Богові володіння - Біле Ікло

Біле Ікло не тільки від природи мав здатність пристосовуватися до оточення, він ще й багато мандрував, і тому добре розумів, що це конче потрібно. Минуло небагато часу, і тут, у Сьєрра-Вісті, -- так звався богів маєток, -- він став почуватися як удома. Поважніших сутичок із собаками більше не було. Тутешні собаки краще за нього знали звичаї південних богів, і що його взято до хати, то цим він, на їхню думку, вже одержав усі права громадянства. Звісно, він був вовк, та раз уже боги дозволили, щоб він тут жив, то їм, собакам цих богів, доводилось тільки примиритися з цим.

Дік спочатку, ще виявляв трохи ворожість, але більше так, для годиться, а потім зовсім спокійно поставився до нової істоти в маєтку. Як на Діка, то незабаром він би заприятелював з Білим Іклом, коли б той не був проти всякого приятелювання. Біле Ікло ж єдине, чого хотів, -- це щоб йому дали спокій. Ціле своє життя він тримався осібно від собак і хотів так і далі жити. Чіпляння Дікові дратували його, і він відповідав на них гарчанням. Але ще на Півночі він дістав добру науку й розумів, що не можна рвати собак хазяїна; цієї науки він не забув і тепер. Біле Ікло тільки наполягав, щоб його не займали. Він настільки цурався Діка, що цей добродушний пес зрікся всяких спроб заприязнитися і став цікавитись ним не більше, як тою конов'яззю біля стайні.

Інакше велося з Коллі. Признавши Білого Ікла, оскільки така була воля богів, вона, одначе, не могла зовсім його не займати. У ній говорили невиразні спогади про всі ті злочини, які вчинили його предки проти її предків. Ані за один день, ані за ціле покоління не забути всіх шкод, заподіяних отарам овець. Ці спогади викликали в неї бажання помсти й підохочували її. У присутності богів вона не сміла налітати на Білого Ікла, але нишком добре-таки труїла йому життя. Довгі століття точилася ворожнеча поміж ними, й Коллі не минала жодної нагоди, щоб не нагадати йому цього.

Вона робила це все, користаючись з переваги своєї статі. Інстинкт не давав йому віддячити їй як слід, і така вона була в'їдлива, що годі було навіть ігнорувати її. Коли вона кидалась на нього, він підставляв їй плече, захищене від її гострих зубів густою шерстю, і спокійно й гідно йшов собі геть. Коли вона особливо напосідалася, він починав кружляти, підставляючи їй плече й відвертаючи голову, і в очах його тоді проступала терплячість і нудьга. І тільки коли вона починала кусати його за задні ноги, він утікав, забувши про всяку величність. Але здебільшого він умів зберігати гідність і поважність. По змозі він або не помічав її зовсім, або ж намагався не попадатись їй на дорозі. Коли він бачив або чув, що вона підходить, то вставав і йшов собі.

Чимало ще й іншого мав навчитись Біле Ікло у Сьєрра-Вісті. Життя на Півночі було зовсім просте, як порівняти до складних тутешніх справ. Узяти хоча б родину хазяїна, з якою йому довелося познайомитись. Правда, тут уже він мав певний досвід. Як Міт-Са і Клу-Куч належали Сивому Боброві, ділили з ним його харчі, його вогонь і його укривала, так і тут усі мешканці Сьєрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте існувала й різниця, і то чимала. Сьєрра-Віста була далеко більша за вігвам Сивого Бобра, і тут жило дуже багато людей. Був суддя Скотт з дружиною і дві сестри хазяїна, Бет і Мері; була його дружина Еліс і двоє маленьких його дітей, Відон і Мод, чотирьох та шести років. Звісно, ніяк було комусь розповісти Білому Іклу про всіх цих людей. Про їхні взаємини та про їхні родинні зв'язки він нічого не знав, та й не міг знати. Але він хутко збагнув те, що всі вони належать його хазяїнові. Потім, невпинно стежачи за тим, що вони робили, прислухаючись до розмов, до інтонації голосів, він, хоч і помалу, проте збагнув і міру їх близькості до хазяїна, і ставлення його до кожного з них. І відповідно до цього й сам з ними поводився: що цінував хазяїн, те й він цінував, що було хазяїнові дороге, те й він дбайливо оберігав.

