Творча постать М. В. Лисенка, Життєвий шлях митця - М. В. Лисенко

Життєвий шлях митця

Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області, яке належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, матері Миколи, поміщикові М. Булюбашу. Він надзвичайно любив свою племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю. Батько майбутнього композитора, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість.

Мати митця походила з полтавського поміщицького роду Луценків та отримала освіту у петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання наклало свій відбиток на все подальше життя Ольги Єреміївни, вигранивши її характер та світогляд. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське.

Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над М. Лисенком "...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи; з одного боку -- французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку -- українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з "пейзанами", а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем; звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх.

Протести матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози дитини, які енергійно підтримувала обожнююча свого внука бабуся М. В.Булюбаш, переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки".

У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

З п'яти років хлопчик виявив надзвичайні музичні здібності і почав систематично займатись музикою. Першим його вчителем була мати-піаністка, а згодом -- спеціально запрошена вчителька. Коли Лисенкові було 8 років, він вперше зустрівся зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, що жив тоді у с. Захарівці недалеко від Гриньків. Хлопці були однолітками і дуже швидко здружились між собою. Ця дитяча дружба згодом переросла у міцну творчу співпрацю, внаслідок якої з'явилося кілька видатних музично-драматичних творів.

У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого -- пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Він учиться гри на фортепіано, виявляє неабиякий хист піаніста-виконавця і пише перші невеличкі салонні п'єски на теми українських народних мелодій. Відомо, що один з таких творів -- полька для фортепіано -- був надрукований у Києві.

Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький. Хлопці залишали науку і відпочивали, але за розвагами Микола ніколи не забував про музику, любов до якої зростала разом з ним. Він двічі на день сідав за фортепіано і старанно вивчав ту чи іншу п'єсу або технічні вправи.

Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. Навчаючись в ній, М. Лисенко став активним учасником музичного життя міста. Він постійно виступав на вечорах та під час "актів" у гімназії, на благодійних концертах, його запрошували до музичних салонів місцевої інтелігенції. Відкритий і товариський за натурою юнак любив спілкування зі слухачами, охоче виступав перед ними, - ця риса залишилася в ньому на ціле життя.

Тож, переїхавши після закінчення гімназії у 1860 р. до Києва, М. Лисенко вже не продовжував навчання музики, а зразу ж активно включився до музичного життя як талановитий та ініціативний музикант-аматор. Його заслуги в цій сфері тим значніші, що культурно-мистецьке життя тогочасного Києва було достатньо інертним. З виконанням серйозних творів класичного репертуару та транскрипцій симфонічної музики М. Лисенко виступав у різних музичних гуртках, а з відкриттям Київського відділення Російського музичного товариства (РМТ) став одним з його найдійовіших членів-виконавців.

У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету, а ще через рік переходить на той же факультет Київського університету. 1860-ті роки (період навчання у Київському університеті) - це час швидкого формування української національної свідомості Лисенка.

"Він усвідомив, чим він є, де він, у якому краї живе, серед якого люду, які його громадські обов'язки. Вперше його наука, музика, талант стали у пригоді справі: майже з перших студентських років він став етнографом-музикантом"[2]. У цей період збір, запис, вивчення, обробка і популяризація народних пісень стає одним з основних його занять. У той же час він пишебагато власної музики, причому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів.

В університеті М. Лисенко виявив себе і як організатор та керівник студентського хору, з яким він часто виступав публічно. Репертуар цього хору складався переважно з народних пісень, записаних і оброблених самим Лисенком.

Після закінчення (у 1865 р.) Київського університету М. Лисенко деякий час працював у Таращанському повіті на посаді мирового посередника. Вільний від роботи час Микола Віталійович присвячував збиранню різних етнографічних та музичних фольклорних матеріалів, мав змогу глибше вивчати специфіку виконання пісень народом. Проте дедалі більше відчувалась потреба музичної освіти, набуття спеціальних професійних навичок, юнака вабила консерваторія.

Сповнений бажання вести активну діяльність у галузікультури й мистецтва, Лисенко прийняв рішення стати музикантом-фахівцем, що вимагало від нього більш солідної освіти. Тож 1867 року він вступає до Лейпцизької консерваторії, яка вважалась однією з кращих у Європі.

