Етапи і напрями демократизації й розбудови незалежності України, Розвиток багатопартійної системи. Вибори до Верховної Ради УРСР (1990 р.) - Здобуття незалежності Україною

Розвиток багатопартійної системи. Вибори до Верховної Ради УРСР (1990 р.)

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному, динамічному розвитку суспільства. "Причин, що призвели до створення багатопартійності в Україні: розширення демократизації суспільного життя, гласність; історичні корені багатопартійності в Україні; виникнення й розвиток в Україні дисидентства; нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства" [21,С.82]. В період 1988-1989 pp. Відбувається процес створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувалися в політичні партії. "У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ)" [14,С.294].

Вже в 1990 р. Після ліквідації ст. 6 Конституції СРСР й прийняття Верховною Радою України Постанови "Про порядок реєстрації громадських об'єднань" починається становлення на політичну арену таких партійних формувань : Українська республіканська партія, виникають майже 20 опозиційних сил в період з 1990-1991 рр., серед яких - Демократична партія України, "Партія Зелених" України, Партія Демократичного Відродження, Ліберально-Демократична партія та інші.

"В серпні 1989 р. ЦК Компартії України розглянув і затвердив заходи які належало здійснити у зв'язку з підготовкою та проведенням виборів"[25,С.139] . Йшлося про організацію ефективного протистояння політизованим самодіяльним угрупованням, що намагатимуться провести до складу Рад усіх рівнів якомога більше так званих "незалежних депутатів. "У листопаді на пленумі ЦК Компартії України було ухвалено план організаційно-політичних та пропагандистських заходів"[15,123]. Починаючи з етапу формування виборчих комісій (листопад 1989 - січень 1990 р.) і закінчуючи підготовкою й проведенням першої сесії Верховної Ради. "Гуртування опозиційних організацій навколо Руху завершилося утворенням "Демократичного блоку", який об'єднував 43 різні формування"[31,С.56]. "А оскільки реєстрацію Руху відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати (його реєстрація відбулася лише 9 лютого 1990 p.), головне "навантаження" лягло на Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка" [11,С.67].

"Аналіз документів показує, що практично на 70% програма "Демократичного блоку" мала критично-руйнівний характер, що за умов зростання політичного запалу в суспільстві забезпечило частині (понад 1 тис.) висунутих від нього кандидатів депутатські мандати народних депутатів України" [28,С.52]. У Західному регіоні блок фактично прийшов до влади, отримавши переважну більшість у місцевих радах. "В. Івашко на пленумі ЦК Компартії України (28 листопада 1989 р.) характеризував лідерів демократичних сил як політичних "пустоцвітів",не здатних запропонувати жодної конструктивної програми дій"[29,С.165]. Стверджував, що "заклики до відокремлення від могутнього Радянського Союзу, впровадження приватної власності на засоби виробництва і тому подібне - це пустопорожні розмови" [14,С.52]. Склад Верховної Ради України оновився на 90%, що формально засвідчило прихід у політику нової Генерації людей. Це питання традиційно розглядають за схемою Центральної виборчої комісії. "При повній неструктурованості суспільства значною мірою були обрані популісти, на той час переважно з партійними квитками" [25,185]. Відірвавшись від виборців, ці депутати, по суті, люди без коренів, самі утворили замкнене коло "псевдоеліти", стали чиновниками Верховної Ради, яка підпорядковувалося - голові Верховної Ради - й жило за принципом "Що добре для Верховної Ради, те й для країни згодиться"[26,19].

А якщо брати до уваги й те, що частина депутатів була обрана завдяки посадовому становищу, внаслідок того, що люди за інерцією звикли підкорятися владі. Цікаво, що кожна сторона результати виборів публічно розцінювала як свою перемогу. Реальну ж картину розкриває документ ЦК КПУ "Про підсумки виборів народних депутатів Української РСР та місцевих Рад республіки" від ЗО березня 1990 р.

