Російська експансія на Південь

Політична географія Російської імперії у другій половині XVIII ст., зазначав В. Кравченко, змінювалася на очах одного покоління. Зовнішні кордони країни перекроювалися не менше шести разів, причому напрямки та характер цього процесу визначалися двома взаємопов'язаними тенденціями - експансією імперії на південь і захід та модернізацією держави на засадах європейського Просвітництва. "Зміни зовнішніх, політичних кордонів супроводжував періодичний переділ усієї території імперії; новоприєднані землі залучали до нового імперського гранд-наративу, передусім історичного, покликаного виправдати та легітимізувати новий порядок, тобто право імперського уряду порушувати історичні привілеї окремих територій та їхніх політичних еліт. Проте політика централізації та уніфікації імперії не була рухом в одному напрямку - згори донизу. Вона могла відбутися лише за наявності діалогу центру з провінціями".

З другої половини століття соціальні, локальні та релігійні ідентичності почали набувати не лише політичного й історичного, але й етнокультурного виміру. "Мова й етнографія відігравали дедалі важливішу роль у процесі інтелектуального мапування Російської імперії, встановлюючи нові та руйнуючи старі символічні й адміністративні кордони. Символічна конфігурація нового, модерного національного простору накладалася на територію, обмежену рамками релігійної ідентичності. Відповідно світський і релігійний дискурси могли доповнювати один одного або конкурувати між собою".

По суті усе XVIII століття пройшло під знаком боротьби між Росією і Туреччиною за землі Нижнього Подніпров'я та Північного Причорномор'я. На боці Росії у цих війнах брали активну участь і українські козаки, а місцевих селян активно залучали до спорудження оборонних рубежів. У 1731 р. почалося будівництво Української оборонної лінії, яка упродовж двох років простягнулася на 285 верст від Дніпра до Сіверського Дінця. Будівництво лінії тривало і під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. За результатами цієї війни Росія закріпила за собою територію Запорожжя і повернула собі Приазов'я, але без права укріплення Азова. Більш результативною для неї виявилася війна 1768-1774 рр. - Росія за Кючук-Кайнарджийським миром дістала землі між Південним Бугом і Дніпром, Керч і Єнікале в Криму. А головне - договір відкрив шлях до анексії усього Криму, оскільки кримські татари дістали незалежність від Туреччини. Наслідком останньої російсько-турецької війни 1787-1791 рр. стало приєднання до Росії узбережжя Чорного моря від Південного Бугу до Дністра.

У кінці XVIII ст. Росія, отже, різко змінила свої обриси. За О. Толочком, вона поглинула території та народи надзвичайно різноманітного культурного та історичного досвіду - від "західних" шведів Фінляндії до "азіатських" уламків ногайських і татарських орд Причорномор'я. Стрімкість, з якою відбувалися ці зміни, випереджала здатність суспільної думки опанувати етнічну, релігійну, культурну, мовну строкатість нового населення, його специфічні правові традиції, класову й майнову структуру. Створювалося враження, що історію Північного Причорномор'я доцільно переписати, "стираючи з нього сліди орієнтального минулого і видобуваючи із забуття або створюючи наново "європейське" (античне) минуле краю". Паралельно ставиться завдання поширити на новоприєднані території вже звичний образ Малоросії, "малорусифікувати" колишню Річ Посполиту й Оттоманську Порту". Хоч на зламі XVIII і XIX ст. мало кому б спало на думку, що можна "виобразити" Україну з таких різнорідних елементів, як "козацька" Малоросія, "запорозька" й "татарська" Новоросія, "польські" Волинь та Поділля, австрійська Галичина на тій підставі, що всі ці різнорідні регіони мають одну історію і населені одним народом. Лише згодом, не в останню чергу завдяки подорожам, зміна ландшафтних зон усвідомлювалася як послідовність історичних типів: Таврія й Причорномор'я, приміром, допомагали поєднувати Малоросію з образами грецької й римської історії.

Для Росії було надзвичайно важливо закріпити власний пріоритет на володіння величезною територією - за підрахунками Н. Полонської-Василенко, це було понад 13 млн десятин землі (без Криму). Як зазначає В. Горобець, ідеологеми "Третього Риму", базовані на "привласненні" візантійського спадку, стали ключовими елементами при розумінні сакральної основи зовнішньої політики московського керівництва наступних десятиліть, у тому числі підгрунтя стосунків з Україною. А. Каппелер зафіксував у цьому контексті такі найбільш поширені прийоми російської експансії: дипломатична гра та переманювання на свій бік іноетнічних еліт; поступовий, багатоступеневий наступ на окраїни (з попереднім оголошенням протекторату, закріпленого сценаріями публічного лояльного волевиявлення); воєнне загарбання; виправдання анексії політичними аргументами.

За висновком відомого американського кримознавця А. Фішера, з яким солідаризується і А. Каппелер, анексія Росією Криму відбувалася у три етапи, які відповідали напрямам інкорпорації інших держав-спадкоємців Золотої Орди, але проходили значно швидше. Після того, як у середині 1771 р. півострів виявився фактично окупованим російською армією, була зроблена спроба урегулювати відносини між Росією і Кримом укладанням союзного трактату. Такий трактат був підписаний 1 листопада 1772 р. - Крим проголошувався "вільною, ні від кого не залежною областю"; водночас декларувалися "союз, дружба і довірчі відносини" між ним і Росією. Угоду було підкріплено передачею Росії "у постійне утримання" Єнікале і Керчі. За В. Возгріним, це означало надання Криму автономії, "хоча і в дуже складній формі". На той час Росію утримувала від прямої анексії Криму упевненість у тому, що такий акт був би невигідний економічно і погіршив би імідж країни, яка, мовляв, прагне "безкінечно розширювати свої володіння". Дуже скоро Катерина ІІ усвідомила стратегічну вигоду від володіння Кримом. Але тепер вже слухняні раніше беї противилися дальшому зміцненню російського впливу. Туреччину змусили визнати існуючий стан речей чергові воєнні поразки. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. вона погодилася на незалежність Криму.

Надалі плани Росії на його цілковите підкорення були тісно пов'язані з так званим "грецьким проектом", яким передбачався поділ Туреччини між Росією і Австрією і зведення на престол у відновленій грецькій монархії онука Катерини ІІ. Проект не дістав підтримки з боку європейських монархів, що не завадило Катерині ІІ здійснити відверту анексію Криму. Над приводом до втручання довго не розмірковували. Спочатку Росія посадила на ханський престол свого ставленика Шагін-Гірея, фактично встановивши у 1777 р. протекторат над Кримським ханством. Надалі Катерина ІІ вміло скористалася боротьбою всередині кримської знаті і розпочала кампанію переселення з півострова в Азовську губернію християн-греків і вірмен. У 1783 р. вона вже не відчувала потреби у маскуванні своїх намірів. У заяві Катерини ІІ йшлося про те, що перетворення Криму на незалежну область не принесло спокою Росії і що "канитель с крымской независимостью" обернулася для неї значними втратами. "Принимая во внимание все эти обстоятельства, мы приняли решение... сделать на будущее время Крымский полустров не гнездом разбойников и мятежников, а территорией Русского государства" . Одночасно з Кримом Росія анексувала Тамань і Кубанську сторону.

Навіть після ліквідації Кримського ханства й Запорозької Січі Південна Україна ще довго зберігала прикордонний характер. У середині ХІХ ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Загалом же приріст населення в регіоні виявився вражаючим. Населення губерній, які умовно вважалися українськими, зросло з 8,7 млн чол. у 1811 р. до 13,6 млн чол. у 1863 р. Унаслідок міграцій і високих темпів природного приросту густота населення на українських етнічних землях збільшилася майже у 40 разів. "Стара Україна" і "Нова Україна" були розділені не лише у часі; вони сильно різнилися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами".

Внаслідок інкорпорацї до складу Російської імперії величезних просторів на півдні масиви придатних для аграрного освоєння земель - родючих чорноземів - значно зросли. А близькість моря обіцяла доволі вигідний збут українського збіжжя та вовни на європейських ринках.