Яскраве музичне обдарування дало йому можливість засвоїти повний курс навчання за два роки (1867 - 1869).Крім обов'язкових класних занять, Лисенко в Лейпцигу вивчав музику М. Глінки, О. С.Даргомижського, О. М.Сєрова, знайомив з нею своїх співучнів та педагогів; він часто відвідував концерти, де слухав твори Й.-С. Баха, Л. Бетховена, В.-А. Моцарта, К. Вебера та інших у виконанні кращих артистичних сил, брав уроки гри на скрипці та органі. Все це дало значно більшу користь для виховання молодого музиканта, ніж консерваторське навчання в Лейпцигу, формалізм і схоластика якого не могли задовольнити М. Лисенка, якому праглося більших і грунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність.

Під час навчання в Лейпцизькій консерваторії М. Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 року у грандіозному слов'янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні "Гей, не дивуйте!", прослухавши яку, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено підхопився зі свого місця з вигуком: "То духи од степу!"

Схвальними матеріалами на той концерт відгукнулася також газета "NarodniListy"; одну з рецензій передрукував львівський журнал "Правда": "...Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і оригінальність "козака" має для нас щось чаруючого і дивного. Пан Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді велику послугу слов'янській літературі..."

Окрилений успіхом на концерті у Празі, заохочений до подальшої творчої праці, Лисенко із новими силами домагається випуску своєї першої збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано. Опублікування цієї збірки пісень композитор вважав загально-громадською справою, що має покласти початок збиранню, вивченню та художньому опрацюванню українського музичного фольклору і відкрити всьому світові чудесні мистецькі скарби українського народу.

В першу збірку ввійшли такі пісні, як "Ой зійшла зоря" (пізніше була оброблена М. Леонтовичем для соліста-баса і хору), побутова пісня "Оженивсь козак", "Ой мила та Лимериха", ввійшли у збірку і композиції, які, по суті, переростають "обробки" - "Гей не дивуйте", "Максим - козак Залізняк", "Ой гаю мій, гаю", "Дощик" та інші.

У 1868 році відзначались роковини з дня смерті Т. Г.Шевченка, і М. Лисенкові замовили написати музику до "Заповіту". Композитор із запалом взявся за написання музики, і через деякий час твір для соліста-тенора, хору і фортепіано був надісланий до Львова. Створенням цього хору Микола Віталійович започаткував велику серію музики до "Кобзаря", яка охоплює більш як 80 вокальних номерів різних жанрів - починаючи від пісні або романсу і закінчуючи монументальними кантатами.

Влітку 1868 року Микола Лисенко одружився з Ольгою О'Коннор і вже разом з дружиною поїхав закінчувати навчання.

В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, говориться: "Пан Лисенко при своїй зразковій старанності й чудовому таланті досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів. Те ж саме стосується і репертуару вивчених творів такої змістовності та багатогранності, які не часто можна зустріти".

У 1869р. молодий композитор повернувся на Україну і оселився на постійне мешкання в Києві, який на той час став вже досить значним осередком музичної культури. Від початку 1870 року М. Лисенко відновив свої концертні виступи в Києві вже в новому статусі - як піаніст-фахівець, а не аматор, учасник доброчинних програм. Для українського міста це було новим соціальним явищем, і для нього потрібно було "виховувати" відповідну публіку.

Проте обставини української дійсності були такими, що не дозволяли Лисенкові обмежитися артистичною діяльністю, зрештою, він і сам цього не хотів. Головним своїм покликанням і завданням вбачав композиторську творчість і був націлений на написання великих творів - оперних, хорових, солоспівів.

Коріння національної музики Лисенко виводив з народної творчості, а тому величезну увагу приділяв збиранню, опрацюванню та виданню народних пісень, постійному аналізу їхніх особливостей й застосовуванню найхарактерніших рис музичної мови народу у власних творах. Органічним продовженням збирацької роботи було виконання українських пісень хором, - тож Лисенко, починаючи з 70-х років, ціле життя керував хорами, навчав їх і готував з ними концертні виступи.

