Формування системи міжнародних договорів, Укладання міжнародного договору з Польщею - Зовнішня політика України в період 1919-1923 рр

Укладання міжнародного договору з Польщею

Активність УСРР за цих умов обмежувалась центральними установами РСФРР. У цілому Українська Соціалістична Радянська Республіка повторювала дії Радянської Росії. Але існував феноменальний виняток утворення Наркомату закордонних справ УСРР на чолі з X. Г. Раковським, що робило Україну дипломатичною одиницею на міжнародній арені.

За цих умов конфлікт Польщі й УНР з РСФРР та УСРР був неминучий. 25 квітня 1920 p. наступ польських військ разом з формуваннями, підпорядкованими C. Петлюрі, ознаменував різке загострення відносин між обома сторонами, в яких до цього часу домінували непорозуміння та небажання йти назустріч. Війна стала неминучою. Проте в цій війні ознаки швидкого мирного врегулювання конфлікту проявились уже влітку 1920 p. з активізацією зовнішньополітичної діяльності Раднаркому та НКЗС УСРР. 22 липня 1920 p. Польща погодилася на переговорний процес, що розпочався в серпні цього ж року в Мінську. Від УСРР у переговорах брав участь M. Скрипник.

Ситуація навколо переговорів була напруженою, оскільки сторони відстоювали діаметрально протилежні позиції. Російська сторона з мовчазної згоди представниківУСРР (E. Й. Квірінга і O. Я. Шумського на правах рядових членів в російсько-українській делегації) висувала такі умови підписання прелімінарного миру і перемир'я, з якими рішуче не погоджувалась Польська Республіка. Польська ж сторона намагалася вкласти у запропоновані до розгляду матеріали максимальну кількість корисних для себе вимог, які пізніше знайшли б своє втілення у подальшому переговорному процесі та кінцевому документі [2]. Після п'ятьох засідань та нарад конференції в Мінську (перша відбулося 17 серпня) переговори вирішено було перенести до Риги, де 18 березня 1921 p. було підписано Ризький мирний договір. Під ним підписалися представники Польської Республіки, РСФРР і уповноважені від УСРР Ю. Коцюбинський та E. Квірінг.

У договорі декларувалися гарантії дотримання принципів невтручання у внутрішні справи кожної зі сторін. Ризька мирна конференція (1920-1921 рр.) була важливим етапом в історії України. Радянсько-польські переговори засвідчили, що українське питання стало ключовим у роботі конференції. Конференція розглядалася польським урядом виключно як реальна можливість розширення кордонів Польщі за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель. Про це свідчить лінія перемир'я, накреслена в ході дебатів Радою оборони Польщі, з якою польські делегати повинні було домовитися в Ризі. Польщею було визнано радянські республіки Україну та Білорусь [2].Перш за все польський уряд запропонував обмежитися призначенням довірених осіб в справах, або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Литві.

Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня 1921 р. РРФСР звернулось до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л. М. Карахану на початку червня приїхати в Варшаву. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського представника тоді, коли польський дипломат приїде в Москву. Хоча Т. Філіпович був призначеним польським послом в Москві, ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня. Перед цим в Варшаву приїхав Карахан. З УССР дипломатичні відносини були встановленні лише 6 жовтня 1921 р., коли польські дипломати прибули в Харків, а українські - в Варшаву[3].

В цей момент Антанта вирішила прискорити події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі направити РРФСР ультиматум, у випадку відхилення якого потрібно було розпочати військові дії. 5 вересня Польща закрила східні кордони, стягнувши туди сили жандармерії. З своєї сторони Москва вимагала від Варшави припинити допомогу білогвардійцям. 14 вересня Польща направила РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору.

Від Москви вимагалося до 1 жовтня звільнити і доставити до кордону всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і дорогоцінності, передбаченні їй договором і негайно почати роботу реевакуації і спеціально змішаної комісії. В іншому випадку Варшава погрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і приступити до роботи реевакуаційної комісії у тому випадку, якщо Польща до цього часу депортує і покарає винних у диверсіях на радянській території.

