Україна - співзасновниця Організації Об'єднаних Націй - Чому та як Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН (до 70-річчя організації об'єднаних націй і членства в ній України)

В історичній літературі, зокрема в ряді публікацій вітчизняних дослідників, стверджується, що питання про первісне членство України й Білорусії в ООН було вирішене на Кримській конференції глав держав антигітлерівської коаліції. Із цим навряд чи можна погодитись. Адже в Ялті було досягнуто принципової домовленості лише про гарантії США та Великобританії в питанні підтримки пропозиції СРСР щодо запрошення цих республік на установчу конференцію Об'єднаних Націй у Сан-Франциско. Боротьбу за визнання УРСР та БРСР повноправними членами-засновниками ООН ще не було завершено, адже залишалося відкритим питання про їх участь у Сан-Франциському форумі.

Не випадково в період від Ялти до Сан-Франциско питання про статус України й Білорусії як членів-засновників міжнародної організації з безпеки було предметом переговорів і дискусій по дипломатичних каналах у зв'язку з різною інтерпретацією рішень Кримської конференції радянською та аме - рикано-британською дипломатією. Так, коли 5 березня 1945 р. уряд США від свого та від імені урядів Великобританії, СРСР і Китаю (запрошуючі держави) надіслав 42 країнам світу (тим, що підписали Декларацію Об'єднаних Націй за станом на 8 лютого 1945 р., а також "союзним націям", які оголосили війну Німеччини до 1 березня 1945 р., а це 19 латиноамериканських країн, 5 домініонів Великобританії, 10 європейських, 3 африканські та 5 азіатських держав) запрошення взяти участь в установчій конференції ООН у Сан-Франциско, то серед цих країн були відсутні дві, що стали предметом тривалих дискусій в Ялті, але щодо яких вдалося досягти позитивних домовленостей, а саме -- Україна та Білорусія.

Радянське керівництво розцінило цей факт як спробу ревізії рішень Ялтинської конференції, тим більше, воно вважало, що оскільки УРСР та БРСР перебували у стані війни з Німеччиною, то вони автоматично повинні бути запрошеними до Сан-Франциско. Так, у ноті на ім'я державного секретаря США Е. Стеттініуса від 25 березня 1945 р. посол СРСР у Сполучених Штатах А. Громико рішуче доводив необхідність виконання схвалених рішень, а саме: УРСР і БРСР мають стати поряд з іншими країнами "ініціаторами міжнародної організації", тобто членами-фундаторами ООН. Обурення й наполегливість Москви у цьому питанні можна зрозуміти, адже відсутність України та Білорусії на установчій конференції у Сан-Франциско позбавила б їх права підписати Статут ООН, а це фактично робило статус країн-засновників неповноцінним. Тому радянська дипломатія зробила несподіваний хід: уряди УРСР та БРСР за вказівкою з Москви оприлюднили заяви про те, що вони направлять у Сан-Франциско свої делегації навіть не отримавши офіційного запрошення.

Це викликало велику занепокоєність в уряді США, розпалило атмосферу навколо підготовки конференції, загостривши розбіжності між СРСР та західними союзниками. Наприклад, у розмові А. Громико з помічником держсекретаря США Д. Данном останній повідомив, що допущення двох радянських республік може бути здійснено не у формі їх запрошення на конференцію, а наступного приєднання до Статуту вже після форуму. Посол СРСР у США, своєю чергою, висловив незадоволення подібною інтерпретацією цього питання й наполягав на тому, що вступ України та Білорусії до міжнародної організації можливий лише за умови їх участі в роботі конференції. А нарком закордонних справ СРСР В. Молотов навіть заявив, що якщо делегації радянських республік не будуть запрошені на до Сан-Франциско, він також не приїде.

Перспективи реалізації ялтинських домовленостей ще більше ускладнилися після того, як Ф. Д.Рузвельт 25 березня 1945 р. у виступі перед американською делегацією, котра готувалася до участі в конференції у Сан-Франциско, конфіденційно повідомив, що США, як і Великобританія, підтримує надання СРСР трьох місць у міжнародній організації в обмін на додаткові голоси для Сполучених Штатів. Ця інформація потрапила у пресу й викликала шквал критики на адресу американської адміністрації. Вибухнув політичний скандал. Супротивники Ф. Д.Рузвельта з оточення республіканців відкидали у принципі ідею додаткових голосів, уважаючи, що це суперечить природі міжнародної організації та принципу суверенної рівності держав. Політики й публіцисти вказували, зокрема, на те, що Україна та Білорусія не є суверенними державами. Навіть соратники Ф. Д.Рузвельта вважали помилкою його вимогу щодо двох додаткових голосів для США.

