Кінематограф української діаспори - Історія театру та кіно

В 1927 році галичанка Софія Яблонська переїхала з Львову до Парижу, звідки почала подорожувати світом та знімати видові фільмі. Мандруючи Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, готувала кінорепортажі, була однією з перших жінок-кінооператорів.

В 1930-х роках фільми за українськими мотивами почали зніматися в Нью-Йорку. Український балетмейстер, хореограф та актор в еміграції Василь Авраменко продюсує та виступає сценаристом кількох фільмів, зокрема "Наталки Полтавки" і "Запорожця за Дунаєм" (режисер Едгар Ульмер). Обидва ці фільми вийшли на екран майже синхронно з однойменними кінострічками Івана Кавалерідзе в УРСР.

Змагальний характер паралельного показу кіноопер, випущених в радянській Україні та США, їх ідеологічне протистояння знаходить підтвердження у нотатках Миколи Новака, одного з найактивніших членів фільмової корпорації Авраменка: "Нам треба бути гордими, що показали нашим незрячим людям, що українська еміграція здібна також таку справу здвинути. Ми проломили грубі верстви льодів і заставили навіть червону Москву змагатися з нами, бо коли б не наша "Наталка Полтавка", то не було б і сталінської"[4].

Крім "Наталки Полтавки" (1937) і "Запорожець за Дунаєм" (Cossacks in Exile, 1939), Авраменко в США також знімає фільми "Маруся" (1939) та "Трагедія Карпато-України" (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940).

В 1960-1970-х роках у місті Ошава, провінції Онтаріо у Канаді на кіностудії Canukr Films знято кілька фільмів. За сценарієм Степана Любомирського знято кінострічки "Ніколи не забуду" (1969, режисер Б. Паздрій, В. Бачинський), "Зашуміла Верховина" (1976). Серед інших фільмів знятих на цій кіностудії "Жорстокі світанки" (1966) та "Марічка" (1975)[5].

Відзнаки українського кіно [ред. * ред. код]

У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм "Земля" було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У найбільш авторитетному сучасному опитуванні з визначення найкращих фільмів усіх часів, яке проводить британський журнал Sight &; Sound, у 2012 році[6] 8-е місце посів фільм "Людина з кіноапаратом" (реж. Дзига Вертов, 1929, Київська кінофабрика ВУФКУ), 171-е - "Земля" (реж. Олександр Довженко, 1930, Київська кінофабрика "Українфільм"). Такі опитування Sight &; Sound проводить кожні десять років, починаючи з 1952 року, в 2012 році в ньому взяло участь 846 кінокритиків.

У першому опитуванні Sight &; Sound з визначення найкращих документальних фільмів усіх часів у 2014 році[7] 1-ме місце посів фільм "Людина з кіноапаратом", 77-е - "Ентузіазм: Симфонія Донбасу" (Дзига Вертов, 1930, Київська кінофабрика "Українфільм").

Становлення, чи правдивіше відновлення незалежності Української держави, що прийшло в 1991 році, відбулося вибухово. Ейфорія та розгубленість ішли поруч. Хвиля піднесення національної культури вимагала не лише нових нетрадиційних виразів, але і адекватної реакції публіки.

В цей непростий, перехідний період керівництво театру ім. М. Заньковецької вибрало можливо одне з найкращих рішень. Воно відкрило свої серця і двері для різних груп та об'єднаннь, розгорнуло широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволило найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ, а не функціонери від мистецтва.

Не вдаючись в деталі зауважимо, що театр попри зрозуміло професійно-фахову роботу став трибуною громадської думки, рупором нових ідей і заяв.

Вистави останнього десятиліття підняли творчий і мистецький рівень заньківчан: "Гайдамаки" за Т. Шевченком, "Безталанна" І. Карпенка-Карого, "Маруся Чурай" Л. Костенко, "Павло Полуботок" К. Буревія, "Ой, радуйся, земле..." (вертеп), "Народний Малахій" М. Куліша, "Ісус, Син Бога Живого" В. Босовича, "Ромео і Джульєтта" та "Гамлет" В. Шекспіра, "Шаріка" і "Гуцулка Ксеня" Я. Барнича, "Наталка-Полтавка" І. Котляревського, "Дядя Ваня" А. Чехова, "Ідіот" Ф. Достоєвського, трилогія "Мазепа" Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа), "Андрей" В. Герасимчука, "Пролітаючи над гніздом зозулі" Д. Васермана, "У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської, "Коханий нелюб" Я. Стельмаха, "Неаполь - місто попелюшок" Н. Ковалик, "Мадам Боварі" Г. Флобера, "Криваве весілля" Г. Лорки, "УБН" Г. Тельнюк.

Неоднозначна реакція критики і публіки на ці речі є яскравим виявом демократії і свободи, що панує в творчих майстернях львівської Мельпомени.

Хвиля піднесення приводить до театру таких акторів, як Я. Мука, С. Глова, Р. Біль, Н. Лань, І. Швайківська, Т. Жирко, О. Гарда, І. Гаврилів, Р. Мервінський, О. Кузьменко, М. Максименко, В. Щербань, Л. Остринська, О. Самолюк, Н. Лісова, О. Огородник, О. Сікиринський, Я. Кіргач, Н. Шепетюк.

За минулі роки розширився гастрольний діапазон театру: Великобританія, Канада, США, Польща, Словаччина.

В січні 2002 року уряд України надав заньківчанам статус Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Це сприяло творчому росту театру, активному мистецькому життю цього неповторного театрального колективу. Створення при Львівському Національному університеті імені Івана Франка факультету культури і мистецтв який очолив заньківчанин народний артист України академік Богдан Козак, сприяло приходу до театру цікавої творчої молоді, яка вже під час навчання сповідує істинно заньківчанські творчі принципи. Мирослава Солук, Мар'яна Кучма, Наталя Боймук, Юрій Хвостенко, Богдан Ревкевич, Андрій Сніцрачук, Назар Московець, Світлана Мелеш, Андрій Войтюк творять нове покоління за яким творче майбутнє театру.

Похожие статьи




Кінематограф української діаспори - Історія театру та кіно

Предыдущая | Следующая