Розповсюдження інвазивних видів в екосистемах - Особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського)

У Европі налічується 128 інвазійних небезпечних видів, зареєстрованих більш ніж у половині країн. Найпоширеніший європейський чужорідний вид - Conyza canadensis (дрібнопелюстковик канадський), уродженець Північної Америки, виявлений в 47 країнах (94%). Інші види, відмічені більш ніж у 80% вивчених регіонів, включають: Datura stramonium (дурман звичайний), Helianthus tuberosus (топінамбур), Robinia pseudoacacia (робінія псевдоакацієва) - всі вони уродженці Північної Америки; Amaranthus retroflexus (аромант запрокинутий), Lepidium virginicum (клопівник злаколистний) - Північна і Центральна Америка; Galinsoga quadriradiata (галінсога чотирьохпроменева) - Центральна і Південна Америка; Xanthium strumarium (дурнишник звичайний) - Євразія, Panicum miliaceum (просо звичайне), Veronica persica (вероніка персидська) - Азія. Найбільш розповсюдженні інвазивні види Європи представлені у додатку 2.

Однак широко розповсюджені види не обов'язково є найбільш агресивними. Багато таксонів, перераховані в додатку 2, є агрокультурними бур'янами або рудеральними видами міських середовищ існування; тільки деякі з 100 найбільш небезпечних чужорідних видів, мають широкий вторинний ареал.

Найвища чисельність всіх інвазивних видів, незалежно від їх статусу, відзначена в Бельгії (1969), Великобританії (1779), Чехії (1 378), у Франції (1258), у Швеції (1201) та Австрії (1086), що пояснюється детальним включенням всіх випадків заносу. Більше 200 видів, що активно домінують на нових територіях зареєстровано у Великобританії (857), Німеччини (450), Бельгії (447), Італії (440), в Австрії (276), Польщі (259), Литві (256), Португалії ( 250) та Чехії(229) (дивись рисунок 1.4).

кількість інвазивних видів в країнах європи

Рисунок 1.4 - Кількість інвазивних видів в країнах Європи

Виділено п'ять основних типів розповсюдження:

    1) північно-західний, включає Скандинавію і Великобританію; 2) західно-центральний, що тягнеться від Бельгії та Нідерландів до Німеччини та Швейцарії; 3) балтійський, що включає колишні радянські республіки; 4) центрально-східний, що включає інші країни Центральної та Східної Європи; 5) південний, що покриває всю Середземноморську область.

Біокліматичні умови, що встановлюють пристосованість видів до фізичних параметрів навколишнього середовища, найбільш важливі і відіграють головну роль у формуванні фракції чужорідних видів в Європі. Культурні чинники, наприклад регіональні торговельні зв'язки, традиції вирощування сільськогосподарських культур або декоративних рослин, також можуть чинити сильний вплив на склад інтродукованих видів. Дослідження показали, що фактори, пов'язані з щільністю населення (наприклад, урбанізація), незначно впливають на флористичний склад заносних рослин[4].

У всіх п'яти типів поширення схожі такі параметри, як домінуючі сімейства і географічні області походження. Найбільше відрізняється південна агломерація, яка має більш низьке число видів, що відносяться до родів помірних широт і більш значну представленість родів тропічного або американського походження.

За ступенем поширення чужорідні види в Європі формально можна розділити на чотири групи:

    1) широко поширені - змогли натуралізуватися на більшій частині континенту (448 видів, 76 з яких відзначені у всіх біогеографічних зонах); 2) звичайні на регіональному рівні - змогли натуралізуватися в якій-небудь одній біогеографічної зоні (196 видів); 3) спорадичні - з'являються рідко, але в декількох біогеографічних зонах; 4) локальні - змогли натуралізуватися тільки в окремих регіонах Європи.