Американська адміністрація змушена була вдатися до публічних пояснень. Торкаючись цього питання, державний секретар США інформував громадськість про бажання СРСР прилучити Україну та Білорусію до майбутньої міжнародної організації таким чином: "З уваги на важливість, яку прикладав радянський уряд, американська делегація в Ялті - сповнена пошани до героїчної ролі, що її відіграли народи цих республік своїм затятим опором проти спільного ворога, та мужністю, з якою вони переносили великі страждання під час війни, - погодилася, що уряд США підтримає цю радянську пропозицію у Сан-Франциско, якщо її буде там висунуто. Але в Ялті не укладено жодної угоди щодо питання участі цих республік у конференції у Сан-Франциско". Ф. Д.Рузвельт за тиждень до своєї смерті (12 квітня 1945 р.) на останній прес-конференції 5 квітня змушений був детально зупинитися на проблемі додаткових голосів для України та Білорусії. Він, зокрема, заявив, що остаточне рішення з цього питання ухвалюватиметься на установчій конференції ООН. А щодо додаткових голосів для США, то американський президент повідомив, що його уряд відмовляється від цього прохання, позаяк вони нічого не вирішують.

Отже адміністрація Сполучених Штатів доволі вільно інтерпретувала ялтинські домовленості щодо запрошення УРСР та БРСР, через що в дипломатичних колах та в американському суспільстві широкого розповсюдження набувала думка про приєднання України й Білорусії до міжнародної організації після установчої конференції. Щоправда, у відповідності до основної лінії поведінки щодо цього питання, США трактували домовленості в Ялті згідно з буквою закону. З юридичного погляду Вашингтон дійсно не давав офіційних зобов'язань запрошувати радянські республіки на конференцію.

Узагалі у світі інформацію про таємні домовленості союзників в Ялті було сприйнято з доволі великим незадоволенням. Офіційний Париж, наприклад, уважав власну непоінформаваність образливою. А невеликі країни взагалі розцінювали це, як порушення суверенної рівності держав. Лише у Великобританії реакція була більш стриманою, що можна пояснити прагненнями отримати місця в ООН для власних домініонів. На конференції країн Британської Співдружності було вирішено підтримати прохання СРСР щодо членства України та Білорусії в ООН.

Цікаво зазначити, що в Радянському Союзі, у тому числі й в УРСР, про досягнуту в Ялті домовленість керівників держав антигітлерівської коаліції щодо міжнародної організації громадськість довідалася майже через два місяці після конференції. Так, лише в повідомленні ТАРС від 2 квітня 1945 р. "Про участь Української РСР та Білоруської РСР у міжнародній організації з підтримки миру й безпеки" вперше офіційно зазначалося, що "на Кримській конференції було досягнуто угоди про те, що на наступній конференції у Сан-Франциско делегації Великобританії та Сполучених Штатів Америки підтримають пропозицію про запрошення Української РСР і Білоруської РСР брати участь у зазначеній міжнародній організації як первісних членів-засновників".

Таким чином, Україна та Білорусія, котрі, за сталінською термінологією, кваліфікувалися як "дві основних республіки-сестри СРСР", стали об'єктом дипломатичної гри великих держав. Москва провадила свою гру за спиною республік, мотивуючи це саме турботою про них -- про домовленості в Ялті між союзниками з приводу створення ООН у Радянському Союзі до відповідного повідомлення ТАРС було відомо лише дуже вузькому колу вищого керівництва.

