Основні види кераміки - Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка

Глина -- дуже поширений, легкодоступний природний матеріал. Видобуток її, приготування до роботи та й сама робота з нею не потребують якихось складних або особливих інструментів чи навичок. У людських руках глина вельми "слухняна". Її можна переминати, давити, рвати, м'яти, бити, сплющувати, тягнути, розкачувати, загладжувати, витискати. Вона легко набирає будь-якої форми. Кожен, хто хоч щось пробував ліпити з неї, мав можливість пересвідчитися в цьому. А коли вийшов невдалий "твір", його неважко переробити -- досить лише знов змочити глину водою, вимісити грудку й почати все спочатку. Згадаймо ще одну чудову властивість глини: зустріч з вогнем, тобто випал у горні (спеціальній печі) гартує її, і вона вже більш не боїться ні води, ні фізичних чи хімічних впливів.

Так, біла глина йде на виготовлення фарфорових і фаянсових виробів, жовта і рожева -- цегли, а червону, брунатну, сіру і навіть блакитну використовують для виготовлення посуду, черепиці, архітектурних оздоб, а також у декоративно-ужитковому мистецтві. Крім кольору, глина має й інші декоративні вартості. Вона може утворювати різні фактури -- глянсову, шорстку, може вдаватися блискучою і матовою, легкою і важкою, холодною і теплою, м'якою і твердою. Усе залежить від бажання майстра.

Виходячи з різноманітності глин, а також способів обробки їх, кераміка поділяється на види: фарфор, фаянс, теракота, майоліка, шамот, так звана кам'яна маса, спецкераміка.

Майоліка (італ. maiolica, від Majolica - старої назви острова Мальорка, через котрий ввозилися до Італії витвори іспано-мавританської кераміки) - італійські керамічні вироби 15-17 ст. з кольоровим пористим черепком і сюжетним розписом по непрозорій олов'яній глазурі (продукція майстерень Фаєнці, Флоренції, Кафаджоло, Сієни, Урбіно, Кастельдуранте), а іноді з нанесеним зверху люстром (Дерута, Губбіо). Італійський майоліковий живопис (портрети, багатофігурні композиції на декоративному посуді, плакетках і панно; роботи Ніколо Пеліпаріо) і скульптура (роботи родини делла Роббіа та ін.) носять самостійний характер, що наближує їх до станкового і монументального мистецтва. В широкому смислі майоліка - вироби з кольорової обпеченої глини з крупнопористим черепком, покриті глазур'ю, їм притаманні масивність форм, плавність силуету, яскравий блиск полив, контрастні поєднання кольорів. Значного розвитку майоліка набула в країнах Давнього Сходу (Єгипті, Вавілонії, Ірані), в середні віки в державах Середньої, Центральної і Передньої Азії. Майоліка вироблялася також у ХІV - ХVIII ст. в кранах Європи (Іспанія, Німеччина, Франція). В Давній Русі майоліка була відома вже у ХI ст. Значного розквіту досягла архітектура Ярославля і Москви в ХVII ст. (наличники вікон, портали, фризи, фігури святих). В ХVIII ст. майоліковий посуд, ізразці, дрібну пластину переважно з монохромним розписом на білому тлі випускав завод Гребєнщикова в Москві, з поліхромним - майстерні Гелі. В декоративній майоліці на межі ХІХ - ХХ ст. працювали М. А. Врубель, В. М. Васнєцов, А. Я. Головин, С. В. Малютин та ін. російські художники, в 30-ті рр. - радянські скульптори І. Г. Фріх-Хар, І. С. Єфімов та ін. З 50-х рр. до майоліки звертаються багаточисельні радянські і зарубіжні художники-керамісти (в т. ч. Ф. Леже, П. Пікассо). Для сучасної майоліки притаманне експериментаторство, пошуки нових пластичних і живописних можливостей маси, глазурі, емалі.

Історія появи й поширення фарфору починається в VII столітті. Тоді в Китаї було відкрито поклади "фарфорового каменю" (пе-тун-тсе) -- природної сполуки польового шпату з кварцом. З маси, що складалася із суміші "фарфорового каменю" і білої глини -- каоліну, китайські гончарі виготовляли речі подиву гідної краси. "Блакитний, як небо після дощу, блискучий, як люстерко, тонкий, як папір, дзвінкий, як гонг, гладенький і осяйний, як озеро сонячної днини", -- вихваляли свій винахід самі китайці. Вони називали каолін кістками фарфору, а "фарфоровий камінь" -- його м'ясом.

Суміш каоліну, польового шпату й кварцу й була тим "китайським секретом", який упродовж кількох століть лишався секретом для всіх шанувальників китайського фарфору. Виготовлення фарфору становило державну таємницю.