Найбільш поширеним місцем для розвитку інвазійних видів є створені людиною місцеперебування (промислові майданчики, орна земля, парки і сади) . З усіх інвазійних видів, зазначених у Європі, 64% зустрічаються на промислових майданчиках, 58% - на орній землі, в парках і садах. Ліси і луки, які також сильно схильні до інвазій, стали місцезростанням відповідно для 32% і 37% чужорідних видів. У болота вторгається найменше число видів - 10%. Сума перевищує 100%, оскільки деякі види зустрічаються відразу в декількох місцезростаннях.

Інвазійні види, що мають європейський ареал, у порівнянні з видами позаєвропейського походження виростають в більшому числі місць існування, що можна пояснити попередньою адаптацією європейських видів до діапазону європейських місцеперебувань[9].

Вивчення досліджень Протопопової В. В., Мосякіна С. Л., Шевери М. В., показав збільшення числа видів адвентивних рослин, які беруть участь у фітоінвазіях в Україні з 1850 по 2001 роки. Відсоток адвентизації флори за 150 років становив: 1855 р. - 3%, 1900 р. - 6%, 1950 р. - 10%, 2002 р. - 14%. Більшість видів (43%) були натуралізованими на антропогенних екотопах. Ряд видів (1%), а саме агріофіти, були компонентами як напівприродних, так і природних екотопів.

Кількість нестабільних та стабільних інвазійних видів по відношенню до загальної кількості видів є одним з впливових факторів аналізу. Чим більше стабільних видів серед інвазійної флори, тим більший екологічний вплив зазнає регіон (дивись рисунок 1.5)[3].

кількість інвазивних видів у регіонах україни

Рисунок 1.5 - Кількість інвазивних видів у регіонах України

В усіх ботаніко-географічних регіонах України успішно натуралізувався лише певний відсоток занесених до цих регіонів видів; цей відсоток складає близько 60% від загальної кількості видів.

Все це свідчить про те, що інвазивні рослини включаються до процесів та механізмів загальної життєдіяльності екосистем не як незначна домішка, а як впливовий механізм; ці організми впливають на функціонування екосистем та самі знаходяться під їх впливом.

За тією роллю, яку інвазійні рослини відіграють в екосистемі, вони поділяються на три категорії:

    1)Види, що досягли біогеографічного успіху, тобто захопили аналогічні, здебільшого антропогенно-трансформовані місцезростання з послабленою конкуренцією (такі види характеризуються стабільним розширенням ареалу); 2) Види, що досягли біоценотичного (фітоценотичного) усліху (таких видів в Україні приблизно 100, але вони становлять значну небезпеку, значно більшу ніж попередня категорія, оскільки вони здатні увійти до існуючих природних угруповань і можуть нести вплив на їх структуру, динаміку і функції, самовідновлюються і формують стійкі популяції; між ними і місцевими видами відбувається конкуренція за місцезростання та роль у структурі ценозів; саме ці види спричиняють інвазивність природних флорокомплексів); 3) Види, що досягли генетичного успіху, тобто адаптувалися до нових умов існування шляхом зміни життєвої стратегії, гібридизації з близькими видами, мутацій, генетико-автоматичних процесів тощо (таких видів порівняно небагато, проте вони мають великі шанси на закріплення у флорі - насамперед це Сentaurea diffusa (волошка розкидиста) і Хanthium albinum (дурнишник ельбський))[8].

Розширення спектру місцезростань і посилення ролі інвазивних рослин у структурі рослинних угруповань свідчить про збільшення з роками інвазивного потенціалу занесених видів. Зараз за інвазивною спроможністю в Україні найбільшу потенційну небезпеку для довкілля становлять види рослин, що знаходяться у стані експансії (29 видів) і види з високою інвазивною спроможністю (100 видів).

Особливе місце займають види, поширення яких має характер експансії. Для них характерні стрес-толерантність, висока ступінь натуралізації, ефективні засоби і швидкі темпи розповсюдження, висока ценотична активність, широка екологічна амплітуда.