Остаточно питання про членство України та Білорусії в міжнародній організації було вирішено на установчій конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско (25 квітня - 26 червня 1945 р.). За день до відкриття форуму нарком закордонних справ СРСР В. Молотов (він очолював радянську делегацію до 10 травня, після його від'їзду керівником союзного представництва став А. Громико) в ультимативній формі ще раз виклав радянську вимогу про автоматичне визнання УРСР та БРСР членами ООН. І вже на другий день роботи конференції -- 26 квітня, на першому засіданні глав делегацій за наполяганням радянської сторони до порядку денного було внесено пункт щодо запрошення УРСР та БРСР приєднатися до кола первинних членів міжнародної організації. Того ж дня всі делегації отримали відповідні довідкові матеріали, у тому числі заяви й меморандуми урядів обох республік, відомості про їх історичний розвиток, здобутки за роки "соціалістичного будівництва", збитки, завдані війною народному господарству й населенню.

На наступному пленарному засіданні глав делегацій, 27 квітня, В. Молотов від імені урядів УРСР та БРСР виступив із заявою. Так, уряд Української РСР у своєму зверненні до конференції від 26 квітня 1945 р., підписаному головою Ради народних комісарів республіки М. Хрущовим і наркомом закордонних справ Д. Мануїльським, зазначивши про відновлення права УРСР на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами, укладення угод із ними, незалежне представництво на міжнародних конференціях та в органах, створених ними, про внесок України у справу розгрому спільного ворога Об'єднаних Націй і жертви, яких зазнав український народ у цій війні, повідомляв, що "керований бажанням сприяти встановленню гарантій миру і безпеки після війни як для власного народу, так і для інших народів, вирішив звернутися до конференції Об'єднаних Націй з заявою, повідомляючи про своє бажання приєднатися до загальної Організації Безпеки, як одна з держав-засновників, а також взяти участь в конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско".

Пропозицію В. Молотова про запрошення УРСР і БРСР на конференцію і включення їх до складу членів-засновників ООН підтримали, згідно з попередньою домовленістю, держсекретар США Е. Стеттініус, міністри закордонних справ Великобританії (А. Іден), Китаю (Сунь Цзивень), а також глави делегацій Іраку, Франції, Бразилії, Чехословаччини й Австралії. Керівний комітет форуму одноголосно ухвалив постанову про те, щоб включити дві радянських республіки до числа первісних членів міжнародної організації. Рішення про запрошення України та Білорусії до участі в конференції, поставлене на голосування 30 квітня 1945 р., одностайно підтримали делегати всіх 47 країн-учасниць із рекомендацією Керівному комітетові "дозволити представникам цих республік негайно зайняти свої місця на конференції, як вони просили про це через представника Радянського Союзу". За це рішення, зокрема, голосували країни Латинської Америки в обмін на зобов'язання СРСР підтримати запрошення на конференцію Аргентини, чий уряд тільки 27 березня 1945 р. оголосив війну Німеччині.

30 квітня 1945 р. генеральний секретар конференції А. Гісс надіслав наркомові закордонних справ республіки телеграму з пропозицією українській делегації прибути на форум. Але вже напередодні Президія Верховної Ради УРСР уповноважила осіб, котрі мали представляти радянську Україну на важливому міжнародному форумі. Це були Д. Мануїльський (заступник голови Ради народних комісарів і народний комісар закордонних справ УРСР, глава делегації), І. Сенін (заступник голови Раднаркому УРСР), О. Палладін (академік, віце-президент АН УРСР, директор академічного Інституту біохімії), В. Бондарчук (професор, ректор Київського державного університету ім. Т. Шевченка), П. Погребняк (професор, учений секретар Президії АН УРСР), М. Петровський (професор, директор Інституту історії України АН УРСР). Роботу забезпечували секретар делегації О. Война та помічник глави П. Удовиченко. Усього до складу представництва входило 12 осіб, у тому числі за ініціативи Д. Мануїльського, якого самого в 1945 р. обрали академіком АН УРСР, -- чимало відомих учених республіки. Один із молодих тоді дипломатів -- О. Война -- пізніше згадував, що запрошення до Києва надійшло 1 травня 1945 р., коли члени уряду, у тому числі Д. Мануїльський, стояли на трибуні й вітали першотравневу демонстрацію. Делегація збиралася поспіхом, після чого вирушила літаком у далеку дорогу через Сибір, Чукотку, Аляску, Ванкувер до Каліфорнії. 6 травня представників радянської України вітали у Сан-Франциско.

