Видатні українські історики-джерелознавці Володимир Антонович та Михайло Грушевський - Зародження та основні етапи розвитку історичного джерелознавства
Особливої уваги заслуговує джерелознавча діяльність професора Університету Св. Володимира В. Антоновича, засновника згаданої української історичної школи документалістики. Упродовж двадцяти років він був головним редактором Київської Тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, головою Історичного товариства Нестора-літописця. В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р. джерелознавчий курс з української історії. Він обгрунтував оригінальну класифікацію джерел, згідно з якою вони поділялися на три групи: літописи, юридичні документи, записки мандрівників і сучасників. Історик чимало зробив для створення Київського центрального архіву давніх актів, виявлення нових джерел та їх публікації. На багатому і різноманітному документальному матеріалі побудовані всі його праці з історії України та українського козацтва.
Значний внесок у теорію джерелознавства зробив професор Київського університету, визначний історик-джерелознавець В. Іконников. Проблеми джерелознавчої критики він розглянув у серії статей, присвячених науковій діяльності Болтіна, Шльоцера, Карамзіна, Бестужева-Рюміна, а також у монографії "Скептична школа в російській історіографії та її противники" і фундаментальному "Досвіді російської історіографії". Вчений зазначав, що історик не може безпосередньо мати справу з предметом дослідження, а вивчає його за допомогою джерел, які відбивають враження сучасників подій. Джерела, на думку В. Іконникова, надзвичайно численні й різноманітні, тому їх доцільно поділити на певні категорії: писемні, усні та речові. Крім того, вчений виділяв прямі свідчення -- офіційні документи, хроніки, літописи, історичні картини тощо, і непрямі -- пам'ятки, створені для втілення ідеалу, ідеї, що містять побічні вказівки на минулі події. В цілому В. Іконников віддавав перевагу писемним джерелам над речовими, місцевим над іноземними, суто історичним творам над літературними. На відміну від багатьох своїх сучасників, він на перше місце ставив акти, потім офіційні документи, до яких відносив і літописи, записки сучасників, донесення таємних агентів. Оповідні джерела вчений також вважав такими, що містять достовірні факти, хоча й у тенденційній формі.
Виклав В. Іконников і своє бачення джерелознавчої критики, яку поділяв на нижчу (дипломатичну) й вишу (внутрішню). Важливу роль, на думку вченого, має відігравати й фантазія історика, а основою критики він уважав його здоровий глузд. Загалом підхід В. Іконникова до теоретичних проблем джерелознавства можна вважати позитивістським.
Важко переоцінити роль у розвитку українського джерелознавства найвидатнішого нашого історика М. Грушевського -- найталановитішого учня і послідовника В. Антоновича. Після закінчення Київського університету він керував кафедрою у Львівському університеті, був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, очолював Археографічну комісію, створив наукову Історичну школу у Львові, а пізніше в Києві. З його ініціативи було започатковане серійне видання "Жерела до історії України-Руси".
М. Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків, хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М. Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.
Варто також зазначити, що М. Грушевський широко залучав фольклорний матеріал, документи про розвиток письменства, друкарства, літератури. На таких унікальних джерелах побудована його п'ятитомна "Історія української літератури". Учений підготував цілу плеяду талановитих учнів, які добре прислужилися українському джерелознавству. Це, зокрема, С. Томашівський, І. Крип'якевич, М. Кордуба та ін.
У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел (літописів, хронографів, житій святих, актів, грамот, записок іноземців тощо), а з іншого -- подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д. Багалія складався з двох частин -- джерелознавства та історіографії. У джерелознавчій частині вчений подав історію виникнення і вивчення різних груп джерел, а потім їх аналіз, зокрема розглянув літописи як основне джерело давньої історії України, інші оповідні джерела, усні перекази та легенди, перекази іноземців, мемуарні джерела, актові документи, торкнувся теоретичних проблем джерелознавства.
Зверталися до проблем теорії джерелознавства й такі українські історики другої половини XIX -- початку XX ст., як Ф. Фортинський, М. Костомаров, О. Маркевич, П. Голубовський, М. Владимирський-Буданов. Останньому ми завдячуємо грунтовним дослідженням пам'яток давньоукраїнського та литовського права.
Пошук, збирання, колекціонування, вивчення історичних старожитностей, у тому числі археологічних та архівних пам'яток, сприяли розвитку історичних знань, піднесенню історичної свідомості. Важливу роль у цьому процесі відігравали видання наукових праць НТШ, Українського наукового товариства в Києві та його історичної секції, публікації "Киевской старины", часописів "Україна", "Рідний край" та інших, діяльність губернських Учених архівних комісій.