Катерина ІІ замислила і частково здійснила великий соціальний експеримент, відмовившись, зокрема, від запровадження у новоосвоєному регіоні кріпацтва і стимулюючи масові міграційні переміщення шляхом звільнення переселенців на 20-30 років від сплати податків. В очах російських поміщиків Південь України був своєрідним казковим Ельдорадо - тут можна було швидко розбагатіти. Але навіть у такий спосіб, за оцінкою Н. Полонської-Василенко, заселення Південної України та її наближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її величі". Прагнення Росії й України практично співпали: від часів Київської Русі русичі домагалися виходу до Чорного моря. Тепер Україна його дістала, і "перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку". Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему, тонкорунних овець-мериносів тощо. Україна стала взірцем для цілої Європи.

Отже, зауважує Б. Парахонський, можна говорити про збіг історичних устремлінь росіян і українців, зокрема, у процесах колонізації причорноморського Півдня. "Але не слід забувати, що, діючи разом з росіянами, українці були залучені в ці акції як виконавці великоросійської історичної місії, а не як будівничі власної державності". Ідеї ототожнення українського етносу з російським, активно насаджувані й підтримувані імперською владою, ставали на заваді національному самоусвідомленню українців, заважали їм бачити власні, а не чужі історичні цілі".

Окрім політичних чинників, гальмували розвиток України й побічні економічні наслідки південної експансії Росії, насамперед те, що завдяки їй закріплювався екстенсивний характер ведення господарства, наслідком чого була його невисока порівняно з кращими європейськими зразками продуктивність. Давалися взнаки неймовірні соціальні диспропорції у володінні землею. За даними статистики землеволодіння 1905 р., 1725 поміщиків Херсонської губернії володіли 1241 тис. десятин землі, при чому на 134 з них припадало по 4667 дес. на кожного. У той же час у розпорядженні 294297 об'єднаних у общини селянських дворів було всього лиш 2291 тис. десятин (у середньому по 7,8 дес. на двір).

Наказ 1783 р. позбавив селян права переходу від одного роботодавця до іншого. За Н. Полонською-Василенко, "це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацтво, бо селянин був позбавлений можливості покинути свою садибу, свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд перебували в руках шляхетства". Можливість втечі на Південну Україну ще залишалася, і її привабливість зросла після наказу Г. Потьомкіна 1776 р. - "втікачів не повертати". Але після смерті Потьомкіна у 1791 р. цей наказ фактично ігнорувався, а в грудні 1796 р. Павло І заборонив усі переходи і дозволив поміщикам розшукувати своїх втікачів.

І все ж "нове освоєння Півдня" стало переломним етапом як в історії Російської імперії, так і в регіональній історії України. Чи не єдиний випадок співпадіння, бодай у загальних рисах, інтересів імперського експансіонізму з очікуваннями українського суспільства дав у підсумку потужний імпульс для розвитку феномена, який блискучий аналітик Е. Тоффлер назвав "новою індустреальністю". І хоч доволі часте порівняння процесу "освоєння Півдня" з колонізацією американського Заходу хибує на схематизм і поверховість суджень, очевидно, що саме колонізаційне освоєння величезних необмежених просторів південної частини України дало надію, поки що примарну, на відтворення етнічної території української нації і на майбутню появу України в якості суб'єкта економічних, політичних та інших відносин у Європі.

Саме у той час, коли у Південній Україні почали виразно вимальовуватися перспективи розвитку на капіталістичній основі, ідея нації-суверена тріумфальною ходою прокотилася по Європі. Осторонь нових віянь не могли лишитися навіть монархи, які претендували на статус "освічених", у тому числі й Катерина ІІ. Ідеологічним прикриттям експансіоністських прагнень Росії щодо Кавказу й Балкан у межах "грецького проекту" мали слугувати ідеї підтримки національного "відродження" балканських народів - греків і православних слов'ян. З цією метою Корпус іноземних одновірців у 1779 р. перевели з Петербурга в Херсон, а через півстоліття Південнослов'янський пансіон з'явився у Миколаєві. 1775 р. в Херсоні була створена Херсонська і Слов'янська єпархія Російської православної церкви з винятково високим статусом.

В уяві Катерини ІІ саме Херсон спочатку мислився як "південний Санкт-Петербург", нова південна столиця Російської імперії. Очевидно, російські урядовці дезорієнтували царицю, переплутавши Херсон з античним Херсонесом. Надалі в планах імператриці місце

Херсона зайняв Катеринослав. Але, так чи інакше, в обігу з'явилася "північно-південна" система культурних координат, тоді як у інших європейських країнах вона була у цей час "західно-східною".

Майже одночасне виникнення в регіоні десятків нових міст із доволі розвинутою інфраструктурою - феномен, який легко піддається поясненню у контексті "відроджувальної активності" Катерини ІІ. Із зрозумілих причин особливо активно освоювалися колишні землі "запорозької вольниці" - тут новостворювані міста швидко набували суто російського обличчя. Цей етап формування міст на українській території позначений намаганнями царської адміністрації створити своєрідну "вітрину" російського "освіченого абсолютизму" і водночас знівелювати козацьку міську традицію. Освоєння величезного південного регіону велося Катериною ІІ з справді європейським розмахом. Містобудівні проекти, які мали стати втіленням ідеї регулярності у планувальній структурі, виступали, за В. Вечерським, як засіб адміністративної централізації і водночас уніфікації міської забудови.

Інтереси російського експансіонізму сягали далеко - аж до оволодіння всією "візантійською спадщиною". Химерний "грецький проект", що його намагалася реалізувати Катерина ІІ, являв собою модифіковану версію теорії "Третього Риму": у своїх далекосяжних мріях цариця бачила власного онука на поновленому престолі візантійського імператора. Утім, її задум сягав значно далі: Катерині ІІ було важливо не лише легітимізувати завоювання у Причорномор'ї, але й, за її словами, підпалити Туреччину "з чотирьох кутів" - з Кавказу, Криму, Молдавії, Греції. Російський флот уже перебував у Середземному морі, водночас спішно карбувалися нагородні медалі із зображенням повалених мінаретів константинопольської Святої Софії. Паралельно творився міф про Росію як частину Європи і центр національного "відродження" балканських народів.

Постійно виявляючи невдоволення обраним Петром І місцем для столиці держави, Катерина ІІ мріяла про створення їй південної противаги. Автор біографії Г. Потьомкіна, його племінник А. Самойлов досить прозоро писав про топонімічні зміни в Новоросії як засіб "поразить умы блистательностью деяний великия Екатерины" й водночас "отрясть и истребить воспоминание о варварах". Щоб створити враження про те, що "новый свет просиял в древнем Понтийском царстве", "Крым наречен Тавридою, близ развалин, где существовал древний Херсонес, из самых тех груд камней при Ахтиярской гавани возник Севастополь, Ахт Мечет назван Симферополь, Кафа Феодосией, Козлов Евпаторией, Еникаль Пентика - пеум, Тамань Фанагорией и проч. ... Беспрепятственно первый шаг сделан к очищению Европы от Магометан и к покорению Стамбула" .

За оцінкою В. Грибовського, "грецький проект", у контексті якого обиралися нові назви населених пунктів й підписувалися укази Катерини ІІ щодо "заснування міст", був важливим інструментом символічного привласнення простору Російською імперією, перетворення його з "чужого" на "свій". Цей інструмент нівелював місцеві соціально-політичні та економічні уклади й формував міф про стерильну порожнечу південноукраїнського терену, на тлі якої вимальовувалася візія всеохопної креативності постатей Катерини ІІ та Григорія Потьомкіна, котрі, мовляв, створили Новоросію "з нічого".

Цікаво звернути увагу на те, як примхливо могли поєднуватися в одній особі риси прискіпливого дослідника козацької старовини й ідеолога в архієпископській мантії, покликаного надати респектабельності щойно утверджуваному концепту Новоросії. Йдеться про першого дійсного члена Одеського товариства історії і старожитностей архієпископа Гавриїла (В. Розанова), який у 1828-1847 рр. займав послідовно катеринославську і херсонсько-таврійську кафедри. Ще задовго до утворення товариства він почав обстеження місцевих архівів, збирав легенди, перекази, спогади, опитував старожилів. Великі фоліанти з безцінними матеріалами, переважна більшість яких дійшла до нас лише у такому вигляді, зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернад - ського. З-під пера архієпископа вийшла перша узагальнююча історія Південної України, яка почала друкуватися у 1853 р. в "Записках" Одеського товариства, а повністю була опублікована у 1857 р. в Твері під назвою "Очерк повествования о Новороссийском крае из оригинальных источников почерпнутый".