У цей час 282 делегати конференції та близько 1500 радників працювали над основоположними документами майбутньої організації -- статутом, регламентом тощо. Зокрема запрошені країни представили майже 1200 поправок і зауважень до проекту Статуту ООН, надруковані окремим томом обсягом понад 400 сторінок. Вони розглядалися на 9 пленарних і близько 400 засіданнях різних комісій та комітетів, що відбулися впродовж двомісячної роботи конференції у Сан-Франциско. Делегація УРСР відразу ж включилася в роботу.

У відповідності з розподілом посад у комісіях і підкомітетах Д. Мануїльського було рекомендовано головою комітету №1 комісії №1 з вироблення проекту преамбули статуту створюваної організації, тобто найважливішого розділу, що визначав цілі та принципи ООН. Крім того, він входив до Керівного комітету та брав участь у роботі комітету №1 комісії №3, котрий обговорював структуру і процедуру Ради Безпеки -- головного органу майбутньої міжнародної організації.

Активно працювали в комісіях і комітетах конференції й інші члени української радянської делегації. О. Палладін, наприклад, брав участь у роботі комітетів №1 і №2 комісії №1, які займалися питаннями складу та членства держав в організації, відстоюючи необхідність обов'язкового дотримання принципу єдності великих держав та одностайного вирішення ними найважливіших питань. М. Петровський працював у комітетах №2 і №3, а В. Бондарчук -- №1 та №4 комісії №2, в якій розроблялися питання діяльності Генеральної Асамблеї, зокрема її повноважень, економічного та соціального співробітництва, системи опіки. І. Сенін брав участь у роботі комітетів комісії №3, котра займалася структурою, процедурою й повноваженнями Ради Безпеки, а П. Погребняк був членом комітетів комісії №4, яка працювала над положеннями про міжнародний суд і правовими питаннями.

Отже делегація УРСР упродовж майже двох місяців брала участь у роботі конференції, зробивши значний внесок у вироблення основоположних документів Організації Об'єднаних Націй, зокрема її статуту. Так, 14 травня 1945 р. членами українського радянського представництва було внесено поправку до параграфу А розділу 1 глави ІХ Статуту ООН про те, що "організація повинна сприяти розв'язанню міжнародних економічних, соціальних, культурних та інших гуманітарних проблем і заохочувати поважання людських прав, права на працю й основних свобод для всіх без різниці рас, мови, релігії та статі", -- положення, яке не ввійшло до проекту цього параграфу, розробленого в Думбартон-Оксі. Разом із Кубою УРСР виступила з важливою поправкою до розділу IV статті 3 щодо невстановлення жодних обмежень прав чоловіків і жінок бути обраними для участі в роботі головних і допоміжних органів ООН. Було внесено ряд інших поправок до статуту, більшість з яких розвивали його демократичні принципи. Це стосується питань членства в Організації Об'єднаних Націй, сприяння розв'язанню міжнародних економічних, соціальних, культурних проблем, засудження агресивної війни як засобу політики й т. ін. Делегація УРСР, як правило, підтримувала обструктивну позицію СРСР щодо низки важливих зауважень і поправок лише через те, що їх вносили представники "ворожого табору". Представники радянської України, передусім Д. Мануїльський, були одними з найактивніших у гострих дискусіях щодо ролі й підлеглості Ради Безпеки та принципу одноголосності в ній (право вето великих держав), закріпленого у статті 27 Статуту ООН на безумовних засадах. Так, не було прийнято пропозицію США позбавляти права вето постійного члена Ради Безпеки навіть тоді, коли він безпосередньо залучений до певного конфліктного питання, що розглядається в Радбезі. Водночас делегація УРСР підтримала американську пропозицію щодо назви організації -- Об'єднаних Націй, яку дав їй президент США Ф. Д.Рузвельт (за порадою своєї дружини -- Елеонори).