На наступний день радянській стороні було передане підтвердження вище названих вимог і повідомляли про готовність Польщі повідомити про заходи, які застосовувались проти переходу кордону небажаним людям [1].В Москві боялися виникнення війни, тому СРСР своїм наказом №145 від 21 вересня 1921 р., вирішив, що через ситуацію, яка склалася у зв'язку з польським ультиматумом потрібно тримати армію напоготові. Це зупинило демобілізацію червоноармійців з частин, які базувалися на радянсько-польському кордоні [4].

Бажаючи уникнути наростаючої конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала Польщі конкретну програму нормалізації відносин на основі виконання Ризького договору. Радянська сторона знову наполягала на депортації з Польщі осіб, причетних до набігів на радянську територію. Строк виконання цих вимог було продовжено до 5 жовтня. Ha початку жовтня, за умовами Ризького договору, до Варшави виїхав представник УСРР O. Я. Шумський, а з польської сторони послом в Україні було призначено графа Ф. Пулавського. [5]

Першочерговим завданням, яке постало перед учасниками договору, була його практична реалізація: обмін військовополоненими, інтернованими, біженцями, подолання тяжких наслідків війни, реевакуація державного майна, виплата репарацій, повернення культурних цінностей. Ці питання регулювалися 26 статтями Ризького мирного договору. [1]

Стаття XI регулювала питання повернення культурних цінностей: 1. РСФРР та УСРР зобов'язувалась повернути Польщі предмети, вивезені в Росію чи Ук­раїну від 1 січня 1772 p.:

    А) будь-які військові трофеї - прапори, штандарти, військові знаки, зброю, полкові регалії, а також трофеї, взяті, починаючи з 1792 p., у польського народу під час його боротьби проти царської Росії за свою незалежність. He підлягають поверненню тільки трофеї російсько-українсько-польської війни 1918-1921 pp.; Б) бібліотеки, книжкові, археологічні й ар­хівні зібрання, твори мистецтва, предмети старовини, а також колекції та предмети, що мають історичну, національну, художню, археологічну, наукову та культурну цінність. Зібрання та предмети мають бути повернені незалежно від того, за яких обставин і розпоряджень тодішніх властей вони були вивезені, а також незалежно від того, яким юридичним чи фізичним установам вони належали. 2. Вимоги про повернення культурних цінностей польського народу не поширюються:
      А) на предмети, вивезені зі східних від кордону c Польщею територій, якщо буде доведено, що вони є складовою частиною української духовної культури й потрапили свого часу на тери­торію Польщі не шляхом добровільним чи успадкування; Б) на предмети, що потрапили на територію Росії чи України добровільним шляхом чи успад­кування, або були вивезені в Україну їх законними власниками. [1]
    3. Якщо у Польщі були віднайдені колекції чи предмети, зазначені в пунктах 1, 2, вивезені з Росії й України, за цей період часу, то вони підлягають поверненню. Відповідно до статті XI Ризького договору УСРР та РСФРР зобов'язувались: 1. Передати Польщі вивезені з її території, починаючи від 1 січня 1772 p. до 1918 p. в часи російського правління на польських землях, що входили до складу Польської республіки - архівні матеріали, справи, документи, реєстри, мапи, плани, креслення законодавчих закладів, центральних, обласних та місцевих органів усіх міністерств, відомств та управлінь, а також самоврядувань, громадських та публічних закладів, оскільки вони належать сьогоднішній Польській Республіці, а фактично знаходяться на території Росії та України. Поверненню підлягали також вищезазначені предмети, які не могли бути розділені через територіальну належність. 2. Параграф 5 не поширювався на архіви, реєстри і т. д., що стосуються боротьби після 1876 p. колишніх царських властей з революційним рухом в Польщі, до спеціального договору між обома сторонами про їх повернення; на предмети, що становлять військово-секретні матеріали після 1870 p. 3. Договірні сторони погоджувались, що систематизовані, науково опрацьовані, завершено цілі колекції, що є основою скарбниць світового культурного значення, не підлягають руйнуванню. Якщо повернення якогось предмета порушувало б цілісність колекції, то за погодженням сторін, він міг залишитися на місці, за умови отримання еквівалента цього предмета, рівного за науковим чи художнім значенням. 4. Російська та українська сторони зобов'язувались реевакуювати в Польщу евакуйовані в Росію чи Україну примусово або добровільно з території Польської Республіки, починаючи з 1 серпня 1914 p. по 1 жовтня 1915 p., всі предмети, що належали державним органам, громадським установам, юридичним та фізичним особам. [1] 5. Кожна зі сторін зобов'язується видати іншій культурні чи художні цінності, принесені в дар чи успадковані до 7 листопада 1917 p. громадянами або закладами іншої сторони, своїй державі чи її громадським, науковим, художнім установам, якщо даний акт здійснено в межах правового поля даної країни. Якщо б у Польщі знайшлися предмети, перераховані у вищезгаданих пунктах, що були під територією в кордонах Росії та України, то Польща на та тих самих засадах зобов'язується передати їх Росії та Україні. Ризький договір передбачав створення на паритетній основі спеціальної змішаної комісії, що мала складатись із трьох представників і необхідної кількості експертів від кожної зі сторін, з місцем перебування у Москві. [1]

