Монографічна грушевськіана: спроба узагальнення

Наукові студії, присвячені творчості М. Грушевського мають вже понад столітню традицію і в кількісному плані, за дотепним спостереженням одного з історіографів, наблизилися до ленініани. Втім, за уважнішого погляду, левова частка грушевськознавчих праць мають причинковий, популяризаційний, а то й компілятивний характер. Певним індикатором стану вивчення постаті видатного українця є присвячені йому монографічні студії.

Першими, присвяченими М. Грушевському, монографіями були спроби біографічних нарисів, що з'явилися як реакція на його передчасну смерть в 1934 р. Вони були покликані змалювати велич померлого діяча в усіх аспектах прояву його небуденної натури - як політика, громадського діяча, вченого-гуманітарія та організатора наукової праці. Написані гарячими симпатиками М. Грушевського, нерідко його учнями, вони переслідували популяризаційну мету і творили культ Великого Українця за зразками вже існуючих культів Кобзаря та Каменяра. Втім, якщо останні позиціонувалися в народній пам'яті як співці українства (відповідно - у загальнонаціональному та регіональному масштабі), то М. Грушевський маркувався у першу чергу як найвидатніший учений та політичний діяч новітньої доби, перший президент відродженої України. Водночас почали вимальовуватися й необхідні складові такого культу - героїзм і безкорисливість у відстоюванні національних інтересів, жертовність та широта творчої натури особистості, трагізм фіналу життя тощо. На тлі інформаційної замкненості радянської системи ці елементи зазнавали швидкої міфологізації й набували гіпертрофованого вигляду. Для прикладу, згадаємо одну з перших біографій М. Грушевського, авторства І. Крип'якевича, котра в численних передруках та видозмінах була надзвичайно популярною в ХХ ст. [1].

Ця "героїчна" традиція грушевськознавчої біографістики на українських землях була згорнута разом з остаточною радянізацією українських земель в 1939 р. і отримала продовження вже після війни за океаном. Ситуація в американських українознавчих осередках не сприяла докладному вивченню спадщини М. Грушевського, позаяк більшість емігрантів були ідейними опонентами голови Центральної Ради, котрі завзято вправлялися в пошуку все нових закидів на його адресу. Тут промовистим прикладом є відома стаття О. Пріцака, що з'явилася в столітній ювілей М. Грушевського і містила чи не найбільш повну колекцію жалів симпатиків гетьманської та націоналістичної ідеологій [2]. Зрозуміло, що така гіперкритична постава також не сприяла перетіканню полеміки в академічне русло і фактично була дзеркальним протиставленням "героїчних" студій.

Згаданий столітній ювілей М. Грушевського активізував увагу до його спадщини в колах еміграційних істориків, частина яких, на чолі з О. Оглоблиним та Л. Винаром, започаткували системні студії та запропонували назву нової історичної субдисципліни - грушевськознавство, друкованою трибуною якого став журнал "Український історик". З цього кола вийшли перші біографії М. Грушевського на американському континенті, що в цілком "героїчному" ключі презентували читачам велич його особистості [3]. Втім, накопичений протягом тривалого часу співробітниками "Українського історика" різноплановий джерельний матеріал уможливив написання перших цілком критичних монографій, присвячених автору "Історії України-Руси". Тут насамперед слід згадати першу англомовну біографію авторства Т Приймака, що з'явилася наприкінці 80-х років [4].

Здобуття Україною незалежності у вирішальний спосіб вплинуло на грушевськознавчі студії. За останні два десятиліття видатний історик був поза конкуренцією серед інших українських діячів тієї доби щодо кількості опублікованого джерельного матеріалу стосовно його життя і творчості. Згадаємо хоча б кілька багатотомних видань: перевидання "Історії України - Руси" та "Історії української літератури", "Всесвітньої історії", серію "Епістолярні джерела грушевськознавства" (5 томів), "Щоденники", "Спомини", численні тематичні збірки архівного матеріалу, врешті, перші 12 томів зібрання творів у п'ятдесяти томах. Все це, звісно, уможливило більш докладний і багатоаспект - ний, аніж у попередні періоди, аналіз поодиноких сторінок творчої біографії М. Грушевського та появу грунтовних її нарисів.