Отже, перегорнемо кілька сторінок праці Гавриїла (Розанова) "Отрывок повествования о Новороссийском крае, из оригинальных источников почерпнутый". Перейнявшись завданням з'ясувати "откуда влечет наименование Новороссийский край?", Розанов починає з викладу "первобытного состояния Южной России". До 1751 р., доводить він, увесь цей край був "совершенно пуст и почти необитаем". Характеристики, які він дає місцевим мешканцям, здебільшого нищівно негативні ("из самовольных бродяг состоявшие", "их слободы и местечки были ничтожны против пустоты, их окружавшей, да и жить в них было весьма опасно"). Небезпека, на переконання Розанова, виходила від турків, поляків, татар, а, головне, від "хищных Запорожцев", які, мовляв, разом із татарами "грабили и жгли; людей брали в плен и продавали". Захист від неї архієпископ відшукує в діях "благодетельного верховного правительства", яке "непрерывно помышляло о мерах оградить сию страну нерушимым оплотом". Далі йде апологетика Нової Сербії, докладний виклад початкової історії Єлисаветграда і військових поселень, а в центрі уваги перебуває резолюція Катерини ІІ від 22 березня 1764 р. про заснування Новоросійської губернії. "Будто солнце, взошла она на горизонт Российской державы".

У піднесено апологетичному стилі пише архієпископ і про зруйнування Січі. Відсилаючи свого читача до зробленого ним самим запису розповіді колишнього запорожця Микити Коржа, де, здавалося б, побут і звичаї запорожців відтворено з прихильністю й симпатією, архієпископ водночас відносить зруйнування Січі 1775 р. до числа "славных и полезных для России" подій. Ось який це має вигляд: "В 1775 году, месяца Июня в четвертый день, Сечь их кошевая победоносным российским войском, под предводительством генерала Текелия атакована, взята и разрушена окончательно так, что теперь и следов оной нет".

Не дивно, що архієпископа радує і анексія Криму 1783 р. - "со всеми в нем жителями, без исключения острова Тамани, со всею Кубанскою стороною". А особливо те, що "Монархия предала ему наиболее блеску, своим гигантским в сем году предначертанием, сделать весь Новороссийский край счастливым и славным толико, чтобы он был средоточием всякого богатства, имевшего приходить в Россию из Крыма, Турции, Польши и далее". Автора мало турбує те, що "участь губерний Новороссийской и Азовской сделалась подобно дыму" - адже у швидкому будівництві Катеринослава й створенні Катеринославського намісництва він побачив зайвий доказ "славы имени Великия Нашея Самодержицы".

Проект Катеринослава у "Начертании" Г. Потьомкіна був виразно орієнтований на античні зразки. Тут передбачалося відкрити університет і вже було асигновано для цього 300 тис. рублів. І хоча планам Катерини ІІ створити на Дніпрі "південний Петербург", "призначений для високих державних цілей", і не судилося здійснитися, уже через сто років в очах сучасників Катеринослав набував рис "нової Америки". На початку ХХ ст. місто мало трамвай, електричне освітлення, телефон, водогін, 180 навчальних закладів включно з Гірничим училищем, 5 бібліотек. Водночас сучасники звертали увагу на вкрай низьку побутову культуру як ознаку "провінційної неохайності". російський ханство україна

Ідею "південного Петербурга" якоюсь мірою вдалося реалізувати в Одесі. Французький купець Ш. Сікар із захопленням писав про "одеське чудо" - ту незбагненну швидкість, з якою у "бессарабській пустелі" виникло і розквітло процвітаюче торгове місто. Секрет "чуда" був нехитрий: Одеса дістала від казни значні пільги у вигляді субсидій і звільнення від служби й податків. З 1802 р. 1/10 від митних зборів почали відраховувати на потреби одеського порту. Уже в 1803 р. Одесу відвідали 552 іноземних судна. Упродовж півстоліття вона швидко перетворювалася на типове космополітичне місто, яке за кількістю населення (114 тис. чол.) уже у 1857 р. випередило Київ (70 тис.), поступаючись в імперії лише Санкт - Петербургу, Москві і Варшаві. Високий світовий рейтинг Одесі забезпечила торгівля зерном, а також облаштування портів на тодішньому європейському рівні і статус порто-франко, який Одеса мала упродовж 1817-1857 рр.

Утім, далеко не завжди містобудівні ініціативи російської влади у південному регіоні виявлялися успішними. Намагання відмежуватися від козацької містобудівної спадщини диктувало пошуки для нових міст "неосвоєних" територій. Особливо велика увага приділялася розміщенню міста, якому цариця дала власне ім'я, мріючи про надання йому статусу "південного Петербурга". Найдоцільніше було б використати для цього інфраструктуру центру Кодацької паланки - Нового Кодака. У 30-х рр. ХУШ ст. "Новые Кайдаки" вже іменуються "городом", а у 50-х рр. - "городом паланочным". Невдовзі навколо міста споруджується нова фортеця з ровом, яку місцевий старожил, колишній запорозький козак М. Корж називав "удивительною и чудною архитектурою запорожскою". "Самым искусным образом состроенная", вона нагадувала своїми обрисами "венец с коронами". Хоч у ХІХ ст. вали були знесені, залишки фортеці у топографії сучасного міста простежуються.

У головному місті Кодацької паланки за даними на 1765 р. фіксується наявність військового плацу, канцелярії, міського торгу, соборної та парафіяльної церков. Слободи, що оточували місто, називалися форштадтами. У цей час у Новому Кодаку мешкало 650 чоловіків і 612 жінок.

Чому ж найбільший у краї і за кількістю населення, і за рівнем економічного розвитку центр паланки із інфраструктурою, придатною для розміщення адміністративних будівель, не був обраний для майбутнього центру новоствореної губернії? Причина цього була в першу чергу політичною. Зруйнувавши "під корінь" Запорозьку Січ, імператриця намагалася стерти і пам'ять про козацьку "вольницю". Для встановлення повного контролю над територією Січі царизмові необхідно було по-перше, перервати козацьку традицію розселення й міського розвитку, а по-друге, створити нові символи російської присутності в краї. Перше завдання розв'язувалося переважно перетворенням колишніх козацьких зимівників у слободи, друге - створенням уособлень імперської величі у вигляді нових міст.

Коли у 1775 р. започатковувалася Азовська губернія, її центром тимчасово було визначено Білєвську фортецю, а згодом ця проблема мала бути вирішена залежно від того, "де стане в цій губернії місто". Новому Кодаку відводилася роль центру Саксаганського повіту (у 1783 р. його було перейменовано у Новокодацький). А нове губернське місто споруджувалося при впадінні р. Кільчень у р. Самару - на явно непридатному для проживання місці, майже з усіх боків оточеному водою. Під час повеней ця територія виявилася взагалі відрізаною від світу. Але довіреним особам царської адміністрації важливим уявлялося створити "метрополітенський центр колонізаційного освоєння" (М. Кавун) як місто "без коріння", на зовсім необжитому терені. А "пафос колонізаційного процесу" мала символізувати сама його назва, що увічнювала ім'я імператриці - Катеринослав.

Датою виникнення Катеринослава І (Кільченського) вважається 1776 рік. Нині ця дата фігурує як офіційна, від неї ведеться відлік історії Катеринослава. Але того року будівництво не було розпочато, і навіть його план з'явився лише на початку наступного, 1777 року. До осені звели губернаторський будинок і почали спорудження губернської канцелярії. Через рік у Катеринослав з Білєвської фортеці почали переводити губернські установи. Утім, вже у 1782 р. виник план перенесення губернського центру з огляду на шкідливість місцевого клімату. А коли 30 березня 1783 р. з'явився указ про об'єднання Азовської і Новоросійської губерній і створення на цій основі нової адміністративно-територіальної одиниці - Катеринославського намісництва, його центр уже не "прив'язувався" до Катеринослава Кільченського.

У січні 1784 р. у дорученні Г. Потьомкіну Катерина ІІ досить точно визначила координати намісницького центру - на правому березі Дніпра біля Кайдак. Назва зберігалася стара - Катеринослав, але цим справа і обмежилася. Сам же Катеринослав І переіменовувався у Новомосковськ і перетворювався з губернського міста на повітове. За свідченням єпископа Феодосія (О. Макаревського), від 1787 по 1791 рік Новий Кодак навіть в офіційних паперах часто іменувався Катеринославом. А в "Описі Катеринославського намісництва" з'являються визначення, які чітко фіксують наступність: "Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка Новым Кайдаком называемого", "губернский город Екатеринослав, из Новых Кайдак на правом берегу реки Днепра".

