и пивные веч-не и иншие пожитки надал; одно прошоно нас, абыхмо. право майдемборское и порядки мест-ские тому месту и подданым его, которые там тепер суть и потом приходити и оседати будуть, надали; а такъ мы, прихилившися до звычаю права посполитого и тое прозбы, з ласки нашое кролевское право майдемборское, порядок и вольность местскую тому месту и меща-ном надаем..."

25.5.2. Лубенська держава князя Ієремії Вишневецького

Створена в результаті різночасних загарбань князів Вишневецьких держава не поступалася багатьом тодішнім ко Лубни з княжим палацом, який ні в чому не поступався королівському в Кракові. Навіть через 350 років лубенський палац І. Вишневецького своєю пишнотою розбурхував письменницьку уяву. До наших днів від палацу збереглася лише база колони, прикрашена барельєфами з зображенням античних воїнів.

Загалом І. Вишневецький володів на Лівобережній Україні 56 населеними пунктами, 50 з яких розташовувалися в межах історичної Полтавщини. В поселеннях Вишневеччинигосподарств підданих, у т. ч. на Полтавській території 34822 господарства. Якщо прийняти середню чисельність господарства (сім'ї) за 4 душі, то у полтавських володіннях І. Вишне-ьецького могло проживати майже 140 тис. чол.

Подібно іншим власникам земель на "кре-сах", І. Вишневенький турбувався про примноження людності у своїх маєтностях. Із цією метою він надавав поселенцям звичні "слободи" і слідкував, щоб вони не обкладалися додатковими по-злнностями зверх установлених княжими універсалами. Як дбайливий господар, князь турбувався, щоб його піддані не розійшлися че-| ез кривди з боку орендаторів. І. Вишневецький заохочував цеховий устрій у своїх містах. У Лубнах при ньому діяли кравецький, шевський, кушнірський, ковальський цехи.

Князь Ієремія Вишневецький

Вишневецький (Вишньовецький) Ієремія-Михайло (Ярема) Міхал Корибут (1612--10/22 111.1651) князь, воєвода руський (1646 р.), коронний гетьман (1649 р.); скатоличений український магнат, володар маєтностей на Волині та Поліссі, колонізатор і власник Лубенщини й сусідніх земель на Лівобережжі -- т. зв. Вишневеччини. Походив зі старовинного українського князівського роду Вишневецьких. Родова маєтність - Вишньовець на Волині (вперше згадується в 1395 р., належав князям Вишневецьким до 1740 р.). За однією версією, родоначальником уважається князь Федір Несвіцький - нащадок турово-пинських Рюриковичів, прабатько чотирьох княжих родів: Вишневецьких, Збаразьких, Порицьких, Воронецьких. За іншою версією, Вишневецькі виводяться з роду Федора Корибу-товича, нащадка литовсько-руського роду Ге-диміновичів. Видатним представником роду був Дмитро Вишневецький (р. н. невід.-І563) - староста черкаський (1550-1553 рр.) і канівський (1554-1557 рр.), організатор козацтва і перший козацький гетьман.

Свідчення 9.

Знатність роду Вишневецьких була добре відома. Коли Ярема надумав прокласти найкорот-шу дорогу з Ромен до Росії через ліси, москови-ти спробували йому перешкодити, але були розігнані. Цар поскаржився Владиславу IV і одержав таку образливу відповідь: "Князь Ієремія більше має права на Москву, ніж цар московський на Ромни".