Своєю активною роботою (виконуючи вказівки кремлівського керівництва) українська радянська делегація привернула до себе увагу. Особливу повагу здобув її очільник -- Д. Мануїльський, котрий зумів організувати ефективну роботу очолюваного ним комітету. Випускник юридичного факультету Сорбонського університету, професійний дипломат із 1918 р. він справив велике враження на учасників конференції своєю ерудицією, комунікабельністю, знанням іноземних мов. Активно контактував із зарубіжними журналістами, наслідком чого стала поява кількох позитивних матеріалів про нього в американській пресі. За словами співробітника посольства СРСР у Великобританії А. Рощина, "делегацію Української РСР очолював динамічний, активний і невтомний у роботі нарком закордонних справ Д. Мануїльський. Уже немолодий, із сивою чуприною, він заражав невичерпним оптимізмом, тримався вільно, з гідністю. Добре знання французької мови давало йому можливість брати активну участь у полеміці з обговорюваних питань". Упродовж роботи форуму Д. Мануїльський узяв участь у кількох прес-конференціях. Так, у заяві від 22 травня 1945 р. глава делегації УРСР грунтовно висвітлив основні напрями зовнішньої політики республіки та, зупинившись на людських і матеріальних збитках українського народу від війни, заявив: "І саме тому, що ми зазнали таких величезних жертв і зробили неабиякий внесок у справу розгрому ворога, ми заінтересовані в успіху конференції у Сан-Франциско, яка ставить собі за мету створити основні гарантії миру і безпеки для Об'єднаних Націй".

Слід зазначити, що українська радянська делегація, окрім участі в роботі конференції, провела ряд заходів, спрямованих на розвиток культурних і наукових зв'язків республіки з іншими країнами. її члени мали зустрічі у Стенфордському й Каліфорнійському університетах, Американо-російському інституті, інших організаціях та установах США, знайомилися з досвідом їхньої роботи та водночас інформували представників громадськості зі станом науки й культури в УРСР, участю республіки у війні, проблемами післявоєнної відбудови.

Після завершення конференції делегація УРСР відвідала Канаду, де теж мала зустрічі з громадськістю, у тому числі представниками української діаспори у цій країні. Так, один з активних діячів Товариства об'єднаних українських канадців - П. Кравчук із приводу ораторської майстерності Д. Мануїльського згадував: "Вистачало бути кілька днів на сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, щоб побачити таку картину: коли виступав з промовою керівник делегації Української РСР Дмитро Мануїльський, то зал засідання був заповнений делегатами, а пресова галерея - кореспондентами. Всі вони прислухалися до його мови".

25 червня 1945 р. Статут Організації Об'єднаних Націй було одноголосно ухвалено конференцією, а наступного дня -- підписано главами делегацій усіх 50 держав-учасниць цього міжнародного форуму (пізніше, 15 жовтня 1945 р., його підписала Польща, котра стала 51-ю державою-засновницею ООН). 22 серпня 1945 р. Статут ООН ратифікувала Президія Верховної Ради УРСР, а 24 жовтня ратифікаційну грамоту Української РСР, як і ратифікаційні грамоти СРСР та БРСР, було передано на зберігання в ООН. Того ж дня, після ратифікації Статуту ООН більшістю держав-учасниць конференції у Сан-Франциско, він набув чинності.

Отже завдяки зусиллям радянської дипломатії й добрій волі Великобританії, США та інших союзних держав по антигітлерівській коаліції було успішно вирішено питання забезпечення права УРСР, так само, як і БРСР, стати членами-засновниками ООН, хоча вони самі, зокрема керівники республік, практично стояли осторонь тієї боротьби, яка точилась навколо цього питання на і в період між конференціями в Думбартон-Оксі та Сан-Франциско. Звичайно, цілком зрозумілім є той факт, що радянська Україна не з власної волі та не за власною ініціативою здобула зовнішньополітичні повноваження, стала однією з держав-фундаторів ООН: ані керівництво УРСР, ані органи влади республіки не порушували перед Й. Сталіним питання необхідності виходу на міжнародну арену. Це все сталося у відповідності до планів Кремля, котрий за допомогою "української карти" розігрував складну дипломатичну гру, де основною ставкою був вплив в ООН і в повоєнній Європі та світі. До того ж, відзначаючи, що "вихід УРСР на міжнародну арену відбувся за наполяганням і під особистим контролем Сталіна, а відтак це з самого початку несло в собі зерно лицемірства і обмежень", автори багатотомника, присвяченого політичній історії України XX ст., цілком слушно наголошують: "Москві не лише були потрібні голоси в ООН. Підтримуючи Україну на дипломатичній арені, московська центральна влада тим самим розраховувала на те, що це хоч якось пом'якшить враження від проблем, що вона мала в Західній Україні, яка перетворилась на ключовий центр повоєнного спротиву комуністичному режимові. Цей крок вочевидь мав політичний підтекст: він був покликаний продемонструвати міжнародній спільноті певне "толерантне" ставлення Москви до "самостійницьких прагнень українців".