Однак царедворці швидко збагнули, що ототожнення Катеринослава з Новим Кодаком шкодить ідеї імперської величі і орієнтації міського планування у південному регіоні на античні чи принаймні санкт-петербурзькі зразки. Відвідини Катеринослава імператрицею і закладення нею 9 травня 1787 р. Преображенського собору стали початком творення легенди про "нові Афіни". Тепер саме від цієї дати почали виводити літочислення міста, причому заперечувався не тільки прямий зв'язок Катеринослава з Новим Кодаком, але й саме існування Катеринослава до 1787 р.

З 1793 р. Новий Кодак і Катеринослав уже фігурують у офіційних документах як окремі населені пункти, причому Нові Кайдаки дістають статус казенного містечка. А у липні 1795 р. з'явився указ про "приєднання" його до Катеринослава. Отже, і потрібних формальностей було дотримано, і пам'ять про козацьку першооснову в історії міста перекреслено.

Не надто вдалим виявився і вибір місця для інших новопосталих міст регіону. В Одесі плато висотою до 50 м круто спадає до моря, створюючи постійну загрозу зсувів, а рівнинні частини міста потребували постійного захисту від затоплення. Відсутність поблизу міста річок і озер створила гостру проблему водопостачання. В Херсоні планувалося розмістити Чорноморський флот, але не було враховано те, що Дніпро тут мілкий, і для забезпечення входження у його гирло суден його постійно доводилося поглиблювати.

З усіх новопосталих міст лише Одеса виявилася забезпеченою достатніми ресурсами для прискореного розвитку. Завдяки включенню міста в загальноросійську залізничну мережу, розв'язанню проблеми водопостачання через водогін Дністер-Одеса (1873), а головне - стрімкому зростанню товарообігу Одеського порту Одеса швидко перетворювалася на європейське місто. Інтенсивне будівництво тут велося за планом, розробленим Ф. Деволаном у 1794 р. За цим планом місто дістало прямокутну мережу вулиць із спрямуванням головних магістралей у бік моря. Упродовж півстоліття зведено споруди, що визначили обличчя Одеси, - комплекс Одеської фортеці й портового карантину (1807), ансамбль будинків Приморського бульвару (1820-1840-і рр.), біржу (1834), напівкруглу площу з унікальними сходами (1830-1842) та ін. Резиденція генерал-губернатора містилася у Воронцовському палаці, збудованому в 1826-1829 рр.

Початок перетворенню Одеси на промисловий центр було покладено 1829 р. введенням у дію канатного заводу, фортепіанної і палітурної фабрик, фабрики мінеральних вод. Невдовзі промислове обличчя міста почали визначати металообробка та машинобудування, яке обслуговувало транспорт і сільське господарство, - чавуноливарний завод Рестеля (1844), завод сільськогосподарських машин Гена (1854), механічний завод товариства "Белліно-Фендеріх"(1860), Головні залізничні майстерні (1865), Новоросійський механічний завод (1884), адміралтейство (судноремонтний завод) Російського товариства пароплавства і торгівлі (1904). До сотої річниці свого заснування Одеса посідала 4-те місце в Російській імперії за рівнем економічного розвитку після Санкт-Петербурга, Москви й Варшави. У місті діяли десятки банків, кредитні та страхові контори з величезними капіталами, функціонували консульства низки зарубіжних країн. Разом із Санкт-Петербургом і Москвою Одеса дістала певні преференції у сфері самоврядування, що сприяло вирішенню проблем благоустрою. На початку 1890-х рр. в місті почала діяти каналізація, на початку ХХ ст. з'явилося електроосвітлення, 1910 - електричний трамвай.

На переконання прискіпливої американської дослідниці історії Одеси Патриції Герлігі, містобудівні ініціативи генерал-губернатора М. Воронцова (1823-1844 рр.) можуть слугувати конкретною ілюстрацією перетворення російських традиційних аграрних відносин на прикордонних територіях. "Воронцов - це чудовий приклад успішливого підприємця, людини, котра шляхом перепродажу прикордонних земель та інтенсивної експлуатації ресурсів перетворила свої помірні володіння на найбільші в імперії". Воронцов розумів значення комунікацій для розвитку віддаленого краю і опікувався будівництвом залізниці до Одеси та доріг у Криму. Він стимулював ініціативи інженера Г. де Гелля, який розшукував поклади руди й вугілля, і звільняв кріпаків за умови їхньої участі у будівництві копалень. Головною його турботою був, природно, благоустрій Одеси та її перетворення на культурний, науковий, освітній центр Півдня України. Під час управління краєм М. Воронцова було засновано Одеський учбовий округ у складі Бессарабської, Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній (1831), Одеський статистичний комітет (1835), Одеський міський музей (1825), Одеське товариство історії і старожитностей (1839), Одеську публічну бібліотеку (1829). Заснований 1817 р. Рішельєвський ліцей у 1865 р. було перетворено на університет.

Багато уваги Воронцов приділяв благодійним акціям. В Одесі з'явилися жіноче товариство сприяння бідним, Народний дім, притулок для сиріт, школа для глухонімих, добродійний Православний дім для жінок, німецьке, швейцарське та французьке добродійні товариства, Олександрівський сирітський притулок, богадільня сестер милосердя, амбулаторія, дім для літніх та немічних жінок тощо.

Південний регіон часто потерпав від епідемій, тому владі доводилося багато уваги приділяти карантинним заходам і утриманню санітарного кордону. Крім чорноморської смуги карантинів аналогічна була зведена на Азовському морі. В Одесі було засноване Товариство мінеральних вод (1830), на березі Куяльницького лиману з'явився перший санаторій (1833).

За генеральним планом, розробленим архітекторами І. Князевим, Ф. Деволаном та І. Старовим, розбудовувався і Миколаїв. У кращих традиціях класицизму створювалися ансамблі центральної площі, Адміралтейського собору, Морського зібрання, будинку командира Чорноморського флоту з великим парком, що спускався прибережними схилами до Бугу. У кращих традиціях стилю ампір був виконаний споруджений у 1821-1827 рр. будинок Миколаївської обсерваторії.

Помітну роль у житті Миколаєва відігравали навчальні заклади, створені для задоволення потреб Чорноморського флоту - школа флотських юнгів, артилерійське училище. Переведений 1794 р. з Херсона морський кадетський корпус через чотири роки був реорганізований у штурманське училище, при якому діяло училище "корабельної архітектури". Непростою справою виявилося облаштування цих закладів, які, крім спеціальних приміщень, потребували й відповідного інженерного обладнання. Переформоване у Чорноморську штурманську роту, училище потрапило після Кримської війни під заборону для Росії мати флот на Чорному морі і у 1862 р. було ліквідоване.

Не менш складними, ніж проблеми містоутворення, виявилися для імперської адміністрації питання освоєння території, на якій до зруйнування Січі, за приблизними підрахунками сучасників, мешкало понад 100 тисяч душ чоловічої статі. Приблизно половина січовиків, яким запропонували вступити на регулярну військову службу, відповіла на цю пропозицію втечею на територію Османської імперії, де була заснована Задунайська Січ. Г. Потьомкін, на якого було покладено завдання освоєння новоприєднаних до Росії земель, опинився перед непростою дилемою - навіть пам'ять про козаків імператриця наказала знищити, але ж для виконання бодай елементарних завдань охорони південних рубежів потрібно було не менше 10 тис. військових. Оскільки ж загроза війни з Туреччиною знов стала реальною, через 12 років після зруйнування Січі царизм змушений був вдатися до утворення з колишніх запорожців нового війська, яке дістало назву "Військо вірних чорноморських козаків". Кіш, під егідою якого зібралося 12 тис. козаків, розташувався в Олешках. Спочатку чорноморців розселили між Дніпром і Бугом, але після смерті Г. Потьомкіна місцем розташування Чорноморського війська стала Тамань, а згодом Кубань.

У 1801 р. у колі царських сановників виникла ідея використати для регулярної прикордонної служби ногайських татар, які кочували в районі р. Молочної. Експеримент перетворення ногайців на козаків виявився, однак, невдалим, хоч Ногайське козацьке військо ("Ногайські кінні полки") кілька років все ж проіснувало. Не надто вдалими виявилися і дві урядові кампанії по переселенню до Південної України спочатку козаків з Полтавської й Чернігівської губерній, а потім державних і куплених у поміщиків селян з Орловської та Курської губерній.

