Як жителів України перетворювали в "хомо сов'єтікусів" - Російсько-радянське "визнання" України

На початку 60-і рр. ХХ ст. з'явилася додаткова ідеологічна "підпора" русифікаторської політики Москви в Україні, яка виявилася особливо дієвою в південних і східних областях: у жовтні 1961 р. вустами М. Хрущова правляча комуністична партія проголосила, що в перспективі окремі "соціалістичні нації" в СРСР в обов'язковому порядку "зіллються" в нову історичну спільність людей - "радянський народ". Цілком природно, як переконували суспільство партійні ідеологи, цей процес буде здійснюватися на базі російської мови, як "мови міжнаціонального спілкування", і російської культури - як однієї з "найпередовіших у світі". Цією теоретичною "новацією" партія прагнула замаскувати курс на широкомасштабну денаціоналізацію народів СРСР, нівелювання національних особливостей регіонів, які відзначалися самобутністю культури, мови, звичаїв. Те, що відбувалося в 40-50-ті рр. в Криму, тепер поширювалося на весь Радянський Союз.

В 1971 р. теза про "радянський народ", Як про історичну реальність, увійшла в звітну доповідь Л. Брежнєва на 24 з'їзді КПРС і була включена в Конституцію СРСР 1977 р. Першою на ці "новації" зреагувала номенклатура: російська мова стала домінувати в кабінетах можновладців. Інший наслідок - українські школи у масовому порядку переводилися на російську мову викладання. Вчителям російської мови і літератури 1983 р. була введена 16-відсоткова надбавка до зарплати. Це пряме повернення до ганебної політики російського самодержавства, коли вчителі одержували доплату за "обрусєніє края". Напередодні проголошення незалежності в Криму, у містах Донбасу та інших областей Півдня і Сходу залишилися одиниці шкіл з українською мовою навчання. Робилося це суто вольовими методами, без врахування запитів населення. Батьків заохочували писати директорам шкіл заяви з проханням про звільнення їхніх дітей від вивчення "непотрібних" української мови і літератури, і багато з них на це йшли, посилаючись, зокрема, на... стан здоров'я.

Батьків можна було зрозуміти. За тодішніх умов знання української мови не давало ніяких додаткових шансів у житті. З урахуванням перевантаженості шкільної програми і майбутніх вступних іспитів до інституту чи університету, на які орієнтувалися більшість випускників міських шкіл, було "доцільніше" використати години, що вивільнялися після відмови від вивчення української мови і літератури, для вивчення "потрібних предметів". Адже викладалися вони російською мовою, якою, до речі, як правило, проводилися і вступні екзамени. В результаті, виросло покоління, яке не лише не знало рідної мови, але й хизувалося цим.

Характерно, що виправдання русифікації на Півдні і Сході України доводилося чути не лише від росіян, білорусів чи євреїв, які жили в Україні, але й від етнічних українців - представників різних соціальних груп, у числі робітників, інженерно-технічних працівників, журналістів і вузівських викладачів. Серед українських прихильників русифікації зустрічалися як рафіновані інтелігенти, так і напівосвічені чорнороби, що у спілкуванні послуговувалися виключно російсько-українським суржиком, густо пересипаним матом. Вражала безапеляційність і навіть агресивність, з якою відстоювалася їхня точка зору. Відчувалося, що це неспроста, що за цим стоїть невідомий психологічний комплекс, на який ми не звертали увагу. Напевне, краще його може пояснити людина з іншої культури. Пошлемося на американську дослідницю Кетрін Веннер, яка вивчала русифікацію України і зробила висновок, що масовий перехід українців до російської мови й культури, - аж ніяк не результат їхнього добровільного вибору. Це, робить висновок дослідниця, "наслідок брутального насильства, своєрідного гвалту, здійснюваного колонізаторами протягом багатьох десятиліть. Жертви насильства боронять свідомість щонайтиповішим способом - за допомогою "культурної амнезії", "розгубленості і апатії" - переконуючи всіх і самих себе, що їх не було згвалтовано, навпаки, вони цілком добровільно, "з любові", вийшли заміж за власних гвалтівників" Цит. за: Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націє - творення. - К., 2000. - С. 177.

Крим в етнополітичному вимірі / за ред. М. Панчука. - К., 2005. - С. 336..

Про приниження справді не хочеться згадувати. Його хочеться швидше забути і найкращим способом є самонавіювання, що це був нормальний життєвий епізод. Цілком в дусі теорії "двоємислія" видатного англійця Дж. Оруелла, який одним з перших глибоко вивчав соціальну психологію тоталітарного суспільства. В такому суспільстві люди доведені до того стану, що на "чорне" говорять - "біле", що "незнання - Це сила". Там можуть "говорити відверту брехню і одночасно в неї вірити". Той з українців, який досяг подібного "двоємислія" перетворювався на переконаного і завзятого русифікатора. Подібних "землячків" на Півдні і Сході України в останні десятиліття радянської влади можна було зустріти на кожному кроці. Саме представників цього покоління, зрусифікованого в 1960-80-ті рр., багато серед нинішніх керівників вищої і середньої ланки, в бізнесі, ЗМІ, силових структурах України.

