Витоки проблем - Донбас як стикове пограниччя

Донбас -- регіон, у якому багато що починалося з "нуля". "Дике поле", спустошене й знелюднене постійними татарсько-турецькими нападами, стало ареною зустрічі переселенців з Московії (перша їхня хвиля стимулювалася відповідними заходами російського уряду, спрямованими на охорону кордонів) та з охопленої соціальними протестами України (колонізація з цього боку була стихійною). Спільно будували сторожові застави, добували сіль. З добування кам'яної солі почався у другій половині XVII ст. процес освоєння природних багатств краю. У 1676 р. на соляних озерах виникло перше місто Донбасу -- Соляне (Слов'янськ). Солеварами у 1702 р. було засноване і друге місто -- Бахмут. З 1715 р. запрацювали солеварні заводи -- Бахмутський і Торський.

Промислові запаси кам'яного вугілля в районі ріки Біленької (притока Лугані) виявили місцеві козаки; вони ж навчилися використовувати вугілля у побуті. Покладами зацікавилися ландрат Микита Верейський та комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков. В кінці 1721 р. вони направили зразки кам'яного вугілля і руди у Санкт-Петербург. Направлена на місце експедиція Г. Капустіна засвідчила придатність місцевого вугілля для виплавки чавуну. Однак до кінця століття розміри його видобування були незначні. Тільки заснування Лисичанського заводу у 1795 р. зрушило справу з мертвої точки.

Історія із заснуванням Лисичанська обросла міфами, один з яких, на жаль, потрапив і у наукові видання. Йдеться про 1710 рік, з яким часто пов'язують утворення міста. Усталена в довідковій літературі радянського часу, ця дата не має підтвердження у жодному з достовірних джерел, доступних історикам. Введена свого часу в обіг московським журналістом Г. Марягіним (Исследование недр Донбасса. -- М., 1951) без посилання на будь-яке джерело, вона некритично була сприйнята іншими авторами, потрапила в енциклопедії і довідкові видання, і, зрозуміло, стала підставою для відзначення ювілеїв міста. До уявного 250-річчя Лисичанська було приурочено видання книги М. Лопатіна, в якій автор не зупинився перед відвертими фальсифікаціями історичних фактів. Очевидно, на основі традиції датою заснування Лисичанська названо 1710 рік і у затвердженому Кабінетом міністрів України Списку історичних населених місць.

Не можна не погодитися з аргументами ряду істориків Донбасу, які ставлять цю дату під сумнів. Лисичанськ як великий промисловий центр Донбасу, як перше шахтарське поселення і перший осередок промислової розробки кам'яного вугілля, веде свій родовід від відомого указу Катерини ІІ від 14 листопада 1795 р. Саме ця дата і має, на наш погляд, вважатися датою заснування міста Лисичанська. Утім, як це не дивно, у новітньому учбовому посібнику "История Луганского края" на різних сторінках фігурують обидві датиИстория Луганского края. -- Луганск, 2003. -- С. 254, 392..

1795 рік -- це також початкова дата історії Луганська -- саме тоді під керівництвом шотландського інженера Карла Гаскойна почав створюватися Луганський чавуноливарний завод. Сюди завезли кваліфікованих робітників та майстрів з Липецька й Петрозаводська, щойно викуплених кріпаків з Тамбовщини та Курщини, до кінця століття сюди партіями завозилися польські військовослужбовці -- усього 371 чол.Кононов І. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних коорди-натах України). -- Луганськ, 2000. -- С. 113.

Здобутки цивілізації, однак, надто важко пробивали собі дорогу в краї, позбавленому міст, впорядкованих шляхів, культурних осередків, освітніх закладів. Обмаль працездатної людності змушувала російську владу освоювати по суті "нічийні" землі шляхом залучення переселенців звідусіль -- етнічна строкатість краю справді не мала прецедентів деінде. Але завезені з далеких і близьких країв колоністи погано адаптувалися до умов необжитих територій і, як правило, довго на одному місці не затримувалися. Експеримент з утворенням на землях Запорожжя й Слобожанщини т. зв. Нової Сербії та Слов'яносербії виявився короткочасним і в загальному підсумку невдалим. По суті аж до кінця ХVШ ст. величезна територія сучасного Донбасу була типовим "фронтиром", місцем "зустрічі", далеко не завжди мирної, різних ментальностей, життєвих стилів, поведінкових стереотипів.

Ситуація змінилася, коли в регіоні почалося залізничне будівництво. Упродовж 1866-1870 рр. залізничне сполучення з'єднало Харків з Таганрогом, а у 1884 р. Катерининська залізниця поєднала зону вуглевидобутку із залізорудним Криворізьким районом. Попит на вугілля різко зріс, а можливості налагодження металургійного виробництва на базі достатньої кількості руди й вугілля заохотили іноземних інвесторів. Невдовзі Донбас був в усіх напрямках перерізаний залізничними магістралями. Товариство Південно-Східних залізниць, утворене 1892 р., зв'язало Донбас із Нижнім Поволжям, лінії Балашов-Харків (1895) і Балашов-Пенза (1896) забезпечили вихід у Середнє Поволжя. У 1902 р. магістраль Київ - Ковель завершила процес виходу мереж Донбасу на Правобережжя і далі -- у напрямі Польщі, Кавказу, Персії.

