Переосмислення засад історичного матеріалізму у філософії постмарксизму

Основоположною працею, що й дала поштовх до розвитку постмарксизму, є книга Ернесто Лаклау та Шанталь Муфф "Гегемонія та соціалістична стратегія". Фактично весь майбутній розвиток постмарксистського вчення пов'язаний зі спробами осмислення цієї роботи з її критикою марксизму. Серед важливих праць, що в центрі своєї уваги ставлять розгляд постмарксизму як певного філософського напрямку можна назвати роботи С. Сіма [6], С. Тормі та Дж. Таушенда [7], Ю. Барбарука [1] та ін. Докладний виклад поглядів Е. Лаклау та Ш. Муфф під специфічним кутом зору дискурс-аналізу пропонують М. Йоргенсен і Л. Філіпс [2].

Дана стаття присвячена розгляду основних закидів історичному матеріалізму з боку постмарксизму як основи його теоретичної платформи. З метою висвітлення даної проблематики дається спроба окреслення постмарксизму як напряму у соціальній філософії та його основних рис, а також досліджується трансформація марксистських категорій і її наслідки у теорії дискурсу Е. Лаклау та Ш. Муфф.

Постмарксизм не є чітко окресленою філософською школою. В літературі можна знайти досить різноманітні його визначення, а сама правомірність виокремлення його в окремий напрямок оскаржується [7].

Широке розуміння постмарксизму, представлене, наприклад, С. Сімом, пов'язує його з усім різноманіттям течій західного неортодоксального марксизму, що виникли як реакція на Жовтневу революцію в Росії та занепад Другого Інтернаціоналу. Таким чином у таборі постмарксистів опиняються такі мислителі як Д. Лукач, А. Грамші та представники Франкфуртської школи [6]. Попри те, що всі вони спричинили значний вплив на становлення постмарксизму, таке розуміння уводить нас від сутнісних його особливостей.

Як вже згадувалося, в першу чергу постмарксизм пов'язується з книгою Е. Лаклау та Ш. Муфф "Гегемонія та соціалістична стратегія", що було видана 1985 року. Як зазначають С. Тормі та Дж. Таушенд, у цій праці можна побачити той підхід, що й маркує сутність постмарксизму: залишити К. Маркса, але визнати важливість його теорії, що призводить до необхідності формулювання лівого радикального проекту після зникнення марксизму з історичної сцени. Е. Лаклау та Ш. Муфф поставили під сумнів саму законність та доречність марксизму як теоретичної та ідеологічної практики. На відміну від своїх попередників, таких як Д. Лукач чи А. Грамші, Е. Лаклау та Ш. Муфф виходили з ситуації очевидного вичерпання потенціалу марксизму, пов'язаного з тривалою реакцією на події 1968 року [7].

Окрему проблему для визначення кола представників постмарксизму становить той факт, що постмарксизм фактично не став самоідентифікацією. Наприклад, А. Тарасов, що певний час "атестував" себе як постмарксист, відмовились від цієї самоназви, аргументуючи, що вона виявилась остаточно захопленою Е. Лаклау, Ш. Муфф і їх послідовниками [4]. При цьому навіть ті філософи, чиї погляди загалом відповідають викладеному у "Гегемонії та соціалістичній стратегії", - наприклад, С. Жижек, також уникають називати себе "постмарксистами". Таким чином, постмарксизм нині є скоріше кліше, що використовується для позначення інших, а не для самоідентифікації.

