Звукове кіно - Історія театру та кіно

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Дзиги Вертова "Симфонія Донбасу", а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова "Фронт". Наприкінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми "Щорс" (1939) Олександра Довженка і "Богдан Хмельницький" (1941) Ігоря Савченка - дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм "Райдуга" Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія "Оскар" (1944) в номінації "найкращий іноземний фільм". Сценарій Олександра Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв схвально, а потім піддав нищівній критиці, а автора - шельмуванню. Однією з причин цього, про що Довженко натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою "вождя" пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами "соціалістичного реалізму", їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високопрофесійні роботи кінооператорів ("Подвиг розвідника" (1974), режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, "Тарас Шевченко", 1951, режисер Ігор Савченко). У часи політичної "відлиги" другої половини 1950-х - поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: "Весна на Зарічній вулиці" (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Міронер), "Жага" (1959, Євген Ташков), "Іванна" (1960, Віктор Івченко), "Сон" (1964, Володимир Денисенко), "За двома зайцями" (1961, режисер Віктор Іванов). Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової величини: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену "українського поетичного кіно": "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, "Криниця для спраглих" Юрія Ілл'єнка (1965), "Камінний хрест" Леоніда Осики (1968), "Вірність" Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика так званого "застою" фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. "Авторський" шедевр Кіри Муратової "Довгі проводи" (1971) опинився під забороною. Драматична доля спіткала також фільм Юрія Ілл'єнка "Вечір напередодні Івана Купала" (1968) і "Білий птах з чорною ознакою" (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

За стилістикою близькою до українського поетичного кіно була знята в 1967 р. на "Мосфільмі" стрічка "Вій" за однойменною повістю Миколи Гоголя. Картину також вважають першим радянським фільмом у жанрі жахів. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука ("Вавілон-ХХ", 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка "Комісари" (1971) та "Як гартувалася сталь" (1973). У роки "застою" в СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, проводиться методичне та цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадувати з оглядкою. На багато років, внаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них "Криниця для спраглих", "Комісари"). Попри бюрократизм українського кінопроцесу за часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі "застою" Леонід Биков знімає картину "У бій йдут лише старі" (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох висококваліфікованих екранізацій російської літературної класики, у фільмі "Польоти уві сні та наяву" точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які придбали велику популярність у всьому СРСР: "Д'Артаньян і три мушкетери" (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), "Пригоди Електроніка" (1979, режисер Костянтин Бромберг), "Місце зустрічі змінити не можна" (1979, режисер Станіслав Говорухін), "Зелений фургон" (1983, режисер Олександр Павловський), "Чарівники" (1982, режисер Костянтин Бромберг), "Самотня жінка бажає познайомитися" (1986, режисер В'ячеслав Криштофович). У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру (" "Мова тварин", "Чи думають тварини?", "Сім кроків за горизонт" режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал "Як козаки..."), Давида Черкаського ("Пригоди капітана Врунгеля", "Крила" та ін.), Леоніда Зарубіна ("Солом'яний бичок"), Володимира Гончарова ("Чумацький шлях") прославили українську анімацію за межами країни. Під час "перебудови" створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці - "Астенічний синдром" Кіри Муратової (1989), "Бич Божий" Олега Фіалки (1988), "Розпад" Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка "Лебедине озеро. Зона" (1989) здобув широкий міжнародний успіх, що став своєрідною анти тоталітарною кіно емблемою.

Похожие статьи




Звукове кіно - Історія театру та кіно

Предыдущая | Следующая