Батько - овруцький староста князь Михайло Михайлович Вишневецький (р. н. невід. -1616). У 1594 р. успадкував від бездітного брата Олександра величезні володіння на Лівобережній Україні. Освоєння задніпровських маєтностей енергійний князь з успіхом суміщав із зовнішньополітичними авантюрами в Молдавії. "Підсадивши" на молдавський трон Ієремію Могилу, князь у 1605 р. одружився з його старшою донькою Раїною Могилянкою. Породичавшись з представниками господарського дому Могил, князь Михайло заявив претензії на

Конкретних відомостей про наявність у II пол. XVI -1 пол. XVII ст. на території Полтавщини навчальних закладів немає. Але школи, звичайно, існували. Відповідальними за навчання дітей, очевидно, були місцеві священнослужителі. Тому перші школи, вірогідно, функціонували при церквах. Звичайно, чужинецька адміністрація й іноземні колоністи мали більші можливості для навчання своїх дітей. Можливо, вони наймали для цього приватних учителів. Родова знать могла дозволити собі навчати дітей в престижних західноєвропейських колегіумах і університетах. Діти значних козаків з часом одержали можливість студіювати в Києво-Могилянському колегіумі (засн. 1632 р.). На середину XVII ст. грамотність серед різних верств українського суспільства вже була дуже поширена. Це відзначав, зокрема, відомий мандрівник Павло Алеппський (з м. Алеппо в Сирії), який разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III подорожував Україною в 1654 і 1656 рр.

Свідчення 1. Павло Алеппський:

"...По всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях..."

Такий значний відсоток грамотності проявився у багатстві усної народної творчості, розвитку науки та мистецтва. Якщо центрами розвитку останніх були великі міста, зокрема Київ, то усна народна творчість процвітала всюди.

Маруся Чурай

Визначним явищем національної культури залишалася народна пісенна творчість. Переважно в козацькому середовищі створювалися історичні думи, пісні та балади. Виконавцями дум та пісень стали кобзарі та лірники, що подавали музичні твори в речитативно-імпровізаційній манері.

До середини XVII ст. відноситься ім'я легендарної народної співачки і поетеси Марії Гордіївни Чурай, або інакше Марусі Чурай. До сьогодні не виявлено автентичних історичних документів, які б підтверджували історичність цієї особи. Текст присуду полтавського полкового суду, яким оперують деякі дослідники, є більш пізньою підробкою і не може вважатися офіційним джерелом.

Чурай Марія Гордіївна (Маруся Чурай, Чураївна; р. н, і см. невід.) -- легендарна народна співачка й поетеса. Портрет роботи Ф. Самусєва.

Марусю традиційно називають "дівчиною з легенди", оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ "української Сапфо" склався під впливом літературних творів ХІХ-ХХ ст. (балад, поем, драм, повістей, романів українсьїхав козак на війноньку... Карт. М. Кривенка. 1954.

Кою, польською та російською мовами), створених на основі народних оповідань. Якщо узагальнити численні версії, то вийде такий біографічний сюжет.

Жила в Полтаві приблизно в 1625-1650-х рр. Хата батьків стояла на березі Ворскли, неподалік від Хрестоздвиженського монастиря. Батько - Гордій Чурай належав до козацького стану, можливо, був полковим осавулом. Якось, посварившись з одним шляхтичем, запальний козак вихопив шаблю і зарубав кривдника. Після того подався на Січ, взяв участь у козацькій війні проти Польщі під проводом П. Павлюка (Бута), потрапив у полон і був страчений у Варшаві в 1638 р. Маруся жила з матір'ю Горпиною. Дружина й донька народного героя користувалися повагою полтавців. Дівчину шанували не лише через славного батька, а також через особливий дар складати і чудово виконувати пісні. Маруся була наділена неабияким талантом імпровізації - свої думки могла викладати віршами.

Свідчення 2. З біографічного нарису "Маруся Чурай, малоросійська співачка" письменника і журналіста O. A. Шкляревського (1837--1883):

"Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька [тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена], струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс".

Чарівна зовнішність Марусі, її незвичайна обдарованість притягували до дівчини увагу парубків. У неї був закоханий Іван Іскра - син гетьмана Якова Остряниці, мовчазний, похмурої вдачі, але винятково правдивий і благородний юнак. Але Маруся любила іншого - Григорія Бобренка, сина полкового хорунжого, красивого й видного хлопця, який виявився слабовільним і безхарактерним. Піддавшись умовлянням матері, Гриць заручився з багачкою Галею Вишня-ківною, донькою осавула Федора Вишняка і небогою полковника Мартина Пушкаря.