С. Тормі та Дж. Таушенд звертають увагу на проблематизацію постмарксистами ядра марксистської теорії. Попри все різноманіття окремих підходів, критиці підлягають наступні положення [7]:

1) Марксова теорія історії. Постмарксисти розуміють марксистський підхід до історичного процесу як телеологічний або як "метанаратив" (Ж.-Ф. Ліотар). У цьому підході відбивається переконання, що "історія" на стороні робітничого класу, який демонструє неминучий крах капіталізму. Постмарксисти піддають сумніву марксистське пояснення історії в термінах виробничих сил, що вступають у протиріччя з виробничими відносинами. Відповідній ревізії й підлягає співвідношення базису та надбудови, чи навіть взагалі доречність виокремлення цих категорій. 2) Марксове розуміння революційного суб'єкта. Постмарксисти розуміють вищевказаний підхід як форму історичного детермінізму, який наполягає на центральному положенні Партії, як локусу всякого протистояння капіталізму. 3) Марксове вчення про етику. На думку по стмарксистів, марксизм пропонує надмірний раціоналізм і досить вузьке розуміння людської мотивації. Так, робітники мають неминуче об'єднуватися, щоб пересилити капіталістичну експлуатацію задля опору всезростаючому матеріальному зубожінню. На противагу, постмарксисти стверджують, що людські істоти підпадають під вплив значної кількості пристрастей, як свідомих, так і несвідомими. 4) Марксизм і позитивізм. Марксизм базується на позитивістської методології, яка ставить наукове знання вище будь-якої іншої форми знання. Марксистська партія володіє привілейованим знанням, представляючи найбільш прогресивні сили (робітничий клас) в історії. Постмарксизм в у свою чергу ставить під сумнів саму можливість об'єктивного наукового знання і його привілейований стан. 5) Авангард й інтелектуали. Маркс неоднозначний в розумінні ролі радикального інтелектуала в емансипаційному процесі, однак він цілком зрозумілий в тому, що партія невіддільна від більш глобальної боротьби за повалення капіталізму, і в тому, що партія й інтелектуали відображають справжні інтереси. Марксисти були схильні до позиціонування себе як центру процесів звільнення, і стали вкрай авторитарними, коли прийшли до влади. Постмарксизм відхиляє претензію на роль провідника, звертаючи увагу на рівноправність різноманітних дискурсів. 6) Проблема демократії. Постмарксисти звертають увагу на протиріччя марксистської риторики звільнення та можливості представництва різноманітних інтересів у демократичному суспільстві, підтверджуючи свої виклади аналізом радянської практики та пропонуючи альтернативні проекти демократизації.

Дана проблематизація підвалин марксизму заснована не лише на соціальних передумовах, таких як вищезгадана реакція на події 1968 року чи крах Радянського союзу, але й вагомих явищах інтелектуального життя ХХ століття - насамперед постструктуралізмі.

Критеріям, означеним С. Тормі та Дж. Таушендом, відповідає досить широке різноманіття мислителів, як таких, кого традиційно відносять безпосередньо до постмарксизму - Е. Лаклау, Ш. Муфф, А. Геллер, К. Касторіадіс, А. Бадью, так і тих, чиї погляди зазвичай випускалися з цієї перспективи - Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза і Ф. Гватарі, Ж. Дерріда та ін. В рамках даної статті ми в основному обмежимось вузьким розумінням постмарксизму, акцентуючи увагу на переосмисленні історичного матеріалізму в Е. Лаклау та Ш. Муфф.

Спрощено історичний матеріалізм можна зобразити наступним чином: суспільство складається з базису та надбудови. Матеріальні умови, економіка та, найважливіше, засоби виробництва належать до базису. У свою чергу до надбудови належить держава, правова та судова система, церква, освіта та фактично вся духовнокультурна сфера. Але головною особливістю історичного матеріалізму є визнання того, що базис визначає надбудова, відповідно економіка визначає все те, що люди говорять і думають. Саме базис визначає історичний поступ людства.

В капіталістичному суспільстві, відповідно до цього схематичного зображення історичного матеріалізму, відбувається протистояння двох основних класів: капіталістів, що наділені власністю на засоби виробництва, та робітників, що володіють лише своєю власною працею, яку вимушені продавати капіталістам.