Найбільшу кількість монографій на сьогодні присвячено вивченню історіографічної спадщини М. Гру - шевського. Серед них кілька праць присвячено аналізу історіософських і методологічних поглядів ученого. Тут, у хронологічному порядку згадаємо книги В. Мас - ненка, де в компаративному ключі на тлі розвитку української науки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. представлено історіографічні ідеї М. Грушевського [5; 6]. Про теоретико-методологічні підстави історичних поглядів ученого до вибуху Першої світової війни писав В. Тельвак [7]. Соціально-філософські та філософсько-історичні погляди М. Грушевського у футурологічному аспекті дослідив В. Будз [8]. Психобіографічному виміру простору історіописання М. Грушевського кілька праць присвятив В. Ващенко [9; 10]. Історіографічні погляди М. Грушевського у своїй книзі реконструювали Вікторія та Віталій Тельваки [11]. Історико-релігієзнавчу концепцію вченого реконструювали О. та Л. Кондратики [12]. Проблему рецепції творчої спадщини М. Грушевського в історичній думці його доби дослідив Віталій Тельвак. Цілісному аналізу історіографічної спадщини М. Грушевського присвячено декілька монографій авторства В. Гоцуляка [13; 14].

Далеко менше спеціальних монографічних студій має проблема політичної складової світогляду та діяльності М. Грушевського. Причиною цього передусім є поразка Визвольних змагань, що нерідко ставилося на карб як особисто вченому, так і його послідовникам. Втім, і з цієї ділянки маємо декілька монографічних опрацювань. Цілісно політичну доктрину вченого в контексті суспільно-політичного життя на українських землях зламу ХІХ - ХХ ст. спробував реконструювати О. Копиленко ще на зорі української незалежності [15]. Кілька грунтовних студій має проблема федералізму М. Грушевського. Її аналізу присвячені книги Г. Корольова, в котрих вдало, як на нашу думку, в широкому контексті еволюції української суспільно-політичної думки осмислюється ця складна проблема світогляду видатного вченого [16].

Доволі повно сучасні дослідники опрацювали найбільш помітні науково-організаційні проекти М. Грушевського. Про діяльність вченого на форумі НТШ маємо книгу Л. Винара [17]. Львівська історична школа стала предметом спеціальної уваги В. Педича [18]. Маємо й узагальнюючу студію про науково-організаційну працю історика в Українському науковому товаристві [19]. Декілька книг присвячено реконструкції науково-організаційної праці вченого на терені ВУАН [20]. Київська історична школа М. Грушевського стала предметом аналізу О. Юркової [21].

Авторами монографій про М. Грушевського дедалі частіше стають представники й інших галузей знань, що розробляють позаісторіографічні аспекти його спадщини - педагоги, літературознавці, бібліографи. Ці книги є зазвичай адаптованими варіантами кандидатських дисертацій. Наприклад, маємо кілька спроб реконструкції теоретичних основ виховання у працях М. Грушевського [22].

З життєпису М. Грушевського на сьогодні найбільш докладно - на монографічному рівні - висвітлений радянський період його діяльності. Завдяки монографії Р. Пирога [23] ми доволі докладно поінформовані про особливості життя вченого в його останнє десятиліття. Важливий аспект взаємин видатного вченого з радянською репресивною машиною в останні роки його життя у двох книгах проаналізували В. Пристайко й Ю. Шаповал [24; 25]. Відзначимо, що жоден іншій період біографії вченого не має стількох монографічних студій.

Величезна кількість аналітичних і першоджерель - них праць уможливили написання перших цілісних біографій М. Грушевського. На переконання багатьох фахівців, найбільш вдалою спробою тут виступає, видана на американському континенті, книга С. Плохія, що реконструює інтелектуальну біографію автора "Історії України-Руси" на тлі його доби. Життєвий і науковий шлях видатного історика автор розглянув у контексті поразки та розпаду всеросійського історичного наративу і постання національної версії українського історіописання [26].

Низку узагальнюючих біографій М. Грушевського в популяризаційному ключі запропонували читачеві І. Верба й Ю. Шаповал [27], Р. Пиріг [28], В. Тельвак [29], Д. Яневський [30] та ін. У названих книгах узагальнено історіографічний досвід попередніх поколінь грушевськознавців, а творчість видатного вченого відтворено відповідно до головних періодів його життя. Відзначимо, що М. Грушевський - єдиний з українських інтелектуалів, хто має біохроніку життя та діяльності (укладена В. Верстюком і Р. Пирогом [31]).

Декілька слів варто сказати про розквітлу останніми роками літературну та публіцистичну грушевськіану - появу значної кількості біографій вченого, що на тому чи іншому джерельному рівні відтворюють його життєпис. В цих книгах, відповідно до обраних авторами героїчного чи критичного інтерпретативного ключів, відбувається селекція фактів біографії вченого, з метою змалювати відповідне наративне полотно. Яскравим прикладом "героїчної" популяризації життєпису М. Грушевського в літературі є талановито написаний роман Ю. Хорунжого [32]. В добрій публіцистичній манері реконструйовано московські періоди життя вченого В. Мельниченком [33; 34]. Відверто критиканським і брутальним підходом до інтерпретації фактів та подій біографії М. Грушевського позначена книга І. Мельниченка [35].