До Європи він потрапив разом з товаром, що доправлявся Великим шовковим шляхом. Безпосередньо в Європу перші зразки китайського фарфору привіз Марко Поло -- венеційський мандрівник XIII століття, який прожив у Китаї сімнадцять років. Китайський фарфор завозили також купці, що супроводили на Схід учасників хрестових походів. З XVI століття заморські дивовижі постачали до Європи португальці -- через порт Макао та іспанці -- через Філіппінські острови, а із XVII століття -- англійська Ост-Індська компанія. Росія відкрила для себе китайське диво у XV столітті -- завдяки Афанасію Нікітіну, тверському купцеві й мандрівникові.

Щодо назви "фарфор". У Франції та в Італії його називали "порцеляною" -- від італійського слова "порчелла" -- "поросятко", яким італійці називали морські черепашки. Вони були впевнені, що саме черепашки з дна Індійського океану правили китайцям за сировину для виготовлення їхнього білосніжного посуду. Слово ж "фарфор" прийшло до нас з арабськими купцями. Очевидно, це видозмінене іранське слово "фагфур", що означає "син бога" -- титул китайського імператора, який був головним замовником фарфорової продукції. В українській мові співіснують обидві назви -- фарфор і порцеляна. Але, зважаючи на змістове навантаження кожного з цих іноземних слів ("син бога" і "поросятко"), вважається доречнішим вживання терміна "фарфор". У самому ж Китаї фарфор називають словом "тсені", яке нібито імітує звук, що лунає, коли по ньому постукують чимось твердим.

Всюди, де з'являлися вироби з китайського фарфору, починалися гарячкові спроби розгадати походження цього матеріалу. У лабораторіях європейських алхіміків велася копітка робота: експериментатори подрібнювали коштовне каміння, змішували тальк з кременем, додавали до глини соду, крейду й перепалені кістки тварин, топили метали, варили скло, вводили в нього білу глину...

На шляху до відгадки "китайського рецепту" було відкрито італійську майоліку, голландський і англійський фаянси, венеційське молочне скло, іспано-мавританську кераміку, так званий фарфор Медичі жовтавого кольору, французький м'який фарфор, англійський кістяний фарфор Веджвуда, кам'яний товар (керамічний матеріал, близький до фарфору, але непрозорий, має щільний черепок темного кольору). Та секрет фарфору й далі лишався нерозгаданим.

Королівські двори змагалися між собою в колекціонуванні китайського фарфору. Славнозвісними були зібрання іранського шаха Аббаса І, турецького султана. Саксонський король Август II Сильний за чотири фарфорові вази віддав прусському королю Фрідріху полк драгунів, щоправда, "без мундирів, без коней і без зброї", як зазначалося в документах. А іспанська королева Ізабелла наказала оздобити фарфорову скляночку золотою оправою, яка коштувала дорожче від кількох маєтків примхливої монархині. Вельможні панночки носили фарфорове череп'я на золотих ланцюжках, у вигляді кулонів. Вироби з фарфору зберігались як найцінніші державні коштовності -- у державних і церковних скарбницях.

Фарфор з'явився в Китаї в ІV - VI ст.: подовжений стрункий посуд з гладкою полірованою поверхнею світлих кольорів, вази і глечики зі скульптурним зображенням жанрових сцен на кришках. В VII - ХIII ст. китайській фарфор і близькі до нього за складом вироби вивозяться в країни Азії і Європи. Це вишукані глечики з горловинами у вигляді птахів і звірів, вази, близькі за формою до античних амфор, з ручками у вигляді драконів, білосніжні і розписані кольоровими глазурями, а також блакитні і зеленувато-сірі судини з рельєфною орнаментацією (європейська назва селадон) з майстерень Лунцюаня, молочно-білий посуд "бей-дин" з Дінчжоу з витісненими малюнками, важкі глечики і бутилі з експресивним розписом коричневої фарби на світло-молочному тлі з Цічжоу, блакитні вироби "жу-яо" і вишукані, прикрашені глазур'ю з контрастом яскравих плям на нейтральному тлі глечики "цзюнь-яо" з провінції Хенань. З ХIV ст., коли центром виробництва фарфору став Цзіндечжень, розповсюдилися вироби, прикрашені свинцевими глазурями 3 кольорів ("саньцай") або підглазурним розписом синім кобальтом, котрий в ХV ст. часто поєднувався з надглазурним розписом ("доуцай" - "боротьба кольорів"). В ХVI ст. зразками розпису іноді слугують узори шовкових тканин. Витонченість форм, чистота і білизна поверхні, яскравість розпису властиві виробам ХVII - ХVIII ст., особливо з розписом емалями зеленого і рожевого кольорів і так званого полум'яного фарфору з глазур'ю, що переходить з блакитного до червоного кольору. Багатством і пластичністю форм відрізняються фігури божеств, міфічних персонажів, легендарних красунь, відомі ще з епохи Мін (ХIV - ХVII ст.). З кінця ХVIII ст. форми стають вигадливими, імітують вироби з лаку, бронзи, каменю і т. п. В ХIХ ст. фарфорова промисловість прийшла в занепад. Сучасні вироби китайського фарфору зазвичай прості за формою, часто монохромні і покриті традиційними кольоровими глазурями (сірувато-зелена, блакитно-сіра, червона); розповсюджені також вироби з поліхромним розписом емалями. Виробляється багато посуду і фігурок з білого бісквіту (неглазурований фарфор). В Кореї фарфорові виробі відомі з Х ст.: чисто білі без декору, а також прикрашені зображеннями рослин, птахів і комах за допомогою техніки підглазурного розпису кобальтом - "чхонхва пекга" та ін. В Японії виробництво фарфору виникло в ХVI - ХVII ст. під впливом Китаю і Кореї. Особливо відомі вироби м. Арита (так звані імарі) з тонким поліхромним розписом емалями на білому тлі (квіти, птахи), що вплинули на розпис європейського фарфору ХVIII ст. В сучасному японському фарфорі (як і в кераміці) часто застосовується лаконічний, контрастний з формою виробів розпис, що потребує від виконавця тонкого композиційного такту.