Робітники підкорюються своєму становищу, оскільки їх свідомість сформована надбудовою, яка в свою чергу визначається базисом. Надбудова капіталістичної системи підтримує капіталістичну економіку за допомогою ідеологічних і правових важелів. Робітники не можуть усвідомити свої істинні інтереси, введені в оману фальшивою свідомістю. Перехід до соціалізму та комунізму передбачає формування класової свідомості та подальшу участь робітництва в революційних перетвореннях. Ортодоксальний марксизм був нездатним пояснити, яким чином робітничий клас усвідомлює своє становище та істинні інтереси, якщо його свідомість цілком визначається капіталістичною надбудовою [2]. Цей недолік розглядався багатьма подальшими теоретиками марксизму, однак Е. Лаклау та Ш. Муфф зайшли найдалі у своїй критиці його.

Е. Лаклау та Ш. Муфф відкидають можливість існування об'єктивних законів, що поділяють суспільство на класи. Належність до групи визначається в політичних, дискурсивних процесах. Це не означає, що теоретики змінюють модель базису й надбудови таким чином, що надбудова починає обумовлювати базис, що дискурси детермінують економіку. Е. Лаклау та Ш. Муфф об'єднують обидві ці категорії в понятті дискурсу. Їх концепт дискурсу охоплює не лише мову, але й всі соціальні явища. На сформульованій ними теорії дискурсу, як підвалині їхніх соціально-філософських поглядів, слід зупинитися докладніше.

Теорія дискурсу Е. Лаклау та Ш. Муфф побудована на перехресті марксистської та структуралістської традицій. Поєднавши їх в єдиній постструктуралістській теорії, вони розглядають всю область соціального як мережу, в якій створюються значення.

Ключовими термінами теорії Е. Лаклау та Ш. Муфф є артикуляція, дискурс, моменти та елементи. В "Гегемонії та соціалістичній стратегії" вони визначаються наступним чином: "Ми називатимемо артикуляцією будь-яку практику встановлення відношень між елементами, при якій змінюється ідентичність елементу як наслідок артикуляційної практики. Загал, структурований в результаті артикуляційної практики, ми називатимемо дискурсом. Розрізнені позиції, що артикулюються в дискурсі, ми назвемо моментами. Натомість ми називатимемо елементами будь-які відмінності, що не є дискурсивно артикульованими" [5, с. 105].

Таким чином, дискурс розуміється як сукупність фіксованих значень у певній специфічній області. Всі моменти в дискурсі закріплюються за рахунок своєї відмінності від інших, так званої "диференційної позиції". Перехід зі стану елемента в стан моменту відбувається завдяки відкидання у решти можливих значень, тобто решти можливих способів, якими елементи могли б бути пов'язаними між собою. Всі можливі значення, що відкидаються у дискурсі, Е. Лаклау та Ш. Муфф називають областю дискурсивності. Область дискурсивності є своєрідним резервом значень, що виникають в артикуляційній практиці, але виключені задля досягнення єдності значень.

Ключова думка теорії дискурсу - неможливість остаточної фіксації значень, тобто неможливість остаточної закритості. В області дискурсивності містяться значення, що можуть бути використаними в артикуляційній практиці задля формування нових дискурсів. Різноманітні дискурси вступають в боротьбу за встановлення значення елементів. Хоча артикуляції й засновуються на більш ранніх фіксаціях значень, тобто засновуються на дискурсах й приймають певні моменти, вони практично ніколи не є дослівним повторенням цієї фіксації, а виступають активним засобом нового закріплення значень, усунення всього можливого різноманіття альтернативних способів організації дискурсу. Таким чином, в центі уваги Е. Лаклау та Ш. Муфф знаходиться не стільки дискурсивний спосіб закріплення значень, скільки процес його зміни.

Як вже зазначалося, у Е. Лаклау та Ш. Муфф дискурсивна логіка поширюється на всю соціальну сферу. Структура суспільства та ідентичність - це гнучкі та мінливі сутності, які не можуть бути зафіксованими раз і назавжди. Тут постмарксистський проект відмовляється від претензії на об'єктивний аналіз соціальної дійсності, а зосереджується на способі, яким чином створюється наше розуміння дійсності, що згодом сприймається як об'єктивне.