Так-от було і з дітьми хазяїна. Ціле своє життя Біле Ікло не любив дітей, ненавидів їхні руки й боявся їх. Він добре затямив дитячу жорстокість і тиранію, з якими зіткнувся в індіанських селищах. Тим-то коли маленькі Відон і Мод уперше підійшли до нього, він остеріг їх гарчанням і сердитим поглядом. Хазяїн ударив його за це й нагримав, і він дозволив дітям погладити себе, але весь час гарчав, поки їхні рученята торкались його, і цього разу ласкавої нотки в гарчанні не чулося. Пізніше Біле Ікло помітив, що хлопчика й дівчинку дуже цінує хазяїн, і вже не треба було йому наказувати, щоб він дозволяв їм гладити себе.

Біле Ікло взагалі був не здатний виявляти свої почуття. Дітям хазяїна він скорявся явно неохоче і терпів їхні пустощі, наче якусь болісну операцію. Коли вже йому терпець уривався, він уставав і рішуче забирався геть. Та потроху він став прихилятись до них; сам ближче не підходив, але вже й не втікав, коли бачив їх, а чекав, щоб вони підійшли. Потім помітили, що в очах його світиться задоволення, коли вони наближаються, а коли вони біжать від нього, він дивиться їм услід ніби з деяким жалем.

Всі ці зміни в Білому Іклі сталися не одразу. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві ймовірні причини. По-перше, суддю, здається, дуже цінував хазяїн, а по-друге -- він був стриманий у своїх почуттях. Коли суддя сидів на широкій веранді й читав газету, Біле Ікло любив лежати біля його ніг. Час від часу суддя нагороджував собаку поглядом або словом, ненав'язливо показуючи, що він знає про його присутність. Тільки це траплялося тоді, коли хазяїна не було вдома, бо щойно він з'являвся, як усе інше переставало існувати для Білого Ікла.

Він усім членам Скоттової родини дозволяв гладити себе, але до жодного з них не ставився так, як до хазяїна. Ніякі їхні ласки ніколи не могли видобути йому з горла ніжної нотки, і, хоч як його гладили, він ні разу не притулився ні до кого головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й відданості він беріг тільки для хазяїна. По правді сказати, то до всіх членів родини він ставився мов до майна, що належить його хазяїну.

Так само хутко навчився Біле Ікло відрізняти родину від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи їх не займав, -- просто через те, що вважав їх так само за власність хазяїна. Між ними й Білим Іклом існував нейтралітет, та й годі. Вони варили їсти хазяїнові, мили посуд, і ще багато дечого робили, як Метт на Клондайку. Вони становили, одне слово, ніби частину цієї садиби.

Поза садибою ще й більше було такого, чого мусив навчитися Біле Ікло. Володіння хазяїна були дуже великі, проте й вони мали свої межі. Маєток закінчувався при дорозі, а далі йшли спільні володіння богів -- вулиці та різні шляхи. Поза ж загородами були приватні володіння інших богів. Сила-силенна всяких законів керувала всіма цими речами й визначала поведінку кожної істоти. Але Біле Ікло не розумів мови богів і коли навчався чогось, то тільки з власного досвіду. Він слухався своїх природних поривань, доки вони не призводили до порушення якого закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше важило Білому Іклу -- це удар хазяїнової руки й докір у його голосі. Біле Ікло відчував таку велику любов до хазяїна, що суворість його була йому дошкульніша за будь-який побій Сивого Бобра чи Красеня Сміта. Від них терпіло його тіло, дух же лишався не зламаний і не переможений. А легкий удар від хазяїна майже зовсім не завдавав болю, зате допікав Білому Іклу набагато глибше. Хазяїн виявляв своє незадоволення, і Біле Ікло вкрай занепадав духом.

Але такі покарання, правду кажучи, траплялися дуже рідко. Голосу хазяїнового цілком вистачало, щоб Біле Ікло зрозумів, так він повівся чи ні, і до цього голосу він прислухався, узгоджуючи з ним свої вчинки. Цей голос був йому компасом, що показував шлях і допомагав орієнтуватись серед обставин нового краю й нового життя.

На Півночі єдиною свійською твариною був собака, а всі інші жили на волі й були законною здобиччю собаки -- звісно, якщо він міг з ними впоратись. Давніше часто Біле Ікло живився з ловів, і йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже на початку життя в долині Санта-Клара йому довелося про це дізнатись. Проходжуючись якось уранці, він завернув за ріг будинку і побачив курча, що втекло, мабуть, з курника. Зрозуміло, що Білому Іклу закортіло його з'їсти. Один-другий скік, зблиснули зуби, пролунав розпачливий крик, і необачного курчати не стало на світі. Воно було вгодоване, жирне й ніжне на смак. Біле Ікло облизнувся й вирішив, що дичина це непогана.