В Європі наприкінці ХVI ст. виготовляли м'який фарфор, близький за складом до молочного скла (так званий фарфор Медичі у Флоренції, який мав світлий черепок, покритий свинцевою глазур'ю і з розписом кобальтом, наслідувавшим східні моделі). Біля 1709 р. у Німеччині І. Ф. Бетгером (за сприяння Е. В. Чірнхауза) було відкрито спосіб виробництва твердого фарфору, а в 1710 р. заснований перший у Європі фарфоровий завод в Майсені, який випускав вишуканий за розписом і пластичному багатству посуд, вази, скульптуру в стилі рококо (живописець І. Г. Херольдт, скульптори І. І. Кендлер та ін.), а пізніше - класицизму. В 1717 - 1718 рр. була заснована мануфактура в Вені, а потім в Берлині, Хехсте, Нейдеке (в 1761 р. переведена в Німфенбург), Франкенталі, Фюрстенберзі, Людвігсбурзі; в деяких з них працювали видатні майстри (Ф. А. Бустелі в Німфенбузрі, І. П. Мельхіор в Хехсті), в основному в дусі рококо.

У Франції в ХVII - ХVIII ст. мануфактури (в Руані, Сен-Клу, Меннесі, Шатії, Венсені) виготовляли предмети розкоші (в тому числі липні квіти) з м'якого фарфору, вкриті легкоплавкою свинцевою глазур'ю і яскравим розписом на білих полях кольорових фонів. Твердий фарфор тут почали виробляти лише з останньої третини ХVIII ст. Особливе місце зайняло виробництво бісквітної скульптури (за малюнками і моделями Е. М. Фальконе, Ф. Буше та ін.) на Севрській мануфактурі. У Великобританії в середині ХVIII ст. виготовлявся посуд і скульптура з м'якого фарфору і потім його різновиду - "кістяного фарфору" з каоліном і перепаленою кісткою (мануфактури в Боу, Челсі, Вустері), покриті свинцевою глазур'ю і яскравим розписом (часто посеред кольорового тла). В Італії твердий і м'який фарфор випускався в ХVIII ст. в Венеції, Дочче поблизу Флоренції, Неаполі (в основному посуд з китайськими мотивами і гротесками і дрібна пластика, рельєфні панно для палаців). В ХVIII - ХІХ ст. мануфактури з виробництва твердого і м'якого фарфору були створені також в Данії (Копенгаген), Швеції (Марієберг), Голландії (Весп, Гаага), Бельгії (Турне), Швейцарії (Цюрих), Чехії (Славків, Клаштерець). На мануфактурах ХІХ ст. (в Бржезові в Чехії, Херенді в Угорщині) застосовувався надглазурний розпис емалями за зразком китайської. На протязі усього ХІХ ст., не дивлячись на покращення технологічного процесу, художня якість європейського фарфору знижується. Лише зрідка із технічних досягнень слідує художній ефект (підглазурний розпис м'якими фарбами з плавними, ніжними переходами відтінків на заводі в Копенгагені наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.). В ХХ ст. в оформлення масових виробів повсюдно вводяться механічні прийоми (перевідні поліграфічні зображення - декалькоманія, штамп, трафарет, ручне і машинне відведення), збільшується випуск технічного фарфору, ведуться пошуки сучасних виразних форм виробів, застосовується скупий, динамічний, часто експресивний розпис. Деякі заводи випускають вироби за старими (в основному ХVIIІ ст.) формами.