Маруся тяжко переживала зраду коханого, викладаючи свої страждання в рядках пісень. Коли ж Гриць одружився з Галею, тяжко захворіла. Попри сильний, вольовий характер, пробувала накласти на себе руки: кинулася з греблі у Ворсклу, але була врятована І. Іскрою. Невдовзі Маруся зустрілася з Грицем та його молодою дружиною на вечорницях, влаштованих Марусиною приятелькою Меланею Барабаши-хою. Ця зустріч сколихнула палку натуру дівчини. Нещасливе кохання, ревнощі, ображене самолюбство зародили в Марусиній душі план помсти. Знову полонивши Гриця своєю чарівністю, вона заманила його до себе і отруїла власноруч приготовленим зіллям із кореня цикути.

За скоєний злочин Марусю ув'язнили в острозі. Влітку 1652 р. суд визнав її винною і віддав катам для відсічення голови. Вирок смерті скасувала грамота Б. Хмельницького про помилування, яку за якусь мить до страти (закуту в кайдани, ледь живу дівчину вже втягли на поміст) встиг доставити в Полтаву Іван Іскра.

Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страждала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись додому, рано померла від надмірних переживань і сухот.

Друга половина XVI -- перша половина XVII століття. Релігійна ситуація. З моменту запрошення єзуїтів у Речі Посполитій був порушений принцип свободи віросповідання, який мав особливе значення для країни, населеної вірними різних конфесій. Єзуїти спрямували свої зусилля на боротьбу одночасно з протестантами і православними. Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке панувало в житті тогочасної православної церкви. Суспільний розкол поглибила Берестейська церковна унія 1596 р. Після укладення унії офіційні кола Речі Посполитої фактично відмовили православній церкві у праві на існування. Переслідування й нестатки змушували окремих церковних ієрархів звертатися по допомогу ("милостиню") до московського царя. Наголошуючи на спільності віри, деякі представники вищого духовенства були не проти зовсім перейти "под государеву руку". В той же час на захист православ'я виступили козаки. Заходами гетьмана П. Сагайдачного у 1620 р. було відновлено вищу церковну ієрархію. Релігійне питання втратило свою гостроту в 1630-х рр. Польський сейм у 1633 р. затвердив "Статті для заспокоєння руського народу", які легалізували існування православної церкви. Митрополитом на сеймі був обраний визначний церковно-культурний діяч Петро Могила. Після цього контакти з царським урядом перервалися, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався.

На Полтавщині у II пол. XVI - І пол. XVII ст. основну масу віруючих становили православні. У II чв. XVII ст. в зв'язку з колонізаційною політикою польського уряду в краї з'явилися групи католиків та юдеїв. Для задоволення релігійних потреб населення будувалися православні й католицькі храми та синагоги.

Монастир XVII ст.