Пізніше, уже вдень, біля стайні він наскочив знову на курча. Якийсь стайничий кинувся відбирати. Не розуміючи як слід, що то за звір Біле Ікло, він захопив тільки маленького батога. Після першого ж удару Біле Ікло покинув курча й повернувся до чоловіка. Спинити його тепер можна було тільки дрючком, але не батогом. Мовчки, ніби й не помітивши другого удару батога, він скочив чоловікові на груди. Крикнувши тільки: "Боже мій!", стайничий заточився назад, випустив батога й ледве встиг затулити собі руками шию, як одну руку йому вже розпанахано аж до кістки.

Чоловік страшенно перелякався, і не так розлюченого вигляду собаки, як його мовчазного нападу. Боронячи лице й шию закривавленою рукою, він відступав до стайні. І дуже кепсько йому довелося б, якби несподівано не з'явилася Коллі й не врятувала його, як колись врятувала Діка. Вона, мов скажена, кинулась на Білого Ікла. Коллі таки мала рацію, вона краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдились. Цей вічний хижак знов узявся за свої давні штуки.

Стайничий утік до стайні, а Біле Ікло почав відступати перед люто вискаленими зубами Коллі, то підставляючи їй плече, то кружляючи навколо неї. Коллі все не заспокоювалась, як іноді з нею бувало, а навпаки, з кожною хвилиною ще й більше скаженіла. Скінчилось на тому, що Біле Ікло, зовсім забувши за свою гідність, дав драпака від неї через усе поле.

-- Я його навчу не займати курчат, -- сказав хазяїн. -- Але для цього треба зловити його на гарячому.

За два дні така нагода приспіла, та ще й поважніша, аніж хазяїн сподівався. Біле Ікло пильно придивився до курника та до звичок його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно накиданого колоддя, звідти вискочив на дах курника, переліз через гребінь даху й скочив з нього всередину загорожі. Ще за хвильку він був уже в самому курнику, й почалася різанина.

Коли вранці Бідон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око, -- це п'ятдесят сніжно-білих леггорнів[1], яких виклав уряд стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Біле Ікло був також тут. Ні сорому, ні почуття провини не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Хазяїн стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Біле Ікло почув тільки божий гнів. До того ж хазяїн тицьнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.

Більше вже ніколи Біле Ікло не чинив набігів на курник. Кури були під охороною закону і він зрозумів це. Невдовзі хазяїн повів його з собою в загорожу для курей. Тільки глянувши на живий харч, що залітав у нього над головою й забігав попід ногами, Біле Ікло ворухнувся, щоб стрибнути, але голос хазяїна спинив його. В загорожі вони пробули з півгодини. Кілька разів хижацький інстинкт узяв би був гору в Білому Іклі, якби не стримував його щоразу голос хазяїна. Таким оце чином, не встигши й вийти з загорожі, опанував Біле Ікло ще один закон і перестав звертати на курей увагу, наче їх і зовсім тут не було.

-- Хижака не переробиш, -- сумно хитаючи головою, сказав суддя Скотт, коли за сніданком син йому розповів, яку науку дав він Білому Іклу. -- Коли вже він узяв собі таку звичку, коли покуштував крові... -- Суддя знову похитав головою.

Але Бідон Скотт не хотів з батьком погодитись.

-- А знаєте, що я зроблю? -- заявив він нарешті. -- Я замкну його разом з курми на півдня. -- Але що ж від курей залишиться? -- заперечив батько. -- Ще й більше, -- провадив молодий Скотт, -- за кожне загризене курча або курку я плачу по долару золотом. -- На батька теж треба накласти якусь пеню, -- втрутилась Бет.

Її підтримала сестра, й решта -- ті, хто сидів за столом, -- також схвалили цю думку. Суддя кивнув головою на знак згоди.

-- Гаразд! -- Бідон Скотт на хвильку задумався. -- Якщо Біле Ікло складе іспит і до вечора не зачепить ані курчати, то за кожні десять хвилин, що він пробуде в загорожі, ти казатимеш йому раз розважно й помірковано, як ото у себе в суді, оголошуючи присуд: "Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав".

Усі члени родини розташувались по різних місцях, де їх не було видно, і налагодились на. цікаве видовище. Та нічого такого не сталося. Коли хазяїн замкнув Білого Ікла в загорожі, він розлігся собі й заснув, і раз тільки встав, щоб напитися з корита. Птиці він не помічав, для нього вона перестала існувати. О четвертій годині він з розгону вистрибнув на дах курника, звідти зіскочив на землю по другий бік огорожі й повагом подався до будинку. Він засвоїв новий закон. На веранді його зустрів суддя Скотт і при всій захопленій родині, поволі й урочисто, сказав шістнадцять разів: "Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав".