Навряд чи слід також перебільшувати внесок України в успішну роботу установчої конференції Об'єднаних Націй. Адже основні проекти документів було підготовлено й узгоджено великими державами на попередніх зустрічах. Не всі члени делегації мали фах міжнародників, бракувало знання іноземних мов. І найголовніше -- посланці УРСР виступали фактично як "гілка" радянської делегації, одержуючи від неї вказівки й настанови, а частка української представленої вирішувалася керівництвом СРСР та США, що свідчило про переважно тотальну залежність делегації Української РСР від протиборства Москви й Вашингтона.

Визнання УРСР членом-засновником ООН, як і наділення республіки зовнішньополітичними повноваженнями, викликало широкий міжнародний резонанс і неоднозначні оцінки. Більшість західних політиків та оглядачів погоджувалися в тому, що ані конституційні зміни 1944 р., ані рішення конференції у Сан-Франциско 1945 р. не внесли принципових змін у державно-політичний статус УРСР, яка не стала загальновизнаним суб'єктом міжнародного права та не мала змоги проводити власну, незалежну від Москви, зовнішню політику.

У зв'язку з появою делегації УРСР на установчій конференції ООН на її адресу пролунало чимало критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори у США та Канаді. Найбільше нарікань викликав персональний склад представництва як "слухняних виконавців волі Москви". Провід ОУН у травні 1945 р. ухвалив спеціальну декларацію, в якій зазначалося, що "ми якнайрішучіше виступаємо проти того, щоб український народ був заступлений на міжнародній конференції делегацією, складеною зі сталінсько-більшовицьких агентів. Це є найбільшим насильством над принципами демократії і над самим українським народом". Більше того, націоналістичні українські організації навіть направили до Сан-Франциско "паралельну делегацію", безуспішно наполягаючи, щоб її прийняли як справжнього представника України. Під час неофіційних зустрічей із посланцями країн-учасниць конференції ця "діаспорна" делегація також домагалася включення України у число держав-засновників ООН. Загалом українські патріоти за межами Батьківщини прийняли як позитивний і такий, що відповідав національним інтересам українського народу, факт запрошення УРСР до кола фундаторів ООН, про що у згадуваній декларації ОУН було заявлено: "Україна є на міжнародному терені незалежно від того, які безпосередні причини діяли при запрошуванні її до Сан-Франциско". А сам Д. Мануїльський, оцінюючи діяльність посланців радянської України на установчій конференції ООН, підкреслив: "Наша українська делегація активно сприяла успіху створення організації безпеки [...] Ми маємо право пишатися тим, що перші кроки нашої української держави на міжнародній арені присвячені справі миру".

Дійсно, участь УРСР у роботі установчої конференції ООН у Сан-Франциско започаткувала вихід її на міжнародну арену, стала вдалою спробою зайняти гідне місце у світовому співтоваристві, нехай і в декоративному міжнародно-правовому статусі, та мала незаперечне морально-політичне значення й далекосяжні наслідки. Підпис радянської України під Статутом Організації Об'єднаних Націй свідчив, що світове співтовариство формально визнавало її суверенною й незалежною державою. Республіка отримувала всі привілеї й імунітети ООН, права обиратися до її головних органів, можливість брати участь в обговоренні та вирішенні світових проблем, доводити свою позицію, а також інформацію про український народ, його історію, культуру до відома міжнародної організації та громадськості, виносити на світовий форум свої зауваження, пропозиції, набувати досвіду дипломатичної діяльності тощо. Майже півстоліття Організація Об'єднаних Націй була для України головним офіційним вікном у зовнішній світ і саме завдяки членству в ООН українська дипломатія час від часу нагадувала людству, що на карті світу є Україна, а її перебування в ООН (разом із СРСР і Білоруською РСР) могло сприйматись як натяк на українську окремішність, і головне -- самі українці ніколи не втрачали надію змінити квазісуверенітет УРСР на справжній суверенітет незалежної Української держави.

Похожие статьи