Переселення, здійснювані у примусовому порядку, супроводились величезними людськими втратами. Процитуємо уривок з книги миколаївських краєзнавців про історію забезпечення робочою силою закладеної 1788 р. верфі у м. Миколаєві: "По степових шляхах безлюдного Новоросійського краю потягнулися на Інгул партії рекрутів, що знали теслярське ремесло, куплених у поміщиків центральних губерній Росії: Орловської, Курської, Воронезької, Ярославської. За будь-якої погоди під конвоєм ішли вони з дружинами й дітьми. На верфі їх зараховували на 25-річну військову службу, розселяли у землянках, наметах, а то й під відкритим небом у таборах. З 4233 робітників, набраних у 1789 і 1790 рр. померли в дорозі 880, лишилися тяжкохворими 1423, втекли 63, і до місця роботи з'явились лише 2467 чол. За три місяці 1790 року з числа теслярів, що працювали на спорудженні корабля "Святий Миколай", померли від виснажливої, непосильної роботи і від недоїдання 547 чоловік" .

Щоб заселити новоприєднані землі, російський уряд мусив вдатися і до заохочення міграцій з-за кордону. Для переселенців відводилися величезні земельні масиви; розміри "дач" і орендованих ділянок регулювалися за допомогою т. зв. оброчних статей. Величезну роботу по утворенню нових повітів і відповідного картографування довелося виконати землеробам з губернських межових служб. Додаткові складності виникли, коли у 1817 р. у Херсонській та Катеринославській губерніях почався процес оформлення округів військових поселень.

Ідея військових поселень полягала у переведенні державних селян і козаків на стан військових; селяни у військових поселеннях мали утримувати себе, працюючи в полі під наглядом унтерофіцерів й сплачуючи податки, і водночас відбувати військову повинність. У Херсонській губернії військові поселенці віком від 16 до 60 років протягом чотирьох місяців на рік повинні були працювати на підприємствах Чорноморського флоту. Планування населених пунктів, відведених під військові поселення, регламентувалося державою; як правило, створювалися великі села з однаковими будівлями. Дітей поселенців з 7 років зараховували до спеціальних шкіл кантоністів.

Жорстокий режим військових поселень і сувора регламентація усіх сфер життя, аж до родинної, викликали постійний опір поселян. Найпоширенішою формою протесту були втечі; незважаючи на жорстокі покарання, кількість втікачів зростала. Часто протести набували характеру заворушень і повстань. Коли на становище військових поселенців перевели козаків Бузького війська, відродженого царським урядом у 1803 році, розташована у районі Вознесенська Бузька уланська дивізія повстала; це повстання тривало майже три місяці. Зрештою збройні виступи та інші протестні акції у військових поселеннях змусили царський уряд у 50-х рр. від цієї ідеї відмовитися. Військові поселення почали ліквідовуватися відповідно до указу від 4 червня 1857 року.

У ході потужних міграційних процесів зіткнулися дві переселенські хвилі, які, з одного боку, розмивали козацький етнокультурний пласт, а з другого - збагачували скарбницю прикордонного досвіду надбаннями народів, що теж загартовувалися у горнилі Великого кордону. Із створенням Нової Сербії й Слов'яносербії дослідники пов'язують поширення на південноукраїнський регіон військових, господарських, духовних, культурних, ментальних традицій Балкан, рицарських орденів середньовічної Європи та реконкісти, східноєвропейських козацьких спільнот.

Порівняно швидка асиміляція більшості іноземців-колоністів в українському середовищі свідчить про тривкість українських традицій. Серби контактували із запорожцями і охоче поповнювали їхні ряди - лише 1756 р. з полку Р. Прерадовича на Січ подалися 115 чоловік - кожний шостий поселенець.

Ані в економічному, ані у військовому відношенні утворення Слов'яносербії як окремої адміністративно-територіальної одиниці себе не виправдало. Попри 1 млн лише грошових витрат на неї повноцінних військових частин на цій території створити не вдалося. Утім, і після формальної ліквідації Слов'яносербії у 1764 р. у Бахмутському повіті ще довго давалося взнаки своєрідне поєднання рис військово-поселенської та цивільної територіальної організації. Та і вся Новоросійська губернія, констатують Т. Водотика та Л. Савенок, "скоріше нагадувала не звичну російську адміністративно-територіальну одиницю, а військовий округ - її очолював військовий командир, а військовими поселенцями керував військовий департамент військової канцелярії". Такий стан тривав до 1783 р. - у 1775 р. Бахмутський повіт включав 16 рот Бахмутського поселенського гусарського полку. Як особливий стан слов'яносербські гусари зникли у 1783 р., але започаткована на їхньому фундаменті регулярна легка гусарська кавалерія стала помітним фактором "європеїзації" російської армії.

Переселенці з Німеччини, Греції, балканських країн у південноукраїнських степах намагалися жити компактними групами (колоніями), демонструючи, як правило, особливий стиль життя, високі зразки агрокультури. Лише "німецьких волостей" (з домінуючим німецьким населенням і відповідною системою самоуправління) в українських губерніях напередодні першої світової війни налічувалося 25 . Німці у своїх громадах обирали не лише управу, але й учителя, а в євангельських громадах і священика. Мовою урядування й освіти була німецька (до 1875 р.). Спроба російського уряду обмежити самоуправу німецьких громад спричинила хвилю еміграції німців (зокрема, менонітів) до Америки.

Етнополітологи фіксують два потоки мігрантів - перший складався з росіян та українців, другий - переважно із західноєвропейських колоністів. Наслідком підвищеної рухливості населення стала не лише етнічна строкатість, але й полікомпонентна господарська колонізація. Залежного населення (кріпаків) тут було менше, ніж на Правобережжі та Лівобережжі, отже, і умови для господарської активності були сприятливішими. Але водночас етно-стратифікаційний склад населення відразу виявився деформованим: у містах переважали росіяни, що створило певну напругу між містом і селом.

Разом із землями колишньої Запорозької Січі новоприєднані землі утворили Новоросійську губернію, яка у 1802 р. була поділена на три - Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Заселення краю відбувалося на пільгових умовах, що були продиктовані насамперед воєнно-стратегічними міркуваннями. Заохочуючи до переселення на нові місця дворян, царська адміністрація безкоштовно передавала їм по 40 тис. акрів землі за умови заселення їх 25 селянськими господарствами. Населення краю швидко зростало і на кінець століття досягло 554 тис. чоловік. На місці давніх грецьких колоній, а також турецьких фортець виникали причорноморські порти, які спеціалізувалися насамперед на вивозі пшениці. Але розвиток краю стримувався внаслідок відсутності транспортних шляхів. Відомий інженер і вчений А. Бетанкур, який відвідав Україну як головний директор шляхів сполучення Росії у 1820 р., писав: "Губернії з багатою природою залишаються бідними, близькими до злиденності; шляхи буцімто впорядковані, насправді зовсім незручні для проїзду й, нарешті, великі території залишаються незаселеними внаслідок нестачі шляхів сполучення" .

У другій половині ХІХ ст. "роздача земель" на Півдні України набула неймовірного розмаху, причому поряд із стимуляцією переселень організованих груп мігрантів із сусідніх держав заохочувалася і "внутрішня колонізація" на доволі вигідних умовах.

Початки інтенсивної єврейської колонізації південного регіону датують 1817 роком і пов'язують з утворенням Товариства ізраїльських християн, яке ставило собі за мету повернення євреїв у християнство й залучення їх до землеробської праці. 50 одеських єврейських родин за їх бажанням були поселені поблизу Маріуполя. Наприкінці 40-х і у 50-х рр. ХІХ ст. у Катеринославській губернії євреї-переселенці заснували 15 населених пунктів. Як зазначає Р. Медвєдєв, "мабуть, це була єдина частина Росії, де могли з'явитися євреї-землевласники. Тільки у Херсонській і Катеринославській губерніях до 1880-х рр. заснувалось близько 40 єврейських землевласницьких колоній. Так, приміром, батько Лева Троцького орендував в одному з сіл Новоросії 400 десятин землі, а на 1917 р. володів уже 10 тис. десятин землі".