В Росії привізний фарфор був відомий з другої половини ХVI ст.: в ХVIII ст. над способом виробництва фарфору працювали М. В. Ломоносов, московський кераміст І. А. Гребєнщиков. В 1744 р. в Петербурзі був заснований перший в Росії фарфоровий завод, де біля 1747 р. Д. І. Віноградовим був відкритий засіб виробництва твердого фарфору з вітчизняних матеріалів (прості і вишукані за формі судини, сервізи, табакерки з декоративними зображеннями птахів, тварин, пейзажів, китайських сюжетів, портретів, гербів, монограм, особливо виконані живописцем А. І. Чорним, жанрові фігурки). В останній чверті ХVIII ст. на заводі працювали випускники петербурзької академії мистецтв і іноземні майстри, що виготовляли сервізи, вази, портретні бюсти, скульптуру (серія "Народи Російської держави", 1780-ті рр.), в основному в стилі раннього класицизму, а на початку ХІХ ст. і особливо після Великої Вітчизняної війни 1812 р., в стилі ампір (вироби з живописом на військові теми, портретами героїв 1812 р., скульптури за моделями С. С. Піменова). З 1830-х рр. завод випускав електричні вироби; лише на рубежі ХІХ - ХХ ст. з застосуванням кристалічних і вогнетривких глазурей і підглазурного розпису, а також в період роботи на заводі технолога Н. Н. Качалова, художника Е. Е. Лансере, скульптора Н. Я. Данько були створені окремі визначні твори. Масова продукція відрізнялася стилізацією, великою кількістю побутових мотивів, перевантаженістю розпису золотом. В ХVIII - ХІХ ст. було відкрито багато приватних фарфорових заводів: Ф. Я. Гарднера в с. Вербілки Московської губернії, який поєднував ампірні форми з жанровою трактовою образотворчих мотивів; князя Н. Б. Супова в с. Архангельське, що випускав вироби за французькими зразками; А. М. Миклашевського в с. Волокитино Чернігівської губернії - виготовляв вази з ліпними квітами, статуетки і навіть іконостас. Завод А. Г. Попова в с. Горбуново Московської губернії випускав жанрову скульптуру підкреслено демократичного характеру. Традиція російського народного мистецтва яскраво проявилася у виробах багатьох дрібних заводів першої половини ХІХ ст., особливо Гжелі. До середини ХІХ ст. були засновані великі заводи: Дульовський фарфоровий завод (зараз в Московській області), завод біля с. Буди (Харківського повіту на Україні), завод в Ризі, котрі поступово перейшли в руки капіталіста М. С. Кузнєцова; продукція цих заводів, не дивлячись на високу якість фарфорового черепка, в цілому була еклектичною, відзначеною рисами абстрактної символіки і стилізації.

Фаянс - це матеріал, дуже подібний до фарфору. Тому що й фарфор і фаянс виготовляються з однакової сировини - з каоліну, кварцу і польового шпату. Щоправда ці складники при створенні фарфору і фаянсу беруться в різних пропорціях і мають відмінності. Їх кілька. Передусім якість сировини. Для виготовлення фарфору потрібен каолін, ретельно очищений від найменших домішок. Ось чому фарфорові вироби відрізняються надзвичайною білістю, тимчасом як фаянсові можуть мати землисто-сіруватий або кременевий відтінки. Та це ще не все. Фарфор випалюють при вищій температурі. Завдяки цьому всі часточки фарфорової маси спікаються, стоплюються і виріб у тонкому своєму шарі просвічується.

Фарфорові речі зверху вкривають прозорою поливою, а фаянсові -- непрозорою молочно-білою емаллю. Фарфоровий посуд -- тонший, до того ж -- міцніший. Фаянсовий -- дещо грубуватий, і не такий міцний. Можна сказати, що фаянс -- це фарфор нижчої якості.

Близькі до фаянсу вироби виготовляли ще в Стародавньому Єгипті. Пізніше -- у Вавилоні, Ассирії, Китаї. В Європі фаянс відкрили випадково, шукаючи рецепт фарфору. Вперше -- у Франції, в XVI столітті, незабаром -- у Голландії, Англії та Італії. В Україні фаянсові вироби почали виготовляти наприкінці XVIII, а в Росії -- на початку XIX століття. Слово "фаянс" походить від назви італійського міста Фаенца, яке уславило себе виробництвом цього матеріалу.

З XIX століття фаянсова промисловість розвивалася паралельно з фарфоровою. Чимало мануфактур як Європи, так і Росії, України спеціалізувалося на одночасному виготовленні фарфору й фаянсу.

Основні види кераміки - Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка

Похожие статьи