Українська революція 1917--1920 pp., утворення Української Народної Республіки, заснування українських університетів, Української Академії наук, Національної бібліотеки та Національного архіву дали поштовх подальшому розвитку джерелознавчих досліджень, збиранню та опрацюванню джерел з української історії, створенню на їхній основі наукових досліджень. З встановленням радянської влади на перших порах, зокрема за умов політики "українізації" і завдяки поверненню з еміграції М. Грушевського, традиції національного джерелознавства за інерцією українського відродження продовжували розвиватись. Праці М. Грушевського, М. Слабченка, І. Каманіна, О. Гермайзе, Д. Багалія та інших учених заклали міцний фундамент наукового дослідження джерел. Благотворний вплив на розвиток українського архівознавства та археографії справили дослідження В. Веретеннікова та інших істориків.
Незважаючи на те, що джерелознавство, як і вся історична наука, були поставлені під партійно-ідеологічний контроль, відбувалася централізація архівної справи й обмежувався доступ до архівних фондів, а багато хто з істориків і архівістів був репресований, у 20-ті -- на початку 30-х років у Росії та Україні вийшов ряд досліджень, присвячених теорії джерелознавства, класифікації джерел, методиці їх пошуку і використання. Значна увага приділялася збиранню та виданню видатних пам'яток історії. Відомий дослідник пам'яток феодального права академік Б. Греков започаткував багатотомне наукове видання законодавчих актів доби феодалізму, що охопило документи від "Руської Правди" до "Соборного Уложення" 1649 р. Академік Д. Лихачов, дослідник літописів та оповідних джерел, сприяв публікації багатьох літописних та літературних пам'яток Київської Русі. Теоретичні проблеми джерелознавства розглядалися у працях таких відомих істориків радянської доби, як М. Покровський, Л. Черепній, В. Буганов, С. Шмідт, М. Тихомиров, І. Ковальченко, О. Медушевська, О. Пронштейн та багатьох інших.
Вкрай негативний вплив на радянське історичне джерелознавство справили насадження ідеології тоталітаризму, практика репресій і переслідувань. У сумнозвісному листі Й. Сталіна "Про деякі питання історії більшовизму" (1931 р.) під гаслом революційної доцільності обгрунтовувалася ідея класового підходу й вибіркового використання і вивчення джерел, ігнорування фактів, виправдовувався відхід від наукових принципів.
Негативний вплив на розвиток українського джерелознавства у повоєнні роки справили постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (1947 р. ), атмосфера "ждановщини" та ідеологічних репресій, абсолютизація партійності науки.
Смерть Сталіна, критика культу його особи, "хрущовська відлига" дали поштовх розширенню джерелознавчих досліджень, повнішому залученню джерел. У 1964--1972 pp. в Україні видавався серійний збірник "Історичні джерела та їх використання", де висвітлювалися як теоретичні питання джерелознавства, так і конкретно-джерельні матеріали. На сторінках "Українського історичного журналу", заснованого у другій половині 1957 p., було запроваджено тематичну рубрику "Джерелознавство та історіографія". Активну участь у розробці теорії джерелознавства брали співробітники відповідного відділу Інституту історії Академії наук, кафедри архівознавства та джерелознавства Київського університету, історики Харківського, Львівського, Дніпропетровського та інших університетів. У 1963 р. викладачі кафедри Київського університету опублікували навчальний посібник 2, окремі розділи якого присвячувались джерелознавству, архівознавству та деяким іншим спеціальним історичним дисциплінам. Праці І. Крип'якевича, Ф. Шевченка, В. Борщевського, В. Стрельського, М. Варшавчика, М. Ковальського, А. Санцевича, Ю. Мицика та інших українських учених3 відіграли помітну роль у розвитку джерелознавства тієї доби.
Попри ідеологізацію історичної науки, тотальний контроль за її розвитком, обмеження доступу до архівів, замовчування багатьох важливих документів, фальсифікацію джерел, розвиток українського національного джерелознавства не переривався. У 20 -- 30-х роках і в наступний період воно продовжувало розвиватися і збагачуватись завдяки працям істориків Галичини, Буковини і Закарпаття та представників української діаспори. Помітний внесок у його розвиток зробили учні М. Грушевського І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Герасимчук та інші дослідники. Українознавчі центри в Європі та Америці, зокрема Український вільний університет, історична секція Української Вільної Академії наук, Українське історичне товариство, часопис "Український історик" (заснований у 1963 р.) плідно працювали на ниві пошуків, виявлення й опрацювання джерел зарубіжних архівів, музейних та бібліотечних колекцій західних держав і відтворення на цій основі правдивої історії українського народу, особливо тих її сторінок, які замовчувалися або фальсифікувалися радянською історіографією.