Фахівці, однак, констатують, що урядова програма єврейської сільськогосподарської колонізації, хоч і вигідно відрізнялася за результатами аналогічних програм, що були реалізовані у Палестині і США у ХІХ ст., все ж погано співвідносилася із планами й матеріальними затратами царського уряду, насамперед тому, що роботу на землі євреї не вважали для себе престижною. У містах, зокрема в Одесі, вони багатіли швидше і поводилися "з гідністю й величавістю". Однак їхня упевненість у своїй безпеці виявилася ілюзорною - саме в Одесі у 1821 р. стався перший єврейський погром в Російській імперії, потім жорстокі погроми повторювалися у 1859, 1871, 1905 р. Відповіддю євреїв на погроми стала масова еміграція - лише за період з 1881-1914 рр. з Росії виїхало 1 млн. 920 тис. євреїв.

Своєрідність Південної України, зумовлена насамперед її прикордонним становищем, швидкими темпами її колонізації, постійною воєнною небезпекою, гостротою соціальних антагонізмів, диктувала необхідність певних особливостей в організації управління краєм. Зросійщені завдяки міграціям новопосталі міста разюче відрізнялися від тих традиційних для України осередків міської культури, в яких ще жила пам'ять про магдебурзьке право. Нова міська верхівка, багатоетнічна за своїм походженням, формувалася за рахунок місцевого дворянства, купецтва, чиновництва, духовенства, представників "вільних професій". Царизмові доводилося рахуватися з тим, що в міру перетворення міст у центри притягання "зайшлої" робочої сили й розширення навчальної бази вони ставали осередками протестних настроїв і джерелом нестабільності. Завдання мінімізації породжуваних цим небезпек покладалися на градоначальства, які створювалися у портових і прикордонних містах відповідно до указу Сенату від 8 жовтня 1802 р. Вони вивільнялися з-під юрисдикції губернського управління і підпорядковувалися безпосередньо генерал-губернаторам. У компетенцію градоначальників входило насамперед здійснення нагляду за торгівлею й судноплавством, дотриманням карантинів, роботою митниць, станом портової інфраструктури, але практично під їх контролем перебували всі основні сфери міського життя. Градоначальники зосереджували у своїх руках не лише виконавчу, але й якоюсь мірою і законодавчу й судову владу: у 1876 р. вони дістали право видавати обов'язкові постанови, що мали силу закону, а у 1881 р. - право адміністративного заслання кожного, хто видавався "неблагонадійним". Особливу систему управління мали "іноземні колонії", що формально не залежали від губернських властей.

До середини 70-х рр. XVIII ст. переселення на необжиті землі вимагало певної мужності - прикордоння все ще було небезпечним для тих, хто хотів тут жити постійно. З Росії сюди ризикували переселятися переважно військові, чиновники, часто просто шукачі пригод. Охоче поповнювали лаву місцевого дворянства учорашні представники козацької старшини - за підрахунками Н. Полонської - Василенко, українці у 1787 р. становили 10,5% землевласників у 15 повітах Катеринославської губернії. Менш інтенсивною була українська колонізація Херсонської губернії - теплі морські узбережжя закріплювали за собою російські чиновники. Охоче селилися тут польські дворянські родини, вихідці з дунайських князівств

Молдавії та Валахії, німецькі, болгарські, вірменські, грецькі переселенці. На думку Л. Циганенко, яку, однак, важко вважати безспірною, багатонаціональний склад південноукраїнського дворянства "не мав аналогів у світі".

За підрахунками В. Пірка, на 1784 р. населення Катеринославського намісництва становило 708190 чол., у тому числі українців 73,77%, росіян - 12,23%, молдаванів і румун 6,22%, греків - 3,47% . Отже, південь України заселявся головним чином за рахунок українців. Переселенці досить швидко денаціоналізувалися, і хоча вплив української культури й мови був неспівставним з російським, в регіоні наочно виявлявся "дух степу" - та атмосфера пограниччя, яку утверджувало козацтво і яку довго ще не могли приборкати царські урядовці. Степ уже сам по собі мав притягальний ореол для людей підприємливих, енергійних, навіть відчайдушних. Козацький стереотип мислення, базований на ідеях вільної людини й землі, яка дається лише Богом, диктував незалежну поведінку, з якою мусили (до певних меж, зрозуміло) рахуватися землевласники й урядовці.

Присутність болгар на півдні України стала помітною після російсько-турецьких війн XVIII - першої половини ХІХ ст. Суцільні масиви болгарських поселень існували у Бессарабії, Одеському та Миколаївському повітах Херсонської губернії; на середину ХІХ ст. їх було 92. У 1860-х рр. близько 30 тис. болгар переселилися до Надазов'я, де заснували 38 поселень.

Нащадки зниклих середньовічних тюркських племен - гагаузи, які прийшли у Причорномор'я з Сибіру й Середньої Азії, стали російськими підданими у 1819 р. Оселившись у Буджаку, вони дістали там статус іноземних колоній. За своєю галузевою структурою і соціально-правовим станом категорій селянства Буджак істотно відрізнявся від центральних регіонів Російської імперії. У Південній Бессарабії на селян всіх категорій, окрім циган, не поширювалося кріпосне право. Як вільні землероби, забезпечені порівняно великими земельними наділами, гагаузи зберігали громадський характер господарювання. Поширеною була супряга (ортак), тобто колективна допомога на основі взаємних домовленостей. Зернове виробництво тут вже до реформи 1861 р. оформилося у прибуткову товарну галузь. За обсягами вивозу зерна за кордон Бессарабія займала одне з перших місць серед губерній Російської імперії.

Найбільш інтенсивні торговельні операції на Чорному морі здійснювалися за участі греків. Грецькі торговці й мореплавці ще в часи середньовіччя потіснили Венеціанську Республіку у східному Середземномор'ї. З XV ст. значна частина їх кораблів обслуговувала середземноморську торгівлю під османськими прапорами. Формально входячи до складу Порти, вони сплачували найменші збори і мали змогу засновувати свої колонії не лише в Одесі, але і в Марселі, Трієсті, Лондоні. Після 1830 р., коли було проголошено незалежність Греції, османські прапори греки замінили на власні чи російські.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. викликала найбільшу в новій історії хвилю грецької міграції, переважно за рахунок солдатів і офіцерів добровольчих батальйонів. Оселялися греки-переселенці переважно в Керчі та Єнікале, пізніше в Балаклаві, Таганрозі, Херсоні.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. причорноморські порти облюбували для своєї підприємницької діяльності впливові фінансово-промислові клани вихідців з о. Хіос в Егейському морі. Упродовж десятків років греки-хіосці відігравали провідну роль у міжнародних торгових операціях в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Керчі, Бердянську, займаючись також банківськими операціями, земельними спекуляціями, здаванням нерухомості в оренду тощо. У 1866 р. із 20 торгових домів, що контролювали експорт південноукраїнської пшениці, 10 було засновано греками. Фірми "Ф. П. Родоканакі" та "Федір Маврогордато і КО" були співзасновниками чи власниками Кавказького пароплавства, що забезпечувало термінові рейси по чорноморських портах, Новоросійського парового млина у Севастополі, Товариства південноросійського шкіряного виробництва, Товариства південноросійського паперово-джутового та ткацького виробництва, Товариства виробників шампанських вин і багатьох інших прибуткових підприємств. Хіосці фінансували грецьке книгодрукування й освітні заклади, займалися благодійною й меценатською діяльністю, поступово поповнюючи лави земельних власників і інтегруючись до складу російської еліти.

Коли торгівля зерном через південні порти стала найприбутковішою галуззю в Російській імперії, греки зберегли в ній домінантне становище (тепер це були переважно відставники - військові та переселенці з Кримського півострова). Замовниками торговельних рейсів між портами північно-причорноморського регіону Російської імперії та Туреччиною були також вихідці з Балкан, переважно південні слов'яни.

Потужну німецьку діаспору у Південній Україні створили німці; упродовж століття (1764-1866) вони заснували у Таврійській, Бессарабській, Катеринославській та Херсонській губерніях 335 поселень. З-поміж них кілька етнічних груп істотно різнилися у мовно-конфесійному відношенні. У релігійному сенсі серед німецьких поселенців переважали протестанти різних сповідань (меноніти, лютерани, реформати); значною була також питома вага католиків та релігійних сектантів (євангелістів, хіліастів тощо). Компактно розташовані німецькі колонії об'єднувалися у колоністські округи (Березанський, Лібентальський, Дучур ганський, Молочанський, Бердянський, Маріупольський) з певною внутрішньою автономією, яка впродовж другої половини ХІХ ст. урядом методично урізувалася аж до повного скасування.