27.3.2. Православні монастирі

Красногірський Гадяцький Миколаївський монастир. Вважається найстарішим монастирем на полтавських землях. Його початки губляться в XV ст. (найдавніші відомості датуються 1442 р.). Виник він на горі Красній як скит, у якому знайшли притулок два монахи, що відмовилися прийняти постанови Флорентійського собору. В 1482 р. на території скиту споруджено першу церкву. Володіння монастиря підтверджували гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Останній віддав монастиреві село Будища, яке з цього часу стало називатися Монастирські Будища. У XVIII ст. монастир мав три дерев'яні церкви: Миколаївську (1556 р.), Благовіщенську (трапезну), Різдва Богородиці (надбрамну). В 1786 р. закритий. На сьогодні не існує. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївський монастир (Пивогородиський Пустинно-Ми-колаївський Пивський). Розташований за версту від Городища (тепер Градизька) на схилі гори Пи-виха на лівому березі Дніпра. Виникнення монастиря пов'язується із записом 28 березня 1515 р. пана Дмитра Вашенцова "на людей своїх, на мак-симівців", яких він подарував Київському Пус-тинно-Миколаївському монастиреві. Для нагляду за угіддями київські ченці заснували на горі скит. У середині XVI ст. священиком Устимовичем було збудовано дерев'яний храм в ім'я Св. Миколая. В XVII ст. монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Монастирські села Пива, Во-ронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання. Під час війни П. Павлюка 1637 р. ченці переховували повстанців, рятуючи їх від карателів. Монастиря торкнулися події війни Я. Ост-рянина й Д. Гуні 1637-1638 рр. Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Монастир виступав посередником у переговорах П. Дорошенка з І. Брюховецьким. У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. У 1768 р. тут стояв табором гайдамацький ватажок С. Неживий. У монастирських володіннях формувалися і переховувалися гайдамацькі загони. В 1772 р. збудовано муровані Антоніївську та Аннозачатіївську церкви. Пожежа 1774 р. знищила майже всі будівлі. Але вже в 1775-1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю біля в'їзду до монастиря. В 1786 р. монастир було закрито, а його маєтності секуляризовано. Собор перетворено у парафіяльну церкву.

Густинський Троїцький Прилуцький монастир. Заснований у 1600 р. за дозволом князя Михайла Вишневецького у його володіннях: на "острову в низком месте, окруженном рекою, называемою Удай, в семи от города Прилук верстах" . Ігуменом Густинського монастиря в 1620-х рр. був І. Копинський. Після поразки війни Я. Острянина й Д. Гуні в 1638 р. частина ченців, побоюючись репресій, переселилася на Московщину. Запустілий монастир був у 1639 р. відбудований за дорученням П. Могили ігуменом Іллею Торським. У 1648 р. монастир зруйнували повстанці, але Б. Хмельницький взяв його під свою протекцію. Монастирські володіння були забезпечені

Густинський Троїцький Прилуцький монастир.

Гетьманськими універсалами. Протягом II пол. ХУП-ХУНІ ст. склався архітектурний ансамбль монастиря, який являє собою унікальний комплекс доби бароко. Центральна споруда - величний мурований 5-банний Троїцький собор (1672-1676 рр.). Інтер'єр собору прикрашали багатоярусний різьблений іконостас та фрески (не збереглися). У II пол. XVII - поч. XVIII ст. зведено надбрамні Миколаївську (перебудована на дзвіницю), Катерининську, Петропавлівську церкви. Відомий монастир і як центр літописання. В І пол. XVII ст. тут написані: Густинський літопис ("Кройніка") і Густинський монастирський літопис ("Літописець про заснування і створення монастиря Густинського"). Густинський монастир вважався одним з найбагатших в Україні. Наприкінці XVIII ст. його володіння були секуляризовані (1786 р.), а сам монастир закритий (1799 р.). Відновлений у 1843 р.

Ладинський (Ладанський) Покровський монастир (жіночий). Заснований 18 січня 1619 р. біля с. Ладин на Прилуччині за ініціативою І. Копинського на кошти Р. Вишневецької, яка подарувала монастирю землі зі своїх лубенських маєтностей між ріками Удаєм та Ладинкою. Першою ігуменією була сестра І. Копинського Олександра. У 1786 р. закритий. У 1817 р. відновлений. Збереглися перебудовані Покровський собор (1763-1767 рр.), Миколаївська церква (серед. XIX ст.), келії.