Будучи людиною, відкритою до спілкування, охоче гуртував навколо себе музикантів, закликав діячів української культури до єднання в боротьбі за національну справу. При кінці XIXст. він став душею перших українських мистецьких організацій - Літературно-артистичного товариства, Українського клубу та ін., - де налагоджував плекання рідного мистецтва. А окрім всього цього, від часу повернення з Лейпцигу М. Лисенко постійно працював вчителем музики, бо це було основним, необхідним йому для життя, джерелом заробітку.

У 1872 році гурток київських діячів культури на чолі з М. Лисенком і М. Старицьким добився дозволу на публічні вистави українських п'єс. Тоді ж давні товариші створили оперету "Чорноморці"(1872р.) та оперу "Різдвяна ніч". У 1874р. Лисенко з охотою дає згоду Ів. Нечую-Левицькому на спільне створення опери "Маруся Богуславка".

Того ж року М. Лисенко їде до Петербурга, де протягом двох років навчається в Петербурзькій консерваторії по класу інструментовки у М. А.Римського-Корсакова. Потрапивши до північної столиці Російської Імперії, Микола Віталійович майже одразу ж включився в дієву репрезентаційну працю. Він почав влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору.

Згодом він включив у ці виступи власні композиції та твори близьких йому за духом представників "Могучої кучки": М. Мусоргського, О. Бородіна, М. Римського-Корсакова, М. Балакірєва. Ця спілка надзвичайно обдарованих музикантів продовжила розвиток художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М. Глінка.

На початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український народний співак-кобзар Остап Вересай. М. Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові. Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи.

Враження від концерту було надзвичайним. Мовби самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О. Міллера, в якому поруч із загальними роздумами було сказано багато добрих слів і про М. Лисенка як про видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості. Згодом О. Вересай з величезним успіхом виступив у так званому "Соляному Городку" в загальнодоступному концерті.

У березні 1875 року в тому ж залі "Соляного Городка" -- місці промислових і кустарних виставок -- відбувся концерт слов'янської музики, організований М. Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича. Тут прозвучало вперше у Петербурзі шість номерів з опери "Різдвяна ніч". Виконавцями були артистки Каменська, Косецька, дружина М. В.Лисенка - Ольга Лисенко та інші.

В концерті взяв участь також хор аматорів під керівництвом М. В.Лисенка. Передова критика знову відзначила великий успіх концерту, деякі рецензенти називали Лисенка "українським Глінкою". Виступив тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався "туманними картинами" з діапозитивів, які заздалегідь на замовлення М. Лисенка виконав український художник П. Мартинович, що навчався тоді в Академії мистецтв північної столиці. І знову -- вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору. Все це відіграло свою позитивну та конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого враження про справжній стан такої важливої особливості, показового фактора народного життя, яким є музична культура.

З 1876 р. М. В.Лисенко оселився у Києві, з властивими йому енергією і запалом поринув у творчість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. Тісні творчі зв'язки підтримував М. Лисенко з видатними українськими письменниками -- Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським; він був наставником молодшого покоління українських композиторів -- К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Степового та інших; був також у дружніх взаєминах з П. І. Чайковським. Оцінивши зацікавленість слухачів української провінції, М. В.Лисенко вже з кінця 70-х рр. не обмежувався виступами в Києві, а виїжджав до інших українських міст: Полтави, Чернігова, Катеринослава тощо, - виступаючи як піаніст-соліст та акомпануючи співакам, що виконували його твори. А в 90-х роках він задумав систематичні гастролі для охоплення концертами якнайбільшої території України і провів чотири великих гастрольних турне (1892 - 93, 1897, 1899, 1902) з хором.

Програма концертів складалася з двох відділів, на початку кожного відділу Лисенко виступав як піаніст з виконанням власних творів, а далі хор співав українські та російські пісні та оригінальні твори Лисенка. Диригували хором помічники Лисенка, акомпанував він сам. Поїздки ці пов'язані були з великими труднощами, оскільки всі організаційні турботи лягали на самого Лисенка. Але вони давали йому величезне моральне (більш, ніж матеріальне) задоволення. Слухачі реагували на концерти дуже щиро, вітали виконавців.