Проте сама численність законів збивала з пантелику Білого Ікла і через це він потрапляв у неласку. Він, приміром, не одразу зрозумів, що не можна чіпати й тих курей, що належать чужим богам; а ще ж були коти, кролики, індики. Нічого цього не дозволялося чіпати. Правду кажучи, коли вперше знайомився Біле Ікло із цим законом, у нього склалося враження, що він не має права зачепити жодної живої істоти. На луці з-під самого носа йому спурхували перепілки, а він, хоч і тремтів увесь з напруження й жадоби, проте не рушав з місця, скоряючись волі богів.

Одного разу перед його очима, на тій-таки луці, Дік погнався за зайцем. Хазяїн дивився на те і мало що не заборонив йому, ба навіть і його, Білого Ікла, послав услід за Діком. Отже, цей закон на зайців не поширюється, як зрозумів Біле Ікло. Виходить, що між ним, Білим Іклом, і всіма свійськими тваринами не повинно бути ніякої ворожнечі, і якщо не приязнь, то вже нейтралітет -- неодмінний. Решта, одначе, живих істот -- білки, перепілки, зайці, що лишились вірні Пустелі й не покорилися людині, -- були законною здобиччю кожного собаки. Боги боронили тільки свійських тварин і не дозволяли, щоб поміж ними існувала смертельна ворожнеча. Право на життя й на смерть мали тільки боги, і це право вони ретельно оберігали.

Життя в долині Санта-Клара було далеко не таке просте, як на Півночі. Серед заплутаних і складних обставин нового життя він мусив найперше -- стримувати свої поривання. Ця врівноваженість мала бути непомітна, як павутина на вітрі, й водночас тверда, як криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли він біг за екіпажем у Сан-Хосе чи никав довкола, поки екіпаж спинявся, життя пливло повз нього мінливим, широким і глибоким потоком, воно збуджувало й хвилювало його й вимагало, щоб він раз у раз, і то миттю, пристосовувався до нього і майже завжди гамував свої природні інстинкти.

У м'ясних крамницях висіло багато м'яса. Дуже легко було схопити те м'ясо -- але ж такого не дозволялося. У тих будинках, куди заходив хазяїн, пирхали на нього коти, яких годі було займати. Скрізь на нього гарчали собаки, а він не смів відповісти на це як слід. Ще й більше, -- сила-силенна людей, що проходили тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялися, показували на нього пальцями, розглядали його, заговорювали до нього і навіть гладили його. А він мусив терпіти всі ті непевні доторки чужих рук. Щоправда, терплячості Біле Ікло уже набрався. Він і свою незграбність та сором'язливість зумів уже подолати, навчившись із належною гідністю сприймати увагу чужих богів. Він поблажливо відповідав на їхню поблажливість. Проте завше в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю хоробрістю.

Але часом Білому Іклу велося дуже тяжко. Приміром, коли він біг за екіпажем у передмісті Сан-Хосе, хлопці з усіх сторін починали кидати в нього камінням, а він не смів погнатися за ними й дати їм доброго прочухана. Йому доводилось гамувати в собі інстинкт самозбереження, і він таки це робив, бо ставав уже свійський і цивілізований.

І все ж Біле Ікло не зовсім був задоволений таким станом речей. Він не мав виразного поняття про безсторонність і чесність, але ж у кожній живій істоті є певний інстинкт справедливості, і цей інстинкт повставав у Білому Іклі, коли він не смів сам себе боронити від цих хлопців. Він забув, що в його договорі з богами передбачено й те, що боги повинні дбати про нього й боронити його. Проте хазяїн цього не забув і одного разу вискочив з екіпажа з прутом у руці й порозганяв хлопців. Потім вони вже ніколи не кидалися камінням. Біле Ікло зрозумів це і був задоволений.

Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун[2]. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білого Ікла, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убивчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв його, що він не сміє гризтися з собаками. Біле Ікло добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробігаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усіляко йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під'юджували собак проти Білого Ікла, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коні.

-- Візьми їх! -- сказав він Білому Іклу.

Той навіть не повірив одразу, -- він подивився на хазяїна, потім на собак і знов допитливо й пильно на хазяїна. Скотт кивнув головою:

-- Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім закрила поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край всім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

Богові володіння - Біле Ікло

Похожие статьи