Станом на 19 березня обрано 443 народні депутати УРСР (з 450) й 284 647 народних депутатів місцевих рад (з 307 267). "Членів КПРС у Верховній Раді - 85%, у місцевих радах - 51,8%, що відповідно на 16,5 та 8% більше, ніж у попереднє скликання"[23,С.119]. Серед народних депутатів УРСР 93 партійні працівники. Збільшилася кількість інженерно-технічної інтелігенції, працівників науки, освіти, охорони здоров'я. "У Верховній Раді робітників - 5,9%, в обласних радах - 14,5, у Київській міській - 4,6%. Рядових колгоспників у Верховній Раді немає, в обласних радах - 5%"[23,С.121].

Понад дві третини складу Львівської обласної ради становили активісти Руху, УГС, СНУМу. Більшість їх - у міських і районних радах Львова, Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва. Повністю з цих представників сформована міська рада м. Трускавець. Представники та прихильники Компартії України переважали лише у 18 з 31 міської та районної ради області. "В Івано-Франківській обласній раді їхні опоненти становили 78,7%, в міській - 86%. Майже половина їх - у Тернопільській обласній і 60% - у міській раді. Опозицією завойовано майже 40% місць у Київській міській, 2/3 місць у Харківській обласній і міській радах"[23,С.123].

"13 березня виконком Стрийської міської ради за участі 22 новообраних депутатів ухвалив рішення підняти над будинком міськради синьо-жовтий прапор"[14,С.305]. Це було зроблено наступного дня в присутності 5 тис. жителів, що зібралися з цієї нагоди. У відповідь ЦК КПУ запропонував Львівському обкому дати політичну оцінку таких дій, зорієнтував обком партії "на забезпечення протидії організаціям екстремістського та націоналістичного характеру", рекомендував "комуністам, які працюють у Президії Верховної Ради, дати принципову оцінку фактам і спробам протиправного використання незареєстрованої символіки. Проте такі заходи з боку республіканської влади не давали ефекту, а лише поглиблювали протистояння.

Численні заяви та звернення, які широко почав практикувати Центральний Комітет КПУ з приводу подій у Західному регіоні республіки та акцій Руху, великого враження не справляли. Не могли серйозно вплинути на перебіг подій і комплексні групи, утворені ЦК КПУ "з метою аналізу політичної ситуації та розробки необхідних заходів у роботі партійних комітетів західного легіону". Зокрема, їм доручалося проведення тут грунтовного аналізу поглядів та настроїв членів партії.

"Якщо дії первинної організації йдуть врозріз з лінією партії, - говорилось у постанові ЦК з цього приводу, - вживати всіх необхідних заходів аж до розпуску і перереєстрації членів КПРС" [23,С.154]. Те саме можна сказати й про утворену в травні групу аналізу, прогнозування ситуації та оперативного реагування на питання, що виникають у Західному регіоні республіки, на чолі з Ю. Єльченком. Після виборів фактично на легальне становище перейшла греко-католицька Церква (УГКЦ).

17 березня в Преображенській церкві Львова відбулася нарада єпископів УГК. Котрі ухвалили заяву з наступними вимогами: "Надати УГКЦ статус юридичної особи; вважати УГКЦ за єдину Церкву для України й на поселеннях (тобто за кордоном); повернути собор св. Юра й усі інші церкви, що належали греко-католицькій Церкві; визнати не чинним рішення собору 1946 p., "організованого сталінською владою"; повернути все майно, що належало УГКЦ до 1946 p.; повернути кардинала Любачівського до Львова як "архієпископа Львівського" [21,С.185].

Водночас активізувалися прихильники Української автокефальної православної церкви (УГПЦ). "На перше квітня близько 360 колишніх релігійних громад РПЦ заявили про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату й про бажання належати до УАПЦ"[21,С.196]. "У відповідь на акції місцевих рад, ЗО березня старий склад Президії Верховної Ради ухвалив указ про позбавлення місцевих рад права керівництва місцевими засобами масової інформації, управліннями внутрішніх справ" [38,С.52]. Було взято до уваги й те, що народні депутати від опозиції можуть поставити на першій сесії питання про зміну державної символіки. Групі депутатів-комуністів було доручено відстоювати "принципи незмінності державної символіки".

Похожие статьи




Етапи і напрями демократизації й розбудови незалежності України, Розвиток багатопартійної системи. Вибори до Верховної Ради УРСР (1990 р.) - Здобуття незалежності Україною

Предыдущая | Следующая