Таким чином, стаття XI Ризького мирного договору створювала законодавче та правове поле діяльності, формувала певну спрямованість, встановлювала рамки, в яких мали працювати сторони. Радянська Росія ж вважала, що поступками з її боку було взагалі створення тако­го широкого кола питань для обговорення та повернення культурних цінностей Польщі [4]. Ставлення обох сторін до своїх вимог було різним. Польська Республіка вимагала повернення культурних цінностей.

Російська-українська ж сторона відстоювала позиції повернення, але й збереження того, що знаходилось на території України та Росії. Намагання Польської Республіки статтю XI Ризького мирного договору привести у відповідність до європейських аналогів, що успішно діяли в Європі після Першої світової війни, є зрозумілим. [1]

Однак Польща зустрілась з Радянською Росією, яка вже відчувала подих "капіталістичного оточення", тому запропонована система саме європейського типу ускладнювала майбутній переговорний процес. Саме на пошук та предметне обговорення покладалася Польська Республіка в майбутніх дискусіях з РСФРР та УСРР. У березні 1921 p. Народний комісаріат закордонних справ УСРР приступив до виконання умов Ризького договору, а Народний комісаріат освіти отримав вказівку допомагати у виявленні та обліку польських культурних цінностей та майна, а також у підготовці списку евакуйованих в Україну з Царства Польського установ та відомств у роки Першої світової війни.

    3 метою координації зусиль щодо розшуку та повернення польських культурних цінностей українським урядом було створено українське управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей. Українське управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей разом з комісією по виконанню реевакуаційних статей Ризького договору, що діяла в Одесі, навесні повідомили НКЗС УСРР про виконання значного обсягу роботи. Польська Республіка вимагала від УСРР повернути: 1. Бібліотеку та колекцію колишнього Кременецького ліцею. 2. Частину архівних документів колишнього Волинського воєводства. 3. Архіви Варшавсько-Петровського гірничого округу. 4. Архівалій Варшавського фінансового архіву Царства Польського. 5. Колекцію предметів старовини та мистецтва, депозитів Польського товариства охорони пам'яток старовини в Києві. 6. Колекцію предметів старовини та мистецтва K. Браницького в маєтку Рось. 7. Колекцію інженера Л. Бішлегера, подаровану Польській Республіці. [1]

Остаточно спеціальна змішана комісія завершила свою роботу 18 квітня 1934 p., після підписання останнього протоколу про виконання пунктів Генеральної угоди. Отже, Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 p. між Польською Республікою й РСФРР та УСРР, ознаменував завершення радянсько-польської війни. Умови, що висувалися та закріплювалися договором, на мою думку, не враховували позиції УСРР [5].

Похожие статьи




Формування системи міжнародних договорів, Укладання міжнародного договору з Польщею - Зовнішня політика України в період 1919-1923 рр

Предыдущая | Следующая