Якщо в історичному матеріалізмі базис детермінує надбудову, а за А. Грамші між базисом та надбудовою існує діалектичний взаємозв'язок, то для Е. Лаклау та Ш. Муфф пріоритетними стають саме політичні процеси, які традиційно розглядалися складовою надбудови.

Політичні артикуляції, формуючи дискурси, й визначають суспільство. Це не означає, що всі фактори соціального життя є мовними, навпаки, для постмарксизму характерний розгляд дискурсів як матеріальних. Але всі об'єкти соціального та фізичного світу завжди постають опосередкованими системою значень у структурі дискурсу. Відтворення та виробництво значень є політичним актом. В теорії дискурсу політичне розглядається в широкому сенсі як певний спосіб конструювання соціальної дійсності, що виключає всі інші способи конструювання.

У випадку, коли між окремими дискурсам відбувається боротьба, то наміри окремих політичних акторів утвердити свій спосіб структурування соціального світу можуть бути очевидними. Але інколи соціальна практика настільки озвичаюється, що постає як природна й безальтернативна. Дискурси, що настільки міцно вкорінилися, у Е. Лаклау та Ш. Муфф отримали назву "об'єктивних", або "соціальних". Об'єктивність є історичним наслідком політичного конструювання, і межа між об'єктивністю та політичним є мінливою. Речі, що в певний історичний момент розглядаються як природні, можуть в інакший момент бути об'єктом політичної боротьби й навпаки. Об'єктивність є ідеологічною, оскільки в ній приховується можливість альтернативних устроїв. Всі дискурси однаково є умовними, однак об'єктивність маскує це.

Між поняттями об'єктивності та політичного розташовується запозичене в А. Грамші поняття гегемонії. За рахунок гегемонії відбувається перехід від політичної боротьби до об'єктивності шляхом усунення всіх альтернативних варіантів розгляду реальності, насаджується одна єдина точка зору [2].

Тісно пов'язується з політикою та об'єктивністю поняття влади, марксистське розуміння якої Е. Лаклау та Ш. Муфф піддають перегляду. Якщо "Маніфест комуністичної партії" стверджує, що "Політична влада у власному розумінні слова є організована сила одного класу для придушення другого" [3], то постмарксисти взагалі відмовляються від її суб'єкт-об'єктоної направленості. Для Е. Лаклау та Ш. Муфф влада є способом виробництва соціального. Саме влада створює значення, обумовлює наше знання, створює індивідуальні та групові ідентичності. Влада є продуктивною у тому сенсі, що визначає спосіб конструювання соціального. Ми завжди живемо за певного соціального ладу, і соціальний лад завжди утворюється владою. Однак, жоден соціальний лад не є єдино можливим, тому влада знову ж витісняє всі можливі альтернативи. Разом з тим, будь-який новий соціальний лад теж буде наслідком влади.

М. Йоргенсен і Л. Філліпс вважають, що концепти влади і політики у теорії Е. Лаклау та Ш. Муфф слід розглядати як дві сторони однієї медалі. Влада означає виробництво таких об'єктів як "суспільство" та "ідентичність", в той час як "політика" відображає умовність цих об'єктів. Будь - які артикуляції є можливими, але не обов'язковими, і тому аналіз соціальних наслідків тих чи інших дискурсивних конструкцій вимагає врахування існування альтернатив. Проте той факт, що будь-який соціальний лад міг би бути іншим, не означає, що суспільство є абсолютно мінливим. Соціальне завжди структуроване певним чином, і наші його оцінки виходять з цих структур. Люди і людські спільноти є історичними явищами, які вимушені діяти на підставі існуючих структур, забезпечуючи безперервність соціального. Умовність соціального структурування Е. Лаклау та Ш. Муфф поширюють й на класову структуру суспільства. Для них суспільство не є об'єктивно даним утворенням, в якому всі мають свої чіткі позиції. Суспільство завжди є структурованим лише частково і тимчасово. Так, класова ідентичність викликана тим, що в цих історичних умовах дискурси національної, статевої, вікової чи будь-якої іншої ідентичності усуваються.