Якщо монографічна грушевськіана в українській науці виглядає в цілому респектабельно, то цього неможна сказати стосовно інших національних шкіл. Хоча, з огляду на тісну пов'язаність життя та творчості

М. Грушевського з історією наших найближчих сусідів, слід було очікувати більшого зацікавлення спадщиною найвидатнішого українського історика з боку росіян, поляків, чехів. У цьому аспекті взагалі можемо відзначити певну парадоксальну ситуацію - в першій третині ХХ ст. європейська історіографія значно більше цікавилася М. Грушевським, аніж наші сучасники.

В цій ситуації відрадним явищем стала книга Л. Адамського, який уперше запропонував польському читачеві цілісне опрацювання біографії М. Грушевсь - кого, з особливим акцентом на польські сюжети в його житті та творчості [36]. Щоправда повноцінною біографією книгу Л. Адамського можна назвати лише з певним застереженням, адже періоди життя українського вченого, не позначені рефлексією польського інтелектуального чи суспільно-політичного життя, автор збуває надзвичайно коротко, нерідко в енциклопедичному стилі (так, цілому радянському десятиліттю відведено заледве десять сторінок). Від книги Л. Адамського зацікавлений читач очікував зваженого й коректного аналізу, поставлених у вступі, проблем, що уможливив значний часовий період, котрий відділяє нас від польсько-українських суперечок початку минулого століття. Натомість цілковито дистанціюватися від спадщини польських інтелектуалів столітньої давності автору, на нашу думку, не вдалося. В монографії ми фактично отримуємо стилістично модернізовану каталогізацію закидів на адресу українського вченого, висловлених представниками різноманітних ідеологічних та історіографічних течій початку ХХ ст. Замість того, щоб спробувати пояснити логіку протистояння та критично з'ясувати мотивацію вчинків протилежних сторін, Л. Адамський цілковито солідаризується зі своїми попередниками. Доводячи самозрозумілу національну заангажованість дій М. Грушевського, він практично не бачить її в польській стороні. Більше того "націоналісту М. Гру - шевському" протиставляє "вільних від націоналізму представників польської інтелігенції", на жаль, не називаючи жодного імені. Отже, замість пояснити минулі події, Л. Адамський сам стає активним учасником понад столітніх польсько-українських суперечок, за будь-яку ціну доводячи рацію польської сторони. Внаслідок цього книга, створена на солідному джерельному та історіографічному матеріалі, написана з почуттям гумору і добрим стилем, значно втрачає свою цінність в очах хоч трішки ознайомленого з біографією М. Гру - шевського читача. Натомість у широкому польському читацькому середовищі утверджує, поширюваний Ф. Равітою-Гавронським, стереотипний образ М. Гру - шевського як новітнього гайдамаки.

Підсумовуючи монографічну грушевськіану вкажемо, що за роки незалежності опубліковано понад три десятка книг про М. Грушевського. Кілька десятків титулів нараховують науково-популярні, літературні та публіцистичні нариси, а також різноманітні дидактичні видання. Для української історіографії це цілковитий рекорд. З інших українських учених-гуманітаріїв такій популярності може дорівнятися лише І. Франко. Тож, за такої кількісної значущості та якісної різноманітності, присвячених М. Грушевському, монографій чого потребує сучасний читач? Насамперед є потреба узгодити існуючі різнопланові наративи та врівноважити їх провідні сюжети, з огляду на внутрішню логіку життєвого шляху вченого. По-друге, монографічного опрацювання потребує низка малознаних досі сторінок і проблем біографії вченого. Тут, передусім, слід згадати найбільш плідне у науковому плані львівське двадцятиліття, що рясніє подієвими лакунами. Так, нам досі нічого докладно не відомо про перебування М. Грушевського в Парижі 1903 р., куди він був запрошений читати лекції з історії України в Російську вищу школу суспільних наук. Натомість ця поїздка дозволила вченому налагодити контакти в інтелектуальних колах Британії, Франції та Німеччини, що мали помітне значення для його подальшої долі. Також виголошений лекційний курс дав поштовх М. Грушевському та його однодумцям звернути увагу на популяризацію історіографічних ідей автора "Історії України-Руси" іншими мовами. Безпосереднім наслідком цього було російське видання "Нарису історії українського народу" та німецький переклад першого тому головної праці вченого. Хоч підготовлені франкомовний і англомовний переклади так і не побачили світ, через фінансові неузгодженості з видавцями. Серед проблем слід згадати й те, що докладнішої розробки потребують сюжети щодо взаємин М. Грушевського з його польськими колегами [37]. По-третє, очевидною є потреба модернізації методологічного арсеналу грушевськознавства, відходу від описовості та мікрографізму, коли віднайдення біографічних нюансів стає самоціллю. Зрештою, українська наука досі не спромоглася на повноцінну академічну біографію свого заслуженого працівника.

Література

Грушевський історичний монографічний

Монографічна грушевськіана: спроба узагальнення

Похожие статьи