Німецькі колоністи чималою мірою сприяли розвитку шкільної освіти в краї, розширенню мережі лікувальних закладів. Кошти на громадські потреби допомагали накопичувати товариства взаємного кредиту. У 1841 р. у німецьких колоніях Таврійської та Катеринославської губерній функціонувало 189 шкіл. Поряд зі школами й училищами педагогічного профілю у менонітських колоніях з'явилися також сільськогосподарські канцелярські училища, а також жіночі спеціальні освітні заклади.

Віддалені наслідки участі іноземних колоністів в освоєнні українського Півдня заслуговують на спеціальне дослідження. Тут наведемо лише два промовисті факти. Саме на півдні України німець В. фон Графф першим у світовій практиці виростив ліс на відкритій степовій місцевості, спростувавши усталений погляд про принципову неможливість заліснення степу. Пам'ять про нього береже Велико-Анадольське лісове господарство з власним навчальним закладом. А досвід лісовода широко використовувався в радянські часи для захисту полів від суховіїв шляхом лісосмуг.

У 1856 р. німець-колоніст Фейн купив маєток, назвавши його Асканія-Нова. Об'єднавши зусилля з родиною Фальців, він поставив на промислову основу місцеве вівчарство. У 1887 р. в Асканії-Нова був закладений ботанічний сад, який став основою найбільшого на сьогодні дендропарку у Європі.

О. Субтельний пише про "відкриття Півдня" як про подію, яка за своїм значенням для України співставна з колонізацією американського Заходу. Великі неосвоєні простори зумовили новий тип господарювання, меншою мірою пов'язаний із кріпосницькими повинностями. А швидке зростання причорноморських міст, нові причорноморські порти відкрили Україні шлях на світові ринки. Менш ніж за 30 років (1764-1793) обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах зріс на 2200%. "Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту".

Але політичні наслідки такої "європеїзації" для України виявилися незрівнянно скромнішими, ніж економічні. Плодами безпосереднього виходу в Європу скористалася Росія. Що ж до України, то, будучи позбавленою автономії, вона дедалі більше скочувалася "в трясовину провінціалізму". Важливі рішення, що визначали життя українців, приймали імперські міністри у далекій столиці.

Поширення на землі Південної України загальноімперських настанов щодо адміністративно-територіального устрою виявилося, однак, нелегкою справою. У цьому малозаселеному регіоні практично неможливо було витримати критерії у 300-400 тис. осіб чоловічої статі для губернії і 20-30 тис. - для повіту. Не вистачало дворян для заповнення виборних посад, не існувало достатньої кількості міст, які могли б виконувати роль адміністративних центрів. Царському уряду доводилося постійно іти на коригування усталених схем за наполяганнями генерал-губернаторів Новоросійської та Азовської губерній. Фактично адміністративно-територіальна реформа на колишніх землях Запорожжя була відстрочена майже на десятиріччя.

Із запровадженням у 80-90-х рр. ХУШ ст. паралельно з губернською системи укрупнених адміністративних одиниць - намісництв - процес уніфікації територіальної адміністрації і наступу на українську самобутність значно прискорився. 30 березня 1783 р. на базі Азовської і Новоросійської губерній було створене Катеринославське намісництво.

До складу Катеринославського намісництва увійшло відповідно до указу 22 січня 1784 р. 15 повітів. У 1789 р. до нього було приєднано Градизький повіт Київського намісництва, а у 1792 р. - район між Південним Бугом і Дністром, який відійшов до Росії за

Ясським мирним договором 1791 р. Згідно з указом Катерини ІІ від 27 січня 1795 р., з цих земель, а також частини території Брацлавського і трьох повітів Катеринославського намісництва, було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді; у листопаді того ж року губернію перетворили у намісництво з центром у новоствореному місті Вознесенську. Завдяки запровадженню системи намісництв Гетьманщина й Новоросія остаточно були інтегровані у політичну систему Росії, перетворившись по суті на провінції імперії.

Територіальні зрушення кінця XVIII ст. змінили геополітичну ситуацію на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорноморських територій Росією революціонізувало політичну та історичну географію України і грунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття. Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася "від усіх державно-адміністративних структур, в яких українці жили в минулому".

Втім, територіальні та демографічні зміни ніяк не позначилися на політичному статусі України. Для світу вона, як і раніше, не існувала. Намагання стерти будь-які відмінності між росіянами і українцями, повністю асимілювати їх відбивали не тільки пропагована урядовими колами Росії теорія єдності "трьох гілок російського народу", але й закріплення за новоприєднаними землями назв "Юго-Западный край" та "Новороссия". Місцева еліта у своїй переважній більшості спокійно мирилася з асиміляційним напрямом політики царського уряду, оскільки належність до російського дворянства давала їй чимало переваг. Скасування у 30-х рр. XIX ст. дії традиційного українського права, а також залишків міського самоуправління поставило останню крапку у долі української автономії.

Впродовж всього XIX ст. в Російській імперії відбувалася дальша централізація і бюрократизація системи управління, причому система перекроювання територій була звичайною практикою. Найбільш виразно особливості освоєння новоприєднаних південних територій виявилися у наданні особливого статусу Бессарабії, приєднаної до Росії в результаті російсько-турецької війни 18061812 рр. Відповідно до затверджених 1813 р. "Правил об образовании временного правления в Бессарабии" тут з певними видозмінами зберігалася адміністративно-управлінська структура цину - тів, яка склалася у Молдавському князівстві. Всього було утворено 9 цинутів. Цинут очолював справник, під началом якого перебували городничі, однодвірські старшини, повірені, управителі станами (векіли), волосні старшини, сільські старости тощо.

У 1818 р. було запроваджено автономний статус новоствореної Бессарабської області. За зразок було обрано Велике князівство Фінляндське, але тут автономія була не законодавчою, а лише адміністративною. Область підпорядковувалася Подільському військовому генерал-губернатору; він же мав очолити Верховну раду області, в яку входили, крім нього, чотири члени обласного уряду і 6 депутатів. Обласний уряд очолював цивільний губернатор. Кількість цинутів скорочувалася до 6. Цинути ділилися на волості на чолі з околишами.

Дещо оновлену османську модель управління Бессарабія зберігала недовго. У 1828 р. вона була приєднана до Новоросійського генерал-губернаторства. "Положення про управління Бессарабською областю" від 29 лютого 1828 р. уже було виразно підпорядковане завданням обмеження автономії: управління областю передавалося в руки цивільного губернатора, але головою суду лишався генерал-губернатор. Невдовзі призначений новоросійським генерал-губернатором та бессарабським намісником М. Воронцов зосередив всю владу у краї у своїх руках, і про колишню автономію нагадував лише розгляд цивільних справ у судах за "молдавськими правами" та відсутність рекрутської повинності. Верховна рада фактично скасованої автономії збереглася, але була перетворена у дорадчий орган при бессарабському генерал-губернаторі. Цинути були перейменовані на повіти, статус безповітових мали міста Кілія і Рені. У 1829 р. з частини Ізмаїльського та Акерманського повітів було утворено Ізмаїльське градоначальство, яке існувало до 1856 р.

Чимало прислужилася інтересам регіону діяльність на посаді бессарабського військового і цивільного губернатора П. Федорова (1834-1854 рр.) За його сприяння у Кишиневі 1835 р. була заснована друкарня, у 1836 р. освячений Кафедральний собор, у 1893 р. створена Бессарабська палата державного майна, побудована дорога з Кишинева до Бельць. Між Акерманом та Овідіополем з'явилося пароплавне сполучення; 1841 р. у краї була запроваджена поштова служба. Федоров розробив план перебудови Кишинева, який передбачав його наближення до рівня європейського міста. У 1873 р. Бессарабська область була перетворена в однойменну губернію. Внаслідок Кримської війни Росія втратила Ізмаїльський і частину Акерманського та Кагульського повітів. Ці території були повернуті їй у 1878 р.