Мгарський Лубенський Спасо-Преобра-женський монастир (чоловічий). Знаходиться у с. Мгар на правому березі Сули при впадінні до неї р. Ольшанки. Заснований 18 січня 1619 р. за ініціативою І. Копинського коштом РаїниВишневецької, яка подарувала монастирю землі зі своїх лубенських маєтностей поблизу села Мгар під Лубнами. Першим ігуменом Мгарсько-го монастиря став І. Копинський. Його зусиллями у 1622 р. при монастирі створено братство. Гетьмани Б. Хмельницький та І. Мазепа збільшили фундації новими маєтками, завдяки чому Мгарський монастир став найбагатшим на Лівобережній Україні. В 1684 р. розібрано дерев'яну Преображенську церкву й закладено мурований Спасо-Преображенський собор (1684-1692 рр., арх. І. Баптист, М. Томашевсь-кий). У 1736 р. пожежа знищила дерев'яні споруди разом із Михайлівською церквою (1690 р.). У середині XVIII ст. збудовано келії (не збереглися). У 1785 р. зведено муровану триярусну дзвіницю (добуд. 1837-1844 р.). У 1786 р. споруджено двоповерховий будинок ігумена (пе-ребуд. XIX ст.). У II пол. XIX ст. збудовано двоповерховий готель, наприкінці XIX ст. - муровану Благовіщенську церкву. В розписах монастирських будівель брав участь художник І. Максимович. В інтер'єрі збереглися залишки живопису. Ченцями монастиря був створений Мгарський монастирський літопис 1682-1775 рр. У 1663 р. у Мгарі перебував у чернецтві під іменем Гедеона син Б. Хмельницького Юрій. В монастирі знайшов свій останній спочинок патріарх Константинопольський Афанасій Пателарій, котрий, повертаючись з Москви до Стамбула захворів і в 1654 р. помер під Лубнами. Невдовзі після смерті патріарха було об'явлено святим, а його мощі чудодійними. На території монастиря поховані також константинопольський патріарх Серафим Анін (|1779), київський митрополит Іосиф Нелюбович-Тукальський (11676), тобольський архієпископ Амвросій Ке-лембет (-)-1826), полтавський і псковський архієпископ Мефодій Писнячевський (1845).

Свідчення 3. Фундуш Раїни Вишневецької на заснування Мгарського Лубенського монастиря (січень 1619 р.):

"Оголошую даним листом моїм всім, кому про це відати належить як тепер, так і на майбутні часи, що я, з обов'язку свого, як християнка, і, пам ятаючи волю і намір світлої пам'яті князя Михайла Вишневецького, дорогого мого чоловіка, ім'ям його дозволила і даним листом своїм дозволяю будувати монастир за Лубнами, за чотири версти від Лубен, в Мгарському лісі, на горі, де перед цим була пасіка, а раніш, як кажуть, був колись монастир. І доручаю це місце під владу і розпорядження попу отцю Ісайї, ігумену Густинському і Підгірському, якому я у всіх своїх володіннях задніпровських доручила суд і управління духовенством. В даний час я, перш за все, дарую на те святе місце уціліле добре дерево від старого мого замку, що знаходиться в Лубнах. Можна брати цього дерева стільки, скільки буде потрібно для влаштування монастиря. До цього додаю два млини, верхній і нижній, які знаходяться на річці Вільшанці, що протікає повз гору, на якій буде будуватися монастир, з усіма селянами, що тут мешкають. Грунти, даровані мною, матимуть такі межі: в довжину обмежуються вони з одного боку річкою Вільшанкою, а з іншого -- річкою Мгарем. Обидві ці річки повинні належати монастиреві, з обома берегами кожна, на всьому їх протязі. В ширину межа розпочинається від міста Луки і йде в напрямку до річки Сули. Але оскільки я маю відомості, що визначені грунти не дуже великі і для занять хліборобством тісні і не дуже зручні, то дозволяю монастиреві сіяти хліб і косити сіно до самого Удаю... Якщо і надалі щось буде необхідно для влаштування цього святого місця і для примноження тут хвали Богу, то я охоче і з задоволенням обіцяю давати все це.

Тепер же вищеозначені грунти, з усім, що на них знаходиться, я жертвую на монастир для слави Божої на вічні часи".