На прикладі Криму видно, яку роль в планомірній денаціоналізації народів і нівелюванні національних особливостей регіонів відігравала переселенська політика. На материковій Україні були свої особливості цієї політики, але основні напрямки і суть - такі ж, як і в Криму. З одного боку, на Україну спрямовувався переселенський потік з інших республік, головним чином, з Росії, а з іншого - з України йшли міграційні хвилі на Схід.

Потік переселенців в Україну був особливо інтенсивним в голодні роки, в умовах масового вимирання місцевого населення: в 1921-1923, в 1932-1933 і 1946-1947 рр. Відбувалося заміщення місцевої людності, в основному, етнічних українців, переселенцями з інших регіонів СРСР, перш за все з Росії. Особливо великим був цей потік на Південь і Схід України. Якщо говорити про голодні 1921-1923 і 1932-1933 рр., то мова йтиме про сотні тисяч людей. В 1950-80-ті рр. потік переселенців в Україну не ослаб, хоча причини його вже були, головним чином, економічні. Одночасно Україну покидали мільйони українців. В 1959-1965 рр. УРСР покинуло 2,5 млн. чол., у тому числі 0,5 млн. - у порядку планового набору. Одночасно в Україну переселилося вдвічі більше росіян Див.: Якубова Л. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу державотворення. - К., 2014. - С. 84.. Вздовж українсько-російського кордону сформувалася своєрідна дуга, де частка новоприбулих росіян (тобто, тих, що які переселилися в Україну за свого життя, в останні десятиліття радянської влади), перевищувала середньо-український показник - 7,49 %.

В Запорізькій області вони становили 10,39 % загальної кількості населення, в Харківській області - 10,64 %, Донецькій - 11,90 %, Луганській - 12, 70 %, в Криму - 18,77 %, в Севастополі - 26,87 %

Переміщення населення з одного регіону СРСР до іншого було частиною стратегічного плану кремлівського керівництва по формуванню в СРСР нової історичної спільності - "радянського народу".

До останнього дня існування СРСР у всіх областях Півдня України, у тому числі в Криму, щорічно в селах будувалося по декілька сотень житлових будиночків для переселенців. Існував план облаштування новоселів, який строго контролювався. Запрошення переселенців пояснювалося необхідністю ліквідувати гострий дефіцит переселенців, який відчувався в сільських районах регіону. Справді, дефіцит кадрів у надзвичайно неефективному колгоспному виробництві існував, але причина запрошення переселенців полягала не тільки в цьому. Адже паралельно з прийомом переселенців в південних областях посилено вербували для переселення в Сибір і Далекий Схід. Відірвані від своїх історичних і національних коренів переселенці були, за переконанням ідеологів КПРС, найкращими "матеріалом" для грандіозного соціального експерименту - формування "хомо сов'єтікус" - людини радянської.

Неухильне зменшення представників титульної нації в населенні України ілюструє наведена нижче таблиця 4. За 30 років (1959-1989) відсоток українців в УРСР зменшився на 4,1. Це досить швидке зменшення, адже за кожним відсотком по Україні - до 500 тис. чол.

Таблиця 4. Відсоток українців серед населення України у 1959-1989 роках

1959 р.

1970 р.

1979 р.

1989 р.

76,8 %

74,9 %

73,6 %

72,7 %

В Луганській і Донецькій областях і на Півдні цей процес відбувався особливо швидко. Так в Донбасі за 30 років питома вага українців зменшилася на 5,24 % і наблизилася до критичної межі - половини загальної чисельності населення краю. Що ж стосується росіян, то їх частка зросла за ці роки на 6,0 % (див. табл. 5).

Таблиця 5. Етнічний склад населення Донбасу (в %)

1959 р.

1989 р.

Українці

56,36

51,12

Етнічні меншини, всього

43,64

48,88

Росіяни

38,00

44,01

Етнічні меншини, крім росіян

5,64

4,87

Подібні масштаби зменшення спостерігалися і в південних областях УРСР. Для прикладу візьмемо Запорізьку область, де з 30 років питома вага українців зменшилася на 5,2 %, а росіян - збільшилася на 6,0 % (див табл. 6).

Таблиця 6. Національний склад населення Запорізької області (у %)

1959

1989

Національність

Тис. осіб

У %

Тис. осіб

У %

Українці

999425

68,27

1308038

63,07

Росіяни

379149

25,9

664085

32,02

Болгари

36598

2,5

34633

1,67

Білоруси

9692

0,66

18359

0,89

Євреї

20811

1,42

14361

0,69

Таким чином, запущений ще царським режимом, маховик русифікації продовжував робити свою звичну справу і в роки комуністичної влади. Багатьом здавалося, що завершення проекту тотальної русифікації населення, принаймні, у східних і південних областях України, не за горами.

Похожие статьи




Як жителів України перетворювали в "хомо сов'єтікусів" - Російсько-радянське "визнання" України

Предыдущая | Следующая