Як антитезу традиційному марксистському погляду, Е. Лаклау та Ш. Муфф пропонують власну теорію соціальних груп, засновану на дискурсивному розумінні ідентичності. Дискурси обумовлюють ту позицію, яку людина займає як суб'єкт. Фактично людина постає як "суб'єктна позиція" всередині дискурсивної структури. Ідентичність - це самоідентифікація людини з певною суб'єктною позицією за рахунок відкидання решти альтернативних позицій. З цього розуміння суб'єкту випливає декілька наслідків. По-перше, суб'єкт не є автономним, а детермінований дискурсами. По-друге, суб'єкт є фрагментованим, тобто відчуває на собі вплив декількох дискурсів одночасно, суб'єкт не є позиціонованим одним єдиним дискурсом. Різноманітні дискурси висувають суб'єкту різні вимоги, детермінують його до найрізноманітніших і часто взаємовиключних дій, тому суб'єкт, на додачу до фрагменотованості, може бути охарактеризованим і як наддетермінований. А оскільки всі дискурси умовні, то суб'єкт є завжди наддетермінованим.

Групова ідентичність формується подібним способом, що й індивідуальна. Групи створюються завдяки наданню певним варіантам ідентифікації переваги над іншими. Інші, невідповідні до групової ідентичності, виключаються з її складу, в той час як внутрішні відмінності та інші варіанти формування груп ігноруються. Увага до політичного компоненту соціальної системи в дискурсивному розумінні ідентичності виводить на передній план ідею представництва. Традиційно представництво передбачало надання певному члену групи права говорити від імені та в інтересах всієї об'єктивно існуючої групи. Але умовність групового поділу означає й відмінне трактування представництва. Для Е. Лаклау та Ш. Муфф група та її представник формуються одночасно. Лише в артикуляції представника група оформлюється, лише протиставлення представником групи іншим групам може її витворити. В цьому протиставленні представник виявляється вимушеним вибудувати своє розуміння соціуму, своє уявлення про його структуру. Панівне уявлення про структуру суспільства має вирішальне значення для всіх наших соціальних дій. У тому випадку, коли наддетермінований суб'єкт стикається з тим, що різні дискурсивно обумовлені ідентичності виявляються взаємовиключними, виникає антагонізм [2]. Антагонізм вирішується за допомогою інтервенції гегемонії, місце якої в теорії Е. Лаклау та Ш. Муфф вже зазначалося.

Постмарксистську ревізію фундаменту історичного матеріалізму можна підсумувати у наступних положеннях:

По-перше, у відмові від поділу соціального на базис та надбудову. Все соціальне розглядається через єдину теорію дискурсу з притаманною їй специфічною логікою. При цьому дискурси не постають як детермінанта для економічного базису, навпроти, і базис, і надбудова нероздільно поєднуються в дискурсі, що розуміється матеріально.

По-друге, у відмові від пріоритетності класової структури суспільства. Класове структурування - це лише один з багатьох варіантів розуміння соціуму, що може мати переваги лише в конкретних історичних умовах і за рахунок замовчування альтернативних ідентичностей. З цього випливає і відмова від єдиних об'єктивно обумовлених ідентичностей. Будь-які ідентичності - це результат виключення альтернативних ідентичностей.

Загалом, постмарксизм, попри всю умовність окреслення його як напрямку, є одночасно і реакцією на сучасні політичні обставини, що поставили під сумнів можливість і доцільність попереднього радикального проекту, так і суто теоретичними закидами до есенціалізму марксизму з боку соціального конструктивізму. Хоча постмарксизм і не обмежується лише відстороненими теоретизуваннями, його політична практика становить окремий предмет дослідження і заслуговує подальшого детального розгляду.

Список використаних джерел

Барбарук Ю. В.

Переосмислення засад історичного матеріалізму у філософії постмарксизму

Похожие статьи