Полтавський Хрестоздвиженський монастир (чоловічий). Заснований у 1650 р. ігуменом Мгарського монастиря Калістратом при сприянні київського митрополита С. Косова на кошти полтавського полковника М. Пушкаря, козацького старшини І. Іскри та міщанина І. Крамаря. Знаходиться на горі над р. Полтавкою. Спершу всі споруди були дерев'яними. В 1689 р. коштом гетьмана І. Самойловича почалося спорудження мурованого Хрестоздвиженського собору. В1695 р. монастир був спустошений кримськими татарами. В 1709 р. захоплений шведами, які встановили на горі артилерію і звідти обстрілювали місто. В 1750 р. споруджено одноверху муровану трапезну Троїцьку церкву (перебуд. 1864 р, не збе-регл.). В 1786 р. зведено муровану чотириярусну дзвіницю, на якій було 10 дзвонів. У серед. XVIII ст. споруджено будинок ігумена, до якого з нагоди приїзду Катерини II в 1797 р. добудовано т. зв. "Катерининську залу", прикрашену розписами на релігійну та історичну тематику (не зберегл.). У XIX ст. збудовано мурований корпус із лікарнею та странноприїмний дім. У 1887 р. на кошти купця І. Котельникова зведено однобанну трапезну церкву Симеона Богоприїмця. В 1775-1798 pp. монастир був місцем перебування архієпископів Слов'янських і Херсонських (згодом Катеринославських). На монастирському цвинтарі поховано ряд відомих діячів культури. За радянської влади монастир двічі закривався. В 1990 р. відновив діяльність як Полтавська Хрестоздвиженська жіноча обитель.

Пушкарівський Вознесенський монастир (жіночий). Заснований у 1676 р. як Полтавський Покровський монастир. У1721 р. перенесений до с. Пуш-карівки, де діяв як Пушкарівський Покровський монастир. У1762 р. на кошти полтавського полковника І. Черняка було збудовано Вознесенську церкву, після чого монастир змінив назву на Пушкарівський Вознесненський. Наприкінці XVTJI ст. ліквідований. За переказами, в цьому монастирі закінчила черницею своє життя Мотря Кочубеївна.

Великобудищанський Преображенський монастир (жіночий). Заснований у XVII ст. як Спаський дівочий скит в урочищі на правому березі Ворскли, біля с. Чернечий Яр. У 1672 р. був наділений землею гетьманом І. Самойловичем і почав управлялися ігуменями. Діяли дві дерев'яні церкви: Преображенська і трапезна Благовіщенська. В 1689 р. генеральний суддя В. Кочубей переніс споруди ближче до містечка Великі Будища, від якого монастир одержав свою назву. В 1782 р. збудовано мурований Преображенський собор. У 1887 р. монастир перенесено до с. Писарівщина. Головним храмом стала мурована Троїцька церква. В 1891 р. споруджено муровану Успенську церкву. Припинив існування у 1920-х pp.

Вишневецька Раїна (уродж. Могилянка; 1589-- 1619) -- релігійна діячка. Донька молдавського господаря Ієремії Могили і сестра в других київського митрополита Петра Могили, дружина князя Михайла Вишневецького, мати Ієремії Вишневецького. Була палкою ревнителькою православ'я, фундаторкою трьох православних монастирів: Густинського під Прилуками, Мгарського під Лубнами і Ладинського (Підгірського) на Удаї. Дітей прагнула виховати у православній вірі. Можливо, якби не її рання смерть, ренегатство Ієремії опинилося б під сумнівом. Однак доля розпорядилася інакше.

