Культурне та духовне життя українців в еміграції, Методологічні засади вивчення української культури - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х--на початку 1950-х pоків розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі, Венесуелі -- і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразілії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.

З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі.

Методологічні засади вивчення української культури

Популяризація надбань української культури, розуміння і бачення визначальних рис, притаманних історичному поступу українців сприяє актуалізації дослідницьких завдань із пошуку філософського підгрунтя вивченню його генези, існування у важких умовах чужоземних держав, у період української державності та її знищення. Відповісти на питання сучасності українство спроможне при критичному використанні досвіду, консолідації сил материкової України та діаспори, пошуку нової парадигми досліджень, підготовки нової генерації дослідників. Зрозуміло, що цей процес не може розвиватися без творчого аналізу надбань як української науки, так зарубіжної.

Як засвідчує аналіз сучасних теоретико-методологічних публікацій, відсутня єдина точка зору на історіософські підстави українознавчої науки. Сучасна методологічна ситуація - складне за змістом і формами вияву явище, яке характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді дослідників і осягненні та розумінні ними історичного світу, умовами їх соціального та індивідуального буття, змінами соціально-політичної, культурологічної ситуації в світі. Процес триває і розвивається. Тим паче, що лише окремі розвідки (В. Баранівського, Я. Калакури, П. Кононенка, Л. Токаря,

В. Шевченка) акцентують свою увагу на методологічних питаннях в українознавстві. Зміни на межі ХХ-ХХІ століть знаходять відображення в тенденції переходу від філософських систем позитивізму до постпозитивізму, від кантіанства до неокантіанства, відмодерну до постмодерну. Саме в сучасному філософському постмодерні авторка бачить методологічне підгрунтя дослідження розвитку українства.

Похожие статьи




Культурне та духовне життя українців в еміграції, Методологічні засади вивчення української культури - Основні етапи розвитку та здобутки української культури

Предыдущая | Следующая