Праці Д. Дорошенка, Б. Крупницького, С. Рудницького, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблина, О. Пріцака, П. Мірчука, І. Огієнка, Т. Гунчака, В. Косика, Т. Мацьківа, Л. Винара та інших істориків цінні не лише своїм унікальним джерельним матеріалом, а й методикою його опрацювання, інтерпретації, систематизації. Вони пройняті духом любові до України, національної свідомості, характеризуються пошуком історичної істини, причому не шляхом підпорядкування джерельних фактів патріотичним цілям, а їх об'єктивного вивчення. "Історик -- це слідчий, -- писав О. Оглоблин у своїй "Автобіографії", -- але не той, що тільки констатує факти і встановлює причини та мотиви їх. Він мусить бачити й розуміти не лише події, інститути, але й людей -- діячів історії, ідеї, якими вони керувалися, традиції, які вони створили й передали наступним поколінням" 4. Сказане повною мірою стосується і наукових, джерелознавчих традицій.
Варто також наголосити, що історики української діаспори сприйняли найновіші західноєвропейські джерелознавчі теорії і збагатили ними національну історіографію. XX ст. пов'язане з формуванням так званого плюралістичного джерелознавства. Сутність його полягає в тому, що в світовій історичній науці склалася розмаїтість наукових шкіл, які дотримуються різних методологічних засад інтерпретації фактів та історичних джерел. Однак досить рельєфно простежуються дві провідні методологічні течії -- "реалізм" та "ідеалізм".
"Реалізм" продовжує традиції Школи Ранке і позитивізму. Джерелознавство "реалізму" розвивається в основному в напрямі удосконалення методики використання джерел в історичному дослідженні. Так, набули поширення структурно-історичні та типологічні методи інтерпретації фактів, застосування кількісних методів обробки джерельної інформації, "біосоціальні" концепції пояснення явищ минулого. Використання нових методик стимулювало розвиток логіки джерелознавства. Проте в цілому представники цього напряму джерелознавчої науки дотримуються традиційного підходу до "відображення" минулого. Це, насамперед, американські історики М. Краг, Р. Уінкс та ін.
На відміну від "реалістів", "ідеалісти" дотримуються суб'єктивно-ідеалістичної гносеології історичної науки -- неокантіанства, ірраціоналістичного психологізму, що дістала назву "критична філософія історії". В німецькій філософії після Канта утвердилася думка, що об'єктивність пізнання слід шукати в самому суб'єкті, а не поза ним. Виходячи з цього історичність джерела, тобто наявність у ньому історичної інформації, визначає сам історик.
У теорії джерелознавства неокантіанська методологія історії зробила значний крок уперед. Насамперед, вона запропонувала нові, досить поширені визначення історичного джерела, сформульовані ще у працях німецьких істориків Е. Бернгейма та І. Дройзена. Зокрема Е. Бернгейм зазначав, що джерела -- це результати людської діяльності, які дають змогу пізнавати та підтверджувати історичні факти. Незаперечною заслугою істориків-неокантіанців є також класифікація історичних джерел на історичні залишки і традицію.
Вагомий внесок у розвиток теорії та практики історичної науки у XX ст. зробили представники французької школи "Анналів", передусім її засновники Л. Февр та М. Блок. Спираючись на грунтовне дослідження документів, як головну передумову вирішення наукової історичної проблеми, вони запропонували водночас розширене розуміння історичного джерела, вважали за необхідне вивчати дані економічної науки, статистики, демографії, психології, Історичної географії, лінгвістики тощо. Школа "Анналів" приділяла значну увагу проблемі відбору джерел, розробила нові джерелознавчі методи, зокрема ретроспективний. Висунуті нею підходи до вивчення історії та історичних джерел значною мірою вплинули на подальший розвиток європейської історичної науки.
Наприкінці XX ст. було запропоновано безліч історичних теорій, методологічних конструкцій і технологій, у тому числі й у галузі джерелознавства. Критично переосмислюються можливості істориків розуміти та вивчати джерела. Як стверджував один із провідних теоретиків постмодернізму Хейден Уайт, історія є лише "операцією, метою якої є створення вербального вимислу". Історична оповідь розуміється постмодерністами як така, що створює послідовний ряд подій, розміщуючи випадкові відомості джерел за хронологією5. Такі погляди впливають і на використання конкретних груп джерел, переважно з історії середньовіччя. Зокрема, сучасний російський дослідник І. Данилевський, спираючись на засади постмодернізму, запропонував новий підхід до вивчення давньоруських літописів та інших пам'яток середньовіччя6.
