Давність мови - Історія становлення та розвитку української мови

В історіографії широко відома думка М. Маркевича, за якою великороси - народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н. Трубецькой у 20-30 роках нашого називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов'янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов'янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

"Інородцями" спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою".

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами.

А на питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так як говорять малороси". За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. "У Києві XII - XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу", - писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці - англійцями, індійці - індійцями, німці - німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в "Повчанні дітям" Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям "філософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старослов'янщиною".

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М. Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово" - перша українська дума, а плач Ярославни - пісня українки". А. Павловський з приводу іншої пам'ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою древньоболгарського походження, а решта членів суспільства - рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

"Українізована старослов'янщина" - це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної.

Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови - Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що "українізована старослов'янщина" на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці.

Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т. Г.Шевченка.

Похожие статьи




Давність мови - Історія становлення та розвитку української мови

Предыдущая | Следующая