В цей час на Україні посилився колоніальний гніт після введення закону про заборону ввозити на Україну книжки, надруковані українською мовою за кордоном. Дуже болісно композитор переживав ці часи, але не дозволяв собі опустити руки, навпаки працював ще з більшим запалом. Велике історичне значення має написаний у цей період вокальний твір на слова М. Старицького "На прю!" ("Вперед на бій!"), поява якого в 1876р. була прямим протестом проти репресій, виявом обурення громадянина й митця самодержавною деспотією.

В Києві ж у 1880-х та, особливо, 1890-х роках відчутно дало себе знати підвищення загального рівня музичного життя, що не в останню чергу було результатом систематичної діяльності Лисенка. Одним із проявів зрослої культури стало поширення камерно-ансамблевого музикування, а серед учасників різноманітних ансамблів одним з найкраших знову ж таки виявився Микола Лисенко. Він охоче брав участь і в концертах численних співаків, підтримуючи їхні програми та доповнюючи їх власними сольними виконаннями. З останньої чверті XIX ст. М. Лисенко тісно пов'язує свою діяльність з українським театром, бере активну участь в роботі трупи М. Старицького, співпрацює з кращими представниками передової української театральної культури -- акторами М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецькою, М. Садовським та іншими.

80-і і 90-і роки ХІХ ст. були найбільш плідним періодом у творчому житті митця: в цей час він написав свої кращі опери ("Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба"), створив багато сольних і хорових композицій на тексти Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших. В цей же період він пише три дитячі опери: "Коза-дереза", "Пан Коцький" та "Зима і Весна", побудовані на мотивах народних казок, пісень, танців.

У 1900 році М. Лисенка спіткало велике горе: несподівано померла його дружина - Ольга Антонівна, залишивши п'ятеро дітей. Це був справжній, великий і щирий друг, жінка, яка розуміла його і допомагала як уміла в його складній і важливій справі служіння своїй вітчизні.

У 1904 році М. Лисенко відкрив першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року -- ім. М.В. Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів; у 1905 році разом з О. Кошицем організував музично-хорове товариство "Київський Боян", головою якого був до кінця життя.

На 1911 рік припадає завершення великої праці митця - збірки українських народних пісень. Крім чотирьох випусків для голосу з фортепіано та дванадцяти хорових десятків, Микола Віталійович надрукував ряд спеціальних збірок - українські народні дитячі пісні та танці під назвою "Молодощі", збірку "Весілля" та інш. В цілому Лисенкові фольклорні збірники охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові, побутові, історичні та думи(всього понад 600 зразків).

Поступово М. Лисенко переходить до написання малих фортепіанних форм (романси, фортепіанні мініатюри, пише одноактну оперу "Ноктюрн").

В цей же період у митця виник інтерес до композиції на духовні тексти і він написав кілька творів цього жанру: "Камо піду од духа твого" для чоловічого квартету і хор "Пречиста діво, мати Руського краю".

Влітку 1911 року Микола Віталійович відвідав рідну Полтавщину, с. Гриньки, де минуло його дитинство. Сорок років не був він на цій землі, тужив за широким вільним степом. Побачив. Із пучечком запашного зілля - на спогад - поспішив знову до своїх справ, до своїх творчих задумів. Минув лише рік, і багато із задуманого лишилось навіки нездійсненним.

Смерть М. Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 року, була непоправною втратою для української музичної культури. Похорон Лисенка перетворився у грандіозну демонстрацію народної любові і поваги до покійного. Цілі номери газет присвячувались його життю і діяльності. Кращі представники братньої російської культури висловлювали свій глибокий сум з приводу смерті Лисенка і давали високу оцінку творчості і громадській діяльності великого українського композитора.

Високо оцінив М. Лисенка ще за його життя один із основоположників російського реалістичного театру К. С.Станіславський: "Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка - цього чудового композитора, музика якого зачаровує своєюкрасою, - ми сміливо можемо назвати сонцем української музики".

"...З Миколою Віталійовичем зв'язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко -- сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити... " (Л. Українка).

Похожие статьи




Творча постать М. В. Лисенка, Життєвий шлях митця - М. В. Лисенко

Предыдущая | Следующая