Копинський Ісайя (р. н. невід. - 5/15.Х. 1640) - церковний діяч, митрополит київський (1631--1632 рр.). Походив із галицької православної шляхти. Освіту здобув у Львівській братській школі та Острозькій академії. Прийнявши замолоду чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, 14 років провів "у повсякденних молитвах". Потім був ігуменом Межигірського монастиря, Києво-Братського монастиря і одним із організаторів Київської братської школи. У 1620-х рр. обіймав посади єпископа в Перемишлі (формально), Смоленську, Чернігові. Організовував монастирі, зокрема, Лубенський Мгарський Спасо-Преображенський та Ла-динський Покровський на Полтавщині. Брав участь у боротьбі проти католицтва та унії. Обраний у 1631 р. київським митрополитом, тримався консервативних поглядів, був прихильником орієнтації на Москву. Після легалізації православної ієрархії в Речі Посполитій у 1632 р. був скинутий з митрополичої кафедри П. Могилою й ув'язнений. Після звільнення у 1635 р. деякий час жив у Лубнах, потім повернувся до Києва і продовжив боротьбу з П. Могилою. Похований в Антонієвих печерах Києво-Печерського монастиря.

Свідчення 4. З "Хроніки" О. Кучерука (1652 р.):

"Отець Ісайя Копинський довгих літ життя мав, які на вівтар Вітчизни рідної усі склав, про славу її, спокій і міць єдину духом дбаючи. Не лише смиренням і послухом чернечим і розумом гострим уславився, а й Демосфеном українським прозивався, писаннями своїми дух ослаблий оживляв, ворогів устрашав а тих, хто зі шляху збився, повертав на путь істини..."

Свідчення 5. З листа І. Копинського до І. Вишневецького (1635 р.):

"Плаче і ридає церква Божа, мати наша, що Ваша княжа милість її зневажає. Сподівались ми на утіху сердець наших, але замість неї велику скорботу маємо. Що ж Ваша княжа милість угледіла в церкві Божій сумнівного, що підозрілого? Чим же Рим кращий від Єрусалима? Чому Єрусалим, матір усіх церков, зневажаєте, а до Риму горнетеся? Якщо заради великого багатства, то пам ятайте, що річ се ненадійна, суєтна і зрадлива... Згадайте, Ваша княжа милість, світлої пам'яті батьків Ваших, якої вони були набожності, якої віри? Чому ж Ваша княжа милість не бажає віри батьків своїх наслідувати, в якій народжена? На ім'я Боже, все духовенство, все християнство покірно і слізно просимо не зневажати віру свою, в якій водою і Духом уроджений, а повернутися до Церкви Божої, матері своєї природної і втішати нас усіх!". У монастирях Полтавщини зберігалася традиція літописання.

В Густинському монастирі в І пол. XVII ст. створено видатні пам'ятки української історіографії: Густинський літопис та Густинський монастирський літопис.

Оригінал Густинського літопису не зберігся. Деякі дослідники вважають, що його склав у 1623-1627 рр. відомий церковний і культурний діяч 3. Копистенський. Відомі дві редакції літопису: "Літописець" і "Кройніка". Перша створена в І пол. XVII ст., друга переписана в 1670 р. ієромонахом М. Лосицьким. "Кройніка" викладає історію України з часів Київської Русі до 1597 р. включно. Детально розповідається про внутрішнє становище України, її взаємини з Литвою, Польщею, Кримом, Туреччиною. Закінчується літопис трьома самостійними розділами: "Про походження козаків", "Про запровадження нового календаря", "Про початок унії". Написаний літопис мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Густинський монастирський літопис ("Літописець про заснування і створення монастиря Густинського") охоплює період 1600-1640 рр. Написаний невідомим автором. Висвітлює історію Густинського монастиря, як одного з осередків ідейної боротьби проти унії й католицизму, розповідає про події того часу, зокрема, про діяльність гетьмана П. Сагайдачного.

В Мгарському монастирі протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. складено літопис Мгарського Лубенського Спасо-Преобра-женського монастиря (1682-1775 рр.).

Авторами літопису були ченці, а також цивільні особи. Різнорідні документальні розповіді містять відомості з історії монастиря.

У бібліотеці Переяславського колегіуму. У монастирях Полтавщини зберігалася традиція літописання.

Полтавщина козацька (друга половина XVI - XVII ст.) - Основи історії і культури рідного краю

Похожие статьи