З відновленням державної незалежності України почався новий етап у розвитку українського джерелознавства в контексті світової історичної науки. Демократизація суспільного і наукового життя, скасування обмежень на доступ до архівів і використання зарубіжних джерел, повернення в Україну джерельних матеріалів і праць істориків української діаспори -- все це дало можливість по-новому осмислити джерельну базу історії українського народу, переоцінити старі методики опрацювання джерел, модернізувати самі методологічні принцип и історичного джерелознавства. Активізуються джерелознавчі дослідження в Інституті історії України, розгорнуто роботу новостворених інституцій, зокрема Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства, Інститутів рукопису, архівознавства, біографістики Національної бібліотеки ім. В. Вернадського та ін.
Одним із центрів джерелознавчих досліджень залишається історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і його кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки. Кафедра розробляє актуальні теоретико-методологічні та практичні проблеми джерелознавства, архівознавства, археографії, історіографії, документознавства, забезпечує викладання цих та ряду інших спеціальних історичних дисциплін, веде підготовку істориків-архівістів, фахівців вищої кваліфікації -- докторів і кандидатів наук з джерелознавства, архівознавства, історіографії, готує підручники і навчальні посібники7. Залишається актуальним питання об'єднання зусиль усіх українських джерелознавців, підвищення їхньої ролі у створенні документальної історії України, розвитку досліджень з усіх галузей історичного джерелознавства.
Похожие статьи
-
Як будь-яка галузь знань, джерелознавство має свою власну історію. Воно зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів становлення й...
-
Поняття структури історичного джерелознавства
Розвиток джерелознавства має системний характер і тісно пов'язаний з розвитком усіх підсистем історичної науки. Як уже зазначалося вище, перші спроби...
-
Михайло Грушевський: суспільне усвідомлення історичної постаті
Висвітлюється тривалий і складний процес подолання сучасним українським суспільством сформованого комуністичною ідеологією упередженого ставлення до...
-
Історія України XX ст. представлена у щоденниках досить вибірково. Деякі періоди мало або й зовсім не відображені в них. Пояснюється це кількома...
-
В історіографії Визвольної війни українського народу середини XVII ст., завершення певного етапу розвитку не означає автоматичного початку нового...
-
До проблеми антропологізації сучасної історичної науки
Декілька останніх десятиліть демонструють значні зміни в історичній свідомості та нові тенденції у методології історичної науки, пов'язані з...
-
Розвиток історичних знань у другій половині ХУІІІ ст. і Григорій Сковорода
Розвиток історичних знань у другій половині ХУІІІ ст. і Григорій Сковорода Новітні перетворення у суспільстві та способі мислення вимагають глибшого...
-
Кандидат історичних наук, науковий співробітник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України НАН України У статті на...
-
P>Стаття присвячена вивченню історичного розвитку способів та механізмів адміністративно-правового регулювання державного управління об'єктами нерухомого...
-
Функціонування історичної науки в умовах радянського режиму (західні області УРСР)
Проаналізовано процес впровадження ідеологічних партійних постанов в усі галузі історичної науки, становище історичної науки в умовах ідеологізації...
-
Джерела вивчення історико-топографічного розвитку міста Володимира X-XVШ ст
Джерела вивчення історико-топографічного розвитку міста Володимира X-XVШ ст. Дослідження історичної топографії міста Володимира Х-ХУЛІ ст. базується на...
-
Україна-Туреччина: встановлення та розвиток міждержавних взаємин упродовж 1917-1920 років
У статті аналізується складний та неоднозначний процес встановлення та розвитку міждержавних відносин між Україною та Туреччиною у 1917--1920 рр. Ключові...
-
Бачинський та його теоретична спадщина - Юліан Бачинський як політичний діяч
Усе своє свідоме життя Ю. Бачинський був Українцем, завжди і всюди безкомпромісно захищав інтереси української нації, завзято боровся за відродження...
-
Дослідження джерел. Джерелознавча критика
Дослідження джерел. Джерелознавча критика Рівень вірогідності історичних джерел, які використовує історик, їх цінність не неоднакові. Оскільки джерела...
-
Джерельна інформація Одним із найскладніших понять сучасності є поняття "інформації". У побутовому вжитку під ним розуміється будь-яке повідомлення....
-
Поданий нижче короткий нарис найважливіших, поворотних моментів долі академіка П. Т. Тронька як людини та науковця присвячено висвітленню його...