На шляху експансії на південь Російська імперія зазнала чимало невдач, які в недалекому майбутньому стали джерелом додаткової соціальної напруги в регіоні. По-перше, їй не вдалося істотно послабити вплив ісламської ідентичності на населення Криму - завдяки функціонуванню Таврійського магометанського духовного правління, що спиралося на розгалужену мережу релігійних громад, тут надовго зберігся режим своєрідної етнотехнократії. По-друге, у підсумку невдалим виявився соціальний експеримент, здійснюваний російською владою щодо єврейського населення. Консервувалася замкнутість єврейських громад, навколо них штучно нагніталася атмосфера недовір'я. В містах простір виявлення господарської ініціативи виявився для євреїв настільки звуженим, що вони змушені були виношувати амбіційні еміграційні плани і в міру можливості їх реалізували. Неможливістю самореалізації у встановлених законом межах значною мірою пояснюється активна участь євреїв у революційному русі. Але погромні хвилі й революційні катаклізми початку ХХ ст., а пізніше - асиміляціоністська політика радянської влади невдовзі призвели до практичного знищення пласту єврейської містечкової культури.

"Вибіркова інтеграція", розрахована на акультурацію певних категорій єврейського населення, значно збільшила процент євреїв у бізнесових та інтелектуальних колах, які у містах Півдня почували себе вільніше, ніж деінде. Це посилило водночас як еміграційні (з орієнтацією на сіоністську державу у Палестині), так і автономістські настрої серед місцевого єврейства.

По-третє, вибудовуючи градації в суспільстві на основі становості, майнового статусу, конфесійної належності з ігноруванням колишніх етнічних меж, царизм формував атмосферу бездуховності, національного нігілізму, створюючи сприятливий грунт для ідеологічного маніпулювання свідомістю з боку різних політичних сил.

Чи варто однозначно характеризувати Південну Україну як оплот асиміляції й русифікаторства? На думку одеської дослідниці Т. Попової, такий підхід був би надто спрощеним. По-перше, поліетнічним соціумам притаманна схильність до як мінімум "двох лояльностей" - тут нормальним було вважати себе одночасно і малоросом, і росіянином. По-друге, в регіоні було й чимало носіїв взаємовиключної свідомості, які вважали, що український національний рух збережеться лише у тому разі, якщо культурні орієнтири будуть чітко визначеними. Історію Новоросійського університету, що мав бути, за задумом влади, оплотом русифікаторства, дослідниця простежила під кутом зору конфлікту між носіями численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і прихильниками взємовиключної свідомості, з другого. Цей конфлікт по-різному впливав на особистості - інколи травматично, а інколи й творчо. Приміром, О. Маркевич упродовж усього свого життя віддавав перевагу "численним лояльностям", що дістало відображення і у багатогранності його наукових інтересів. А О. Грушевський та І. Лінниченко мислили в категоріях "взаємовиключних культурних прихильностей". Учень Антоновича Лінниченко саме в Одесі сформував свою оригінальну школу фахівців з історії України і слов'янських народів. Уже в 20-і рр. нову генерацію істориків України створив і О. Грушевсьий.

В уяві росіян початку ХІХ ст. Україна асоціювалася виключно з Малоросією. Уявлення про те, що саме лівий берег Дніпра і є Україною, настільки міцно усталилося, що жоден тогочасний автор навіть не намагався вдаватися до якихось пояснень. "Коли ж ішлося про південь, степові території - в уяві виникали Одеса, море, економічний бум, але в жодному разі не було згадки про українців". Власне, й самі українці, констатує Р. Шпорлюк, просуваючись на південь і розширюючи в такий спосіб український простір, не вбачали у цьому процесі ознак націєтворення. Лише у 1870-х рр. М. Драгоманов чітко обгрунтував причини, з яких "Новоросія" підпадає під визначення України.

Підбиваючи підсумки докапіталістичного етапу у розвитку Південної України, варто звернути увагу, по-перше, на великі зрушення у господарському освоєнні колишнього Дикого Поля у першій половині ХІХ ст., а, по-друге, на вже очевидні для тогочасних фахівців, але слабо використовувані аж до другої половини ХІХ ст., потенційні можливості регіону. Запрошена місцевим гірничопромисловцем А. Демидовим для вивчення вугільних ресурсів Донбасу і залізорудних покладів на Керченському півострові експедиція на чолі з французом Ф. Ле-Пле протягом 1837-1839 рр. провела величезну роботу, опублікувавши французькою мовою чотиритомне фахове дослідження (перший і четвертий томи з'явилися і в російському перекладі). Для грунтовного вивчення узятих проб Ле-Пле навіть створив у Парижі спеціальну лабораторію. Гальмівними чинниками у розробці донецького вугілля Ле-Пле вважав хижацьку розробку пластів, гужовий транспорт для перевезень видобутого вугілля, вузькість внутрішнього ринку. Порушив він і надзвичайно важливе питання конкурентоспроможності місцевого видобутку і необхідності митного сприяння йому з боку влади. До аналогічних висновків прийшла й англійська експедиція 1841-1842 рр. на чолі з Р. Мурчісоном. Якби такими методами, як у Донбасі (без допомоги парових машин) вугілля добували на Британських островах, доводив Мурчісон, країна діставала б вугілля у 1000 разів менше і була б відкинута у своєму розвитку на 40 років назад.

І все ж не можна не бачити того, що на теренах Південної України стабілізаційні й дестабілізаційні процеси відбувалися паралельно, до певного часу врівноважуючи одні одних. Промислове освоєння нових регіонів означало значний крок уперед у трансформації патріархальних основ життя. Але промисловий бум супроводився гострими соціальними й етнічними конфліктами, які віщували невідворотність у перспективі революційного вибуху.

Освоєння природних ресурсів регіону головним чином за рахунок європейського капіталу дає додаткові підстави для підтвердження тези про "європейськість українського коріння" (формула Я. Калакури та М. Юрія) взагалі і про цивілізаційну близькість до Європи південного регіону. Насамперед щодо походження міської традиції - запозиченої від міст-республік Генуї та Венеції. Пізніше, уже в ході "освоєння" новоприєднаних територій Росією, значний приплив європейців - німців, болгар, угорців, греків, італійців - створив проблему строкатого етнополітичного обличчя краю, з якою повинні були тією чи іншою мірою рахуватися усі наступні владні структури метрополій. "Кордон Європейського і Російського цивілізаційних ареалів проходить умовно на Сході України. Як завжди, межа культур працює ніби дзеркало, відбиваючи всі процеси перевернутими" .

Вартісні дослідження зарубіжних вчених засвідчили відставання Росії від Західної Європи. Кріпосницька система, яка була явним анахронізмом у другій половині ХІХ ст., блокувала ринок вільнонайманої робочої сили; навіть на Півдні домінувало мануфактурне виробництво, базоване на примусовій праці. Кримська війна, яка завдала потужного удару по міжнародному престижу відсталої Росії, мала справді катастрофічні наслідки для південного регіону.

Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії безперервно рухалися війська, транспорти зі зброєю, боєприпасами, пораненими солдатами. За відсутності впорядкованих шляхів перевезення здійснювалися підводами, і ця гужова повинність важким тягарем лягла на плечі місцевого населення. Сучасники реєстрували безліч фактів масового героїзму у севастопольській обороні, при захисті Маріуполя. Але війну Росія ганебно програла. Страшного спустошення зазнав Крим, який поспішно залишали татари й ногайці. Було майже дощенту зруйноване місцеве виноробство, а головне - втрачене право мати флот на Чорному морі, а отже, зруйновані зачатки суднобудування в Одесі, Херсоні. Навіть царські сановники нарешті усвідомили - без масштабних реформ Росії загрожує цілковитий крах.

Патриція Герлігі задається питанням: який внесок зробило комерціалізоване землеробство Півдня України у скасування кріпацтва у 1861 р. Те, що російський уряд терпимо ставився до нелегальної міграції у цьому регіоні, створило, на її думку, дихотомію між внутрішнім кріпацтвом та периферійною свободою, породжуючи значні аномалії. Яким був статус кріпаків з центральних губерній, переселених у т. зв. Новоросію? Адже деякі з переселенців і на новому місці змушені були сплачувати оброк своїм недавнім господарям. Зрештою уряд був просто змушений звільнити кріпаків для того, щоб уніфікувати своїх підлеглих і запобігти хаосу. Фундаментальний внесок поселень Південної України у звільнення від кріпацтва дослідниця вбачає у тому, що "нові регіони обрали модель продуктивної економічної системи, заснованої переважно на свободі. Поселенці Півдня першими досягли того статусу, якого уряд надав кріпакам Російської імперії 1861 р."

Російська експансія на Південь

Похожие статьи