Російський фарфор - Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка

У середині ХVIII століття фарфоровий секрет знала вже майже вся Європа. До оволодіння ним наближалася й Росія.

Фарфором уже давно цікавився російський двір. Знаючи його якість, Петро І не раз замовляв у Китаї фарфоровий аптекарський посуд для Московського аптекарського приказу. Перебуваючи в Голландії, він придбав для себе фарфоровий чайний сервіз. Тоді ж король Август віддячив російському монархові за визволення Саксонського королівства від шведів, подарувавши йому майсенський кавовий сервіз. Усе це заохотило Петра І шукати можливості для налагодження свого, вітчизняного фарфорового виробництва.

"Батьком" російського фарфору випало стати Дмитру Виноградову.

Виноградов власноруч проектував і зводив численні конструкції печей для різних етапів роботи: для. першого (він називається утильним) випалу фарфорових виробів, для випалу вже полив'яних і -- окремо -- мальованих, а також для виплавки самих полив. Добирав види палива. Ретельно розробив режим кожного виду випалу -- скільки годин і при якій температурі випалювати, якою мусить бути кінцева температура. Шукав найдоцільніший хімічний склад полив і фарб, спосіб покриття фарфорового черепка.

Перші, експериментальні фарфорові вироби почали виходити з мануфактури вже в 1747 році. Та справжня його історія ведеться від 1752 року. Тогочасні вироби прості за своєю формою й невигадливі за оздобленням: гудзики до камзолів, свічники, дзвіночки, колодочки до ножів і виделок, шахи, посудини на кав'яр, великодні крашанки, ефеси до шпаг, чайні сервізи. Тобто речі порівняно невеликі, які було легше формувати і вміщувати в маленькі "ручні" горна Виноградова. До нас дійшло дев'ять авторських виробів цього майстра -- табакерка, чашечка, мисочка, сільничка, стопка, інші дрібнички.

В 1756 році на мануфактурі виготовили перший вітчизняний фарфоровий столовий сервіз. Він називається "Власний", оскільки особисто належав імператриці Єлизаветі. Складається цей сервіз із глибоких і мілких тарілок, сільнички, сухарниці, гірчичниці, фарфорових ложок і виделок з фарфоровими колодочками. Увесь посуд прикрашено рельєфною сіткою й маленькими квіточками на її перетинах. Ажуровий декор -- сіточку, гірлянди, квіти й листочки -- виліплено вручну. Це перша велика робота російських фарфористів, у якій вже проглядає розуміння специфіки нового матеріалу й бажання виявити в ньому свій художній стиль. Сервіз "Власний" зберігається в Москві, в Історичному музеї, а одну десертну тарілочку можна побачити в експозиції Київського музею російського мистецтва.

Отже, російське панство було вдоволене, що нарешті й воно прилучилося до європейської традиції фарфорового посуду. Поширилася також мода на фарфорові статуетки, на нюхання табаку з фарфорових табакерок і парфумів -- з фарфорових ароматниць.

Продукція російських фарфористів гідно конкурувала з найкращим в Європі майсенським фарфором. Про це красномовно свідчить такий факт. Катерина II замовила була майсенському заводові столовий сервіз для мисливського будиночка в Оранієнбаумі. З часом частина сервізу розбилася. Відновити її доручили майстрам з міста на Неві. Вони зробили це так майстерно, що не можна було відрізнити, де робота німецьких, а де російських майстрів.

Уряд стимулював розвиток вітчизняної фарфоро-фаянсової промисловості (про фаянс ми говоритимемо далі). У 1800 році імператор Павло І видав наказ про обмеження довозу в Росію іноземного фарфору. Тричі (у 1806, 1810 і 1822 pp.) для зменшення імпорту запроваджувалися високі митні тарифи. Це відбивалося на цінах. Охочих купувати дуже дорогий іноземний фарфор, коли був недорогий вітчизняний, знаходилося обмаль.

Тим часом попит на фарфор постійно зростав. І єдиний у країні завод уже не встигав задовольняти потреби всіх його шанувальників. Ще донедавна -- коштовний матеріал, предмет розкоші, доступний тільки багатіям, -- фарфор починав задовольняти запити купецтва, заможних міщан. А що з другої половини 60-х років XIX століття технологія виробництва фарфору вже не становила таємниці, з'явилися передумови для виникнення численних приватних підприємств. Їхня продукція орієнтувалася на смаки масового покупця.

Перший російський приватний завод заснував англійський купець і підприємець Франц Гарднер. Після того, як його люди виявили великі поклади каоліну спочатку в селі Полошки, поблизу Глухова на Чернігівщині, а пізніше -- у Підмосков'ї, Гарднер у 1766 році відкрив у селі Вербівках Гжельського повіту Московської губернії перший завод. Невдовзі він заснував під Москвою ще кілька заводів.

У XIX столітті приватні заводи виникають як гриби після дощу. Серед найвідоміших були заводи Попова і Юсупова -- у Підмосков'ї, заводи Батеніна й братів Корнилових -- у Петербурзі. Починаючи із 70-х років XIX століття більшість великих заводів (серед них -- і гарднерівські, після смерті власника) поступово було монополізовано в "Товариство Кузнєцова". Матвій Сидорович Кузнєцов, підприємець, "король російського фарфору", давав 75 відсотків фарфорової продукції Росії. Кількість фарфоро-фаянсових підприємств країни обчислювалася десятками, сотнями. Можна сміло твердити, що державна політика "забезпечити всю Росію фарфором" здійснювалась успішно.

Гжель -- село, відоме ще з часів князя Івана Калити, з початку XIV століття. Чудова глина, ліс сприяли виникненню тут гончарського осередку. Гжельськими кахлями обличковували груби й коминки в будинках старої Москви, гжельські цеглини лежать у кремлівських вежах. У Гжелі гончарювали мало не в кожному дворі. "Глина -- то хліб наш", -- кажуть і тепер гжельські умільці.

По всій Росії розходилася багатоколірна гжельська майоліка* -- чудернацькі звірята, фантастичні птахи, глечики у вигляді двоголових орлів, квасники з ліпною скульптурою, вигадливі соусники, келихи, боклаги, квітники, кумгани-жартівники...

1724 року заповзятливий московський купець Афанасій Кирилович Гребенщиков об'єднав місцевих гончарів, створивши фабрику, де виготовлялися майолікові вироби. Мануфактура Гребенщикова -- перше керамічне підприємство Росії.

Розширюючи й удосконалюючи свою діяльність, Гребенщиков почав вивчати місцеву глину білого кольору. Разом із синами він винайшов масу, близьку до фаянсу. Гжельський напівфаянс розмальовували в традиціях модного тоді дельфтського фаянсу: синьою фарбою (кобальтом) з усім багатством її відтінків -- від ніжно-блакитного до дзвінкого волошкового й насиченого фіолетового -- по білій емалі. Це був переважно столовий посуд.

Похожие статьи




Російський фарфор - Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка

Предыдущая | Следующая