-
Мемуарні джерела в російській історіографії ХІХ
У статті простежено еволюцію поглядів російських істориків ХІХ - початку ХХ ст. на склад, сутність та місце мемуарів у класифікації джерел. Показано...
-
Із погляду структурального методу історія держав, як відомо, диференціюється на історію законно-легітимних та незаконно-легітимних державних утворень, а...
-
У сучасному державно-правовому дискурсі конституціоналізм розглядається як багатогранне явище. Як відомо, він належить до фундаментальних цінностей...
-
Монографічна грушевськіана: спроба узагальнення
Монографічна грушевськіана: спроба узагальнення Наукові студії, присвячені творчості М. Грушевського мають вже понад столітню традицію і в кількісному...
-
Розвиток ринкових відносин в Російській імперії супроводжувався пожвавленням революційно-демократичного і національно-визвольного рухів, свідченням чого...
-
Вступ - Місце настанов щодо історичних постатей у національній ідентичності
1. Актуальність А) Практична Національна свідомість - це сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних...
-
Київські імперські очільники і "українське мовне питання" (до 140-х роковин видання Емського указу)
У статті аналізується особливість мовної ситуації в українських губерніях Російської імперії в другій половині ХІХ ст. та висвітлюється ставлення...
-
Відхід від методологічного монізму наприкінці ХХ ст. спричинив зміни у світоглядних уявленнях українських істориків. Саме зміни, оскільки остаточної...
-
Становлення болгаристики в Імператорському університеті Св. Володимира (ХІХ
У статті розглядається процес становлення болгаристики в Київському університеті Св. Володимира, основні тенденції розвитку цієї наукової дисципліни...
-
Ключові слова: Національне питання, Галичина, Наддніпрянщина, самовизначення, національно-культурна єдність На початку ХХІ ст. досить актуальним є...
-
У статті аналізуються мемуари французького суспільного діяча та викладача Шарля Дюброя "Два роки в Україні (1917-1919)", зокрема його міркування щодо...
-
Про "звабливість" середньовічної Центральної Європи й Угорську русистику
Рецензується збірник на пошану відомого угорського русиста, професора кафедри Середньовічної та Нової історії Печського університету в Угорщині Марти...
-
Нарис історії створення і розвитку університетських обсерваторій України
У статті стисло висвітлено історію будівництва та розвитку наукової діяльності астрономічних обсерваторій при університетах України до сьогодення....
-
Стаття присвячена аналізу особливостей нормального статуту 1897 р. Висвітлюються як негативні, так і позитивні сторони зазначеного нормативного акта та...
-
У даній роботі послідовно розглянуті основні події життя Володимира Мономаха - одного з видатних правителів часів Київської Русі; висвітлені особливості...
-
У статті розглянуто практичні засади діяльності першої української професіональної трупи на території Центральної та Східної України. Приділено увагу...
-
Хрущовська "відлига" (так став називатись цей період завдяки вислову російського публіциста І. Еренбурга) сприяла національно-духовному пробудженню....
-
Остання барикада: Володимир Щербицький під час "перебудови"
2015 рік ювілейний. У березні виповнилося 30 років відтоді, як на чолі КПРС (а відтак - Радянського Союзу) став Михайло Горбачов. У квітні - стільки ж...
-
Михайло Семенович Воронцов: шлях від героя війни 1812 р. до новоросійського генерал-губернатора
Михайло Семенович Воронцов: шлях від героя війни 1812 р. до новоросійського генерал-губернатора Воронцов російський армія наполеонівський Протягом XVIII...
-
Партія Програмні цілі УНП Відновлення Української народної республіки (УHP), проголошеної Центральною Радою в січні 1918 р. Утвердження демократичних...
-
Статистичні джерела Для вивчення історичних процесів і явищ велике значення мають статистичні джерела. Вони охоплюють досить різноманітні за змістом і...
-
Мета статті полягає в дослідженні стану наукової розробки теми розвитку соціальної роботи та допомоги в сільській місцевості Півдня України П пол. ХІХ --...
-
Червоне козацтво та встановлення радянської влади в Україні
Стаття присвячена висвітленню ролі Червоного козацтва у більшовицькій інтервенції на землі України. Проаналізовано його національний склад та функції....
-
Тимофій Флоринський - імперський анти українофільський інтелектуал-цензор
У статті здійснено спробу відтворити об'єктивний соціопрофесійний портрет одного із відомих громадсько-політичних діячів м. Києва кінця ХІХ - Поч. ХХ...
Видатні українські історики-джерелознавці Володимир Антонович та Михайло Грушевський - Зародження та основні етапи розвитку історичного джерелознавства