Промисловий переворот на теренах Донбасу тривав упродовж століття і завершився, коли примусову працю залежних селян замінила праця вільнонайманих робітників. Прискорена урбанізація Донбасу зумовила виразну асиметрію його етнодемографічної структури. За підрахунками І. Кононова, зробленими на підставі даних перепису 1897 р., українці становили 62,5% мешканців Донбасу, росіяни -- 24,2%, греки -- 4,2%, німці -- 3%, євреї -- 2%, татари -- 1,4%. Дещо інші пропорції склалися в гірничозаводській промисловості Донбасу -- тут росіяни становили 74% робітників, українці -- 22,3%. Загальною закономірністю було не надто велике бажання українців, переважно селян, поповнювати кадри промислових монстрів; доволі часто вони віддавали перевагу виїзду у віддалені регіони країни перед влаштуванням на роботу на розташованих поруч підприємствах Там само. -- С. 117-119..

У баченні Т. Шульги величезний приплив переселенців в Україну з Росії й Білорусі, де перенаселення стало проблемою значно раніше, ніж в Україні, створив феномен переважання російськомовного населення промислових міст і містечок Донбасу. Селянське населення Сходу України, яке з самого початку формувалося на поліетнічній основі, хоч і з перевагою українців, поступово втягувалося в життя промислових районів і частково русифікувалося. Різниця між історично хліборобськими й індустріальними регіонами, яка частково згладжувалася колонізаційними процесами XVIII і перших трьох чвертей XIX ст., знов стала більш рельєфноюШульга Т. С. Територіальний чинник в історії України доби незалежності: теорія та практика // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991-2010 роки). -- К., 2012. -- С. 234-235..

Непростими у цьому контексті виявилися як мовні проблеми, так і проблеми українсько-російських відносин. Російська імперія, нагадує І. Дзюба, завжди мала специфічні "секрети" проти України, сформульовані ще на початку XVIII ст. князем Б. Куракіним: "К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть"Украина -- Россия: концептуальные основы гуманитарных отношений. -- К., 2001. -- С. 307.. "Секрети" були прозорі й зрозумілі: українці мали стати об'єктом асиміляції скрізь, а особливо -- у регіонах погранич.

Одним із таких "секретів Полішинеля" була послідовна лінія на централізацію й бюрократизацію адміністративно-територіального устрою. Козацькі полки були ліквідовані, як тільки стали непотрібними для військових цілей, не задовольнила владу і багато у чому непідконтрольна їй військова організація сербських мігрантів. 1764 р. шляхом об'єднання Нової Сербії та Новослобідського полку було утворено Новоросійську губернію, до якої невдовзі приєднали Слов'яносербію й Бахмутський козацький полк та 15 сотень Миргородського й Полтавського полків. Такий складний "коктейль" започаткував лінію на перешкоджання будь-яким спробам виділення українських територій у окремий національно-територіальний комплекс, якого царський уряд дотримувався неухильно. Указом від 14 лютого 1775 р. було утворено Азовську губернію. Спочатку до її складу входили дві провінції -- Азовська та Бахмутська (з Слов'яносербією). Наприкінці 1775 р. до Азовської губернії було передано ще Торський повіт та містечка Нові та Старі Водолаги, що відійшли від Слобідсько-Української губернії.

У 1778 р. Азовська губернія ділилася вже на 9 повітів -- Катеринославський, Олександрівський, Павловський (з 1780 -- Павлоградський), Марієнпольський (Маріупольський), Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський (Костянтиноград - ський) і Царичанський. Своє автономне управління мала в її складі Земля Війська Донського. У такому складі (з деякими змінами) Азовська губернія проіснувала до 1783 р.Новицкий Я. П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (Лево-бережная часть нынешней Екатеринославской) (1775-1783). -- Александровск, 1910; Пірко В. О. Описи Азовської губернії (кінець XVIII ст.) // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. -- Вип. 1. -- Дніпропетровськ, 1997. -- С. 190-191.

Територіальні зрушення кінця XVIII ст. змінили геополітичну ситуацію і на північному узбережжі Чорного моря. О. Стегній та М. Чурилов мають рацію, коли пишуть, що завоювання причорноморських територій Росією революціонізувало політичну та історичну географію України і грунтовно змінило відносини України зі Сходом, які до того були однією з детермінант українського буття.

Геополітичні зрушення створили передумови для великих міграційних процесів, а ці процеси, у свою чергу, створили нову українську територію. Межі українського розселення, що сформувалися історично, значно розширилися; територія нового освоєння істотно відрізнялася "від усіх державно-адміністративних структур, в яких українці жили в минулому Стегній О. Г., Чурилов М. М. Регіоналізм в Україні як об'єкт соціологічного дослідження. -- К., 1998. -- С. 29.

Похожие статьи




Витоки проблем - Донбас як стикове пограниччя

Предыдущая | Следующая