Як зазначалося вище, протягом останніх 150 років в Україні характеру експансії набуло поширення 29 видів адвентивних рослин (Додаток 3). За тривалістю, темпами поширення, характером розвитку (миттєвий спалах, поступово стабільне поширення, флуктуації) експансії окремих видів відзначаються різноманітністю.

До другої половини XX ст. інвазійні рослини були переважно компонентами рудеральних екотопів. На антропогенних трансформованих екотопах згодом сформувалися сталі синантропні угруповання, в яких зараз помітну роль відіграють інвазивні рослини. Чимало видів виступають домінантами.

З другої половини ХХ ст. переважна більшість учасників експансій поширювалась як на антропогенних, такі в напівприродних екотопах. Інвазивні види поступово долають ценотичні бар'єри природних угруповань, що свідчить про те, що з одного боку структура останніх порушена, а з другого - пpo накопичення інвазивної спроможності чужинних видів. Внаслідок цього у флорі України зараз немає жодного флорокомплексу, в якому б не брали участь інвазивні види рослин.

З кінця ХХ ст. все більше видів, що знаходяться в стані експансії, поповнюють групу агріофітів. [10]. Деякі види, занесені в екотопи з нестабільною або порушеною структурою, відразу стають компонентами рослинних угруповань цих екотопів. Це такі види, як Chenopodium ambrosioides (марь амброзівидна), Azolla filiculoides Lam. (азолла папоротевидна) та деякі інші види, занесені водами Дунаю на мілководдя або в прибережні ценози, котрі знайшли там відповідні умови для свого нормального розвитку Тобто, процес натуралізації зараз проходить швидше.

Одним з проявів урбанізації є розповсюдження в околицях населених пунктів інвазивних рослин. За спостереженнями, експансії інвазивних рослин є великої сили фактором, який руйнує цілісність лінійних популяцій на ріках Закарпаття та в інших регіонах України. Окрім прибережної, найбільш інсуляризовані колоніями інвазивних рослин є степовий, лучний та псамофітний (на піщаних грунтах) флорокомплекси.

У таких фрагментованих популяціях підвищується можливість схрещування між близькими видами особливо небезпечна для ендемічних, реліктових видів та інших рідкісних видів, які і так представлені, як правило, невеликими ізольованими популяціями. В пониззі Дніпра та Південного Буга така небезпека для ендемічноі "волошкової флори" загрожує з боку ценотично активного інвазивного виду Centaurea diffuse (волошка розкидиста), широко розповсюдженого у степовій зоні на антропогенних екотопах (переважно придорожніх), перелогах, випасах і напівприродних екотопах, як епеко-агріофіт - на піщаному степу, піскових аренах, трансформованих ділянках степу тощо. Середземноморський вид Centaurea diffuse (волошка розкидиста) утворює гібриди з декількома видами аборигенних волошок: Centaurea margarita-alba Klokov (волошка білоперлинна), Сentaurea steveniana (волошка Стевена). Цей процес розхитує генетичну структуру виду, забруднює генофонд і може навіть призвести до зникнення виду цієї групи волошок[3].

Масове переселення рослин, особливо інвазивних видів, викликає певні зрушення в екосистемах. Втручання інвазивних видів викликає перерозподіл видів в угрупованнях. Цей процес порушує екологічний баланс і врешті-решт може привезти до втрати репрезентативності відповідних флорокомплексів.

На ценотичному рівня відбувається трансформація і деградація напівприродних і природних рослинних угруповань через засмічення адвентивними видами природних флорокомплексів. Особливо впливають на структуру флорокомплексів інвазивні види; вони викликають спрощення їх видового складу, а в екстремальних умовах сприяють заміні синантропним варіантом регіонального фрагменту певного флорокомплексу[10].

Інвазійні види набули широкого поширення в багатьох країнах. Такі види добре пристосовуються до різних умов середовища і часто гібридизують з аборигенними видами, що прискорює їх поширення.

Похожие статьи




Розповсюдження інвазивних видів в екосистемах - Особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського)

Предыдущая | Следующая